А тепер куди? – Одіссея сучасних літературних теорій (стр. 45 )

2.  Krieger M. The New Apologist for Poetry. – Minneapolis, 1956.

3.  Krieger M. The Tragic Vision: Variations on a Theme of Literary Interpretation. – N. Y., 1960.

4.  Wheelwright Ph. The Burning Fountain. – Bloomington, 1954.

THE Problem of criticism IN M. Krieger’s interpretation

Tetiana Morozova

Sebastopol National Technical University

Bukhta Striletska, 99053, Sevastopol’

In the paper we considered some approaches to the literary criticism of the famous American scholar M. Krieger.

Key words: criticism, Structuralism, “new criticism”, contextualism.

Стаття надійшла до редколегії 17.03.2003

Прийнята до друку 15.05.2003

УДК 821.131.1’’19’’-31.09 У. Еко

Проблеми інтерпретації і надінтерпретації у романі

Умберто Еко „МАЯТНИК ФУКО”

Галина Матіїв

Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000, м. Львів

У статті проаналізовано роман Умберто Еко “Маятник Фуко” крізь призму наукових ідей автора. Розлянуто проблеми інтерпретації та надінтепретації тексту, а також чинники, які на це впливають. На прикладі тексту роману показано процес дешифрування повідомлення та два методи його інтерпретації – метод “ощадливості” і метод надінтерпретації, у протиставленні яких доводиться шкідливість надінтерпретації.

Ключові слова: текст, контекст, код, повідомлення, адресат, адресант, дешифрування, інтерпретація, надінтерпретація, інтенція автора, інтенція читача.

Впровадження постструктуралістських і деконструктивістських теорій стало спробою “народження” читача нового типу – не пасивного, а творчо-діяльного, активного, який заперечує “тверде” і “кінцеве” значення, до зруйнування меж між літературою і літературознавством, до нових досліджень феноменів культури та утворення нового наукового постмодерністського дискурсу, в рамки якого входять і праці Умберто Еко, відомого семіотика, культуролога і письменника, автора наукових праць: “Відкритий твір”, “Відсутня структура”, “Leсtor in fabula: сучасні інтерпретації розповідних текстів”, “Семіотика і філософія мови”, “Межі інтерпретації”, “Пошук досконалої мови” та інших, роману “Ім’я троянди”, який приніс письменникові світову славу, а також романів “Маятник Фуко”, “Острів попереднього дня” та “Баудоліно”.

Наукові праці Умберто Еко розвивалися як діалог з роботами Романа Якобсона, Юрія Лотмана, Юлії Крістевої, Ролана Барта, Цветана Тодорова, Жака Лакана, Жака Дерріда та інших учених. Позиція Умберто Еко щодо природи значення і можливості інтерпретації є зауваженням на адресу сучасної, особливо в дусі Дерріди критики. На думку Умберто Еко, така критика дає змогу породжувати нічим не контрольований потік прочитання. У ній відчувається вплив герменевтики II столітття, що прагнула віднайти істину, пошук якої народився з недовіри до класичної грецької спадщини. “Вважалося, що багато речей можуть бути істинні, навіть якщо вони одна одну заперечують. Але якщо книги говорять істину, і при цьому суперечать одна одній, то кожне слово мусить бути алюзією, алегорією… Кожне слово крило в собі повідомлення, яке воно неспроможне виявити” [5, с. 641]. Тому для розуміння таких повідомлень потрібно було віднайти “одкровення” за допомогою таких засобів, як візія, сон чи оракул. “Одкровення” вміщувало “утаєну правду” – глибокі знання, бо тільки те, що лежить під поверхнею, може тривалий час залишатись незнаним. Істина ототожнювалась із несказаністю або невиразною сказаністю, яку треба шукати поза текстом чи під його поверхнею. У результаті цього інтерпретація неокреслена, а в постмодерністських теоріях критики простежується ідея постійного вислизання змісту. Також на сучасну інтерпретацію тексту, як вважає Умберто Еко, має вплив гностицизм. „Гностицизм, як і герменевтика, страждають синдромом таємниці” [5, с. 646].

Роман “Маятник Фуко” вийшов друком 1985 року. Після опублікування текст піддавався численним інтерпретаціям різного характеру. Багато з них викликали заперечення автора. Окремі інтерпретатори доводили, що всі розділи, окрім останнього, У. Еко написав, використовуючи всі можливі ефекти комп’ютерної техніки. На адресу автора сипались звинувачення з боку феміністичної критики, з боку неомарксистів та представників інших наукових шкіл. Одним з прикладів є інтерпретація американського вченого Річарда Рорті, який зінтерпретував роман як відмову Еко-вченого займатися семіотикою і назвав твір напівавтобіографічною розповіддю про “Кар’єру прагматика” [13, с. 680].

Кожна з цих інтерпретацій, безумовно, має право на існування, навіть якщо заперечує одна одну чи суперечить інтерпретації автора. Адже постмодерністська теорія розширила інтерпретацію до безмежності. “Інтерпретувати текст, – пише Ролан Барт, – зовсім не означає наділяти його певним конкретним змістом (відповідно правомірним чи відповідно довільним), але, навпаки, зрозуміти його, як утілену множинність” [2, с. 15].

Умберто Еко, характеризуючи свій роман „Маятник Фуко”, пише: “В дечому мій роман – це історія параної, поясненої параної. Таємничий світ – це великий театр параної змовництва” [15]. Письменник вживає термін „параноя” метафорично, оскільки називає проблему надінтерпретації – проблемою параної інтерпретації тексту. Еко використовує цей термін тому, що вважає причиною надінтерпретації саме надмірне підозріння до тексту. І хоч постмодерністичні теорії висувають емпіричного автора за межі тексту, перетворюючи поняття інтенції емпіричного автора на незначуще, у процесі комунікації бувають випадки, коли висновки про інтенцію мовця дуже важливі. Окрім цього, посилання на інтенції емпіричного автора можуть бути використані в тому випадку, коли дослідника цікавить, як саме автор твору сприймає ті інтерпретації, на які його тексти відкриті.

Умберто Еко у своїх теоретичних працях не погоджується з ідеєю “смерті автора”, яку висуває Ролан Барт у праці “Смерть автора”. Досліджуючи присутність автора у тексті, Барт пише: “Текст складається з множинності різних видів письма, які виходять з різних культур і вступають один з одним у стосунки діалогу, пародії, суперечки, але вся ця множинність фокусується у визначеній точці, якою є не автор, як це стверджували до цього часу, а читач… Щоб забезпечити письму майбутнє, народження читача доводиться оплачувати смертю автора” [2, с. 391]. А Цветан Тодоров стверджує, що: “Текст – це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі сенс” [5, с. 637]. Протистуючи подібним теоріям, Умберто Еко пише, що не може бути сваволі в інтерпретації та відшуковування того, що автор не вкладав у текст і не міг вкласти, тому треба надати емпіричному авторові право заперечення чи несприймання окремих інтерпретацій. “Я протестую, – пише Еко, – проти твердження, що текст може сприймати будь-яке значення” [8, с. 712].

На основі цього можна розглядати роман “Маятник Фуко” крізь призму проблем інтерпретації й надінтерпретації, взявши за ключ до дешифрування тексту підказку автора. Адже, як зауважила науковець А. Усманова в монографії “Умберто Еко: парадокси інтерпретації”: “Якщо й існує константна проблема, що пов’язує в єдиний змістовий вузол філософські, семіотичні і літературні тексти У. Еко, то це, найбільш ймовірно, саме проблема інтерпретації – нескінченного процесу-події, що відбувається між “текстом” і його інтерпретатором ” [14, с. 10].

Описуючи події в романі „Маятник Фуко”, Умберто Еко сублімує свої теоретичні погляди в художний текст, розглядаючи проблему інтерпретації і показуючи, як відбувається процес дешифрування та які чинники на це впливають. Події в романі розгортаються навколо розкодування „таємничого послання”. Персонажі роману – троє працівників невеличкого видавництва в Мілані, Казобон, Бельбо і Діотеллеві, працюють над серією окультичних творів. До них потрапляють два тексти, один із яких зашифрований діаграмою, за попередньою гіпотезою на основі іншого, і засвідчує створення таємного товариства. У другому викладено завдання цього товариства. У тексті завдання, написаного французькою мовою, у деяких рядках окремі літери було замінено крапками.

Переклад цього тексту, після заповнення пропущених місць вірогідними за змістом словами, містив таке:

У (НІЧ) НА СВЯТОГО ІВАНА 

36 (РОКІВ) П(ІСЛЯ) ВОЗУ З СІНОМ 

6 НЕДОТОРКАНИХ (ПОСЛАНЬ) З ПЕЧАТЯМИ 

Д(ЛЯ ЛИЦАРІВ У) БІЛИХ ПЛАЩАХ [ТАМПЛІЄРІВ] 

R(ELAP)S(I) [ЄРЕТИКИ] З ПРОВЕНУ ДО (VAIN)JANCE [ПОМСТИ] 

6 РАЗІВ ПО 6 У ШЕСТИ МІСЦЯХ 

КОЖНОГО РАЗУ [ПО] 20 Р(ОКІВ СТАНОВИТЬ) 120 Р(ОКІВ) 

План ТАКИЙ: 

НЕХАЙ ІДУТЬ У ЗАМОК ПЕРШІ 

IT(ERUM) [ЗНОВУ ЧЕРЕЗ 120 РОКІВ] ХАЙ ДРУГІ ПРИЄДНАЮТЬСЯ ДО 

ТИХ (ВІД) ХЛІБА 

ЗНОВУ ДО СХОВАНКИ 

ЗНОВУ ДО НАШОЇ ПАНІ ПОЗА РІКОЮ 

ЗНОВУ ДО ДОМІВКИ ПОПЕЛІКАНІВ 

ЗНОВУ ДО КАМЕНЯ  

ТРИЧІ ПО 6 [666] ПЕРЕД СВЯТОМ ВЕЛИКОЇ БЛУДНИЦІ [3, с. 135].

Докладно описавши далі дешифрування тексту, яке роблять персонажі роману, Умберто Еко наголошує, наскільки важливим є контекст, у якому дешифрується повідомлення, наявність чи відсутність вказівок щодо того, яким кодом треба користуватися, проміжок часу між створенням і прочитанням повідомлення, і найважливіше – яким методом користується адресат при дешифруванні. Умберто Еко виокремлює два методи: „метод надмірного підозріння” та „метод ощадливості”. Важливими також є обставини комунікації. Комунікативна ситуація змінює зміст повідомлення, його функцію, інформативне навантаження.

Внутрішнім контекстом, у якому персонажі роману робили дешифрування, було їх зацікавлення окультизмом та його виявами в культурі минулих і сучасної їм епох. Один із них, Казобон, писав наукову роботу про тамплієрів, а персонаж, який приніс тексти до видавництва, стверджував, що вони стосуються саме тамплієрів та таємниць, з ними пов’язаних.[14] Отже, дешифрування було скеровано в русло, яке призвело до наступної інтерпретації тексту:

Таємне послання датоване 1344 роком, оскільки в тексті зазначено: „У ніч на святого Івана, через тридцять шість років після возу з сіном”, а тамплієри, яким судилось продовжувати справу ордену, у вересні 1307 року втікають від арешту на возі з сіном. А якщо взяти до уваги те, як зазначають персонажі, що в ті часи роки рахували від одного Великодня до іншого, то кінець 1307 буде початком 1308. Якщо додати до цієї дати тридцять шість років, то отримаємо 1344 рік.