А тепер куди? – Одіссея сучасних літературних теорій (стр. 3 )

Концепція життєвого світу художнього твору водночас об’єднує і розмежовує ці дві проблеми і є ілюстрацією двох модусів текстуального існування: модусу потенційности та модусу дійсности. Ґ. Башляр через блискучу гру слів так підсумував цей онтологічний аспект книги, який, на його думку, характеризує найглибшу її сутність та найвище її призначення: “Найкращий доказ своєрідности книги полягає в тому, що вона водночас є реальністю віртуального і віртуальністю реального” [10, s. 36]. Кожна книга, кожний мистецький текст є безкінечним процесом одночасного відтворення і творення дійсности за допомогою унікальности та неповторности життєвого світу людського досвіду. З найдавніших часів, від світанку народження Літератури як мистецтва Слова кожний Автор, згортаючи сувій письмового простору, водночас згортав світ власних спостережень, думок, мрій, фантазій та уявлень, і передавав його на суд Іншого, який водночас повинен був уподібнюватися йому і відрізнятися від нього. Цей Інший – Слухач, Глядач, Читач повинен був мати свою епіфанію обличчя і бути спраглим до співтворчости. З цією метою Автор у процесі витворювання власного текстуального світу переживав дивовижний стан перевтілення в Іншого, ставав сам як Інший, а його голос набував властивостей симфонічного звучання, в якому вже не було суттєвим, де говорить автор? де наратор? а де саме лунає багатоголосся літературних персонажів?

Ще ніхто не зумів зафіксувати і закріпити невловиму мить цієї метаморфози, народження поліфонії звучання творчої людської душі в її ламінальних станах. Таїна народження Тексту так і залишається недоступною фортецею для всіх читачів і критиків, для всіх теорій, тому пошуки шляхів до неї тривають, а технології її „взяття” стають щораз розмаїтішими. Однак щораз очевиднішим є тільки те, що важливий не так остаточний результат, як сам процес людського пошуку свого призначення і покликання в світі за допомогою Літератури. Доки світ Літератури збагачуватиме і поглиблюватиме наш досвід пізнання світу дійсности, доти Час не матиме влади над магічною здатністю сувою згорнутого Тексту до розгортання, до просторування людського мислення, яке за своєю природою не визнає ні часових, ні географічних меж. Парадоксальним чином, згорток витканої словесної матерії попри всю свою візуальну обмеженість і замкненість в рамках таблиць, папірусних сувоїв, книжкових палітурок, екранного обрамлення тощо підпорядковується категоріям позачасовости і позазнаходжуваности, а визначальним принципом його функціонування є принцип трансгресії – долання будь-яких меж. Це переступання меж Е.-Р. Курціус, який запропонував свою модель „феноменології літератури,” блискуче обґрунтовану величезним ілюстративним матеріалом, назвав „позачасовою присутністю” і здатністю літератури, подібно до Фенікса, оживати.

Текст як творчий проєкт автора має унікальну здатність перетворюватися в „недетерміновану думку”, що містить в собі феноменологічне cogito, для якого зникають межі між суб’єктом та об’єктом, оскільки вони зливаються в динамічному та перманентному полі досвіду. Горацій ще дві тисячі років тому усвідомлював таке перевтілення думки в літеру, а літери – в дух. Тому він визнавав, що, як автор, не має влади над своєю книгою, „яка рветься у світ”, а єдине, що йому залишалося – з тривогою і проникливістю вимальовувати у своїй уяві її можливі траєкторії, „це неозоре царство” її захопливої мандрівки з розмаїтими лабіринтоподібними стежинами.

__________________

1.  Арендт Г. Становище людини. – Львів, 1999.

2.  Война языков // Избранные работы. – Москва, 1989.

3.  Дерріда Ж. Структура, знак і гра у дискурсі гуманітарних наук // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття. – Львів: Літопис, 2002.

4.  Інґарден Р. Про пізнавання літературного твору // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття. – Львів: Літопис, 2002.

5.  Компаньон А. Демон теории. – Москва, 2001.

6.  Структура художественного текста. – Москва, 1970.

7.  Рикер П. Время и рассказ. –СПб., 2000.

8.  -П. Что такое литература? – Москва, 2001.

9.  Літературний твір і його автор. – Буенос-Айрес, 1955.

10. Bachelard G. Poetyka marzenia. – Gdansk, 1999.

11. Rеcoeur P. De Texte a l’action. Essais d’hermeneutique II. – Seuil, 1986.

Where are we going now? – The Odyssey of contemporary literary theories

Mariya Zubryts’ka

Ivan Franko National University of Lviv

Universytets’ka st., 1, 79000, Lviv

The paper is focused on the analysis of the main problems of current literary thought. The particular attention is drawn to the selective and fragmentary character of current theoretical discourse, which is open to new modifications and transformations. The author of the paper is trying to reveal some patterns of the development of literary theoretical thought in the 20th century and on the basis of these patterns to outline possible trajectories of further movement of ideas in literary criticism as well as to forecast potential models of theoretical thought in the 21st century.

Key words: author, text, reader, literary theories, interpretative plurality.

Стаття надійшла до редколегії 29.03.2003

Прийнята до друку 15.05.2003

УДК 821.161.2-1/-9.09

Категорія автора у світлі художньої комунікації і системного розуміння літературного твору

Олена Лапко

Луганський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка

вул. Оборонна, 2, 91011, м. Луганськ

У статті подано стислий огляд основних ідей, що стали підґрунтям літературознавчих тенденцій, об’єднаних назвою „криза автора”, а також вказано причини, які зумовили протилежний рух до „повернення автора”. Авторка статті, звертаючись до літературознавчих концепцій М. Бахтіна, В. Виноградова, Б. Кормана, робить спробу обґрунтувати вагомість категорії автора в розумінні особливостей функціонування літературного твору як єдиної художньої системи.

Ключові слова: автор, образ автора, суб’єкт естетичної діяльності, художня система, художня комунікація, “криза автора”.

Специфіка сучасного гуманітарного знання визначається впливом “постструктуралістсько-деконструктивістсько-постмодерністського комплексу”, який оформився на основі синтезу загальнотеоретичних і методологічних принципів, понятійного апарату й аналітичного інструментарію, вироблених у постмодерну добу [12, с. 231]. Сучасна наукова думка, відзначаючи спорідненість теоретичної бази постструктуралізму і постмодернізму (напряму літературної критики) [22, с. 29] або вбачаючи в теорії постструктуралізму і його літературно-критичній “практиці” – деконструктивізмі – підґрунтя постмодернізму [20, с. 59], засвідчує існування єдиного інтердисциплінарного ідейного комплексу. Властиву йому тенденцію до деперсоналізації слід вважати виявом загальної кризи особистісного начала у філософії, естетиці й літературознавстві постмодерної доби. Теза про позбавлення свідомості індивіда автономного характеру, зокрема про її “цитатність”, “текстуальність”, спонукала докорінно переглянути одне з базових понять традиційного літературознавства – категорію автора. Підтримана постструктуралізмом концепція “смерті автора” заперечувала усталене розуміння автора як повноправного суб’єкта творчості, замінюючи його скриптором – суб’єктом письма (Р. Барт) або залишаючи за ним тільки функцію суб’єкта дискурсу (М. Фуко).

Р. Барт, не схильний до каузального пояснення літературного твору через авторську біографію чи авторську особистість, наголошує на тому, що вже сам процес письма нівелює індивідуальність, знеособлює, оскільки “говорить не автор, а мова”: “Скриптор, що прийшов на зміну Автору, несе в собі не пристрасті, настрої, почуття або враження, а лише такий неосяжний словник, з якого він черпає своє письмо” [2, с. 389]. Заміна автора скриптором усуває будь-які претензії на однозначність прочитання і встановлення остаточного, єдино правильного смислу та уможливлює невпинний процес вивільнення значень. Коштом “смерті автора” має відбутися “народження читача”, що відтепер стає “тим простором, де відбиваються усі до єдиної цитати, з яких складається письмо” [2, с. 390], фокусує множинність значень, виявляючи цілісну сутність письма і єдність тексту. Питання про наявність / відсутність авторського диктату стає одним із вирішальним в утворенні опозиції “твір – текст”: “Автора вважають батьком і господарем свого твору… Стосовно ж тексту, то в ньому відсутній запис про батька” [22, с. 494]. Використані Р. Бартом метафори твору і тексту – “організм” і “плетиво” – покликані увиразнити їх антитетичність, наголосити на ієрархічності, монолітній цілісності першого й відкритості, множинності сенсу, стереофонічності другого – звільненого від авторської влади [22, с. 493 – 494].

У концепції М. Фуко автор так само позбавлений статусу свідомого творця, упривілейованості в наданні значень власному твору. Автор у традиційному розумінні (“невичерпне джерело значень, якими наповнений твір”), на думку М. Фуко, є “ідеологічною фігурою”. Його дійсна роль полягає у протилежному: автор є “принципом ощадливості у розмножуванні значень”, тобто “певним функціональним принципом,… який перешкоджає вільній циркуляції, вільному маніпулюванню, вільній композиції, декомпозиції чи рекомпозиції уяви” [22, с. 611 –612]. Отже, проблема суб’єкта творчості втрачає вагомість, а на перший план висувається питання про особливості функціонування дискурсів.

Ідеї Ж. Дерріди, зокрема концепція відсутності центру, і базована на них деконструктивістська літературно-критична практика стали альтернативою усталеним принципам аналізу художнього твору. Ж. Дерріда стверджує, що “центр не є центром”, тобто об’єктивною властивістю структури, оскільки поняття зцентрованої структури суперечливе і лише “виражає силу певного бажання” – нав’язати їй смислову схему [22, с. 618]. У літературознавстві критикований Ж. Деррідою принцип “центризму” втілюється в концепції “неповторної авторської “особистості”, “душі”, матеріальним інобуттям якої є твір” [18, с. 36]. Представники Єльської школи деконструктивізму, досліджуючи механізми блокування комунікативного процесу внаслідок внутрішніх суперечностей тексту, обґрунтували принципову неможливість адекватної інтерпретації і, в результаті, неминучу помилковість будь-якого прочитання, що, за своєю суттю, є активне нав’язування реципієнтом власного смислу [12, с. 50-51]. Твердження про ускладненість або неможливість художньої комунікації, як і спроби теоретичного “усунення” суб’єкта (окремим аспектом якого є концепція “смерті автора”) відбивають загальні тенденції постструктуралістсько-постмодерністського мислення. Проте всі ці, здавалося б, успішні спроби “щодо теоретичної анігіляції суб’єкта неминуче завершувались тим, що він знову виникав у теоретичній свідомості як невловима і тому незнищенна величина” [12, с. 266].