Прогулянка на пам’ять (стр. 6 )

Безсилий підняти пушинку вати,

Він задихається, ковзає нога.

М’язів надмір оманний – вони

Вагу не втримують. З-під нігтів у напрузі –

Кров. Дивиться – у тьмяному

Тумані сміються друзі.

Й за цією стрілою, що вже остання, –

Вибігає стрілець із ножем – він встиг.

Сусіди за ним, лікарі – одностайні всі,

І міліціонер під вікном свистить.

30 серпня 1927

ЧУДЕСНЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ

(ФУГА-3)

Де відшукати людське тіло?

Де бідолашне те людське життя?

А де свідомість, пам’ять, пожадання?

Долоні рук – лише кістки пожовклі,

Дух – от хіба що вітер невгамовний.

О, чудодійний шепіт!

Прислухайся – то гомін листя,

Капличка тіні,

Коридори світла,

Земля у вітиліго білих плям,

У безнастаннім русі.

Тут самота.

Зі мною глек води,

Окраєць хліба,

У грудках чорнозему лунка лопата,

На тінявім дні ями

Кістки жовтаві,

Каска, гвинтівка й казанок.

Моє тобі вітання, старший брате!

Я беру до рук своїх

Твою руку.

То що ж – ми несподівано зустрілись,

Безсмертні, та підвладні перемінам.

Мені схотілось їсти,

Й, дихаючи глибше,

Відкраюю від хліба окраєць.

Ось кусень сіллю сірою посиплю,

Помацаю, відчую смак і запах –

Все ввійде в кров мою

І перестане бути хлібом.

То що ж, товаришу,

І це – розрада?

Такий той сад:

Він закриває тисячним гіллям,

Заховує у тисячі шумів

І дзенькіт тарілок,

Й хазяйки мову.

Хазяйка, удова загиблого солдата,

Годує хворих

Просто неба, у саду.

І я саме на ту недугу хворий –

На острах щезнути.

Навшпиньках я ту яму полишаю.

Проходжу галереями,

Де, як стіна, застигла прохолода,

Сливе так само щільна,

Як вода.

Блукаю у розрідженім повітрі сонця,

Де легко все,

Де миттю переходиш

Крізь відстані великі.

Назад поглянеш – зроблено лиш крок,

Й мене, напевно,

Майже там не видно.

Я, заблукавши в сяєві і спеці,

Галявинами синього повітря

Проходжу

Вздовж тинів вологих,

Де грушки-гнилички

Сушить осінь.

І, підійшовши до обструганих дощок,

Я мовлю:

Нащо я тебе покинув?

Сюди! До дому ближче,

Я бачу її сукню,

По котрій пролітають плями світла,

Віддалена вчувається розмова,

Ножів, виделок дзенькіт.

І раптом розумію:

Все це

Мені лише здається.

Тут дивака угледів садівник:

Той, затинаючись,

Пройшов із куснем хліба у руці,

В іржавій касці,

З мурмотінням тихим.

Він підійшов до плоту

І замисливсь.

– Один із квартирантів, –

Здумав садівник,

На небо подивився,

Позіхнув.

Обід вже добігав кінця,

Коли хазяйка скрикнула,

Тарілка вислизнула з рук,

Сахнулась жінка:

Я, посміхаючись, ішов із тіні

Назустріч. 14 вересня 1928

СКНАРІСТЬ

Скнарість зображують зумисне

Жінкою із каменю.

Плаский, зернистий

Її темний профіль – вивірено стислий,

Порожні очі світять скупо, млисто,

Й шепоче її рота порожнина:

“Той, хто рухається, – згине...”

Осінь яблуко тримає у пласких руках,

Коло ніг її кружляє прах. 21 вересня 1927

ЖОВТЕНЬ

Світ остигає. Все триваліш вечір.

Шлях дичавіє. Світло краде.

Й там

Край алеї, в порожнечі

Повітря з тінями на раді.

І. Юрков, 1923

Гілля, галяви, скрики, осінь,

Така позолотіла суш,

Що серце більшого не просить,

Та я живу, та я прошу.

Звідколи на підлогу вдотик,

На відлетіле на крилі

Пил скошеним стовпищем котить

В краї планет, на край землі?

Чи візьмеш пряник дерев’яний,

У склянці – сухість і теплінь...

Скраєчку там, в глухім тумані

Вітрами хилиться полин.

Брусницю вечір кида в вічі

І промениться через край.

Пожовклий той проспект не вічний –

Хапайся, падай і волай.

У вікнах жар палає теж,

Все ластівочки, лоскоточки.

Палахкотить сушва пожеж –

Кватирки проковтнуть листочки.

Від брил гладких повітря з глобуса,

З летючих обріїв Колумба

До павутиння – страх: що робиться?

І кволі ревнощі по клумбах.

У сад я вийшов. Звіддалік,

Штовхаючись, летіли хмари,

Несли від неба до землі –

Органні осені хорали.

Сухими стовпчиками бур

Крізь остови, тіла і тіні

Ронилася бліда лазур

На сходинки, діжки і стіни.

У сад я вийшов. Звіддалік

У шумі крил зірки спливали,

І линви нетривкі землі

Вони здриганням коливали.

Крізь плутанину схудлих верб,

Мов тісто, сходить біла піна ця.

Але вже місяць був пощерблений,

Але ось-ось – і серце спиниться.

Я вас кохав, а назирці,

А віддалік – тим більше щиро,

Допоки в їхній бідній музиці

Плив шлях і по гаях дощило.

А тут...

Десь час занапастивсь,

Скнів образ, дивиною марив:

Посохлі тіні – я і ти,

Навкруг світи, дощі і хмари.

Як зимно!

В дім заходиш ти,

І вмить все оживає злітно,

З алеї повів теплоти

Дотично доторкає вікна –

Вчорашніх забавок сліди.

Розчахнуто кватирку в пустку.

Чужих гостей приб’є сюди.

Все пережито, в скруту скуто...

Чого ж у гомінливий сад

Від нічника тікають плями?

Куди подітись од досад,

Що не повернеться, що з нами

Було...

Щемкий осінній світ –

Халати, лікарняні лахи...

Летить кохання листю вслід,

І хиляться зірки і захід.

Пробач, кохати не навчивсь

Так віддано, як вміють тіні.

Пробач, не міг забути, чим

Була прекрасна мить.

І ти не

Зазнаєш, як шлях світло краде,

Й там, край алеї, в порожнечі

Повітря з тінями на раді,

Й зігрітись далині вже нічим.

10 – 13 жовтня 1925

МІСЯЧНА СОНАТА

Поза тополями жіночними,

За верстами, де ти живеш,

Вздовж саду місячної ночі

Трем срібних лагідних мереж

Пливе в твою пусту кімнату,

Де кожна річ – болючий спомин,

Й тобі у муці пам’ятати

Мого життя невтомну повінь.

На крутояр ідеш тепер.

Поміж збілілими стовпами,

Крізь плутанину схудлих верб

Біжить дорога в твою пам’ять,

Зненацька, щоб перехопило

Аж подих, щоб у цій журбі

Ти похапцем і понад силу,

Не збожеволіти аби,

Щоб, стерши межі сьогодення,

Вчащала – змушено – до мене

Сюди приходити тобі.

А твоє тіло так опукло

Вкарбоване в повітря синє!

Не озирнулася, спонукана, –

Вдивляйсь у пустку цю безсило,

Вдивляйсь і думай: “Тут первинно

Любов моя була – провина”.

Та серденько людське тендітне

Все вислухає і збагне.

А Місяцю нема де дітись –

Відспівує – чи не мене?

Як пам’ять мертва і скупа,

Постала голова сліпа.

Та раптом кліпнула і вперше

Із докором в осінній сад

Вдивляється, неначе в пекло,

Де я ще животію вперто,

Вчепившись в затишок – чи варт

В той затишок чужий...

Її покликали... біжить,

Але, зітхнувши, йде назад,

Ламаючи мінливі плями

Сухої срібної води.

Все далі йде вона. Чекай-но!..

Задуха, Бог не приведи!

А я стою.

Сад перекинувсь

В порожні небеса, в зеніт.

Осяяна наполовину,

Чужинна липа.

Сум дзвенить.

Лопоче листя. Снить свіча.

Навкруг пістряво, мов те плаття,

Що падало з її плеча

В ту ніч...

9 серпня 1927

КІНЕЦЬ СВІТУ

Засліп. Триванням світла в кут

Ляга повітря спорожніле.

Що дихало і квітло тут,

Віднині навіки віджиле.

Розтятий світ простягсь, як мрець,

І враження течуть і мерхнуть,

Течуть туди, де не озветься

Єство твоє, що на поверхні

Чекає зрушень – та навік

Усе скінчилося, збагни ти.

Лиш фосфор пересохлих рік

Ледь мерехтить ще край зеніту.

Уламком золотим осів

Той захід на гранітні брили.

Він незворотньо загасивсь.

Не жди – десь диво забарилось.

І висушений шепіт стух,

І листя кам’яне остигло

Світ животіє між недуг,

Як жалюгідне стерпле тіло.

У власнім існуванні спірний,

Ти ще стоїш, нащадку кволий.

І сонце, розірвавши коло,

Пірнає в небуття, у прірву.

3 червня 1926

АЙСТРИ

Айстри застигли у склянці високій,

Цвітом осипаний простір весь мій,

І я, мов сліпий, що втрачає вже й дотик,

В пістряве це марення входжу, німий.

Стрункі між циновок легких тануть свічі,

Важко спливаючи жовтим вогнем, –

Це сон, це розгойдана дзвонами вічність,

На білій стіні слід вуглини збагнем.

Тут, як здавна, ревнують боги-перестарки,

Вечорів задуха і місячний щем,

Та коник сюрчить, і крізь пил увостаннє

Тим, хто їде, айстри всміхаються ще.

І от він говорить: “Скінчилося літо,

Так життя скінчиться, та легко мені,

Бо іще задосить і барв, і світла,

Бо іще мені небо відраховує дні”.

11 – 12 вересня 1927

ГЕТТО

Твій альт, як пейси, довжиною з метр,

Ще довший вечора червоний спів.

Хмарини цегляне минають гетто,

З апокрифічних линучи ланів.

Коли надворі, в тузі задихаючись,

Відчує півень в борлаку клинок,

Коли на дзьоба потертю, суха іще,

Мить осіда – й зволожено пісок, –

Горлав би когут на весь всесвіт:

– Що воно?

Брутальний! Її ж обмаль – це ж бо кров!

Єврею, зупини цей плин коштовний,

Заший горлянку ту, що розпоров!

Із вітром куплені за гріш фіранки

Злетіти хочуть із мого вікна.

Кінець життю! Рій хмар – за забаганку –

Зужитий місяць врешті доконав.

І профіль кантора чіткий, хирлявий.

При незворушнім вогнику свічі –

Злиденними він копійками править.

О праведнику бідний, не кричи!

В подушку з курячого пуху

Звільна опадає голова.

І в розчахнуті навстіж вуха

Впливають шерехи, сни і слова.

Дух приземкуватий Юдеї

У синагогах схилених твоїх,

І віра старезні цупкі ідеї

Вигріває між сторінками книг.

Грійся із клаптів пошитою ковдрою,

Подушкою з пуху, старече життя.

Та не вхопив ти Бога за бороду –

Замало набутків задля майбуття.

20 – 21 лютого 1929

НІЧНІ ВІКНА

Від пам’яті свічок до пам’яті хвилин –

Всі вікна чорні стежать часоплин,

Аби не рухалась, німуючи, текла

Ніч метушлива у тумані скла.

Коли ж вклоняється бентезі сад,

На склі разки краплин, здригаючись, висять,

На вікна занизькі спадає сліпота –

Життя без голосу, кімната геть пуста.

Тінь ходить вартовим, немов хто розізлив,

Круг дому нашого, де дощ бруківку змив.

В траві зашарудить – хвороба в негліже

Вже чхає, скаржиться і рота хрестить вже.

То цідить в чарочку, флакон схиливши ледь,

Пліснявні ліки, а то вкутується в плед, –

Кімнати ревізуючи, зітхне,

Підкрутить ґнотик, у вітальні позіхне,

Знов ляже спати...

А у пам’яті речей

Лишиться свічка біля замкнених дверей,

Старенької хода, підлоги рип, либонь,

І тінь кошлата – до залитих воском скронь: