Прогулянка на пам’ять (стр. 11 )

У неприступності зорі

Поніжитися трохи, та не

Гойдать в колибці ліхтарів

Сніг, що з розбігу ось розтане.

Евакопункт. І сни кудись,

І згірклий запах нікотинний,

Метляйся поміж – застудись.

Застиглий вечір в павутинні

Ламп, щоб у дверях бовванів

Між марень протяг у вагоні,

І знов цикадами вогнів

Завулок мій у мряці тоне.

Похитування в каламуть,

Але й звитязі дайте волю.

Оман новим не оминуть,

Висмоктуючи співом болі.

Увечері віднині в бій.

Піроксиліну перебої. 192? Опубліковано

І за тобою, й у тобі “Пролетарська правда”,

Порожні спечені обойми. Київ, 4 лютого 1923

ПОГОНЯ

Іще один, останній поворот,

Шосе праворуч їде мляво,

Мотор зіпсований у перебоях нот,

А вершників нестримна лава.

Автомобіль застряглий грузне.

Він звівсь на рівні – дихать, жити –

Й повільно впав, схопивсь за груди,

Здивований усім на світі.

За ним услід хитався день і біг,

Повз шини ковзався, хиливсь, як жито,

Сахаючись, валив покосом вбік

Оману, втечею зужиту...

10 серпня 1925 – 22 лютого 1926

***

Аж ось зоріє схід

В’язничної долі з-під:

Зорю б’ють барабани,

За смугастою будою стрій багнетів.

Гості сп’яну обригали дивани,

Їм кепсько співається, тоскно гнеться

Під вагою знання: там повітря широке,

Джерело крижане камінцями грає,

А з неба орел скалить гостре око,

У синяві зверхньо ширяє.

Там вітерець ворушить волосся,

По дорозі довгій – берези й калюжі,

Гуде стріла, й плаче тонкоголосо

Полонянка по вбитому мужеві.

15 лютого 1927

*

*

У ПОЛОНІ

Мені не спиться, болить – ледь не лусне.

Осінь, як полум’я, спалює.

У кватирку вліз місяць – і грузне

На дні моєї розчахнутої пам’яті.

Порожні дороги звідти летять

Лукаво, пістряво, дивно.

Чорти обважнілі там мовчки сидять –

Їм кумедно і зимно.

Мені би дійти до того стовпа,

До буди, де стигне варта.

Та, певне, зіграє зі мною судьба

Свої дурнуваті жарти.

Глянь у кватирку – дороги листок,

Сніжок замітає спокій.

Бранець бачить місяць-місток –

Нудотний, тонкий, високий...

5 – 6 листопада 1927

НІЧ ПІД НОВИЙ РІК

Напруга тиші – над поріг.

Нам подих перехопить потай.

Летить сніжинка.

І намотує

Час місяцю на ріг.

Рогатки внизу у смужку.

Крокують солдати – муштра,

Бачать проковзану путь.

І стрімко падає ртуть.

Як воно вам, служиві?

Тіні за вами точаться.

Важко жить за режимом,

Коли гарячого хочеться.

Попід замети, повз час

Стежиночками ковзкими

Ми – тінями боязкими,

За нами простежити – зась.

Ми зважили променя чар

На білій стіні караульні.

Ми – сни, траєкторія кулі,

Ми – кухні скрадливий чад.

Намотується час датами

На веретено місяця.

Поміж двома солдатами –

Білої тиші місце.

30 січня 1928

АРАБЕСКИ-2

Гавкіт хортів,

Шурхоту плин.

В гусарськім будиночку

Палять вогні.

Ти знаєш, Тетяно,

Це прах і тлін –

Наша любов

І наші сни.

Спів комарів.

Промайне у вікні

Ніч, аби в ирій

Листя нести.

Тетяно, скажи,

А чи можна мені

З тобою пити

Й жити на “ти”?

“Жарт недолугий – життя”.

Та з тих жит

Радо іще

Почекав би жнив.

Скажіть-но, гусари,

І ти скажи,

Де ще стільки музики

І вогнів?

Наші побратими

Лермонтов і Фет

Душі програли

Чорту, хай їм грець.

Я тут, Тетяно,

Останній поет,

Не віршотворець –

Співець.

Хорти скаженіють.

Дзвіночки-гінці.

Засипле сніг невдовзі

Сад-город.

Та довго чекати нам,

Допоки співці

Виведуть справжні

Пісні у народ.

Народ нас не любить

За те, що ми

Від нього пішли

До інших країв.

І листя змітає

До брами тюрми,

І в туманах жовтих

Видива снів.

Що ж це я, друзі!

Під три чорти

Сум – ще повно в пляшках,

Повня в небі – анфас.

І кров нуртує

Від повноти:

Країна наша

Ще чує нас.

Морозяне небо.

Крізь крони пусті

Антонівським яблуком

Повня. Відтак

Скажи нам, Тетяно,

Що робила ти,

Коли ми рубалися

На фронтах?

31 жовтня 1927

АРАБЕСКИ-3

Пощербився місяць.

І не озветься

Небо до ранку

Свистом птахів.

Тож у фіранках

Місячне серце

Летить над горбами

Сусідніх дахів.

Бачаться тільки

Вітрила і рінь.

Сад сперечається

Щодо надій. –

Всю височінь

І просторінь

Не приховає

Ні сон, ні крадій.

І от, скрадаючись

У садових шпичках,

Начебто сп’яну

(Спробуй, сп’яній!),

Бачиш у вікнах:

Сидять при свічках,

Чується спів:

“Шарабане мій...”

“Моя машинка,

Мій шарабан,

Мундир зносився,

Набоїв катма.

По рівнім тракті –

Багнети й туман,

І попереду –

Біла пітьма.

Хоч ти, дівчисько,

Була метка,

Та доплуганитись

Бракне сил...

Надто, напевне,

Путь не близька...

Вовки не з’їли –

Багнет скосив.

Мундир зносився,

Стерся погон.

Повз версти

І зливи,

Повз кола залог

Квапиться ворог –

Двигтить ешелон...

Певно, щасливий

Новітній бог!

Куди подінусь?

Куди піти?

Росії, певно що,

Все одно.

В неї, сердеги,

Свої путі!

Нога – у шинок,

А друга – в лайно...

Гей, шарабане,

Мій шарабан!..

Осінню, видно,

Нас пойняло.

Ходімо шукати

В сірий туман

Іншу країну,

Інше тепло”.

8 листопада 1927

МУЗИКА

Про що іще нам говорить?

Не вернеться минуле – що це?

Краєчком захід ще горить,

І край вікна сумує Моцарт.

Є в музики свої права,

Свої резони знає скрипка.

Зелена листяна канва,

Закинуті горілиць липи.

Музико, трохи зачекай,

Бо скучило за квітнем серце,

Бо в склянці посуха така, й

Зігрітись більш не доведеться.

А ввечері, коли доп’ю,

А шерех сад в зірках полоще,

Зіграй мені про найдорожче –

Про землю батьківську мою.

11 квітня 1926

***

Сніг летить на землю. За ялиною

Понад дахом димок судомний.

Він в тій самій шапці був розстріляний,

У котрій вийшов із дому.

В сина – сокира, в батька – обріз.

А по обіді – поквапне смеркання.

І повз полотно на невщухлий ліс

Іскри-сніжинки сиплють зірками.

21 січня 1926

ФІНАЛ

Кісточки болять, хрящі-лазутчики,

Не до шмиги нам статут ЧеКи.

В кабінеті у блювотному

Перепалено і спекотно нам.

На світанні на строкатому

Поведуть-ведуть солдати мене.

Тепла, темна ніч-діра.

Надавати звіт пора.

Сніг підталий в ранню рань

Спати заповів... –

Вполювати бородань

Нас у поле вів.

7 січня 1928

*

***

... За кожен день цей швидкоплинний,

За цей сухий щоденний дзвін

Стань на коліна, покоління, –

Добою над тобою він,

Опісля щоб, розривши глину,

Ощирив череп твій різці,

Безоко нагадавши сину,

Чим захлинались груди ці.

А нині яблучка, насіннячко,

Веселий час, воскресіння ЧеКа.

1927?

БОРИСОВІ ПАСТЕРНАКУ

Мовчи, не згадуй, отже – стій.

Життя невесело проходить.

Адже і зошит цей товстий

Здавен у нас уже не в моді.

А мова квітування й хмар,

Що вгадана з колиски нами,

Тепер – порожній каламар –

Не барви, не слова, а плями.

Не варта й музика гроша,

І римі брязкіт лиш належить,

В ганчір’ї вибляклих мережив

Сивіє з нежитем душа.

Вона рум’яниться й, бува,

Побренькує ще на роялі,

Та гримом зморщок не сховать,

Хоч як фарбуй вуста прив’ялі.

20 квітня 1926

ЇДАЛЬНЯ

Від скляної грудки виногрона,

Тиші, що припала пилом літ

Все, що непотрібне й безборонне,

Полуднем заскніло на столі.

В клітці, де буфету й лампі тісно,

В прикрім світі, де прикрас плювки,

Променем проштрикнутий, провислий

Затишок, не займаний віки.

Де вже нам забути про важливе –

Краєвид швейцарський на стіні?

Що ж мовчиш ти,

друже мій зрадливий?

Хоч обід запропонуй мені.

А коли од тривного обіду,

Крізь проміння – геть не до пуття,

Я, можливо, з глузду тихо з’їду –

Чи зійду в сусідське співжиття, –

Виснити той самий сон не важко:

Виногрона на буфет кульбіт,

Механічна співомовна пташка,

На столі – нез’їдений обід.

І господар той-таки – з обіду,

Повз будинки, промені й моріг

Сходить в розписне життя сусіда,

Як із глузду з’їхати би міг.

29 квітня 1928

ФУГА-1

Там – хмаринами, тополями,

Там знов – тополею й дощем

Знов зманюєш, зелена земле.

Куди знов зманюєш іти?

От прислухаюся:

Неначе б’ється серце –

Там, за тополями

те серце

Там, за хмаринами,

в дощі.

Там б’ється серце, стогне вітер,

Хитає тінь коло води,

Там весело живуть на світі

Дверцята, ластівки, сади.

Там,

у дощі,

б’ється серце –

Який чудовий вік!

Який чудовий вік...

Озеро:

Два перекинуті човни,

Два перекинуті життя

І сад

перекинуто

у воду.

Пройти до нього буреломом,

Повз тінь,

Пригнічуючи трави,

О, не оманюй вигин трав!

Оманно він пройшов,

Ось його слід.

І вже осінь.

Він пройшов на берег,

Де біля мису

Купаються діти.

Сахнувсь опудала, пройшов,

Слідом, – зірвавши павутиння, –

Летіла куля.

О, як шумлять дерева!

О, як вони шумлять!

І якщо ти розгорнеш книгу,

Між сторінками –

порожні тільця ос.

На мить – крізь верби

Зблиск води,

пісок,

І два сліди,

І два човни.

Я виходжу в сад.

Наскрізно – рівний берег.

Пустка... –

А сад? А серце?

Ні, не опуд стояв отут,

Тут в синяві тремтливій

Лінивим біженцем земля лежала,

І заколот пісень її лякав.

Копнеш – і з рук лопата випадає:

В багнюці величезний рот.

Кістяк.

Кістяк заворушився –

От здійметься й піде.

Тіла нащадків воєн.

На них летить листя.

Їм сни насняться гомінкі.

О, гомони, зелене серце,

В моїм саду.

Оманно він пройшов.

От і слід.

От уже й осінь.

Він пройшов на берег,

Де біля мису

Купаються діти.

Що ж діти?

Вони навряд чи виростуть.

Навряд чи він згадає

Дитинство.

Дівчина нахиляється –

Іще квітка, ще ковток.

Їй люба тінь!

Вона лягає, читає книгу.

А поміж тим обід готовий.

Святі сідають на подвір’ї,

Ламають хліб, розмову точать,

Сіль просипають в чагарі.

Питає зайда в них: – Котра година?

– Не знаю, – відказала господиня.

– Не відаю, – додав і сад.

І звідти, з берега

Прошурхотіло:

– Не знаю...

І там:

– Не знаю...

аю...

а-

у!..

– Ау! – кричать, – погляньте, осінь!

Погляньте, сохне сад. –

І слідом, з берега доносить:

– Ау, сюди, назад!

Крило,