Прогулянка на пам’ять (стр. 5 )

Червоний приск, що кіптявіє, блимає;

У кольоровім співучім сні

Перегоряють легкі стеблини –

І тільки вогники у вишині.

Гіркавим запахом ніч зволожена,

Листю притулку немає ніде.

Червона, ні співів, ні сну – ми знеможені,

Мотлох пістрявий з глузду зведе.

7 жовтня 1927

МАЛЮНОК

Художник ретельно намалював

Від дерева тінь грузьку,

Мене, що квапився на вокзал

З великим букетом бузку.

Однак це омана, бо вранці тоді

Заледве ввірвавсь у порожній сад я,

Де життя ворушилося й квітувало,

Де тисячі істот, мов по команді,

Дихали й плодилися усупереч

Усім ідеалістам в окулярах, –

Я завмер.

Я сам такий, як всі вони:

Живий і жвавий. Бо і я так само

Міг заронити тут нове життя,

А може, інші знищити без ліку;

Єдиним власним подихом

Я створював і руйнував.

Мій жест, окреслений по кривій,

Розсував коливанням повітря,

Щоб розійтися хвилясто навкруг,

Насінини рослин розгойдуючи.

З букетом, з колонією квіток

Тілистих на довгих стеблинах

Кудись поспішав я, пригадую.

Отоді мене й змалював художник.

9 липня 1927

НЕВДАЛІ ВІДВІДИНИ

Іконописцю! Дощечки жовті,

На них ти постаті з місця зрушуєш,

Начебто вітер землі чужої

Гойдає дерева, тіні і душі.

Нібито фарби углиб, до згуб

Заникають в зелений присмерк печери,

Та пензлик легко торкає губ,

Оживлює сірий порожній череп.

Жест на іконі художник зламав,

Та в ньому, порожньому, стільки муки,

Що летить пилинка безтямно сама

На переламані ті руки.

І краєвид – вбога каламуть:

Два дерева входять у склад скорботи,

Він хоче вийти, бодай вдихнуть

Повітря, що ним ми дихали доти.

Та безмір – повітря наших ланів,

І наші барви в буянні гострім,

І нескінченних спекотних днів,

Бенкетів нещадних веселий розтин.

На почуття в нас – відлуння нестрим,

Відгук, відчутний ударом під дих.

На нашій землі навіть вітри

Задля здорових і молодих.

А втім, заходь, лопочи порожні

Слова про мистецтво, про смерть, що мов

У вечори отакі не можна

Жити так, як ми живемо.

Ввійшов – ікона ламається з тим,

І риба Старого Завіту

Задихається біля наших ніг сумовито,

Зіпає зябрами на піску золотім.

24 серпня 1927

АФІША

Які афіші незугарні

Розплатані понад людьми,

В них надто чутний віку гамір,

Пістрявий галас площадний.

У чому сенс? Папір зжовтілий,

Заледве в нім життя трива.

Мордоване звисає тіло,

Кричить уривчасті слова.

Їх поночі вітри розносять

В порожні вулиці самі.

О, змовкни!

Голосіння досить! –

Їм, певно, зимно восени.

22 травня 1926

ДЖАЗ-БАНД

Про що я? З-поза вивіски трактиру,

Де серед різьблених троянд,

Гірлянд і янголів, що на ослизлій стелі, –

Ні радощів, ні щастя.

Не вір у неможливе.

Та не повір і в наше співчуття.

Мені отут, де латаний мій відчай,

Де співи і червоний барабан,

Де розмальований арап горлає,

Мені – сьогодні зле.

Що музика?

Оглухнувши, не розрізняю,

Лише намацую червоні звуки,

Пожбурені цеглинами у мене,

До болю жовті, до нудоти

Важенні.

Життя торгашів, солдатів, спортсменів,

Чиновників, письменників, продажних баб

та інвалідів, –

Усе це життя,

Як на стінці троянди видив, –

Визначене зарані.

Оце ось людство –

Воно гідне сліз.

Вдарять в барабан –

величезна сльоза,

Вдарять в дерев’яшки –

все сльоза

Жахливого арапа.

18 квітня 1928

ЗАХІДНА МУЗА

Матова куля й прозора куля –

Троянда приску.

Пожежа електрична в минулім.

У залі просторо й приспано.

Роззявивши щелепи, стоїть рояль,

Виблискуючи чорнилом

У сині вікна,

в іспанську даль,

У сонні троянди романсів,

В пудру й мило.

Вона живе,

Животіє от

Серед мертвих гірлянд і чорних нот,

На сторінках типографських

квіток сукуватих.

Вона занедужала.

Вона

Відмовляється лікуватись.

Порожні крісла юрмляться із цікавістю,

Недопалки звискують.

Зала у темряві. Зачинено касу.

Зі скрипкою під пахвою,

Кістляво всміхаючись, ходить

Муза зиску

Й такої виспівує з докором в голосі

Кріслам і темній гальорці:

– Я не іспанка,

Не мрія-чаклунка,

Я – тільки служниця

Ниця

Дона Шлунка.

10 березня 1929

МІЙ ЗАХІДНИЙ СУЧАСНИК

Ні, не Фауст і не інший хтось

Співчуття з нас викресати зможе.

Всі ідеї – мов насіння стос

З вихором летять по волі Божій.

Надаремна забавка чи фарс:

Зарегоче враз бовван-небіжчик,

Ручками змахне – цей жест найближчий,

Як сплеснув би в розпачі Фауст.

10 серпня 1927

ОСТРАХ ЛЮБОВІ

***

Коли нічого не шкода

Й нема чого шукать,

Коли життя – лиш тінь бліда,

Щоб зручно помирать, –

Чи вирятує щось із дна,

Як, люблячи всіх нас,

В твоїй кімнаті теж

Вона –

І біля тебе враз?

О Боже мій, куди втечеш

Від тих її гримас?

24 серпня 1925

РОЗРАДА

Ластівки проб’ють великі діри

В синій вишині.

Сутенітиме, і стане сиро,

Вивісять ліхтарик у вікні.

Промайне в калюжах тьмяний, жирний

Світла зелен блиск,

В сад, де зимного бузку надмірний

І вологий колір в простір звис.

В тоскнім скнінні зламуючи пальці,

Той, хто вмерти мав,

– навряд

Заспіває – хтів, та не співається,

Тільки чути: звуки капотять.

Захлинеться молоком повітря,

Краплею, ще більшою, ніж та, –

Що розплеще вечір – той, по вінця, –

Впавши в пустку зяючу – життя.

5 – 6 травня 1928

***

Тополі дихали здаля,

Ти в них вслухалася намарно.

Дощем здригалася земля,

Загрожувало небо хмарно.

Ти думала: “Блистке повітря,

Як в мушлі.

Звуки, мов літа,

Налинули, стрясають віти,

І в променях бузок зліта...

За що нам отаке дається,

Що подихам втрачаєм лік?!

І серце чи для того б’ється,

Аби не битись більш повік?”

9 січня 1926

НЕЗНАЧНИЙ ВИПАДОК

Зламала злива віть бузку,

Гіркавий сік скипає в порах.

Ось падає, лежить в піску –

Мігрені й хризантеми поряд, –

Щоб вертикальний промінь-спис,

Повтор у майбутті – минувшини,

В куток, мов гілочка, втуливсь,

Не тямлячись, не ворухнувшись...

Миттєвості збагнув ти ритм,

Косого змаху і падіння.

Тут, на підлозі, – змигом, тінню,

Там – зламом гілки угорі.

31 липня 1925

ВЕСНЯНИЙ РАНОК

Зарано нині сінокіс –

Вал конюшини запахущий.

Здригнувшись, росяна наскрізь,

Конячка цепом дзенька дужче.

Вдихаючи тремку цю синь,

Ти мовила з плачем і сміхом:

“Хто більшого би попросив

З живих, – можливо, з глузду з’їхав!”

І далеч розчахнула пруг,

Стрясаючи бузкову піну,

І вітер літеплом до рук,

І сипле квіти на коліна.

Їх стільки – міняться, як ртуть,

Твоя щедрота в них первинна,

В цій пелюстковості, мабуть,

Чужої ніжності провина.

18 січня 1926

КОМАРИНА НІЧ

Що наснилось мені цеї ночі –

Ніби цар комариний хоче

Хоботком всмоктати калюжу,

А потому – й мою спити душу.

Розчахнув я навстіж вікно,

Вгледів чорне в калюжі дно.

Теплий вітер зі степу ллється,

День ледь блимає вдалині,

Нудно ниє комар, і ні,

Ні, нікого навкруг –

у сні

Змовкни, серце.

6 липня 1927

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

Ніч як ніч – не спать мені.

Сад ковтає шерех мовчки.

Здалеку, немов у сні,

Небо німо палахкоче.

І, задухи повне вщерть,

Віддзеркалень форм хвилинних,

Все повітря, як дощем,

Каламутним зблиском лине.

Скочив – ледь не поточивсь.

Пропливають вікна білим.

Книг улюблених обріз

Нішелесь під ртутним пилом.

В спокої ледь чутно лиш

З фоліантів сивочолих,

Що за тишу цю страшніш

Вже не трапиться нічого.

14 липня 1928

МОЯ СМЕРТЬ

До смерті подумки звертаюся:

Як задихатимуся, грішний,

Й чорти до ліжка позлітаються,

Яким з моєї муки смішно.

А погляну: кабінет знайомий,

Захід сонця – дзиґа діл проколює,

Встромлюється...

В світі я нікому

Туги не бажатиму такої.

9 грудня 1928

ЗАСПОКОЄННЯ

Мозаїка квіток і стебел пружних,

Шляхи пташині й комашині,

Серед гілля,

По коридорах кисню стислих,

В просвічених кружальцях сонця,

Де тіней волосінь,

Де прохолода, шерехи і шурхіт,

І запахи, відтінків розмаїття,

Барвисте поле змінної напруги.

Такий той сквер

Під тінню, спонукаючи

До руху нас, неначе ми

У кожнім поруху своєму зв’язані

Важкою і задушною напругою.

Крізь віти і застави –

Стовбури і крони –

Трамваї видно

І засліплений від сонця

Кінематограф вулиці,

Що звідси

Безгучний майже.

Ці ось плями,

Барвистість одягу

І непоквапні рухи,

Змальовані на полотні повітря,

Ці діти в бризках молока,

Ці пиріжки, і хліб, і печиво –

Плоди дерев і вечора.

Пов’язаний із людством

Так, ніби зі стеблом пелюстка,

За інших відчуваю,

Споживаю

Із іншими, і в мене ті ж потреби,

Болить мені той біль,

Що іншим завдають.

На цьому ось ослоні,

Зеленкуватому від теплої

Вологи,

Ослоні, котрий дихає,

Віддаленіше все

І гірше

Бачу й чую.

Переростаючи дерева, перехожі

Найвишуканішу мову імітують,

Збагнуть її неважко, бо її не треба розуміть.

Вони доторкуються

До мого чола

Вологими, як глей, руками,

Мішаються із пахощами й шумом,

Із простором і часом

І перетворюють мене

На черешок листка,

Трави стебельце.

І я блаженно дихаю,

Бо я збагнув нарешті,

Що саме спокій – щастя:

Живи і дихай, відчувай себе

В усьому і в собі – усе.

Отак я засинаю.

15 липня 1928

НАШІ СНИ

Якщо ти на стежку оцю ступив,

Прокладену в сутінь, в палаючі маки,

У шурхіт безмежних бузкових степів,

Ти чутимеш – гавкають поряд собаки,

Співають хори і, ламаючи стебла,

Обводить вітер дугу крильми,

І вечір, розгойдуючи небо,

На розі завмер, щоб зустрілись ми.

Тоді, високий напруживши лук,

Ворог, сховавшись в табун безтямний,

Спроквола випускає з безсилих рук

Стрілу співочу, на тебе наставлену.

Але вона, сили позбувшись, падає,

Проривши в чорноземі рани рів.

Круг тебе – по груди – твань Купавина,

Ковбаню розбризкуючи на розрив.

Торкнешся її – а стріла із вати,

Легко ламається, й видно натомість

В спокійній калюжі, ледь зеленкуватій,

Біле, безкровне обличчя помсти.

Воно нерухоме, бо міцно кріпиться

І тільки сліпими очима кліпає,

І от, розсівшись, здригнеться, випнеться,

Осяде у пам’ять отруйним випаром.

Та все ж двобою іще тривати:

В марних зусиллях, наче гігант,