Прогулянка на пам’ять (стр. 10 )

Я віршем тільки завинив.

27 квітня 1926

АРАБЕСКИ

***

З крис осокора, скоромин комори

Дихає хмарка наморено.

Сухо листя спада. Прохопилася осінь.

Повітря лунка порожнеча

Крадькома суне в шибку (її не просять!),

Почуття спантеличує, знічує... –

Маленький народець осені

Вимагає свободи.

2 березня 1927

З РОСІЙСЬКОГО БУКВАРИКА

Спить Кудеяр-розбійник

У “Заїжджому домі Алтинова”,

Сховавши під жилет гострий ніж.

Упівока спить,

Бо чує дзижчання мух

І посуду брязкіт,

Ляскіт куль і суперечки в більярдній,

Дітлашні сільської крики

В сорочках червоних і червонопиких,

Із розхристаними букварями.

До “розумного, вічного” кличе земля-ненька,

І Пахомич дідо

Від серця “дякує красненько”

Панові з бородою, шляхетному з виду.

Той чує, як охтирські гусари

Посеред пляшок

І підмоклих карт

Б’ють по пиці поміщика, в азарті

Шулером його обзивають

І голову йому горілкою поливають.

Він бачить: повітовий гімназист

Із горілчаною зверхністю

Читає Чернишевського

У нумері шістнадцять.

І душа заглядає у святці,

Хоч і втратила право на безсмертя,

Адже душа є комплекс... –

Нонсенс!

Нестерпно!

Спить Кудеяр-розбійник.

Коні іржуть.

Дзенькає цебро колодязне,

Заїжджі панове вимагають огирів

І куштують чай

В той час, як двірня

З чорним хлібом капусту й огірочки

З посмішкою приємною СПОЖИВАЄ.

Лакей (але ж це копія

Відомого генерала),

На сонце мружачись,

Стежить за іграми слов’ян.

Спить Кудеяр-розбійник,

Він спить, Кудеяр-розбійник,

А промінь сонячний

Висвічує в тарілках дебелі квіти.

Пізно. Починає сутеніти...

27 квітня 1928

*

*

*

СПОГАДИ

У тій країні, де моркв’яний суп

Їсть волоцюга і щур,

Де стирчить тополя, як глупий слуп

Під вікном і чекає дощу;

Де, коли квітне бузок,

Хмаринка спливає русява,

І падає крапелин разок

На підвіконня роззяви.

Але в двірських там турбота своя.

На кухні нудьгує без діла,

Розсівшись, патлата змокріла сім’я,

Від чаю посоловіла.

Коли розквітає бузок, раптово

Морозить вулицю туман,

На шибки наповзає і витанцьовує...

У кімнатах низьких – дурман.

Подивись на абетку, тверезо

На наше століття поглянь:

Під дощем скрижанілим дерева мерзнуть

Майже аж до світань.

Читаєш “Ниву” – хочеться спати:

В потязі там інженери,

Їдучи в гості, точать дебати

Про народ, псуючи собі нерви.

Їх зустрінуть панянки з гілками бузковими,

І під фортеп’янний клавір

З нудьги закохаються обов’язково...

І Фофанов шепоче вірш.

А на портреті Олександр Третій

Блідий, немов полотно,

Їде в Париж у відкритій кареті

Із президентом мсьє Карно.

На іншій сторінці танцівниця,

Оголивши груди, у бубон б’є,

Південний народ навкруги юрмиться,

Птах співає, мов шансоньє.

Про великого поета віршика звито,

Про мрію і душу вірш...

– Нудно, панове, на цьому світі,

А в журналах іще нудніш. –

Відірвешся від книги – дзюркочуть струмки,

На весь повіт – аромат бузковий,

Учні біжать двором напрямки

До церковно-парохіяльної школи.

Пахне бузок і пухне в саду

Хмариною – білих цвяшків по вінця,

Начебто безум – впаде на біду

Серпанок води і повітря.

17 березня 1927

***

Вже не співають липи більш,

Уже луна завмерла в листі.

Є затишку дірявий ківш,

І дах латає сніг імлистий.

І завчено над головою

Висить, чорніючи мовчанням,

Гілляка та, що із тобою

Любила радитись ночами.

Гіллям покреслене мовчання

Зірок нічних, безгучних лип.

Снігів землі твоєї схлип.

22 січня 1927

ТАК ЗРІЄ БУНТ

Таємно – так, щоб дощ не йшов, –

Із сутінків, із синь-задухи

Вони м’який мотають шовк.

І голос птаха, повен прохолоди,

Вліта, як вітрюган, у вуха.

І я – розчавлений червак –

Від болю й холоду здригаюсь.

Господар лайкою шмагає:

– Цить! Шовк мотаєш ти не так.

Та вітер вільності зростає,

І серце гнів живить востаннє,

Судомно зведені вуста.

Чуже – з твоїм рукостискання.

І мста.

26 липня 1928

***

Панна – червоніє горобина,

Брості – бризки крові снігам.

Не докликатись мужа, ні сина, –

На добраніч і ворогам.

У шибках синіх – білий, із вати

Йде світанок – і далеч німа.

Що ж ти плачеш, жінва дурнувата?

Ворогів, ані друзів нема.

Панський дім, мов дим, завмирає –

Корабель, розбитий в друзки.

І, мов порох, на дах сараю

Осідають сріблясті разки.

26 листопада 1927

*

*

АРАБЕСКИ-1

Біліє сніг, чорніє шлях,

Від верб, вар’ятів – завірюха.

Задвірки більмами в полях.

В полях – сміття, теплінь і скруха.

Гріхи, проріхи та шинки,

І яблунями пахне вітер.

Знов – оселедці, чумаки,

І споконвік співці на світі.

Бадьорить барда, брид поборює,

Б’є в тулумбас. А вийди –

Удалині, в степу просторім

Ножі, пожежі і комбіди(1)...

Обід – дай Боже, не без чарки,

Де теплий хліб гуртом їдять,

Де йде від бутлів згірклий чад,

Де чорні брівоньки шинкарки.

Росіє, я тебе люблю,

Росіє, ні, не приховаю! –

Лиш цигану чи королю

Ввижається, що ти така є.

Король від верст і від шинків

В пивних, на сторінках звільниться.

А циган викличе синів

В проспекти кам’яні столиці.

І стелеться туман біженців,

І горобина сохне й нищиться,

Служивий з чортом в дурня ріжеться,

Ідуть алеєю поміщиці... –

І каже їм осінній сад,

Що в світі всі шляхи однакові,

Дім ветхий дивиться назад –

У глушину країв Аксакова.

В степу замовк грудний твій спів:

Багаття згасло, луснув бубон,

Ти у грубезних книгах сниш

Та у кармін фарбуєш губи.

Я чую твої втомлені плачі

В пивнім чаду, у димі сласнім,

Де місяць, як скрипаль вночі,

З нагана цілить в скроню власну.

Залізний вік, жахи твої!..

Сідає, дивиться незмигно, –

Ні, не любов, не солов’ї,

Та в голові метляє дзиґа.

За дерев’яний флігель твій,

Де тінь-горбунка, під парканом

Зігнувшись, вимага завій,

Дзвіночків, глупства, втечі в санях.

Здавен живуть співці на світі,

І яблуками пахне вітер,

І шум у квітнучих деревах,

Й гусарський дім йде ходуном... –

Танюшо, все це тільки ревнощі! –

Ми п’яні парком і теплом.

І брязкають у стіни корки,

Я розглядаю чорну шаль,

Вікно прочинене кокотки

І далечі німотний шал...

1 комітет бідноти (іще: комнезам / комітет незаможників)

21 жовтня 1925

ГОРОБИНА НІЧ

Пізно. Сходить зірка ясна.

Переплутаним жужмом доріг

Між кублами вільгощів, пахощів

Сунуть біженці.

Ось вершники горбаті у плащах,

Бабусі богомільні

(Є висушені маки

Ув одязі старих),

Вусані-гвардійці, лаковані вилиці,

Інші, іще не сформовані тіні –

Ті без голови,

Ті без ніг,

А деякі зовсім ніякі.

Усі вони скрадаються до наших білих стін,

До світла вікон,

Що блукає в бузині,

Плиткістю нагадуючи дощ,

Можливо – передрікаючи дощ.

А що ж у нас? –

Під колом лампи,

Нібито заскочені змовники,

Ми зберігаємо напружені пози

Ображеної невинності.

Під колом лампи, як під мікроскопом

(Зовсім інший кут зору),

Ми – безкінечно малі організми,

Анітрохи не страшні

Й нікому не потрібні.

Або під колом лампи,

Як у фотографічному апараті,

Доволі інтелігентна родина

Нудьгує колективно,

Вислуховуючи власну ситість

І пишаючись плином шляхетних думок.

– Так, буде дощ.

Та хто ж ми такі є,

Чого чекаємо? –

Гадає він, наполовину вивалившись із вікна.

Свіжість.

Ваговитий вітер хилить

Якісь там верхів’я.

Якісь нерозрізненні пухирі

Хитаються. Кущі?

Чи кущі біженців?

Темно – ні землі, ні неба.

Він озирнувся: те саме,

Ті самі напружені постаті

У широкому колі світла.

Ось яка вона, справжня реальність:

Як жахливо вона близька

І така нестерпно звична.

Крізь шпару парадних дверей

Таємниче наше світло

Їм подає надію,

Наче ми вирішуємо їхні справи,

Нібито ми їм дамо

Прихисток, гроші, їжу, –

О, якби ж вони знали,

Що світло – всього лише світло

Перед дощем – під дверима.

Таке саме світло пам’ятаю

З-під дверей, де радились лікарі.

Я в напівмороці, в маренні

Із надією мружив очі

На смужку проміння.

І заспокоїв мене

Брязкіт посуду.

І я зрозумів, що лишуся живим.

Але це – набагато кумедніш:

Шурхіт вітру – чи їхній шепіт,

А чи перші краплини дощу.

У сінях відчувається чиєсь чекання.

Так, імовірно, відчуває сліпий

Річ, до неї ще й не торкнувшись,

Як відчуває недужий в собі

Стороннє тіло хвороби.

І раптом виявляється – шипить самовар.

Нас порадував іще один спільник.

Я вийшов на ґанок.

Серед течії темряви,

Що спливала повз мене,

Серед стовбурів, що рушали кудись,

Я не помітив нікого.

Та праворуч,

У смузі від вікна,

Ворушилася сіра тінь стареча,

Зітхаючи так скрушно,

Як зітхають уві сні від нестерпного болю.

Я швиденько причинив двері.

Дощ почався.

Попереду нескінченна ніч

І самовара невичерпна пісня.

І чекання.

Вони, звичайно, ляжуть спати.

А я? – Я не засну.

Дощ хлюпає, хляпає,

Залипають їхні плаття,

Шипить бенгальський вогонь.

Налийте мені чаю.

22 жовтня 1928

***

О Русь моя, не зранена зигзиця,

Жона убита в пелені снігів, –

На луках під співочий рип криниці

Тебе веселий сонях породив.

В краю полиннім, плином рік мережанім,

Де печенізька, з підсвистом, стріла, –

Хіба не візантійським узбережжям,

Князівно полонена, ти брела?

Чи не скидала лісові облоги,

Напитуючи долю – а чи мсту?

Не виціловувала згіркло ноги

Ревнивому лісовику – Христу?

Де в скит сховався Китеж таємничий,

Коли княж-вечір у вітрах зника,

Засвічувала янгольські трисвіччя

Чи непомильно не твоя рука?

192?

ВІДПУСКНИЙ

Я спокій проміняв на лазарет,

На хлороформ і перев’язки.

В теплушках маюсь, мариться декрет.

– Червоно хрещені пов’язки.

Немає. Й не було. До завтра все одно

Нам не сягнути перевалу.

Імла пре на зимівлю у вікно

Комендатури – до вокзалу.

І гасла дряпаються по кутках,

Де тулять подруги тілисті

Лиш вошей по тілах і по мішках...

Скинь – на наступному роз’їзді.

192? Оригінал було опубліковано:

“Пролетарская правда”, Київ,

18 лютого 1923

У БІЙ

Навиліт гаслами отут,

Навиліт газові наркози.

Під семафорами мазут

Захланно смокчуть паровози.