Прогулянка на пам’ять (стр. 2 )

Мешканець іншого світу,

Напруживши лискучі міхурі –

Тисячооко –

З мукою роздивляється

Снасті крил,

Їхній тонкий дріт,

Сплутаний і поламаний.

А кораблі?

Одні відлетіли,

Інші віджили.

Наскільки ганебна достоту

Смерть розумної істоти!

Та от, приречений на загибель,

Він розсуває твій сон

Тисячею очей,

Просвічених ізсередини

Світлом страждання.

О, Чумацький Шлях,

О, страшний збаламучений сонку мій,

Реальність під крихкою оболонкою!

16 жовтня 1928

РАНО-ВРАНЦІ

Зорю бьют, из рук моих

Ветхий Данте выпадает…

ін

Ми давно поснули.

З книг – імли лінивий зойк.

У відлуннях вулиць

Бронзовіє згорблений бузок.

У бульварній течії,

Де вгорі – світання мить палка,

Віє чадом порожнеча,

Заховавшись за паркан.

І понад книжкові сутінки

(Начебто свічадо вглиб несу)

Бачу сонце, світу суджене,

І співучі дзвони сурм.

1 травня 1928

ПРОБУДЖЕННЯ

У сутінки бджіл, коли сліпі,

Тіні розсотуючи нитками,

Ввіходять в снива сповитками –

Молочне з усмішкою пить, –

Проходять птахи шляхами повітря

Коротке життя звуків і світла.

Чи не хочеш ти їх у сон зловити

Спекотним вечором, літом розквітлим?

Спи: там, де захід, рахуючи яблука,

Драговиною йде лихоманка,

Там комарі, млистим хистом зваблені,

Співають, вмираючи, солодко й п’янко.

Спи: повз колодязь проходять люди

Громохкими сплесками, наче спогади

Про живих людей. Та від полуди їх

Не залишиться навіть погляду.

А сліпі не вгамуються все, сперечаються,

Тягнуться вперто руками слабенькими,

Просто в душу горем втручаються,

Своїми надіями та витребеньками.

І ти прокидаєшся: пістряво, гамірно

Миготять дерева, птахи і проміння.

Все, що у русі й співочому вмінні,

Богом самим навмисне вигадане!..

Рештки сну: постаті сліпих

В золотому повітрі тануть побожно.

У вікні – величезна, порожня

Мушля неба – сховище снів...

1 серпня 1927

ІЗ ЧЕРНЕТОК

... В глибоку синяву пірнає площа,

Як в пам’ять, як у воду камінь,

Там в кипарисних домовинах мощі

Всихають під шпаристими хрестами.

Такою поставала із ікони

Флоренція, де я не був і разу,

Де шерегом купальниці-колони

Ступають в небо – зимно, їх морозить.

Повітря це, рожевістю розпечене,

Мені навіяло тебе, минулу,

Твого життя дівочу колотнечу,

Що повз, як тінь китайська, промайнула.

Тоді в нас листям старовинним сипав

Жовтавий дзвін... Співала сосон бронза.

Сліпила осінь... Ти сама – засліпла –

Ввійшла тоді в чуже життя без дозволу.

Про тебе пліткували господині,

Що ти – не та, нечемна і нечесна.

Та ми – згадай – сміялись і дражнили

Тих господинь, зубатих, незачесаних.

26 серпня 1927

ЗОРЯНА НІЧ

Не зітхнеш. Зірок у небі натовп.

Ажно обертом весь виднокруг.

Зимно. Ось підходиш до вікна ти –

І зірки вже мостяться на руку.

І здається, що завис у склі. За мить

Лусне куля та повітряна.

Потече, в зіницях забринить,

Здушить. Захлинешся, бо – по вінця.

Тут мені не вижити, на жаль,

Дихать навіть боляче! – А звідти

Не зірниці – заколотів шал...

Що тепер наш розум знакомитий?

Він хитається, смеркає він...

Аж ось

В цій розвиднюється колотнечі:

Місячної повні стигла брость

Заспокоює небесну течу.

13 серпня 1925

СУТІНКИ

Вечір січня розлігся, прозорий.

Хто у вікнах червоних стирчить?

А нікого, саме тільки горе

З-поза спини терпіння нас вчить.

Благодаті такої не хочу.

Хустку в квітах нову одягни

І посидь коло ліжка до ночі,

Понудьгуй іще при мені.

Мені білі сніги не наснились,

Я із пісні сумирно молю:

Замітає сніжок на милість

Тишком-нишком душу мою.

Чути: в церкві співають наче –

То хурделить пісня моя,

Що зі мною така ти терпляча,

Що з тобою намучивсь я.

12 січня 1929

ЩЕ НЕ СКОРО

А коли набридне любити й жить,

І щезне дурна моя сила,

Ти мені, мила, неодмінно скажи,

Що ти мене розлюбила.

Загвинчує тільки баси вона,

І гітари тіло лакове

Зблисне, й дзиґар часи промина.

– Що ж, любила, про що балакати?

Проспіваю краще печальний романс,

Як давнє кохання пропало,

Як чекала вас, як любила вас,

Як пригадувала й проводжала. –

Дзвін гітари нехай, хай скипає чай,

І плаття з плеча ризиковано...

– Потерпи, мій любий, ще почекай,

Вгамуєшся ще не скоро.

9 січня 1928

***

Синє світло всохле і однакове.

За весною світ земний вже стерп,

Де пропахлий фарбою і лаком

Місячний зеленкуватий серп.

Сургучем торкнуло ледве стовбур,

Пух на віти вербні залетів.

Прастарих ікон обряд коштовний

Тьмяніє надвечір, золотий.

Ти сама – крізь сяєва і німби –

Чи лице, чи сад у небесах, –

Звук легкий – то подиху злет ніби, –

Образ ти, що вигадав я сам.

Та невже вночі так фосфор світить,

Голубі спадають ручаї,

Та невже все те, що є на світі,

Задуми і вірші – нічиї?

Що ми знаєм? –

В матовій і білій

Цій півкулі – зеленіюча пітьма.

Й ночі, що із півдня налетіла,

Не було ніколи і нема.

31 березня 1926

ЯБЛУНЯ

Розспіваних тополь і лип

Несповідимий простір.

Як мідяні,

Увечері стоять дерева.

І там сільські царі

Сидять між сукуватих яблунь.

Що яблуня? –

Величний стовбур у бджолиній хмарі.

Зелену руку звідти

Простягнуто до неба,

Аби благословити пастухів.

11 липня 1927

ГОСТИНИ

Весна. Я гостюю в провінції

Озер, віт гнучких і дощу,

Де селянські боги

Коло брам на базарах

Збирають харчі для своїх дітлахів.

У шпарі дверей – зелені подвір’я

Крізь дощ узвишшям чимчикують

В єврейські крамнички

З надмірними ножицями

І роздробом бакалійним.

Сусідка, з ім’ям ваговитим Дар’я,

Відпливає при вивісці в небо.

Всі, присутні при цьому диві,

Хапаються за гаманці.

Та вона

Приязно всім посміхається,

Змахуючи плавцем.

Я розгортаю ветху книгу.

В тій книзі йдеться

Про величну провінційну культуру.

Дивина...

9 травня 1928

***

Тополі дихали. Цей щем

Ти всотувала днину поспіль.

Земля ятрилася дощем

Під хмар загрозливий непоспіх.

Ти снила: в осяйнім повітрі,

Як в мушлі, музики луна,

Перлові струшуючи вістря,

Бузок вітрильно напина...

За віщо диво це дається?

Як дихати під цим ножем?

Хіба для того серце б’ється,

Аби назавше змовкло вже?

9 січня 1926

***

Задушно завалила ніч

Вікна і двері, і голову в сни оці.

У ваті відлунить годинником відчай

Від порожнечі – до дійсності.

Як міцно ти спиш, як беззахисно вклав

Сон у безодню, у вічні блавати.

А бідний твій розум? Невже відпалав?

А серце? Не встигли його врятувати.

І я прокидаюсь, нажаханий. – Так

Сліпий – в кам’яній горлянці криниці.

І заспокійливе чую: “Тик-так...”

Ще може битися!

3 липня 1928

***

Горобці подзьобали вишні.

Яблук гупає тлум.

В незнайомім небі все вищий

Сонця призахідний сум.

Як гінкі золотаві тіні,

Рве повітря комір тісний.

Від купалень – східців ряхтіння

В зеленаві сни.

Пухирі пливуть, ронять пух кульбаби.

Над голим плечем молоко.

Кулею в склистих глибин зваби

Гепання – яблуко.

3 серпня 1926

ВИГНАНЕЦЬ

Не знаю країн сумніших,

Ніж ці краї крижані,

Вигнанцю й небесна ніша

Порожня, як уві сні.

Ті ж квіти – та не духмяні,

Без сонця барви бліді,

Тут тіні тоскні і тьмяні,

І захід, мов у слюді.

Поблідлі жінки похмурі

В небі шукають шпар.

Врочисто бундючна дурість

Їх ввечері виведе в парк.

Там все розкреслене прямо,

Алеї видко наскрізь,

На мармурі божім панама,

Щоб дещо він звеселивсь,

Щоб дами дивились справні

Без страху: назвати гріх

Голим того насправді,

Хто зніме панаму при всіх.

Жах вхопить

За серце безкарно...

Трикляте життя, як у сні... –

Тюрма і порожня лікарня –

Все пустка в чужій стороні.

2 червня 1926

***

Сніжок поміж літер в’яне.

День в темряві закоцюб.

Глянь, лялько моя дерев’яна,

В заклеєну шибу цю.

Далеким дзвіночкам тривати,

Щоб стовп вартовий тримавсь.

Вечір в сніжинках і ватрах

Листовно потішить нас.

Що пишуть з Росії? Лячно –

Хто гине? Чий спів зроста?

І дихає бідна лялька,

Жалісно кривить уста.

На сукню її поквапно

Падають сльози дощем.

Не плач, моя лялько, не варто,

Давай почекаєм ще.

3 листопада 1927

ХОРЕЇ

Начерк верби над водою

Тонший, ніж її в повітрі зріст.

Від пляшкової, сліпої

Води – у мерехтінні міст.

Сторож гримає: не спіть!

Злодій заховаться встиг.

І, мов забуття, ріка

Зимна, срібна і тривка.

Знаю: за твоїм вікном

Вулиця і темний сад.

Ти захмелена теплом,

Чуєш: шурхіт, листопад.

Далеч світла і пуста.

Хмари линуть повз міста.

Слабкість – прірва у блакить,

Сукня враз ковзне з плеча.

І запалена свіча

Тільки воском капотить.

В голові дзюркоче дзвін,

Під очима – синій плин,

І від чілки до панчіх

Холодок очей нічних. 10 листопада 1927

ТІНЬ ОПОВІДАЄ КАЗКИ

На подушці на строкатій він

Снива знизує в разки.

Плине тінь горбата хатою,

Вишепочує казки.

У вікні вогні гойдаються,

Сунуть хмари крізь пургу,

Колії замети, станція,

Свище стрілочник: пу-гу!

Ти не прокидайся, любчику, –

В крижаніючу мокву

Пугачов іде в тулупчику,

Несе образу вікову.

Всіх ображених, принижених

Порятує хто від згуб?

В спорожнілім лісі хижі ми –

Звір, людина, кучугур.

Біля вогнища поручники

Жити хочуть, п’ють гірку.

Лихварі, зухвалі крученики –

Загін каральний на горбку.

Ач, розстріляно, розвішано

Росіян! І скільки враз

Напризволяще геть полишених

У дев’ятнадцятому в нас!

Не женемося за правдою –

Вона сама іде, як мста,

Лише мерці вздовж шляху падають,

Голодні глипають міста...

На строкатій на подушці я

До ранку не засну. Біда!

Тінь горбатиться все дужче,

Казки свої оповіда.

14 січня 1928

УРИВОК

Так от: коли пішла вона,

В кімнатах теж посутеніло.

Моїх турбот глуха стіна,

Все, що задавнено боліло,

Згадало мову, що колись

Чекали серце й ум, завмерши.

Підвівсь я. За вікном котивсь

Великий місяць. Льодом першим

Тягнулися важкі сліди.

Дзвінки трамвайні голосили,

І падав сніг, і сірий дим

Автівок поглинав курсиви.

Зарано вечір. Чорний лак

На біле місто впав, як змова.

Лише рядком червоний мак

Вродив у небі так зимово.