А тепер куди? – Одіссея сучасних літературних теорій (стр. 18 )

Key words: autobiography, author, biographism, text, creation.

Стаття надійшла до редколегії 25.04.2003

Прийнята до друку 15.05.2003

УДК 82-94.09

Автобіографія дитинства

Ірина Старовойт

Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000, м. Львів

У статті розглядається драматичний розвиток автобіографічної форми і політики формування дитячої ідентичності в межах fin de siècle. Беручи до уваги три майже одночасні автобіографії дитинства – німецьку („Берлінське дитинство на зламі ХХ століття” Вальтера Беньяміна), українську („Зачарована Десна” Олександра Довженка) і французьку („Спогади дитинства” Марселя Паньоля), – автор підтримує ідею, що вони перебувають на грані між пам’яттю та уявою. З порівняльної перспективи, автобіографічне звернення до власного дитинства стає модусом самотворення, що завжди практикується вперше і випадково сприймається як літературний текст. Таке розуміння має важливі імплікації для життєпису fin de siècle, який постійно змінюється і розширює межі традиційної автобіографії, впроваджуючи різні формальні техніки зі збільшенням комплексу проблем дитячої саморепрезентації.

Ключові слова: автобіографія, творення дитинства, мемуари, fin de siècle.

В дитинство хочу, там усе моє.

В дитинстві ми – великі Магеллани.

Ліна Костенко

Неймовірно, але факт: у сучасному літературознавстві України ця тема майже незвідана. Ускладнює її подвійна невизначеність понять. Мемуарні жанри як такі ще не “встояні”, остаточно не термінологізовані теорією літератури, а вже про поняття “дитинства” нема й мови. Таки дослівно – нема. З погляду літературознавця різниця між дитиною і дорослим (у ролі оповідача, автора, головного героя etc.) настільки мінімальна, що на ній не прийнято загострювати уваги. Одначе вже понад два століття – від Жана-Жака Русо – європейська інтелектуальна традиція схильна поділяти кожну біографію на два підставові відтинки: дитинство і зрілість, хоча, ніде правди діти, і до XVIII сторіччя світ дитинства подекуди (наприклад, у Голландії [1]) розпізнавали і визнавали особливим, проте був він радше негативом “справжнього” світу дорослих. Тільки у сторіччі ХІХ нове, набагато прихильніше, сприйняття дитинства зумовило спроби реконструювати цей ранній період життя і загалом вплинуло на конструкт індивідуальної та колективної пам’яті: зрілість людини асоціюється насамперед з осяганням феномену народження, смерті, ідентичності, віри і так далі, тоді як дитинство – це той особливий стан людської свідомості, що не переймається феноменологією буття, але від того не втрачає на силі і є рівноцінним зрілості. Рільке артикулював цей глибокий пошанівок до дитинства у своєму відомому афоризмі: відколи людина народжується на світ, вона вже достатньо стара, щоб умерти. У діалектичний спосіб оте нове відкриття [1, c. 44-59] дитинства закріпилося в культурі – не останньою чергою – завдяки його [дитинства] автобіографії.

Проблема кожного автобіографа полягає, без сумніву, в тому, щоб віднайти свій початок, щоб усвідомитися у певній якнайдальшій точці відліку і розповісти її, що в принципі так само неможливо, як неможливо усвідомити та оповісти власний кінець. Ми можемо спиратися на якісь перші згадки, перший фіксований досвід, але кожному зрозуміло наскільки відносний, ефемерний, такий “початок” самості: “Нічого не пригадую з тих найдавніших часів, але припускаю, що з моїм народженням все було гаразд, оскільки я вийшов із нього живим”, – віджартувався про це у своїх “морально й екзистенційно невиразних початках” Богдан Бойчук [3, c. 5]. Часто мемуаристи обирають інший спосіб відшукування першоджерел власної особистості, прописуючи родовід – батьків, дідів – так глибоко, наскільки сягає спільна пам’ять їхніх предків. Але й ця підміна всього лише заступає одну невідомість іншою: курсор запису власної самосвідомості, дійшовши до драстичної позначки зеро і не вміючи пірнути углиб, перестрибує на рядок і прописує події раніші, ніж вирішальна точка відліку, однак належні до автобіографії іншої самості.

Чимало автобіографій ХІХ – ХХ ст. умовно складаються з трьох, хоча й несиметричних, частин: дитинства, дорослішання, зрілості, – де реальне дитинство заступає певне міфологізоване кліше (за радянського часу в Україні неодмінно “босоноге” de profundis, за вікторіанської доби в Англії чомусь завжди “строге” exelcior, ряд можна продовжити); цей перший етап нарощування власної ідентичності виглядає неправдоподібно статичним, навіть для самих авторів, а тому зазнає редукції до простої і ясної ідеї райського дитинства, дитинства як благого місця, де нема ні страждань, ні мирської суєти і де можна заховатися від невблаганного часу. Така “робоча гіпотеза” дитинства як раю і дитини як ангела1 дає змогу автобіографові принаймні щось протиставити цинічному сьогоденню і, наслідуючи Гесіода, розмістити золотий вік не попереду, а позаду себе. Тим паче ми знаємо, що від часів Середньовіччя душу дорослих зображували у вигляді спеленаної дитини. Прикметно, що ця іконописна традиція занепала приблизно у XVII ст., саме тоді, коли дітей вперше почали зображувати на барокових картинах – не як частину групового чи родинного світського портрета, а задля себе самих. Щобільше, дитина стає улюбленою моделлю, а дитинство – улюбленою темою для багатьох художників.

На відміну від традиційної рефлексії про дитинство, взорованої на ідеї біологічного онтогенезу, сучасні підходи пропонують принаймні чотири різноякі його трактування. По-перше, антропологи розмірковують про дитинство як про своєрідне плем’я (tribal group) зі своєю питомою культурою, мовою, ігровими традиціями і под. Термін “плем’я” сигналізує, що дитяча культура може бути і дописемною, і досить архаїчною, хоч не завжди помітною і зрозумілою з погляду дорослого глузду. По-друге, соціологи розглядають дітей як соціальну меншину, аналогічно до ґендерних, етнічних, расових та соціально-економічних меншин. По-третє, політологи заговорили про статус дітей у суспільному житті і про можливості цивілізованого розширення їх присутності у публічній сфері та впливу на прийняття рішень – звідси програма ООН на підтримку дітей, всесвітній меморандум про захист прав дитини, дитячий європарламент etc. Урешті четверта, мабуть, найцікавіша для нас парадигма досліджує дискурси, що породжують і видозмінюють ідею дитини й дитинства. Спираючись на писемні еґодокументи, за допомогою дискурс-аналізу можна виявити, які саме ознаки дитинства стають ключовими в ту чи іншу епоху, що, як і за яких обставин дозволено про дітей говорити, а про що в цьому зв’язку говорити не слід і як увзаємнюються стосунки світу дітей та світу дорослих.

Не слід забувати, що голос дитини є голосом іншого стосовно дорослого наратора, який намагається це дитинство відтворити. Ступінь відчуження може бути ледь помітним, завуальованим, або ж навпаки – оголюватися, ставати своєрідним прийомом анонімності, як-от у Віри Вовк: “Маленька дівчинка витягає з рова таких же маленьких каченят, що не могли самі з нього вилізти”. І ще: “Маленька дівчинка жаліється татові, що її болить зуб. Котрий? Той золотий…” [4, c. 15] Розвиток мемуаристики зумовив чіткий вододіл між негайною та дистанційною оповіддю від першої особи. Якщо перша асоціюється зі щоденниковими записами та іншими спорадичними нотатками негайної саморефлексії, які з певною долею застереження можуть правувати за документи, то друга – це post scriptum до давноминулих подій. Причому у випадку автобіографії дитинства ми ніколи не можемо з певністю засвідчити її тотожності до оригіналу, адже цей оригінал як такий уявний, суть реколекції нематеріальна: “Реальним мандрам не стає сил, щоб відобразитися в уяві; а уявним мандрам бракне сил, щоби, як каже Пруст, засвідчити свою реальність. Ось чому уявне та реальне мають бути чимось на кшталт двох суміжних відтинків однієї траєкторії […] уявне – це віртуальний образ, що кріпиться до реального об’єкта, утворюючи кристалик безсвідомого, і навпаки. Не досить, що реальний об’єкт, реальний пейзаж викликає в уяві такі самі чи подібні образи; треба, щоби він випромінював свій власний віртуальний образ” [7, c. 89]2.

Саме цей приватний віртуальний образ дитинства спробуємо реконструювати в компаративному аналізі трьох автобіографічних текстів: “Спогадів дитинства” Марселя Паньоля (1895 – 1974), “Берлінського дитинства на зламі ХХ сторіччя” Вальтера Беньяміна (1892 – 1940) і “Зачарованої Десни” Олександра Довженка (1894 – 1956). Попри хронологічний збіг, з уваги на який усім трьом їм і справді припало народитися – хай в різних культурах і за різних стартових умов – на зламі ХХ сторіччя, ці постаті демонструють ще чимало неймовірних збігів у своїх саморозповідях. Дешифрувати їх – означає зробити прорив у європейський дискурс дитинства fin-de-siècle, поділений географічними і політичними кордонами, але об’єднаний кордонами ментальними.

Чи не основна емоція обитрьох автобіографій – це відчуття безповоротної втрати. Світ їхнього дитинства зазнав подвійного апокаліпсису: він закінчився не стільки дорослішанням, скільки крахом того більшого світу, у який наші оповідачі й герої власне мали б виростати, у якому вони мали б позиціонуватися уже як дорослі. В історичній перспективі їх розрив із дитинством є абсолютним розривом. “І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадав, в моїй уяві – плач і похорон. – прохоплюється О. Довженко в “Автобіографії”. – І перша телеграма, одержана в нашій хаті, повідомляла про смерть мого брата – вантажника в Ростові. А я й досі не можу дивитись на похорони. А тим часом вони проходять по всіх моїх сценаріях, по всіх картинах. У всіх моїх фільмах є розлука” [5, c. 18].

Тільки в ХХ ст. автобіограф приходить до розуміння, що межі людської саморозповіді, на відміну від лаконічних меморіальних дат anno domini, залишаються розмитими, і що автобіографія неминуче зосереджується на метаморфозах становлення одного окремо взятого автора, і що всі ці перетворення насправді є вельми тривалим (може й нескінченним?) переходом від дитинності до зрілості.