Прогулянка на пам’ять (стр. 1 )

ПРОГУЛЯНКА НА ПАМ’ЯТЬ

ВІРШІ

Переклад з російської

Валерії БОГУСЛАВСЬКОЇ

ББК 84.4 УКР6=РОС

Ю 75

Юрков, Ігор

= Прогулянка на пам’ять: вірші / Ігор Юрков; пер. з рос. В. Богуславської; післямова С. Хрикіна. – К., 2010. –

170 с. + 10 с. Іл..

ISBN 978-966-378-142-6

Книга містить вірші видатного російського поета Ігоря Юркова, віднайдені й зібрані Святославом Хрикіним і перекладені українською Валерією Богуславською.

Здебільшого переклади українською здійснено вперше. Життєпис поета відтворений Святославом Хрикіним, який давно і плідно займається творчістю непересічного поета, що більшу частину життя віддав Україні.

ББК 84.4 УКР6 = РОС

ISBN 978-966-378-143-3ё

© Ігор Юрков, вірші, 1929

© С. Хрикін, передмова,

ілюстрації 2005

© В. Богуславська, переклади 2010

© В. Круґерський, фото 2009

© С. Невдащенко, дизайн 2010

На першій і останній сторінках обкладинки – роботи Святослава Хрикіна

На останній сторінці обкладинки – подвійний портрет С. Хрикіна та В. Богуславської роботи В. Круґерського

ПРОГУЛЯНКА НА ПАМ’ЯТЬ

ВИПАДОК ЗА ШАХАМИ

Підвівся він і, пішаки змішавши,

Промовив, ледь торкнувши капелюха:

– Ви любите її! –

В шибках

Тьмяніло небо синім кахлем,

Зозуля кукала, хмарини ширшали.

Згадав: у кулях матових світлиця,

Безбрових лиць порожній протяг

І цигарковий дим навпроти.

Отам уперше стрілись ми з Алісою.

В тім домі жовтою цератою

Поклеєні були кімнати, і цвяшки

Сріблясті де-не-де

Відстали від оббивки крісел.

Нерівний, скошений кімнати кут

Освітлювала ледь блакитна куля;

В кімнаті поряд величезний місяць

За гак зимовим пальтам слугував.

Поволі піднімався він, пальто

Метлялося рукавом по підлозі.

Пригадую кімнату в мить, коли

Вона ввійшла, майнувши шлейфом чорним,

Мені вказавши владно на стілець.

Чоло їй чисте проорала зморшка,

Ледь-ледь помітно підсмикнувши брови.

Яке ж безпомічне її лице,

І стулені вуста які поважні!

Алісо, королево шахів, що ж –

Від того мені справді ще сумніше,

Що Ви прекрасніша, ніж я гадав.

За риску під байдужими губами,

За виріз плаття, за рукав широкий

І за невправний грим – я Вас люблю.

У нас до іншого привчали зовсім,

І царственного серця більш нема.

У відповідь не співи, не плачі –

Розважна, непокваплива розмова.

Так, перспектива далечі дахів,

Вервечка хмар і величезний місяць

Скидаються, мабуть, на дивовижу

Синам країни, звідки я, поет.

Так, згоден, ми не вміємо кохати,

Ненавидіти серцем всім – також.

Болять у нас то голова, то зуби,

І ми не навчені терпіти біль,

Розповідаємо усім про власні біди

У прозі, віршах. Та зате ми смертні,

В нас квіти воскресають навесні,

Метелики літають одноденки, –

Їх чорний кукіль перед тим приспав

У лялечках без форми і без руху. –

Скінчив. Та лиш на усміх я здобувсь:

Навпроти мене стоячи, красуня

Недбало грала скіпетром.

Сміялась!

А поміж тим зайшов за сукна місяць,

Як срібна смужка. І вже де-не-де

Зірки в чарунках запалились навскіс,

Завіса здійнялася – навкруги

У безладі лежали шахівниці.

Праворуч бовваніли чорні вежі,

Солдати з алебардами навскид,

Обабіч кавалерія. Лівіше

Юрмились офіцери круг Аліси,

І поряд я приречено стояв.

Та от солдат миттєво перебіг

Впритул до супротивника. Навпроти

Між лав у безладі почався відступ,

Без королеви знехотя король

За прикриття відходив поріділе.

Зненацька – мов яка рука змішала

Лад безладу. Я швидко обернувся.

Підвівся він і, пішаки змішавши,

Промовив, ледь торкнувши капелюха:

– Ви любите її! –

В шибках

Тьмяніло небо синім кахлем,

Зозуля кукала, хмарини ширшали.

***

Далеко іще не весна,

Та снів нетривким існуванням

Пливе у повітрі сосна

Палаючим хвилюванням.

І дудки мідь виграє,

І вершник (побійся Бога!)

Вицілює серце моє

Із лука співу тонкого.

Бринить стріли відчуття.

Стуляю мерщій фіранки.

Не доспівав. Та життя

Дожевріє ще до ранку.

5 – 6 травня 1928

НІЧ

Навіть подумки не прокажи –

Так прив’язла спустошеність мрій.

Ніч лежить на віконній межі,

Вщерть у зблисках зірок і доріг.

Зорі крапель на плечі, на сад:

Обсипаючи брості скляні, –

Ваговито черемхи висять –

Назавжди в нашій долі вони.

Кличу я – ані гуку з пітьми,

Тільки шереху листя інтим.

Без кохання не можна затим,

Що його лиш кохаємо ми.

23 – 25 квітня 1928

БУЗОК

Бузок тут врізавсь між каміння,

Неначе припливна піна.

Штурмує стіну, ніби тінь

Бузкова поглине стіну.

Прозора барва вщерть ясноти -

Кристалів води ваговитих.

Хмару бджолину – побачиш ти –

Незрушну – струшують віти.

Я прозорий кристал примружу в руці,

Пінній шапці верхівки завдячу.

Збожеволію вмить на бенкеті цім

Квітів, струменів і тріскачок...

Брость утримати ваготу неспроможна,

Кущ втискається в стіну лицем.

Кожен цвяшок запахущий – порожній –

Надимається вітерцем.

І, здригнувшись, бузок приречено йде

У плитку ваготу часоплину,

В зелений басейн. І тиша гуде

Над ним,

наді мною,

над жужмом бджолиним.

24 січня 1928

***

І дихання, і ніби начерк

В глибокім затінку між лип.

Сад засина без тями наче.

По змозі й сам пірни углиб.

Непосидючі плями світла

Чимдуж біжать на сінокіс... –

Календарі, що літом квітли,

В дитячій бачив я навскіс:

Як розфарбований малюнок

Над димарем в серпанку снить,

В малиннику хустинки юнок,

Спідниць розвеснена блакить.

Опудало в моїй сорочці... –

Та лікоть ще близький, рукав.

І тіло кину, як наврочу,

Серед сухих, гарячих трав.

9 липня 1926

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

Дай зійду я на твій балкон.

Зорі падають в сіно коників.

У задусі свічки доконані.

Вагота – ні ява, ні сон.

Ти насправді живеш чи мариш?

Навкруги, на дахи ледь спершись,

Хтось там рухається не вперше,

Сірником запалив димар він.

Освітив ось лідник унизу,

Бесіду кіп із кущами.

І вози громохкі везуть –

Не доїдуть ніяк – наше щастя...

18 липня 1927

У САДУ

Ми заблукали в нетрищах повітря.

Горбами хмари йшли, важкі, як вівці.

Стежина липова вела убік

Повз кетяги бузку і синь грузьку,

І молодий дубок туди прибіг.

За листям порожнеча аж гула

У далечінь.

Ти вийшла в сад,

До порічок;

до півночі, де ковила,

Широко сонце йшло на спад.

О, захід – сонячна півкуля зачарована

Поволі спектром оплива.

В далечині, за парою за вечоровою –

Двоїться все, кривавиться трава,

І кожна річ на тіні розшматована.

О, скільки тіней! Та незрушне світле тло,

Остигле в хмариві бузковім

Твоя ідея.

Що ж, сприймаю, звісно –

Опукле під цілунками чоло.

Піднімеш руку – і вона повисне,

Входячи в повітря без зусиль сливе.

Опустиш – форма руки лишається опісля,

Доки вечір у сузір’ях не спливе.

Твоя ідея навкруги, бо квіти – й ті

Свій образ вичакловують

в шпалер парадних.

Про що ти мислиш? Чи гадаєш ти,

Що все безсмертне? Але це – неправда.

Безсмертний побут – він без міри.

Безсмертний тільки реквізит.

Твоє взуття лишає слід.

Сліди – для нас обох кумири.

Твоє плаття

(не я тебе в сад припросив),

Твоє плаття з плеча, мов листя.

Двоїться життя, і з подвійною силою

Я міг би тобі відповісти.

Спека на липах міцно настояна.

Панчохи, брови.

Від ламп

Кажани мурмочуть, і стомлений

Спокій по вінця сам.

У відчинені двері, де стрічка заграви,

Увіходить смутне; мурмотіння

Всіх чуттів і квітів.

Хоч би я заграв,

Заговорив – вони не припинять.

За годину потрапиш в імлу рукою,

Зустрінеш летюче віття,

Але ніколи не стрінеш тої,

Котрої нема на світі.

Сліпий.

З усіх чотирьох боків

Вмираючі речі, образи-втрати.

Ти кажеш – безсмертна?

Та все навпаки:

Газону нема – лиш смутні аромати.

Подалі від лампи, гостей, надій,

Від тебе –

в бузок лицем.

Яка тут роса! І як зимно їй

Ставати тінню – живцем!..

А ти вже в кімнаті.

Оболонкою стіл,

Ще твердий і замкнений контур стільця.

І ти сама – легка світлотінь...

А що, як згасне лампа оця?

Усе б тоді врозтіч: на місці столів –

Деталі машин, і паркет би волів

Стати молочним світлом.

Під рукою – хрящі невідомих тіл.

Голос? І голос неначе вистиг.

І навіть запах бузку відлетів

Од плаття й плеча, променистий.

І навряд чи запрагнеш тепер притягти

Серцебиття. І тіло нехай не

Злетить, бо владу втратила ти

Над ним, а тому – над коханням.

Вихопить – мить – зоря-зоряниця

Наше ліжко і наші лиця...

13 лютого 1926

ЧЕРНІГІВСЬКІ НОЧІ

Небо – величне озеро.

Спати? – А це навіщо?

Над сінником час – найвище –

Великим Возом.

Як гілка, надламана дощем,

Зронює квіти й насіння,

Так це сузір’я суцільно

Вгинає часи натще.

Ти кличеш спати, погрожуєш

Зачинити вікно. Зважай-но:

Я чую бесіди божі

У мокрій смородині щодо врожаю.

Руки богів – то врослі у землю корені,

Голос – із шумом краплин в унісон.

Падає дощ, летом листя прискорений,

І проростає зірками сон.

10 – 11 травня 1928

У ЗІРКАХ

Пахне сіном – сном.

Так пахне сіно.

Тече в пустелі зоряна ріка,

Тече й проточує каміння.

І течу дають кораблі її

На крейдяних відрогах

Чумацького шляху.

Осяйні кораблі,

Фосфоричні кораблі.

Крізь їхні ребра стікає небо

Сном. Чиїм сном?

Про що ти думаєш? До якого світла

Було спрямоване їхнє плавання?

Велика зірка блакитна

З яких висот етеру висотала їх?

Яка з карколомних аварій

Рознесла їх на друзки,

На пил, на куряву

Чумацького Шляху?

Дослухаймось.

Волосся ворушачи,

Струмує, шумить нічний вітер,

Заколисуючи листя,

Орелями розгойдуючи віття,

Почуття наші розгойдує,

Знічує

Чиї сни?

Чи є сни?

Я слухаю.

А біле твоє обличчя

Мерехтить у темряві

Заплющеними очима,

Уважно відсутнє.

Метелики нічні

Із праху і трави

Все б’ються біля скронь,

І крильця дихають.

І ти так само –

Дихаєш ледь-ледь.

Ти мене слухаєш?

Дихаєш либонь

І крильця ледь не здмухуєш.

В яких глибинах затонули кораблі?

Серед яких коралів,

Мілин незміряних

Колишуться вони,

Вдихаючи вітер на тлі

Серцебиття – незмигно?

Підводячись із навали уламків,

У кам’яній долині

Метелик стріпується,

Розчавлений коліном.

І якщо споглядати крізь мікроскоп,