Прогулянка на пам’ять (стр. 4 )

Темно. Оступишся – висота...

Сплять діти, іще не розбуркані громом,

Лелека підносить до них ліхтар

І про казку сумну і здавна знайому

Таємниче говорить, немов про скарб:

– Крап...

котрі

кот...

котилися

Під гору: млинець, пательня, паркан,

– Крап...

котрі...

вкот...

вкоротилися...

(ЗАДУШНИМ СВІТЛОМ ЗАЛИВСЬ БАЛАГАН)

25 квітня 1928

ДАНТЕ

За Беатріче вслід легкою –

Із марень інша тінь зліта.

Належне віддаю покорі –

Він жив, щоб пеклом збуть літа.

Невже, учителю, і я так

Піду слідом?

– аби знаття,

Що це земне життя – лиш натяк

На безпросвітне майбуття.

24 червня 1926

ОФЕЛІЯ

1

Все хмариться, все ніби дощик

Пролився б – стало сил аби.

Офеліє, моя Офеліє,

Нащо тебе я полюбив?

Мо’, розмальована то лялька

Поміж зелених вод пливе,

Та бідне серденько не знає,

Коли полюбить і помре.

Ти зберігаєш фартух білий

І жмут лозин, зітхань разки,

Бо щастю довіряти можна

Лиш ввечері і пошепки.

4 серпня 1925

ОФЕЛІЯ

2

Наснилась Офелія поночі,

Зелений в ставку молодик.

Якої хотіла ти помочі,

Навіщо прийшла ти сюди?

Затісно в моїм балагані,

Де я прикидався і жив.

Навіщо ж дивитись благально?

Хіба багатьох я любив?

Ляльками і ми нині стали,

Скорившися долі чужій.

Тікай, моя фею, подалі,

Не я твого віку зажив.

4 серпня 1925

ОФЕЛІЯ

3

Уже не дерева, а тіні,

Та в небі низькім молодик.

На сцені тепер запустіння,

Замовкли кривляння і крик.

В повітрі лиш – лепету повінь,

Ти й тіні в осіннім плащі,

Будиночок – зоряний човен,

І чорний обрив за кущі.

Так тоскно в віконній печері,

Так зимно в сузір’ях самим,

Так близько твій голос, кучерик –

І зробиться все це чужим...

13 жовтня 1925

ОФЕЛІЯ

4

Не роль земну – самий відчай

Офелії судилось грати.

Дві верби плакали в ручай,

Над вежами – зірки на чатах.

Спливали квіти самоти

Із подихом її останнім.

..........................................

Клопочешся коханням ти.

В любові й щастя є стражданням.

(192?)

ОФЕЛІЯ

5

Чи – Гамлету – шкода мені

Коханої в пісенній праці?

Нерідна далеч у вікні,

Як пантоміми декорація.

На північ рине рій хмарин,

Де в Данії – у сповідальні

Ріка пустельна між долин,

Де ти блукала нещодавно,

Де плив зітхань твоїх разок

Із тінню вечора у злуці,

Де зародився наш зв’язок

Коханню всупереч – у муці.

(192?)

ОФЕЛІЯ

6

Сади збентежених склепінь,

Глибоких вирів тінь нетлінна.

Вод прохолодна світлотінь

Охоплює твої коліна.

Яких сахалась ти оман,

Яка жахала неминучість?

Ти квітів спів лишила нам

Як співчуття чи як співучасть.

(1927?)

ДОННА АННА

Тиша басейн обіймає

В задушнім бузковім настої.

Донна Анна сама – і

Спів дзвонів неділі святої.

Брость бузкова – то рій пелюстюок

Найніжніших, що в брості злилися.

Не злічити темнавих квіток

Крізь прозору просвіченість листя.

Всі відбитки ставкових свічад,

Ваговита жага квітування –

Все це Анна, що їй ні розрад,

Ані втолення, ні втамування.

В молитовнику серця нема,

Хоч і битиметься, безсмертне,

Якщо навіть помреш ти сама,

Якщо нас буде з пам’яті стерто.

Донна Анна:

– Що безсмертя? – Як можу його зрозуміть?

Я – лиш тінь на воді, тільки зойк.

З серця точиться кров,

Так болюча йому кожна мить,

Та з кожної краплі крові

Зроста бузок...

(1928?)

ЧЕРНИЦЯ – ДОН ЖУАНОВІ

Дон Жуан похований

у жіночому монастирі.

(Легенда)

Дон Жуане, не йди, постривай,

В мене в грудях дзвіночка розмай.

Він видзвонює співом – і я

З ним в екстазі – сама не своя.

По стіні, по розвою в’юнка

Підкрадається тиша п’янка.

Ось на хорах змовкає орган.

Дон Жуане, зі скрині повстань!

15 серпня 1927

ГОЙЯ

І

Скінчилося, і на сукно –

Шматочки крейди – карту бито.

Недопалки, фотель, вікно, –

Забуте дійсне все. Аби то!

Про що? Якої ще руки

Тремтячої потрібен потиск?

... В дружин – приборкать плаття поспіх.

Жеманниці круть-верть хвостом,

Копита з-під спідниць ледь видно.

А музика ридає ридма,

Що забуття – лише фантом.

ІІ

БЕЗГЛУЗДИЙ ЖАРТ

– Від пилу, від химер, від сурм,

Від люльок з димом тютюновим

Цей світ мені розвіяв сум, –

До чортеняти ринок мовив.

Ще дерли смуги по піску,

Неначе

пазурі ожини,

Ще пульс натужно скроні скуб

І крильця надимали жили,

Ще пил ковтав він навмання

В цупкім повітрі передмістя, –

Подав сусідам лікар звістку,

Вжахнув: померло чортеня.

12 липня 1925, Боярка

ТЕАТРАЛЬНИЙ РОЗ’ЇЗД

Театральні шуби, диваки,

Театральні завсідники, панотці,

Пригашені лампи, злітають смички,

Співають солдати-іспанці.

Розбираючи з гідністю кожен такт

Оркестру повздовж і наскрізно,

Наречених іспанських ноги і стан, –

Диваки полишають крісла.

Плечі акторок цілують вони,

Пропахлі пудрою й потом,

Блукають у позалаштунковій метушні

.

Й російський Байрон, веселий дивак,

Що пройдою здатися хоче,

Великий Пушкін зодягсь у фрак

Чужого зросту – це точно.

“На пагорби Грузії... – вірте словам,

Імла нічна... – тим не менше,

Фінансові справи, скажу я вам,

Доволі кепські у мене”.

Вони, сміючись, виходять. Пітьма

Порожніє поза театром.

Вартовий алебарду обіруч трима,

У крилатці птах необпатраний.

А біла ніч позмиває сліди,

Повітря – пломінь без тями.

І світиться, чутний шурхіт води

Під кам’яними мостами.

І, важко ввійшовши у тло світляне,

Ніби вирізаний із бляхи,

Крізь ніч

і крізь сон

Мідний вершник жене,

Передмість обійстя розлякує.

І дивний той злет нерухомо-стрімкий,

І кінь збронзовілої масті

Несе на хисткому хребті такий

Несумірний тягар самовластя.

А раптом не втримає?..

(192?)

Оприлюднене: Ігор Юрков,

«Стихотворения», АРП, Київ, 1929

СТАРОВИННИЙ РОМАНС

Зважене все й розраховане,

Стиха сніг летить, як пух.

За віконцем фіранковим

Вечір і далека путь.

“Ти не бійся, циганча моє, –

Пан поважний каже їй, –

В розфарбованих санчатах нас

Трійка понесе мерщій.

Й біля передмістя в просторі,

Де віконниці в квітках,

Вистрелю у тебе з помсти я,

І впадеш на сніг, як птах.

Прострелю підступні груди я –

Ані сліду, тільки “ох”.

Певно, більше ми не будемо

Зустрічатися удвох...” –

– “Хоч не навчена я грамоти,

Та страшніший чула спів.

Краще дай мені на пам’ять ти,

На похмілля п’ять рублів”. –

Пушкін гляне: за шпаківнями

Диму цівочка: спочинь.

За вікном йому покивують

Вечір, шлях у далечінь.

13 грудня 1928

ВСЕ ПРО ДАВНЄ

Знов циганки, і карти,

І заметений двір.

Порожнеча серце картає,

Лампа чадом вогонь огортає,

І собаки брешуть, аж паркан набакир.

Картонний двір – на романтику натяк.

Бутафорія вечір притлумила.

Навіть нехлюйство прибрало кімнати.

Нема про що дбати, нема чим думати.

Пушкін несе подарунки: кому

Пряник печатний, кому і гривню.

І співає циганка кохання йому:

“На, лови, не чуєш – дзвеню”.

Тоді типографщик набирає вірш

Літера до літери (чи почутий добою?)

Співай, циганочко, радіймо обоє!

Нам із тобою не строк і вік.

25 лютого 1927

*

ПУШКІН

Зіжмакане твоє обличчя,

Як грудневий сніг.

Увійду в твоє “колись” я,

У залізний вік.

І летять дзеркальні грані

В паморозь вікна,

Де вночі кружляє зграя –

Строфи, імена.

Холодно. По першій кризі

Тільки санний змах,

Тільки вартових мармизи,

Смуги на стовпах.

Там виходять декабристи,

Підніми ліхтар.

Спорядив їх в путь тернисту

Православний цар.

Гренадери їх виводять

З дармових квартир:

Тих повісити невдовзі,

Інших – у Сибір.

Вибігти би, вголос крикнуть

Змерзлим небесам, –

На таку ж квартиру прикру

Втрапив би і сам.

Лоб в зірковій філіграні,

Вікна – грона більм.

Від плішок і від циганок

У поета біль.

Звіддалік дзвенять в тумані

П’яні бубонці.

І летять благенькі сани,

Мов наприкінці.

Вже готова у копальнях

Постіль і мені.

Згине і мій слід опальний

В заметільнім сні.

Тільки білі горобини

Та сніжок нічний.

Мчить у вічність без упину

Темний профіль твій.

6 лютого 1927

*

ПУШКІН

Тетяно, загаси свічу –

Від місяця і снігу світло.

На антресолях сняться паничу(1)

Плечі твої розквітлі.

Прислухайся: з далеких кіл,

Де санна путь летить, залатана,

Видзвонюють у сніжний пил

Осанною ґринджоли святок.

Видзвонюють. Курить свіча.

Міцніший ром в домашнім штофі.

Летить біля твого плеча

Кімнатою – арапський профіль.

Летить – кімнати повз і дати –

В новітній день оволодінь,

Де мають нас обох згадати

За царственну поета тінь.

Тетяно, свічку загаси,

Бо місяць у зеніт кочує...

І примх його, і віршів сих

Ніхто вже в світі не почує.

Мороз висвітлює лани,

Росії безміри північні.

Леткі троянди крижані

В химерних стеблах

скло увінчують. 12 листопада 1927

__________________

1 саме це слово використовує автор; порушення віршованого розміру – також

збережене авторське – В. Б.

ГОГОЛЬ

Воскових фігурок очка-денця

Втуплюються в душу, хоч рятуйсь.

– Ну, і як тобі, Гоголю, у Росії ведеться? –

Чорт питається упритул.

Той всміхається кволо, а самому не йметься

Жахливий рукопис у стіл заховать.

– Поважаю в усьому я лад німецький,

Я Росії не врахував.

У вікні все розкреслене верстами ніби,

Чиновник на службу спішить.

Росія черствим нас годує хлібом.

Хто знає, що в неї в душі...

14 листопада 1927

ТРАГЕДІЯ

Вечір, синя тінь, сягнув висот,

Наче згадує, та не згадає

Попередників. Метелик сон

Крильцями навіяв життєдайний.

Чую: слово зріє і зроста

В тісняві, а вирватись – невправне.

Зведені судомою вуста

Перед виявом новим неправди.

То й актор трагічний задививсь,

Маску випускаючи на лови

Тих співучих, з добрих див, дурниць,

Мов метелика, леткого слова.

6 травня 1928

ЧЕРВОНІ ГВОЗДИКИ

Такою змальовують зверхність –

Крапля крові на довгім стеблі.

От поглянь у прочинені двері –

Коливання квітів у синій імлі.