Прогулянка на пам’ять (стр. 7 )

На вікна занизькі сліпма спадає дим,

Життя без голосу і спорожнілий дім.

13 жовтня 1925

ЗИМОВИЙ ВЕЧІР

А на вулицю вийдеш ледве –

Ллється світло ошатне й синє,

І розгойдані в тиші дерева

Осипають летючий іній.

І не дивно, не боляче тим,

Що тут дихати й жити нічим,

Знерухомленим шляхом іти,

Де дроти пообплутував вечір.

І життя, що нестримно любив,

Мов коханку, – втомившись від люті,

Лиш в нервовім тремтінні між брів,

Тільки в серця слабенькім салюті.

І те серце гуде і співа

І веде мене геть без упину

У країну, де в неї права,

Хоч насправді – правічна провина.

5 грудня 1927

У МОРОЗ

Я без обіду – образа й огида.

А як поглянеш на ртуть –

Падає й після обіду,

Срібляста плаває каламуть.

Іній звисає із ґраток трамваю,

В повітрі хвилюється ковила.

Здається – нікого навкруг. Спливаю

Там, куди вулиця привела.

В повітрі розрідженім – безгуку розквіт,

І жест безпомічний, бачить Бог.

І кожному надто просторо і тоскно.

Вийдеш – а в горлі застряг клубок.

В нас вечоріє, мабуть, зарано.

Посидь – поспіваємо, поговорим,

Сторінкою з розгалуженого роману

Душу виполощемо, як морем.

– Я вас любила і, мовби в романі,

Я вам була,

Я вам невірна була...

Тільки лишилось обійстя в тумані,

Тільки у шибці мороз-ковила...

Не полюбляв добробуту ніколи,

Не викликали ласки й жалю

Порожня краса, спів місячно-кволий,

Твоє, казавши б, “назавше люблю”.

Легко обходячи кучугури,

Бачу я крізь туманний день

За соромливістю злої зажури

Життя нове і нових людей.

25 лютого 1929

***

Змиг зірки у зеленій пустоті,

Дерева край обриву встали.

Людське “ніколи”! О, яке ж бо ти

Оманне, тьмяне і нестале.

Вікно я відчинив. У сфері цій скляній

Я – в неба зорянім засланні.

І тоскно мені тим, що в двір великий мій

Жорсткий зірковий зір ніколи не загляне.

Все зрушене, розгойдане – мабуть,

Земля впаде, мов непритомна,

Поки, споряджені у путь,

Конячка спить й віз нерухомий.

(серпень 1926?)

CНИ ПРИГАДУЮТЬСЯ

Клубочаться сни і проминають нас,

І тихий дощ то буркне, то шепоче,

Пробудимось, змордовані, бо враз

Не скинути китайські тіні ночі.

Вони збрехали нам.

Це знов весни зачин.

Від мокрих ліхтарів, де плавом – світла плями,

Така страшна стискає височінь,

Що скрикнеш, схопишся й згадаєш про ТЕ САМЕ...

18 січня 1929

***

З країн, де я не був і разу,

Де тільки тіні і вода,

В могутній холод протоплазми

Душа, мов зірка, загляда.

Вона летить, слід зблиском креслить

В зелених овидах сліпма.

Внизу, на стислім перехресті –

Трамвай і гамірна юрма.

І, впавши тім’ям у подушку,

В обійми жінці тій чужій,

Я чую тихе: “Як задушно...”

І тенором: “Синочку мій...”

17 серпня 1926

ОСТРАХ ЛЮБОВІ

І от, немовби це собі самій,

Вона сказала, як звільнила серце

(Я був із нею, вбитий, та живий):

“О, як любила я колись усе це!”

Ф. Тютчев

Хвороба при кінці –

Утома в серці, виснажився мозок,

І тільки звичка жити сильна ще,

Але до ночі і вона послабне.

Заплющу очі – лікар все шепоче

Слова прозорі: сфера

сіро,

сиро.

Слова – то іграшкові панорами,

транспаранти,

За ними – синь повітряна ясна.

Та – панорама... Кремль... лубок...

хрести,

Майстри, котрих добробут осяває,

Рум’яні, мов цеглини стін оцих.

О, патріоти золотобороді,

Трактирники, котрі дракона вбили

Захриплим грамофоном!

Хай той, хто п’є усмак

Із джерела чудес,

Не скаламутить вод, і струпи болячок

Об кам’яні кропильниці не зчеше.

Бо з театральних звалищ дрантя в них.

Старі біблійці з бородами в кільцях,

Нахабні матеріалісти,

Так зверхньо і пихато співчутливі,

Своїх недужих носять до водойми.

– Ми, – вони кажуть, – хочем ціну скласти

Хоч перед Богом за життя негоже.

Оббріхувачі, а яка ціна

В черствого хліба добросердя?

Вони, мов каламутний витвір думки,

В мені живуть і стверджують життя

Своїм співіснуванням. Як втекти

Від них, від себе самого?

Та хор біблійців тче свій спів: бузок...

бузок...

Я залишаю їх і знаю: назавжди.

Хай шаленіють: із роззявлених ротів

Лунає крик, опалені вуста

Вражає блискавиця.

О, повене духовна!

Опалений бузок – легенький попіл

Від щезлих їхніх постатей.

Я чую гуркіт – громохка гроза

У вікнах, що ширяють понад садом,

Ліловий мантій їхніх колір,

В них пера – китиці квіток.

Уранці там кущі загинуть наші,

Там бите скло краплями в кропиві.

Там осідає дим. Сентиментально

Поміж лаштунків кури квокчуть.

Віконниці полотнами лопочуть,

І ллється світло на веранду, в шпари приска.

Все суне на будинок, як желе.

Здається, ось увірветься, заллє

Прозорим воском всю кімнату, постіль,

Мене, і дихати я припиню,

Та бачитиму все до дна, аж до кінця

І, так і не збагнувши, не збентежусь –

Все є, як є. У цім – найвищий сенс.

Тут не межує із безумством розум, –

Єдині і дитинні.

Річ – тільки річ, повз будь-який зв’язок,

Не має сенсу, а проте – існує.

Країно дивини, в тобі не треба

Ні жить, ні квапитись, ні відчувать.

Немає пам’яті – й часу нема, є споглядання

Різноманітних форм.

Це марення! (– Живий, – підказує,

Не втратив здатності орієнтації, –

Мій розум). – Так, це марення, –

він твердить.

А далі що? Адже існує “далі”!

Відповідаю: – Як існуєш ти,

Тоді і я – живу.

Так, я живу. От свічка. У вікні

Проходять хмари й світяться. Сплеск. Дощ.

Дерева гомонять. Горби фіранок

Тінь кидають всередину кімнати –

На блюдце з порічками, на моє волосся.

Сховавшись в подушки, я намагаюсь

Не бачити, не почуватись.

Та йде життя, як вітер. Ось мета

Приниження і відчаю. Отож

Кричу, що я ненавиджу життя, –

Свідомий, що брехня це.

10 – 14 лютого 1929

МІСЯЧНА НІЧ

Пожежа срібним світлом догоря

В просторій пустці, наче в горні.

Он місяць вирячивсь на упиря,

Мов куля звуглена і чорна.

І божевілля щирить мокрий рот,

Чи плаче, а чи з нас кепкує.

Непізнаних нас кидає, і от

У порожнечу пам’ять скулює.

Так місяць мені бачиться незле.

Не спати й спати – сил не стане.

Дух перехоплює країни злет –

Сторінка книг моїх остання.

16 серпня 1927

ВЕСЕЛУНИ

СЬОГОДНІ СЕРЕДА

Гаразд, понудьгуймо.

Всі мухи недужі – нудьгують,

Бо вичахла чашка без дна.

Над маслом, над хлібом,

Старою газетою – шелест;

Вони сповістять старовинні новини.

Вважаю: новини, пропилені й висохлі днини –

Жуль Верна обкладинки корінцем

Відкриють

Спромогу змиритись, кінець-кінцем,

З нудьгою, і мгою,

І мухою...

І з нинішньою середою.

Не треба повітря,

Потрібне щось інше,

Щоб миттю, мов тінь, охопило –

Сліпить вересневий квітник, –

Веселий калейдоскоп – навіть

клеєм відгонить.

Вітри передчути не зміг.

Забув, що за мною

Ще й царство чорнильне,

Газети, і люди, і речі, і мухи,

Дивлюсь я і дихаю, дмухаю –

На небо мінливе, на барви на клумбах,

На тінь, що збіліла: морозить.

Хінін, перший іній...

І все-таки щось в тому є,

Ніби втомлений план,

Накреслений нашвидкуруч:

Низенький паркан,

І прикро, що квіти оті паперові,

І тінь – тільки фокус оптичний,

До правди дотичний.

Та вулиця?

Бачу бруківки відтинок

І голову шкапи відтінену.

Де ж ви,

Події живі або люди?

Письменник продибав хоч би –

Адже в долі у нього

Багато було замашного.

Нічого: ані перехожих, ні тіні, ні гуку...

Авжеж – середа.

2 жовтня 1928

ЗНОВ У ПИВНИЦІ

Винним виром скипає оркестр,

Паперовий мак помира.

Дзенькнувши бурульками люстр,

Протяг дихає спроквола.

Тож посидьмо часинку ще.

А коли всі сили – в розпил,

Добре крізь дим гіркий і щем

Мовити:

– Забуття я пив.

О, який зорепад! Який

Дивовижний вид – пляшкопад!

Крикнеш – а луна у пивній

Не поверне нічого назад.

28 листопада 1927

ВЕСЕЛУНИ

Спирт зронив троянди сині

В каламутне скло.

І надворі вже від інею

Світла натекло.

Все, щоб спогадом бентежитись,

Синій пломінь змив.

Занедужається теж тобі,

Наче сил відплив.

І розпивочно, й навинос

В друзів життєграй,

І пляшок очиська винні

Крізь людей – і край –

Млу вітринну роззираються,

Нудить з глибини.

З душ невиспаних здираються

Горілчані сни.

Їм просторо, зимно, порожньо.

В серці – шлак:

Молодість із нього моторошно

Геть пішла.

Розглядаєшся – не віриться:

Як сліпі в імлі,

Крутяться, говорять, шкіряться

Кругалі-нулі.

Наче розум є несправжній в них –

З непорозумінь.

Замість – алкоголем вражений

Чарки дзвін.

Те роковане – чи ракове? –

Із пивком п’ємо:

Все одно, мовляв, однаково –

Помремо!

24 жовтня 1927

НЕП

По вино я, звісно.

Я – вульгарний жевжик.

Я такий один.

А надворі місяць –

Віхоть від пожежі,

Ба й не віхоть – дим.

Вигравай, фокстрот,

Хай здіймає пари.

Витанцювавсь НЕП.

Квецяний твій рот,

Розпатлана Саро,

Наче той лікнеп.(1)

________________

1 заходи з ліквідації неписьменності

Від твоїх панчох

Й сукні вже задишка,

Обпекли – біда!

Вечір на гачок

На твоєму ліжку,

Мрієчко руда.

Скрипка, наче лот,

Вичаклує чакри –

Люстри, чорний лак.

Серце, як фокстрот,

Вщерть – на вінцях чарки

Вибиває такт.

Кисню й кисляку!

Чи я не мужчина?

Дайте хоч вина!

В санну путь легку

Й перегар бензину

Місяць порина...

Ось низький твій дім

І твоя кімната.

Це моя пора!

Під вікном твоїм

Крадеться відплата –

В листування гра.

Вигравай, фокстрот,

Хай здіймає пари.

Витанцювавсь НЕП.

Квецяний твій рот,

Розпатлана Саро,

Наче той лікнеп.

Отже, і мені

Зась у путь зворотну.

Порожнеча. Мла.

Чи то у вікні

Іній – а чи дотик,

Наче ковила.

І мене ведуть

З крадіями сонними

Пустирищем-сном.

Стигне сніжна путь.

Стискуються скроні мені

В камері з вікном.

12 – 15 грудня 1928

ТРАПУНОК У ПИВНИЦІ

У пивниці флейти спів нічної:

– Жодних не було й нема турбот.

В павутинні дурі помічної

П’яний мозок кидає за борт.

Аж приємна ця полегкість винна.

Флейті в такт життя й собі летить.

О, безповоротно і первинно –

і провинно

голова болить.

Флейта – світло люстр, буфет, лафіт.