Прогулянка на пам’ять (стр. 12 )

Ні, кроква,

Тінь,

Що зупинила кулю.

Дівчина кинула книгу.

Звідти пахне яблуками.

А ось і сіно. Воно зовсім висохло.

Аж гульк:

Велика кістка.

Собака шкірить зуби.

Відклала книгу:

– Ні, спекотно там.

Назустріч пахощів гульня

Пре квітуванням крізь паркан.

Вікно наопаш навмання

У двір, де зелено листкам.

Не відгукнеться двір – в огромі

Так пустку сутінь вчить,

Так тоскно в цьому домі

І захід так кричить.

Що на заваді перекличці?

Нікого –

клич, не клич.

Дивлюсь: між хмар незвично.

І листя жовкне в ніч.

Розгорнеш книгу –

Тільця ос

відносить вітер... –

Чудовий вік!

1927?

*

ФУГА-2

Серпень – як буря барвистих звуків. Тоді

Починається осінь, тиша ронить луну.

Коник співа серенаду вікну,

Симфонію сну,

Що тоне в воді.

В маленькім органі соняхів –

Що за звук! Він хапає за серце,

І блукаєш день поспіль, піснями сповнений,

І все не спиться, й не віриш у все це:

На кожній стежці, що летить до сонця,

Глибока тінь, прохолода печалі,

Легко осипається листя сонне,

І зламані маки свідомість втрачають.

Є на іконах божевільних очі:

Осінь. Цього року це перший раз.

Озираючись, до зникнення заохочені,

Святі блукають в саду у нас.

– Благословіть вулики і плоди у лоні!

Ми почастуємо вас в обід,

Ми винесем стіл і поставим ослони

Вам – так живих шанувати слід. –

Та у святих – очі ікон:

Усміх тонкий, відсутність, осінь.

Це не святі – тільки тіні, сон

У полудень на сінокосі.

Іконописець – рідня усьому:

Ті самі барви, та сама втома,

І так же хочеться кохати йому,

Щоб веселішала смерть питома.

Веселощі смерті – шинок, в’юнки,

Трохи згірклий запах і добрі вісті.

Запорошені з плацу ідуть полки

В нашорошене передмістя.

Її зображують скрипалем,

Де танцюють німці, де липи стислі,

Де Фауст і Ґете в життєвих дилем

Навчились бажане видавати за дійсне.

А як же нам жити: нині і присно –

Такий собі маляр (п’яниця гіркий)

Наляпав тут фарби:

Яка тут тіснява!

Але у тиші якій...

Колись я бачив – ти скидала плаття

Повільно так. І промінь лягав

На тіло твоє.

Здавалось, у ваті

Уся кімната: анітелень – промінь і пилюга.

Лінії тіла. Їхні теплі чари –

Ледь золотавих відтінків злиття...

Сама ти – як осінь, така ж незвичайна,

Як оцей безум життя!

Квітник, що аж кричить різнобарв’ям,

Фальшивлячи, мов поспішав кудись,

У небо засліплене притьмом рядивсь

І в’язам скручував в’язи.

Ця безмовна музика – тобі,

Твоїй молодості, твоїм м’язам,

Усій любові і всій боротьбі,

Якими ти музиці зобов’язана.

А там, де вода протікає, – сліди

Святих і обіду об’їдки.

Огіркові огузки, глечик води –

Сторонні бесіди свідки. –

Немає нікого. У височині,

Наче думки, неуважні, покірні

Хмари пливуть. Шкодують вони,

Що не подушки, а лише хмарини.

Бідолахи в такі часи,

Відчуваючи важкість і ніжність осені,

Ні про що не думають, нічого не просять,

Слухають цвіркунів і подзвін коси.

Про час обіду за довжиною тіні

Дізнаються сусіди один від одного.

І стоять горобини в сухому сіні,

Й, сміючись, до річки крокують подруги.

Про наймолодшу, найвеселішу,

Про ту, що за світлом завжди відрізню,

Співають бджоли про рушник її вишитий

На низьких парканах, у німбах вогню.

Вона обертається – сад маліє.

Куриться дорога, спека – вогнем!

Подруги – в річку, у сонця олію.

Подумай – все стане вчорашнім днем!..

Там, під водою, змахнувши руками,

Дугою вигнувшись, вона попливла

Під сплески і скрики, під пухирями

Скляної води, де таїни й імла.

Очі води – іконі звичні:

Погляд незрушний з глибини зіниць,

Та замкнене коло, і, хилячись ниць,

Хустина пливе до затоки іншої...

Тягнуться верби. Снується нить

Сну. Подруги, сміючись, вертають.

За ними струмені захід хилитають,

Прим’ятий пісок шелестить-дзвенить.

Осінь. І рухом спіральним

Спадає листок на твоє плече

Із інших світів – секулярних, сакральних,

Де сонце вже палить не так гаряче.

Спадає листок, цвіркунова спонука,

Спадають цівки води...

Усе залишається назавжди:

Відбиток – у водах, у конику – звуки,

В тобі – все життя моє і розпука.

21 липня 1927

*

ПРОГУЛЯНКА НА ПАМ’ЯТЬ

Відзвітовує дзвоном дзвіниця,

Гірлянди тіні на стіні.

Прохолоди водоспад вагомий;

Бруківка, відігріта сонцем,

Вводить нас у полудень.

Вона проходить по бруківці

І, ступаючи босоніж

У прохолоду коридору,

Що веде у монастирський сад,

Відчуває, що морозить, –

Передвістя лихоманки.

Кран водогону

Протікає,

Котяться краплини, сповнюючи

Дерев’яний кухлик обіду.

Не обертайся!

Величезне бароко,

Виловлюючи повітря,

Воліє перекрити коридор.

Під каштаном

(За традицією, гадаю)

Лежить проламана діжка.

Діжка-корабель, похитуючись,

Відпливає в голубу теплінь.

Так ми проходимо кілька кроків.

Яка мікроскопічна ця картинка:

Ми в коридорі яблунь,

Де повітря

Просотується струменем блакиті,

Роздмухуючи її сукню.

Клянуся, це – липень.

– Вересень.

Подивись

(Вона дивиться, обійнявши стовбур),

Які переливи барв:

Білі, блакитні, жовті,

Сині, бузкові, червоні

І такі, яких не існує взагалі,

Що переходять у звук –

Крик півня,

Чи пахощі –

Її шкіри.

Галявини томатів,

Гори груш і яблук,

І поряд – айстри,

Біля яких зимно

І легко дихати.

Мальви, намальовані у повітрі –

Вони злегка похитуються.

І якщо б ми могли думати,

Думали би про паркани, прання,

Різкий запах гнилизни – притулок грибів,

Про собаку, що доживає останню осінь.

Красолі – квіти чаювань

І ще теплих вечорів,

Коли гульвіси-кавалери

Кидають недопалки, влучаючи в їхні чашечки.

– Дивно, – говорить вона, –

Я нічого не розумію. –

А чи розумію щось я?

Ти би намріяла музику,

Аби та, розсунувши сад,

До тих меж, за якими –

холод, сонце і страх,

Не могла зрівнятися

Із дзвіницею.

Та й навряд чи була б то музика –

Просто водоспад тіняви

З гуркотом упав би

Зі стіни,

Обгорнувши бруківку

Кінематографічною стрічкою припливу,

Розхитуючи – уяви – навіть

Підмурівок вежі,

Та не зрушивши мухи

На її карнизі.

Зверху,

Звідси із бані,

Вистежуючи повітряну лінію стрижа

(Так само окреслена її шия

Повітряним пензлем),

Схилившись в унісон дзвіниці,

Вгвинтившись білим стовпом

У нагріте повітря

І відтіснивши його до лану –

Мене однаково дивували

Життя мухи

І твоє життя.

Зверху,

Звідси із бані

І трохи нижче, де ліпні янголята

Осипають донизу тиньк, –

Звідси я бачу,

Як обертається обрій

Кулею блакиті.

Він висить? Чи то ми висимо,

Захлинувшися вітром?

О, якби тепер

Мені була доступною

Свіжість ковбані

Поміж каміння,

Цілюще – супроти всіх недуг – зітхання,

Відчуття свободи стрижа, –

Я, можливо, й ожив би.

Люба калюжо,

Тут, на дзвіниці,

Ти віддзеркалюєш трохи неба,

Де листок акації пропливає,

Зронений, можливо, птахом.

Зверху,

Звідси з копули

Видно виразно дорогу,

Котра ледь під ухил,

Ледь завертаючи,

Пірнає під дерева,

Де заледве розгледиш твою сукню.

Де тепер ті люди,

Що ліпили янголяток,

Спираючись на небо?

Порожні очі масок

Так само уважно й безтямно

Оглядають поле.

Милосердні пустушки –

Співчуття і гумор.

Від бемкання дзвіниці

Янголята попадали долу,

Безтямно схвалюючи одне одного.

– Іще одна поламана айстра додалася, –

Мовила вона, заходячи в тінь.

І переміна була разюча:

Холод відгонив од неї

Зеленню, гниличками,

Зелені запах летючий

Нашіптував тиші про те,

Що там, за парканом, нічого немає,

Що все скінчилось.

– Не вір!

– Не вір нічому!

– Вийди з тіні! –

Я кличу тебе, сидячи на щаблі,

Нагрітому сонцем.

Але ти не відгукуєшся.

Я вдивляюся – тебе вже немає;

Поламана айстра,

Сонце,

Повітовий паркан.

16 вересня 1928

ДОДАТКИ

ЧЕРНІГІВСЬКІ НОЧІ

Небо відкрите в просторінь.

Спати? – не зичу нікому!

Час нахиливсь над сінником

Великим Возом зоряним.

Як гілка, дощем надломлена,

Ронить квіти й насіння,

Так над селом це сузір’я

Чолом схилилося втомлено.

Ти кличеш спати мене,

погрожуєш

Закрити вікно... – не почую докору...

Дослухаюся: про врожаї

Боги теревенять з черемхою мокрою.

Їхні руки вростають у землю корінням,

Їхній голос віддалений і гучний.

Падає з гілки листя в тремтінні,

І проростають зорями сни.

Переклала Надія Галковська

ЯБЛУНЯ

Тополь і лип співучих

Простір неосяжний.

Стоять, як мідні,

Вечорами дерева.

Сільські царі сидять отам,

Біля яблунь сучкуватих.

Що яблуня?

Величний стовбур

У бджолиній хмарі

Із серцем зеленим.

Рука зелена

Тягнеться до неба,

Немов охороняє

пастухів.

Переклала Надія Галковська

ІЗ ФУГИ-2

Серпень – мов буря звуків і кольору. Так

Починається осінь, тишею плине вона,

Один лише коник співа край вікна

Симфонію сну.

І спливає вода.

Сонячно органять соняшники –

Що за звук! – Обшир серця проміниться,

І ходиш дні поспіль, у пісні запорошений,

І вже не спиться, і вже не віриться:

На кожній стежині, що лине до сонця,

Пантрує сутінь, остуда і жаль.

Листки опадають нечутно і сонно,

І зламані, знетямлені маки лежать...

Переклав Микола Лелюк

ПРО ІГОРЯ ЮРКОВА

Ігор Володимирович Юрков народився 16 липня 1902 року у старовинному російському місті Ярославлі. Дитячі роки пройшли у Гродненській та Холмській губерніях.

Восени 1914 року сім’я Юркових – разом з іншими біженцями – осіла в Чернігові. У жовтні дев’ятнадцятого року сімнадцятирічний Ігор добровольцем вступає до денікінської армії, проте вже за півроку – так само добровільно – стає червоноармійцем. Військова служба Ігоря Юркова протікає на Північному Кавказі і в Туркестані, перші серйозні його поетичні публікації з’являються в газеті “Ашхабадська правда”.

Наприкінці 1922 року, демобілізувавшись, Ігор приїздить до рідних у Київ, де активно долучається до літературного життя: публікується в місцевій пресі, виступає зі своїми віршами на поетичних вечорах і диспутах, бере участь у створенні і роботі літературних об’єднань “Майна” та “Асоціація революційних російських письменників” (АРП). Але саме в ці роки стрімко прогресують сухоти, що уразили його, і 30 серпня 1929 року Ігор Юрков помирає, у віці двадцяти семи років, у курортній Боярці під Києвом.