А тепер куди? – Одіссея сучасних літературних теорій (стр. 8 )

Музика, яка відтворила всі іпостасі Лариси, стала дзеркалом вражень і переживань композитора, адже мистецтво відображає те, що відбувається у психіці митця. Твір мистецтва як дзеркало його творця чи не найчіткіше постає у “Самотньому мандрівникові…”. Ґоґен намалював ван Ґоґа в процесі творення, і той вийшов на картині божевільним. Відтоді ван Ґоґ “більше не належав собі…бо внутрішню істоту його зв’язано з шматком полотна” [12, с. 448]. У зв’язку з цим не можна не згадати “Портрет Доріана Грея” О. Вайлда, де портрет юнака стає дзеркалом самого персонажа, показує його справжню сутність. Ван Ґоґ пізнає себе через присутність Третього, через дзеркало чужої свідомості, в якій переломився його образ, побачив себе таким, як його бачать інші; цей другий образ він сам сприймає як іншого себе: “за дверима Ґоґенової кімнати стояв, чекаючи на нього, збожеволілий, страшний інший” [12, с. 449]. Щоб краще збагнути свою сутність, ван Ґоґ бере дзеркало і малює автопортрет, малює себе кілька разів, але на кожному портреті він інший.

Третім тепер стає вже Автор. Як у Веласкесовій картині “Меніни”, де художник показує і своє дзеркальне відображення, текст письменника перетворюється в дзеркало самого автора. “Зрештою, кожна людина, – стверджує Петров, – писавши про інших, пише тільки про себе” [14, с. 242], переносить на іншого самовизнання. Письменник визначає себе на рівні дискурсу, який уможливлює появу іншого себе.

Віктор Петров, який не мав змоги бути собою, якому була знайома “страшна подвоєність життя і творчості”, який перевтілювався в Бера і Домонтовича, напевне, розумів, що кожна його іпостась не може існувати окремо від іншої. Тому письменник свідомо чи несвідомо вплітає свої ідеї у тканину художнього твору. Герої Домонтовича є частиною його самого, голосами його свідомості, повноцінними свідомостями тексту. Двозначність, несталість, самотність, безґрунтянство, співвідношення раціоналізму та ірраціоналізму, проблеми мистецтва, науки, почуття, свободи – це не повний перелік ідей, які Петров-Домонтович переносить з твору в твір, повторюючи їх чи модифікуючи, уточнюючи себе самого, намагаючись знайти істину. Уся творчість письменника – це Текст, у якому він переосмислює себе, текст iз безліччю значень, текст, який можна по-різному прочитати в різних його частинах. Отже, текст стає дзеркалом не тільки автора, але й читача, який мусить мати з цим текстом певну “спільну пам’ять”, щоб побачити те, що існує “за” текстом, щоб почути і сприйняти контекстуальне художнє слово. Письменник, перетворюючись в об’єкт для читача, намагається звільнитися від внутрішнього конфлікту, подивитися на себе поглядом Іншого, “відбитися у свідомості Інших”, “витворити в ній своє існування” [6, с. 331]. Аналізуючи творчість В. Петрова-Домонтовича, ми мусимо розуміти, що маємо змогу простежити щоразу лише феноменологічне “я” автора, а реальне авторське “я” залишиться назавжди недосяжним. Адже щоразу за Домонтовичем-Петровим стоятиме Петров-Домонтович – щоразу інший і щоразу ідентичний. Щоразу він закодовуватиме свої думки, пропонуючи реципієнтові цікаву інтелектуальну гру. Щоразу автор у тексті нагадуватиме славнозвісну усмішку Джоконди Леонардо да Вінчі – відгадай: хто я? Де я-Петров, де я-Бер, де я-Домонтович? Де мій наратор, де мій персонаж, а де справді я?

Що саме хотів сказати письменник? Чи слова, які сам Петров вважав нікчемними і двозначними, дали змогу йому висловити справді те, що думав? Ми можемо лише досліджувати “сліди” автора в тексті, простежувати, як поверхневі і глибинні структури авторської свідомості виявляються в його творах, але це вже тема набагато ширшого і ґрунтовнішого дослідження.

_________________________

1.  Жінка і дзеркало // Ї. Ґендерні студії. – 2000. – № 17. – С. 87-94.

2.   И. Зеркало как потенциальный семиотический объект //Зеркало. Семиотика зеркальности: Труды по знаковым системам. – Тарту, 1988. – Вып. ХХІІ. – С. 6-24.

3.  Матвієнко С. Ґендерна гра В. Домонтовича // Ґендер і культура: Зб. статей /Упор. В. Агеєва, С. Оксамитна. – Київ: Факт, 2001. – С. 69-80.

4.   Г.,  В. Символика зеркала в ранней поэзии Вяч. Иванова //Зеркало как потенциальный семиотический объект //Зеркало. Семиотика зеркальности: Труды по знаковым системам. – Тарту, 1988. – Вып. ХХІІ. – С. 59-65.

5.  Павличко С. Роман як інтелектуальна провокація // Теорія літератури. – Київ: Основи, 2002. – С. 641-652.

6.  -П. Моя перемога є чисто вербальною…// Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 2002.

7.  Я та Інший // Критика. – 2000. – № 5. – С. 20-22.

8.  Энциклопедия символов, знаков, эмблем /сост. В. Андреева и др. – Москва: Локид-Миф, 1999.

9.  Encyclopedia of Contemporary Literary Theory. Approaches, Scholars, Terms /Е I. R. Makaryk. – Toronto, 1993.

10.  Без ґрунту. Повісті. – Київ: Гелікон, 2000. – 520 с.

11.  Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза. – Київ: Критика, 2000. – 416 с.

12.  Проза: У 3 т. – Мюнхен: Сучасність, 1988. – Т. 3.

13.  Особа Сковороди //Філософська і соціологічна думка. – 1995. – № 5 / 6. – С. 183-234.

14.  Романи Куліша. Аліна й Костомаров. – Київ: Україна, 1994.

THE MIRROR IN THE TEXT AND THE TEXT AS THE MIRROR

(ON THE MATERIAL OF DOMONTOVYCH’S INTELLECTUAL PROSE)

Maryana Hirniak

Ivan Franko National University of Lviv

Universytets’ka st., 1, 79000, Lviv

In this paper we analyzed the image of the mirror in the text on the material of Domontovych’s prose. This image can be manifested in the extensional plane and the intensional one, but these planes are mainly combined. The mirror properties of the nature, perception of the world as a curved mirror, the Other as the mirror of the self are the problems, which one can trace in the writings by Domontovych and which lead, at last, to the global problem: the discourse as the mirror of the subject and the text as the mirror of the writer, as the place of the appearance of every-time-other and every-time-identical author.

Key words: mirror, text, consciousness, self, other, identity.

Стаття надійшла до редколегії12.04.2003

Прийнята до друку 15.05.2003

УДК 821.161.2.091’06

ВІДНОШЕННЯ „ПИСЬМЕННИК – ПЕРСОНАЖ”

У СУЧАСНОМУ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОМУ ВЖИТКУ:

ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО АВТОРА

Анфіса Горбань

Житомирський державний педагогічний університет імені Івана Франка

вул. В. Бердичівська, 40, 10008, м. Житомир

У статті означено тенденцію українського літературознавства до повернення „блудного” автора. Це сприяє потрактуванням категорій „письменник” і „персонаж” як залежних та пов’язаних у біографічному, екзистенційному, психічному або алюзійному сенсі.

Ключові слова: автор, алюзія, біографія, відношення, десакралізація, маска, персонаж, ситуація.

Маска дає змогу і перевтілитися, і лишитися собою водночас. Це – засіб нашого подорожування в часі та просторі [1, с. 41].

Ю. Андрухович

Незважаючи на проголошену Р. Бартом „смерть Автора” (1968) та на деперсоналізоване трактування М. Фуко сутності цієї категорії („Що таке автор?”), в українському літературознавчому вжитку до автора звично прикладається питання „хто?”. Біографічна постать письменника часто не лише заступає собою естетичну категорію „автор”, а й частково накладається на образи персонажів, надто тих, що „одноосібно” моделюють наративну структуру твору. У сучасних потрактуваннях зв’язку особистості письменника та змодельованого ним персонажа, мабуть, найбільш вживаною є метафора маски. Це і маска актора – коли автор ніби грає роль, „приміряючи” свого персонажа як персону. Це і маска карнавальна, коли автор блазнює, граючись із читачем, а персонаж постає в цій грі посередником-медіумом між двома свідомостями (В. Балдинюк пише: „Комунікативний процес у межах художнього тексту (відправник, комунікант, адресат) є, умовно кажучи, „неповноцінним”, адже автор і читач безпосередньо не втягнуті у „прагматичну ситуацію” – остання „проявляється у віртуальності партнера, котрого заступає текст” [2, с. 63]). Це і маска посмертна – зліпок із застиглим виразом, з яким можна порівняти стереотип рецепції автора. Але будь-яка маска виконує належну їй функцію – ховати – і в значенні приховування, і в сенсі поховання, оскільки така „смерть” забезпечує письменникові монопольне авторське право на себе. І найвідвертіший психологічний ексгібіціонізм (як, наприклад, у творах О. Забужко) виявляється гарантованим захистом від „роздягання”.

„Інерцію біографізму” в рецепції творчості Лесі Українки Я. Поліщук пов’язує з народницьким шаблоном, який „не раз спричинявся до сприйняття української літератури як такого собі зводу житій, новочасного патерика (...) Так феномен творчості перетворювався в епіфеномен біографії, ставав її заручником” [11, с. 281]. Такий же „епіфеномен біографії” спрацьовує в багатьох випадках щодо авторів, голос яких аж ніяк не можна вважати громадським, а постаті – канонічними. Не лише перегляд класики, але й сучасна література провокує як читача з „наївним реалізмом” сприйняття, так і критика, який теоретично розмежовує поняття „автор”, „ліричний герой”, „наратор”, „персонаж”, – до накладання цих категорій. Адже, як вважає В. Пахаренко („Нарис української поетики”), саме в постмодернізмі „автори не шкодують себе: їхні герої, що часто „позичають” в авторів біографії, – це не стільки герої, скільки особливі історико-психологічні комплекси, яких автори, сповідуючись перед собою, з веселою безжальністю переносять на папір” [9, с. 70]. Відтак у літературній критиці непоодинокими є ототожнення позицій письменника та персонажа, коли за словом „автор” у дужках подибуємо „оповідач” [9, с. 70], або ж належність думки залишається відкритим питанням: „Як гадає (авторка, героїня твору?)...” [10, с. 71].