Прогулянка на пам’ять (стр. 9 )

8 березня 1927

РАДЯНСЬКА ЗИМА

1

За брід, за марево й мару,

Що у фіранках тюлевих,

Летить сніжок.

Робкоп. Марудно.

Стільці під снігом стулені.

Навкруг – політ,

Біліє тло.

Доми чорніють.

Ліхтар не гасне досі.

Ніч поспіль віяло й несло

Посохлим листям вдосвіта.

Простоволоса, боса, та не

Накинувши вбрання, як слід,

Вона проходить у низьку вітальню

За ліхтарем стрибучим вслід.

Ясніш світанок, ніж у сні.

На кухні клопітно, коли це

Хустки у сінях скинув сніг... –

То від мережив, од спідниці,

Зими зарані

Наш дім замовк.

Вставай! Ми підемо на службу

По першому сніжку – удвох.

2

А там – діжки, пакунки, стружки,

Прикажчик на газету витріщивсь,

Від жовтої вже нудить смужки,

Від синього сухого світла,

Від черевиків у багнюці,

Від ковдр, шикованих в кортеж,

Від міліційних екзекуцій...

Від профспілок нудота теж.

3

Сидять у кутку. Пивниця

Розхитується вітром.

В боці

Поколює. І хвицає

Снігом по вивісці.

Там – ворота, мортири, і метуть

Двірники, вимітають, винищують.

Вони метуть... – А ти жила тут,

У цім дірявім дворищі!

Та лампи гасають,

лампам згасати слід.

І сипати снігу ніколи не ліньки,

Й сухої троянди безтямний вид

У паперових вінцях.

Я лишуся, а ти піди

До дружини моєї, в дім.

Ти із нею погомони,

Потім оповіси мені:

Як зустріла? Чи голос був боязким?

І казала що? Чи ковтала дим?

Чи сама була? Не сама – то з ким?

І чи скинув пальто той один?..

4

Розпухає голова.

У кооперації –

Вітер, цукерки, мішки...

Вечір дешеве мацає –

Фунти, хустки, шматки...

Затисли... вечір остовпів

Над лампою, над керосином...

– Друже, ти зарплатню пропив! –

Лопоче твоя перина.

Лопочуть газети, портрети, бутлі,

Сиплеться сніг чимдуж,

Нудить від того, що воскресли вутлі

Натовпи мертвих душ!

5

З усіх щілин, із дверей усіх

Дме, видуває, – бо знято повсть.

Тепліше у сінях – світання, сніг,

Каси, насіння, солдати натомість.

Закрижаніле навік – воно

Не квартирам – паперам складає звіт.

І біле втупилось вікно

Не в коридор – у світ.

І не світатиме, бо накурено.

І пера риплять, і машинки у відчаї.

Понадурочними знову одурені.

Тхне чорнилом від рукавичок!

Не знайшлося п’ятака, пудри не купила... –

Та я в коридорі стою:

Поквапся, бо ми не встигнемо, мила,

Ані в ЗАГС, ні в квартиру свою.

6

Вагони в снігах.

На біржі праці – сніг.

Сніг – за комір, бо дірка...

Угорі над тобою – дзиґар,

Над тобою – зірка.

Слідом плентається шпик...

Коли в театрах чи в кіно

Скеровував нас геній плинний,

І оживало полотно

Лицем хирлявим покоління,

За міліційним скнів постом

На чатах призабутий Пушкін.

В “Нархарчі” черга схарапуджена,

Мерзлякувата під пальтом.

27 листопада – 7 – 15 грудня 1925

УРИВОК

... Страшний світ, що спить, він повен до стель

Мурмотінням, кашлем – без облич,

Наче хтось тут винен, наче гостей

Пустили, пожалівши, іще на ніч.

Це слово “безсоння”, всохле живцем,

Зрозуміле одинакам і господарям готелів,

Зрозуміле людині з настовбурченим комірцем

У вітальні в новім фотелі.

Здається, що тягнуться руки втомлених людей,

Хапаючи гроші твої, здоров’я і душу.

Все людство поспіль схоже на гостей

Ображених у кімнаті задушній.

Ти – їхній заступник, речник,

ти сидиш у “Нархарчі”

Напівголодний і складаєш вірш... –

Такого заступника вони, певне, й хочуть:

Він схожий на тебе, і ти йому віриш.

1 грудня 1926

СТАНЦІЯ

Долго ль мне гулять по свету

То в коляске, то верхом.

ін

Станція, де стигне чай на блюдці,

Де приїжджий споглядає сніг взаємно,

Де в журналах досі революція,

Усе ще воюють моря і землі..

Як сонна муха над годинником,

Дзижчить ревізія; як сонна муха,

Ходить голова з руками задерикуватими,

І кашляє ревізор злостиво й глухо.

Снігу, снігу, що ти означаєш?

Що ти, країно жебрацька, знаєш? –

Грами горілки у чашці чайній?

І, не збагнувши нічого, конаєш.

2 січня 1927

***

У пляшковому озері Соробкопу(1)

Безгучно тоне трамвай.

Так ось вона, новітня Європа –

Скляний горілчаний рай.

Спів солов’їний свистків напівсонних –

Надсильна сув’язь синкоп.

У тінь простору тікають мільйони

Під фінки і камінь в лоб.

Від жаху тоді підігнувши коліна

І вдряпуючись у хідник,

Гепають навзнак схудлі і плинні

В нудотну спиртову гикавку.

Все ще борсаючись, та все єдино

Ти покірно лежиш на межі.

Так хіба варто вестись людині?

І хіба це людина лежить?

29 жовтня 1927

МЕЛАНХОЛІЙНА ПОЕМА

Зі світань божевільних

У великі доми

Сходять люди дебільні –

Глузд втрачаємо ми.

І вмостившись на слупі,

Крука грубіш,

З пащі радіорупор

Репетує, хоч ріж.

На афіші крикливій

Розпатлано й криво

Тінню висне кажан.

Він сліпий, наче привид.

Отож не зважай.

– Добридень, докторе!

Котра година?

В мене починається мігрень... –

У скляній коробці

Киплять рідини.

Порожній, лякливий

Тіні крен.

Буває інакше:

Марою гіркою

Кричить і плаче

Жах у передпокої.

Дивляться сусіди:

– Проста ганчірка,

Висить у сінях

Шапка-бирка.

У сусідній квартирі

Сльози дитя пролива,

Бо вчить, що чотири –

Це двічі по два.

Не вірю!

Байдуже!

In vino veritas.(2)

Як лячно, друже,

Замкни двері ти...

Якщо образили,

Прилаштуйся збоку і –

Мо’, в цьому разі

Залишать у спокої.

Коли вже образу

Несила стерпіти,

Слід одразу,

Перехрестившись, вийти.

Таких, як усі ці,

Безліч усюди.

В двадцятому віці

Суворо судять.

Просто віднині

Судять про кожного:

Кажуть про людину,

Скільки хто коштує.

“Абрам Львович

Робить гроші,

Його поважають:

Справжнісінький Ротшильд!

А що ви хочете?

Це ж і дурню ясно:

Він собі має

На хліб із маслом!”

– Газети трикляті, цитьте! –

Волаю у ковдру.

Наше століття

Коштує недорого.

Століття, коли мені

Нема чого робити в нім.

Іншим поколінням

Я поет... А втім

Запізнілого діагнозу

Встановлено недолуго:

Що моя недуга –

Mania grandiosa(3)...

______________________

1 Крамниця селянсько-робітничої кооперації.

____________________

2 Істина у вині (лат.)

3 манія величі

31 серпня 1927

ЧОРНИЙ ЧОЛОВІК

Сергієві Єсеніну

Блакитний метелик б’ється в вині.

Від безсонної ночі марудить.

Твій профіль в нікуди летить – по стіні,

І пана у чорнім канудить.

Супутник поетів, миршавий вбивця

Смердяков – на нім нема вини.

– Ви знаєте, дехто в чарці втопився, –

Кажуть йому вони.

Від плечей, від пляшок, від задушної пудри

Не врятується майже ніхто.

Подай пальто мені,

Чорний пуделю,

Фанфароне, подай пальто.

Ти що, не бачиш –

Він божий дурник.

Він Лермонтовський мундир(1)

Зодяг самовільно, майже задурно,

Заношуючи до дір.

В тютюновім димі,

В похміллі поспіль

Тебе лякає, напевно,

Ця потовчена потоптом постіль,

На якій сукровиця й сперма.

Ти не повинна жахатись, Тетяно,

Цей фантом у кашне

Тільки сторінка одна з роману

Про наше минуле страшне.

1 Порівняй у Сельвінського у “Записках поета” (вид. 1928 р.): “Чтобы быть хоть вешалкой, / где лермонтовский сюртук”

13 – 14 жовтня 1927

***

... Давно прохає серце

Днів мирного життя для спокою і праці,

Сумління чистого, аби творить могли,

Як вміємо і мусим.

Уперто день по дні спокійно працювати,

Щоб втілити усе на світі суще,

Скінчивши труд, його забути враз

І стрінуть усміхом і друга, і дружину, –

Прохаємо ми змоги працювати.

21 серпня 1926

***

Вікно розчинене. Поза тополі –

Зірки навиліт.

Падає знетямлена тінь,

Відкочовує життя – перекотиполе,

Відкочується –

сад спустів,

До найменшої травинки, до порошинки.

П’яна сторожиха у спідниці з ятерів

Кривуляє по базарі із кошиком на пшінку

У світання розворушений нарив.

1 липня 1927

ГОСТИНИ В СТАРИХ

Нам подають на білім блюді

Салат в сметані і горох.

В господарів ще довго буде

Від тих гостин переполох.

Ображене нерозуміння

В старечих рисах є, либонь.

Лягли важкі темнаві тіні

В проваллях щік, баюрах скронь… –

Давався спокій, навіть вдома,

Їм важко, аж над силу. З тим

Якась напівсвідома втома,

Як пил, заполонила дім.

Про що брехатимемо ми їм,

Та хто наважиться брехать

Цим людям про наш вік, що вміє

Лиш блазнювати й продавать?

20 травня 1926

ЩО РОБИТИ?

У нинішнім

Не вільний, як і завше.

Писати би –

Не пишеться, не спиться.

Вузлом

Спустіле поле зав’язавши,

По жолобах

Дзюрчить прутка водиця.

То що робить?

Неоковирне все це.

Минає день –

Неначе аркуш вирвав.

Оманливість

Високого мистецтва –

Переростаю вже

Його, ймовірно.

Всі істини умовні

І зужиті,

Метелики нічні,

Слова крихкі є.

Все змінюється,

І немов нема чим жити,

А от живеш

В чужій тобі стихії.

Ідеї

Поступово сенс втрачають,

Були ж колись такі,

Що ними снили,

Що ледь не одкровення означали,

Тепер – слова,

Порожні і змертвілі.

І я збираю

Всі недуги наші.

Писати би –

Не пишеться, не спиться.

Вузлом

Спустіле поле зав’язавши,

По жолобах

Дзюрчить прутка водиця.

3 лютого 1928

ОДНОГО РАЗУ В БЕРЕЗНІ

Ввечері літери почерку розбираючи,

Нібито у зошитах сучасних діячів

Побіжні нотатки задавнених дум,

Помічаєш із відчаєм, що жити немає чим.

Так далеко життя, що вже не знайду,

Схопити б за горло це поняття сакральне,

Це життя –

та вулиці заціпило за Цельсієм,

Пусто.

Від аптеки до посту міліцейського

Тече вода у вбиральні...

І, вже нічого не помічаючи від люті,

У затишок сусідський гамселиш мимохіть,

Де співають і рюмсають, патефон хрипить,

І зі старості сповзає мудрості полуда.

16 березня 1927

***

Сліпить кіно вогнем позиченим.

Афіші – копії заграв.

А у провулку, темнім звично,

Сумнівний захід сонце вкрав.

Куди піти? –

Чи я б не збувся

В землі, де ставить мат шахіст,

Де у ковбані неба кусень,

Де в грудях я цеглину стис,

Де, оковпачений, правіє

Хирлявий, ще й недобача,

Тієї батечко повії,

Що бігла вслід, як собача.

Я тішусь: можна сперечатись,

Любити, виглядати снів.

Країні лих, ще й не початих,