Прогулянка на пам’ять (стр. 14 )

Перекладати ці вірші боязко: зупиняє острах втратити щось суттєве, якісь невловні нюанси, але ті, без яких переклад буде жалюгідною підробкою, а можливо, карикатурою. Тому я тривалий час примірялася, перш ніж наважитись. І якби не духовна підтримка Леоніда Васильовича Череватенка, чия думка для мене важить багато, а цього разу і взагалі була вирішальною спонукою, мабуть, і досі стояла би перед ледь прочиненими дверима (тобто, переклавши один – два вірші, зупинялась би, здолана сумнівами).

Ще один – доземний – уклін Святославу Євдокимовичу Хрикіну, завдяки якому мала віршовані тексти Юркова задовго до виходу у світ книги в Петербурзі.

Незважаючи на непідробну оригінальність поезії Юркова, подеколи натрапляла на перегуки (один із яких зауважила у примітці до тексту). Наведу деякі ще. Коли Ігор Юрков каже “Забуття я пив...” (стор. 82), я згадую вірш Цвєтаєвої із циклу “Безсоння”; у віршах “О Русь моя, не зранена зигзиця...” (стор. 119) та “Панна – червоніє горобина...” (стор. 113) мені чується перегук як із Цвєтаєвою та Блоком, так і з Оксаною Лятуринською... Цим для себе іще раз стверджую: поезія – неперервний килим, до якого кожен поет додає, докладає щось своє. Але килим залишається цільним і гармонійним...

Ця книга скомпонована ніби по колу – я не хотіла закінчувати її віршами суто трагедійними, бо поезії Юркова якнайбільше пасує Пушкінське: «Печаль моя

светла…»

Чому цю книжку склала тільки з перекладів, а не з текстів паралельних? Бо зараз, завдячуючи старанням багатьох, а найперше – тих самих панів Хрикіна, Череватенка, а також п. п. Єрмакова та Коржа вірші Ігоря Юркова легко відшукати в Інтернеті, а якщо, з Божою поміччю, перелічені панове щасливо натраплять на спонсора, то, сподіваюся, невдовзі і в нас з’явиться ошатно видана книга оригінальних віршів Юркова. Я, зі свого боку, роблю те, на що спроможна – видаю власним коштом і невеликим накладом переклади.

І все ж не можу відмовити собі в задоволенні видати ці переклади з ілюстраціями пана Святослава Хрикіна, з яким знайома давно, бо він був близьким другом моєї покійної двоюрідної сестри, поетеси Майї Богуславської.

Чого варті мої переклади, якою мірою вони зберігають адекватність оригіналові, судити не мені, а потенційному читачеві. З глибокою вдячністю автору перекладеної мною поезії, а також усім тим, хто не дав їй, цій поезії, припасти пилом у забутті десь на горищах, – і повагою до згаданого (гаданого?) читача –

Валерія Богуславська

ПОЧАТОК ІСТОРІЇ

На початку 80-х років мені запропонували прорецензувати повість молодого чернігівського літератора, члена обласної літературної студії при газеті “Комсомольський гарт” Юрія Шевченка(1) – поета, прозаїка, за освітою історика. Рукопис мав назву “Записки о провинции”(2); автор – за спогадами рідні і своїх знайомих старшого віку – хорошою літературною мовою вправно змальовував побут, звичаї і події з життя Полтави і Чернігова 10-х – 20-х років, залучаючи безліч імен і фактів із архівних – родинних і музейних – матеріалів. Значне місце у “Записках…” було відведене розповіді про поезію та долю молодого поета тих років Ігоря Юркова, чиї отроцтво і рання юність проминули у нашому місті, про рідних і друзів поета. У тканину оповіді були вплетені вірші поета, зокрема й повністю його “Фуга-2”. Вірші Юркова, включені до тексту “Записок…”, справляли сильне, непереборне враження. Я згадав, що колись зустрів три вірші цього поета в альманасі “День поэзии-68”, але на той час я ще не знав, що це – практично наш земляк, і що зовсім поряд зі мною живуть люди, котрі близько знали його.

Власне, зі знайомства з цим рукописом і почалося моє дружнє зближення з Юрієм Шевченком. Після кількох приятельських зустрічей він одного разу зізнався, що знайомий з родичами Ігоря Юркова, що в них зберігаються зошити з віршами цього чудового поета, а дещо пізніше похвалився, що і в нього є кілька автографів Ігоря. Проте ознайомити мене з цими автографами він чомусь не поспішав, хоча час від часу ми й повертались у розмовах до віршів Юркова.

Влітку 1986 р., після таких собі “дружніх посиденьок”, він вручив мені тоненьку течку з приблизно десятком розрізнених листків із зошита, з пошарпаними берегами, списаних швидким, стислим почерком; сторіночки були заповнені віршами, датованими жовтнем і листопадом 1925 та травнем-червнем 1926 років.

За кілька днів я відвіз цю течку своєму товаришу, чудовому нашому поетові

Станіславу Рибалкіну(3), розповівши йому про автора все, що на той час було мені відомо. Вже наступного ранку Стас зателефонував мені й у захваті майже прокричав: “Слухай, старий, та це ж справжня поезія!” Зустрівшись, ми довго розмовляли про Юркова, розбирали його вірші і вирішили обов’язково зустрітися з Юрою Шевченком і «вичавити» з нього все, що той знає і про автора, і про його рідних.

Зустрівшись із Юрою, ми проговорили весь вечір про Юркова. З’ясувалося, що, окрім віршів, включених до “Записок...”, Юра знав напам’ять іще чимало віршів Юркова, що з рідних поета живі його племінниця – дочка його сестри, вже небіжчиці, Ольги Володимирівни(4), – Наталя Володимирівна Юркова(5), яка тоді

працювала десь на Далекому Сході, і десь там само мешкав її син, теж Ігор(6), і що Юркова-поета добре знав чернігівський аквареліст Олександр Саранчов(7).

Із Саранчовим я був знайомий давно: його син навчався у паралельному зі мною класі; до того ж, піз-ніше ми зблизилися “на ґрунті причетності до малярства”:

Олександр Сергійович (за фахом геодезист) був не тільки чудовим акварелістом, він вирізав із дерева промовисті фігурки людей і звірів з яскраво вираженими характерами і настроями (понад півтори сотні його ак-варелей і близько вісімдесяти дерев’яних фігурок придбав Чернігівський художній музей).

Ми вирішили записати вірші Юркова, що зберігалися в пам’яті Юри Шевченка, потім додали до них ті, що містилися в Юриних “Записках...”, а також опубліковані сестрою поета й Миколою Ушаковим у “Дні поезії-68”, передрукували вірші, що зберігалися на сторіночках із зошита. Вийшла непогана підбірка із понад трьох десятків віршів Ігоря Юркова. Звичайно ж, із нею ми ознайомили наших друзів.

Народилася думка організувати літературний вечір пам’яті поета і дати публікацію в місцевих газетах. Однак у редакціях нашу пропозицію зустріли відвертим спротивом. Для проведення ж вечора виявилося недостатньо і самих віршів, і відомих нам фактів із біографії поета.

Адрес племінниці та її сина Юра не знав, якось плутано говорив про те, що в них у Чернігові є квартира; у розмовах вряди-годи спливало, що Юра був доволі близько знайомий із Ольгою Володимирівною та її дочкою й онуком, що в Чернігові мешкає ще кілька людей, які близько знали Юркова.

Наприкінці листопада ми з Рибалкіним вирішили навідати Саранчова, до нас пристав і Владислав Савенок(8) – молодий журналіст (на той час стажувався в газеті “Комсомольський гарт) і поет, що щиро зацікавився творчістю й долею Ігоря Юркова. Юра Шевченко під “благовидним” приводом пристати до нас відмовився.

Розмова із Саранчовим розтяглася на кілька зустрічей: О. С., ділячись із нами

тією дещицею, що знав про Юркова, принагідно розповідав багато цікавого про Чернігів та його людей тих років. Він напоумив, як знайти живих друзів поета, тут-таки жваво описавши їхні характери й долі.

На початку грудня 1986 року ми (Рибалкін, Савенок і я), навідали Наталю Федорівну Вербицьку (Антиох)(9). Ця зустріч виявилася напрочуд вдалою: Н. Ф. була найкращою подругою сестри поета Ольги Володимирівни з 1917-го року, і не просто знала Ігоря Юркова з його гімназійних років, а і входила до кола найближчих його друзів, найвужчого, фактично домашнього кола. Вона не тільки розповіла нам дуже багато про Ігоря Юркова, а й надала нам адреси: чернігівську – племінниці Ігоря ї, а також боярську – молодшої сестри колишньої нареченої Ігоря – Ірини Павлівни Коваленко, уродженої Пустосмєхової(10). На наше прохання за кілька днів вона передала нам також і власноруч написані спогади про поета.

Одержавши від Н. Ф. адресу чернігівської квартири і номер домашнього телефону племінниці Юркова, того ж таки вечора, повернувшись додому, я зателефонував за цим номером, як то кажуть, про всяк випадок, і несподівано почув у відповідь чоловічий голос: це був син Наталі Володимирівни, Ігор Олексійович Юрков; виявилося, що він “в особистих справах” на кілька днів приїхав до Чернігова з Комсомольська-на-Амурі, де працював на якомусь заводі. Увівши його в курс наших зацікавлень, я запропонував йому зустрітися. Ми зустрілися наступного дня в центрі міста, він уже детально розпитав: хто ми, як вийшли на вірші Юркова, про наші подальші наміри. Поступово він проникся довірою до мене і запропонував нам ознайомитися з машинописною збіркою вибраних віршів і поем Ігоря Юркова, свого часу складеним його бабунею, сестрою поета Ольгою Володимирівною. “Тільки майте на увазі, що там чимало помилок, ба навіть є деякі про-пуски та викривлення: ці вірші передруковував я, коли мені було 10 – 12 років, тому отака якість”. За 2 – 3 дні він мав від’їздити до Комсомольська-на-Амурі, та за місяць намірявся знову бути в Чернігові: “Тоді й по-вернете книжечку. І ще: обов’язково спишіться з мамою”. І продиктував мені адресу своєї матері – вона працювала на східній ділянці БАМу.