А тепер куди? – Одіссея сучасних літературних теорій (стр. 46 )

Далі в тексті мова йде про шість недоторканих печатей. У персонажів це асоціюється зі шкатулкою, запечатаною печатями, і яка, як засвідчує текст, призначена для Білих Плащів. Білі Плащі у їх трактуванні – це тамплієри. Доказом для персонажів служить ще те, що вони прочитують в тексті слово “relapsi” – єретики: “Тамплієри з Провену гордо несли своє звання “relаpsi”[3, с.137]. Тут слід зазначити, що в тексті були тільки перша і остання буква цього слова, інші букви персонажі, відповідно до своїх конотацій, додали самі.

Оскільки будь-яке повідомлення є деякою порожньою формою, якій можуть бути приписані найрізноманітніші значення, персонажі роману “Маятник Фуко” наповнють форму отриманого повідомлення таким змістом: “Має бути шість разів по шість лицарів у шести місцях – тридцять шість розділені на шість груп. Відтак говориться “кожного разу по двадцять”, і далі йде не виразне, подібне на “а” – тобто “аns”, років. Кожного разу по двадцять років помножити на шість, буде сто двадцять років. Якщо йти далі по тексту, знайдемо перелік шести місць, або шести завдань, які треба виконати. Йдеться про “ordonation”, тобто план, задум, який треба здійснити. І говориться, що перші мають іти в замок, другі – ще кудись, і так далі, аж до шостих” [3, c. 137]. Далі Казобон, Бельбо і Діотеллеві, обігруючи присутні в тексті числа, вирішують, що План має здійснитися 2000-го року.

Умберто Еко дуже докладно описує в романі цю дешифровку. Ми можемо простежити, як і чому вона набуває такого змісту. Бельбо, Казобон і Діотеллеві, будуючи ланцюг конотацій, виявляють надмірне підозріння до всього, що написане в повідомленні. Окрім цього, вони намагаються відшукати в ньому “одкровення”, керуючись переконанням, що знайдений ними текст обов’язково має містити в собі “Велику таємницю”. Така дешифровка є прикладом надінтерпетації. Адресати, отримавши “неоднозначне повідомлення”, надають йому такого змісту, застосовуючи інтерпретаційний критерій подібності – герменевтичну семіозу. “Цей критерій,– як пише Еко, – характеризується надмірною загальністю та еластичністю” [6, c. 650]. “Герменевтична семіоза прийняла за основу те, що подібне може впливати на подібне, виробивши цим критерій подібності. Дві речі іноді подібні з огляду на поведінку, іноді з огляду на вигляд, іноді з огляду на те, що в певному контексті виступають разом. Образ поняття чи істини, що виявляються за завісою подібності, будуть сприйматися як знак чергової аналогії. Щоразу, коли нам видається, що відкрито якусь подібність, вона буде вказувати на чергову подібність і виникне нескінчений ланцюг подібності. З цього виокремлюється ще одна засада герменевтичної семіози – “Якщо дві речі подібні, – одна може стати знаком іншої” [6, c. 651].

Семіотичний аналіз такого складного поняття як подібність допомагає виявити основні хиби герменевтичної семіози, а отже, основних вад багатьох творців інтерпретації. Герменевтична семіоза просувається задалеко в практиках підозріливості інтерпретації. Надмір здивування веде до переоцінення подібності, яку можна з’ясувати іншими способами. Це призводить до надінтерпретації.

Дешифруючи повідомлення, завдяки грі чисел, перетворенню конотацій в множинність інших конотацій, які в ланцюговому порядку вибудовують цю інтерпретацію повідомлення, персонажі роману “Маятник Фуко” вибудовують свою модель тексту. До того ж вони створюють новий код. За цим кодом вони вирішили переписати історію, створити “свою нову історію”, переробляючи хід минулих подій з урахуванням інформації, яку вони отримали в результаті дешифрування повідомлення.

Так у них визріває “План”: “Саме того вечора у наших головах набрав форму План, як бажання дати якусь форму безформному переживанню, перетворюючи у примарну реальність фантазію, яку хтось забажає здійснити” [3, c. 326].

Герої роману своєю інтерпретацією створюють Текст, взявши за основу історичні факти, обігруючи їх, інтерпретуючи всі події по-своєму. Окрім інформації “таємничого повідомлення”, яку вони долучають до створення Тексту, Казобон, Бельбо і Діотеллеві залучають до цього власну інтерпретацію інших текстів. Вони інтерпретують Біблію, Тору, Кабалу, політичні документи минулого, а також все, що їх оточує. Це могли бути як найдрібніші речі побуту, так і архітектура Парижу, оскільки План має здійнитися саме там, а основним елементом здійснення є маятник Фуко, який має показати „Пуп світу” і цим передати нащадкам тамплієрів абсолютну владу над світом.

Досліджуючи будь-який текст, персонажі всюди шукають подібності. Кожен факт набуває ваги, якщо пов’язати його з іншим фактом. Пов’язане міняє перспективу. Воно примушує їх думати, що все навколо, кожен голос не є тим, чим здається з першого погляду, а говорить про якусь таємницю. У всьому в них є один критерій: “Критерій простий – підозрювати, завжди підозрювати. Підтекст можна знайти всюди, навіть в знакові: “В’їзд заборонений”. На цій дорозі можна знайти Шлях” [3, c. 160].

У своїй праці “Надінтерпретація тексту” Еко пише: “Щоб прочитувати світ та тексти підозріливо, треба спершу опанувати якийсь нав’язливий метод. Підозріливість сама собою не є патологією… Переоцінення важливості доказів часто походить від схильності визнання значущими тих чинників, що впадають в очі, тоді як сам факт, що вони впадають в очі, має бути вказівкою, що їх можна пояснити значно ощадливіше” [3, c. 653]. Для Казобона, Бельбо і Діоталлеві психоза підозріливості стає основою їх інтерпретації світу. Тому для них так очевидно, для чого, наприклад, було збудовано Ейфелеву вежу – бо це антена, яка вловлює інформацію з усіх можливих герменевтичних приймачів, що встановлені в земну кору. Казобон переконаний, що автомобіль – це матеріальне вираження Кабали, а для Бельбо маятник Фуко – це символ таємничої істини, бо в мінливому світі він має статичну точку, і такі припущення нескінченні. Як висловився один з персонажів: “Потрапивши у стан підозріливості, вже не оминаєш жодного сліду. Після фантазування на тему провідного валу машини я набув схильності бачити в кожному предметі знаки одкровення” [3, c. 369].

На противагу “надінтерпретації” Умберто Еко вводить в дію ще один персонаж – Лію, дружину Казобона, яка інтерпретує те саме “таємниче послання”, але використовуючи метод, який Еко у своїх теоретичних працях називає “методом ощадливості”.

В перекладі Лії той самий текст має такий зміст:

На вулиці св. Івана.

36 су за віз із сіном.

Шість нових відрізів з печаттю

На вулицю Білих Плащів.

Троянди хрестоносців для jonchee:

шість букетів по шість у шість наступних місць

кожен по 20 деньє, що разом складає 120 деньє.  

У такому порядку:

перші у Замок

стільки ж других до Порт-о-Пен

стільки ж для Церкви Сховища

стільки ж для Церкви Богоматері за рікою,

стільки ж до колишнього житла катарів

стільки ж на вулицю Круглого Каменя.

І три букети по шість напередодні свята на вулицю повій

Її дешифровка містила інформацію про те, що це записка купця, у якій він записав, скільки грошей взяв за віз із сіном, а також про те, куди і скільки йому треба відправити букетів з троянд та яку суму він за це отримає.

Переклад та дешифровка Лії набули такого змісту тому, що вона взяла за контекст, в якому було складено повідомлення, туристичний путівник до нарису історії міста Провен, оскільки текст був знайдений саме в цьому місці.

Лія пояснює свою інтерпретацію тим, що, як описує туристичний путівник, Провен був ярмарковим центром. Готель, у якому збирались купці, розміщений на вулиці святого Івана. Тому не “в ніч святого Івана”, як читали головні персонажі, а “на вулиці святого Івана”. У Провені, як пояснює Лія, торгували всім, зокрема добре йшли відрізи тканини, кожен з яких мав гарантійне тавро, так звану печать, і саме цим треба пояснювати появу в тесті слова “печать”. Другим товаром, яким славився Провен, були троянди. Отже, це слово означає в тексті звичайні троянди, а не “Символ тамплієрів”. Усі інші слова, наприклад, як “Білі Плащі”, “Катари”, “Круглий Камінь”, які персонажі інтерпретували як “тамплієри”, та інші “слова одкровення”, Лія пояснює як назви вулиць міста Провен. На підтвердження вона наводить дані про це, записані в туристичному путівнику.

Окрім цього, Лія доводить, що документ не датовано 1344 роком, бо правильним є прочитання “36 су за віз із сіном”, а не “36 років після возу з сіном”, оскільки літера “р” з апострофом означала post – після, а без апострофа, як вона була написана в тексті, означала “pro” – “за”.

Аргументовано заперечує Лія й інші трактування цього тексту, які робили Бельбо, Казобон та Діоталлеві. Усі “міфічні” числа, як розуміли їх вони, є всього-на-всього позначенням грошових одиниць.

Дешифровка Лії підтверджує слова Умберто Еко: “Я впевнений, що існують певні критерії “ощадливості”, на підставі яких певні гіпотези виглядають правильнішими, ніж інші. Щоб увірогіднити свою гіпотезу, адресат мусить прийняти деякі вступні гіпотези стосовно відправника та історичного періоду, в якому виник текст” [5, с. 649].

Не можна заперечити, що людина мислить категоріями подібності, з певного погляду, все є відношенням часового та просторового сусідства або подібності з усім іншим. Однак, як зауважує Еко, відмінність між здоровою та параноїдальною інтерпретаціями полягає в тому, що відношення між двома словами в реченні, які написані поряд, мінімальне і на його основі не можна робити висновок про максимальні наслідки: “Параноїком є не та особа, яка зауважила, що з якихось дивних причин слова з’явились в тому самому контексті. Параноїк – це особа, яка починає розбирати таємничі мотиви, що схилили нас розташувати ці слова поряд. Параноїк бачить в цьому прикладі таємницю, на яку натякають” [6, с. 652].

Кульмінація роману “Маятник Фуко” та розв’язка подій наголошують шкідливість надінтерпретації. Створений головними персонажами текст “Плану” став причиною трагічних наслідків. Зінтерпретований іншими персонажами роману, він спричинився до обставин, через які помирають Діоталлеві та Бельбо. Останнього інтерпретатори тексту “Плану” – послідовники ідей тамплієрів та розенкройцерів, представники різних сект та таємних товариств, зібравшись в ніч здійснення видуманого “Плану”, повісили на линві маятника в Паризькому Консерваторії. Ставши свідком цих подій, останній з трьох головних героїв Казобон втікає від переслідувань “втаємничених”. У кінці роману він поринає в роздуми, і доходить до висновку, що таємницею тексту є його порожнеча. Бо, як стверджує Умберто Еко, текст, коли його відокремити від оповідача та від різних обставин, у яких його розповідають, ширяє в потенційно нескінченному, порожньому просторі можливих інтерпретацій. Але в цьому випадку адресат повинен спиратися на попередньо усталені конвенційні інтерпретації. Адресат може відчувати в інформації прихований другий сенс, що спирається на особистий код, дійсний лише для цього тексту. Тому він повинен висунути гіпотези та увірогіднити їх, попередньо прийнявши вступні гіпотези щодо відправника та контексту, в якому створено текст. Інтерпретатор не може стверджувати, що повідомлення може означати все. Воно може мати багато значень, але існують значення, заперечувати які неможливо. Тому навіть найрадикальніша теорія, зорієнтована на читача, не може уникнути такого обмеження.