А тепер куди? – Одіссея сучасних літературних теорій (стр. 12 )

Як бачимо, висловлюючись з приводу вільної гри значень і зауваживши неочікуваний ефект, спричинений грою риторичних розбіжностей між власним мовленням і мовленим, Дерріда був змушений вдатися все-таки до своєрідної інтерпретації-“розшифрування”, яка значно обмежила сенс висловлення, а не до теоретично практикованої деконструкції – методики, зосередженої на вичитуванні з тексту можливостей його самоспростування…

Що ж, заслугою деконструкції можна вважати те, що вона захитала усталені підвалини логоцентричного мислення – бінарну опозицію, в якій перший член позначений як позитивний, а другий – як негативний. Натомість вона демонструє їхню взаємозалежну децентрованість і дисемінацію в процесі текстуального розсіювання сенсу в безмежній мережі відмінностей і контекстів. Це актуально і для вивчення історії літературної критики, адже ієрархічні протиставлення зовнішнього/внутрішнього, форми/змісту тощо застосовуються для типології літературної інтерпретації, не раз насильницьки розрубуючи живий літературний процес. Досить пригадати сумнозвісну опозицію модернізм/народництво, що прийшла на зміну протиставленню демократична/буржуазна література, – захопившись нею, сучасна українська історіографія ненароком заглушила різнобарв’я мистецького процесу столітньої давнини.

ІНТЕРФЕРЕНЦІЯ НА СИНХРОННОМУ РІВНІ. Будь-яка типологія виявляється умовною і приблизною, бо таксономічні моделі, що систематизують класи і підкласи за однією чи кількома ознаками, є універсальними на суто теоретичному, абстрактно-логічному рівні, тоді як такої універсальності неможливо досягти на рівні емпіричному: адже історична типологія, на відміну від теоретичної, здійснюється за своїми окремими, не раз незбагненними законами – групування критиків навколо літературних концепцій, стильових напрямів чи журналів відбувається майже хаотично – це процес, де ідентифікація з літературно-критичною групою заснована не лише на концептуально-методологічній спільності, а й на особистих зв’язках, мистецьких симпатіях тощо. Прикладом може бути автор соціал-демократичного часопису “Дзвін” (1913 – 1914) Спиридон Черкасенко, критичні матеріали якого не завжди вписуються у звичні парадигми марксистського літературного угруповання й вибігають у царину неонародницької риторики.

Свого часу О. Потебня вказав на так звану помилку узагальнення: означення, яке вказує на одну лише ознаку предмета, може спричиняти міфологізоване уявлення про цю ознаку як “сутність” предмета, закриваючи всю решту ознак, збіднюючи уявлення про предмет, схематизуючи його. Це стосується типології напрямів, епох, індивідуальностей, жанрів тощо. Багатоманітність ознак конкретного предмета згасає за назвою чи означенням, які вказують на предмет, виділяючи лише одну його ознаку. Помилкове узагальнення під час номінації часто трапляється в типології стилів (так доба модерну охоплює не лише модерні стилі, а й реалізм, навіть етнографічний реалізм Марії Проскурівни).

Якщо у діахронному розрізі виявляється інерційність критичних дискурсів, коли явно чи неявно вони успадковують концепційні елементи і методики попередників, то в синхронному плані спостерігається інтерференція концепцій і методик, які оголошують себе непримиренними супротивниками, але під час неминучого діалогу приходять до певного узгодження концепцій, категорій, методик.

Тому завжди існують вагання, чи зарахувати критичне явище до певної категорії. Вочевидь, теоретична класифікація (абстрактна система однотипних елементів, упорядкованих за спільними ознаками) та історична типологія (розрізнення і групування реальних критичних феноменів на основі їхніх історичних, тобто часто випадкових, взаємовпливів і протистоянь) – нетотожні речі. Жодне каталогування, реєстрація чи інвентаризація не справиться з цим хаотичним (а “хаотичним” тут означає творчим) процесом живої історії. Вихід – відмовитися від жорсткої категоризації, від однозначних типологічних моделей, використовуючи класифікаційну систему як аналітичний інструментарій для опису цілісного явища, яке складається з різнорідних складників, виконує різноманітні функції, взаємодіє з середовищем і внутрішньо еволюціонує.

____________________

1.  Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод. – Київ, 2000. – Т. 2.

2.  Дерріда Ж. Структура, знак і гра у дискурсі гуманітарних наук // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літ.-крит. думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996.

3.  де. Аллегории чтения: Фигуральный язык Руссо, Ницше, Рильке и Пруста. – Екатеринбург, 1999.

4.  Рикёр П. Конфликт интерпретаций: Очерки о герменевтике. – Москва, 1995.

5.  Тодоров Ц. Поэтика // Структурализм: “за” и “против”: Сб. статей. – Москва, 1975.

6.  Шерех Ю. Два стилі літературної критики // Слово і час. – 1992. – № 12.

7.  Abrams M. H. The Mirror and the Lamp: Romantic Theory and the Critical Tradition. – New Jork, 1953.

8.  Culler J. Teoria literatury. Przełożyła Maria Bassaj. – Warszawa, 1998.

9.  Lash S. Dyskurs czy figura? Postmodernizm jako “system oznaczania” // Odkrywanie modernizmu: Przekłady i komentarze. – Kraków, 1998.

10.  The Norton Anthology of Theory and Criticism /General ed. V. B.Leitch. – New York; London, 2001.

Typology of literary interpretation:

problematization of concepts and approaches

Vasyl Budnyi

Ivan Franko National University of Lviv

Universytets’ka st., 1, 79000, Lviv

The paper clarifies classification possibilities and limits of oppositions such as true vs. false, objectivity bjectivity, identity vs. difference, which were the bases for a quantity of critical taxonomies till recently. The ways of pragmatic utilization of theoretical schemes for historical typology of literary interpretation are considered.

Key words: literary interpretation, theoretical classification, historical typology, rhetoric of interpretation, inertia and interference of critical discourses.

Стаття надійшла до редколегії 10.05.2003

Прийнята до друку 15.05.2003

УДК 801.73(092)

ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ – АВТОІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ:

ДО ПОСТАНОВКИ ПИТАННЯ

Світлана Киричук

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського

в, 21001, м. Вінниця

У статті проаналізовано зміст понять “інтертекстуальність” та “автоінтертекстуальність” як теоретико-літературних категорій, здійснено спробу окреслити принципи виявлення автоінтертекстуальних аспектів у творчості Юрія Липи.

Ключові слова: інтертекстуальність, автоінтертекстуальність, прототекст, метатекст, автоінтертекстуальні аспекти.

На сучасному етапі розвитку літературознавства актуально звучить проблема міжтекстової взаємодії у сфері художнього дискурсу, що становить основу інтертекстуальних досліджень. Щодо визначення “інтертекстуальності”, то воно може видозмінюватися “залежно від теоретичних і філософських передумов, якими керується кожний учений” [2, с. 218]. Існує низка трактувань цього терміна. Вперше його вжила Ю. Крістева у статті “Бахтін, слово, діалог і роман” (1967). Поштовхом для цього послужила праця М. Бахтіна “Проблеми змісту, матеріалу і форми у словесній художній творчості” (1924). Дещо пізніше вчений розробив теорію поліфонічності тексту, у центр якої поставив поняття “чужого слова”. Він доводив, що кожний вислів є ланкою в ланцюгу і поза його межами не може бути вивчений. Окрім цього, в основі досліджень М. Бахтіна лежить ідея “неоднорідності тексту” і наявності декількох “текстів у тексті”. Теорія засновників постструктуралізму і постмодернізму (Ж. Дерріда, М. Фуко, Р. Барт, Ю. Крістева та ін.), завдяки дослідженням яких інтертекстуальність набула поширення, співзвучна з ученням російського дослідника.  Крістева наділяє текст властивістю “автономного існування і здатністю “прочитувати” історію” [2, с. 217]. Вона зазначає, що “для суб’єкта, який пізнає, інтертекстуальність буде ознакою того способу, яким текст прочитує історію і вписується в неї” [3, с. 123]. Російський дослідник І. Смирнов трактує цей термін як властивість тексту формувати свій зміст (повністю або частково) засобами посилань на інші тексти [3, с. 12]. Ж. Женетт визначає це поняття як “співприсутність” в одному тексті двох чи більше текстів. Окремі теоретики називають інтертекстуальністю взаємодію внутрішньотекстових дискурсів: дискурсу оповідача з дискурсом персонажів, одного персонажа з іншим і т. д. [2, с. 198].

Загальним для всіх дослідників є твердження, що будь-який текст є “реакцією” на попередній. Поширеним у літературознавстві є визначення інтерекстуальності, що належить школі Барта-Крістевої. Вони тлумачать цей термін як властивість будь-якого тексту вступати в діалог з іншими текстами. “Канонічне формулювання” [2, с. 218] поняттям “інтертекстуальність” та “інтертекст” дав Ролан Барт: “Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш упізнаних формах: тексти попередньої культури і тексти навколишньої культури. Кожен текст – це нова тканина, зіткана зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. ін. – всі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як неодмінна передумова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона є загальним полем анонімних формул, походження яких рідко можна простежити, без свідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок” [1, с. 418] .

Концепцію інтертекстуальності можна розглядати, з одного боку, як “результат теоретичних саморефлексів постструктуралізму” [2, с. 220], а з другого – як наслідок художньої практики постмодернізму, в основі якої лежить дослідження “цитатного мислення” [2, с. 220]. Сучасні дослідники зазначають, що у всіх трактуваннях терміна є дещо спільне. Його основний зміст зводиться до такого визначення: “Інтертекстуальність – це глибина тексту, що виявляється в процесі його взаємодії з суб’єктом” [4, с. 26]. З уваги на це, термін “інтертекстуальність” визначаємо у поширеному його трактуванні, тобто як властивість будь-якого тексту вступати в діалог з іншими текстами.