Прогулянка на пам’ять (стр. 13 )

За кілька днів до смерті поета видавництвом АРП у Києві була випущена єдина поетична збірка Юркова – “Вірші” («Стихотворения»). На жаль, збірка лишилася непоміченою “великою літературою”, і до недавнього часу вірші Юркова – самобутні, вщерть сповнені справжньої поезії, наснажені думкою, почуттям, любов’ю до життя і до людини, – залишалися май-же невідомими навіть літературознавцям.

У 1968 році альманах “День поезії” (Москва) опублікував 3 вірші Юркова («Арабески-2», «Тень рассказывает сказки», «Неудавшееся посещение»). 2002-го року в Києві, у бібліотеці журналу «Радуга» вийшла підготовлена поетом Ріталієм Заславським книжка «15 поэтов – 15 судеб», яка містила 15 віршів Юркова (їхні тексти потрапили до Ріталія Зинов’євича від мене – С. Хр.).

Збірка віршів Юркова (під тією самою назвою, що й перша) побачила світ у Петербурзі, у видавництві “Амфора / Гелікон плюс” у 2003 році (підготовка текстів моя – С. Хр., вступне слово Дм. Бикова).

А тепер іще деякі подробиці “прижиттєвої” біографії поета.

Іще гімназистом Ігор Юрков закохався в одну із подруг своєї сестри, Лену Пустосмєхову, і спочатку любов ця видавалася до заздрощів щасливою. Лена-Люся була дівчиною життєрадісною, відкритою, розумною, музично обдарованою і відповідала Ігореві щедрою взаємністю. З коханням до неї сімнадцятирічний Ігор пішов на Громадянську війну, пройшов Північний Кавказ і Туркестан. Зі ще більшою любов’ю, що визріла у трирічній розлуці, зустрівся він із Люсею, повернувшись до рідних. Друзі чекали, що невдовзі весілля, але... Наприкінці 1924 року закохані розлучилися вже назавжди. І для поета Ігоря Юркова – серед багатьох інших тем – головною стала тема кохання. Не відстороненою, не абстрактною, а глибинно особистою, що раз і назавжди заполонила його душу.

Безнадійно втративши кохану, він до кінця життя, день по дні, знову й знову повертається до світлих миттєвостей, пережитих ним разом із нею – вони то бризкають нестримною радістю, то пронизані смутком, який уже приховує в собі передчуття трагедії, що наближається...

На відміну від Данте й Петрарки, Юрков у віршах не називає імені своєї коханої. Ті жіночі імена, що зустрічаються часом у його віршах – Наташа, Машенька, Тетяна – стосуються інших людей та інших тем. Його кохання постає у віршах безіменним, але настільки живим, до щемливого болю реальним, осяжно близьким, що розростається до приголомшливого узагальнення всього найкращого, що приносить людям справжнє велике кохання...

Немає такої величини, котру не можна було би збільшити, додавши до неї ще принаймні одну одиницю, проте неможливо додати до безкінечності ані йоти, адже безкінечність уміщує в собі все. Так навчає логіка. Однак людина ще й тим велика й прекрасна, що наділена здатністю створювати паралельно до безберегої реальності свій всесвіт, складений із безкінечної множини чарівних світів, силою власної фантазії, уяви, поетичної творчості. І як часто ми, чомусь утративши підґрунтя в реальності, емігруємо в ці світи, то почерпуючи в них велич біблійно-будистських роздумів, то насолоджуючись красою світлих мітів стародавнього язичництва, то переживаючи наново свої нещодавні радощі й збентеження, намагаючись усвідомити їх, віднайти в них дещо, яке споріднює людей усіх часів і верств – від Офелії і Донни Анни до іконописця і безробітного актора...

Втративши надію створити власний сімейний затишок, спалюваний сухотами, чия руйнівна робота відбувалася надто стрімко, переживши нестримний крах ледь не всіх своїх юнацьких ідеалів, Ігор Юрков від-находить благодатну втіху у пізнанні світів Овідія і Данте, Шекспіра і Пушкіна, одночасно створюючи і власний поетичний світ, який пристрасно прагне подолати трагедію неадекватності думки висловленої – і відчутої. Творчістю своєю Ігор Юрков іще раз стверджує право людини на духовне безсмертя, на сліди у вічності нашої пам’яті, що безсилі замести жодні завірюхи.

Одним із досягнень російської революції було розкріпачення творчих сил народу, внаслідок чого в літературу прийшли тисячі й тисячі молодих поетів, прозаїків, драматургів, журналістів. Пролеткульт, що народився в жовтні сімнадцятого року, організовував по всій країні не тільки гуртки лікнепів і самодіяльні театри, а й літстудії та літоб’єднання. МАПП, РАПП, ВАПП, “Кузня”, “Робоча весна”, “Молода гвардія” не тільки гуртували круг себе молодих літераторів, а й уже намагалися нав’язувати їм свої теми, втручатись у творчий процес молоді, встановлювати агресивну цензуру – і все це під гаслом “створення пролетарської культури”.

Навесні 1923 року в Києві група літераторівпочатківців, серед якої був і двадцятирічний Ігор Юрков, створила власне літоб’єднання “Майна”. Ось як пояснює появу цієї назви один із засновників об’єднання Микола Ушаков: “Сама назва “Майна” – “опускай”, “униз” говорила про програмне бажання бути ближчими до землі”.

Та це “ближче до землі” вони, однак, розуміли по-різному. Ушаков уточнює: “Редактор київської “Пролетарської правди” Тарас Костров вимагав від нас від-чуття нового, передусім – робітничої та виробничої тематики”. По-іншому розумів своє завдання поета Ігор Юрков. Настійливо позбавляючись юнацького романтизму і пафосу, він усе впевненіше оволодівав пушкінським методом поетичного реалізму, не тільки зображуючи правду життя, а й глибоко досліджуючи її.

5 березня 1922 року у газеті «Известия» було опубліковано вірш Велімира Хлєбнікова, що пізніше одержав назву «Не шалить!». У нім, протестуючи проти звичок зароджуваного НЕПу, автор вигукує, огляда-ючись на громадянську війну, що тільки-но відгриміла: «Не затем высока воля правды у нас… Не затем у врага кровь лилась по дешёвке…»

Цими темами – громадянської війни й розгнуз-даного НЕПу – переймався й Ігор Юрков. Та, пізнавши жорстоку смуту віч-на-віч, він оцінював її по-іншому, без хлєбніківського заповзятого романтизму. Погоджу-ючись із ним у несприйнятті непівських звичаїв, Юрков полемізує з “будетлянином”, закликаючи побачити пережите Росією не крізь пелену “революційної роман-тики”, а з погляду пушкінського розуміння «бессмысленного российского бунта». І якщо Хлєбніков задерикувато й зухвало стає в позу («в пугачёвском тулупчике я иду по Москве»), то Юрков скорботно констатує страшний факт: «Пугачёв идёт в тулупчике со своей обидой вековой…» Та й до “волі правди” ставлення в нього далеко не панібратське: «Мы за правдой не гоняемся, она сама идёт, горда. Только мёртвые валяются, и голодают города…» Побувавши по обидва боки фронту, він зумів зрозуміти головне: громадянська війна – це не стільки катастрофа переможених і тріумф переможців, скільки трагедія всього народу. І він, відзначаючи: «Ишь, расстреляно, развешано сколько русских на виду!» – привертає увагу не до того, як «у врага кровь лилась по дешёвке…», а до важливішого: «Сколько было неутешенных в девятнадцатом году!..»

Переважна більшість людей живе, мало замислюючись про безцінність життя, про його неповторність, і це – незважаючи на те, що мудреці всіх часів закликали цінувати кожну мить життя. До цього постійно закликала і російська література – від авторів свято - житійних повчань до Гоголя й Достоєвського. Та особливо гостро цей заклик звучить у поезії Юркова. Можливо, тому, що до нього рано – вже у двадцять років – прийшло усвідомлення приреченості, породжене швидко прогресуючим туберкульозом. Микола Ушаков, який добре знав Юркова в середині двадцятих років, згадував: “Молодий – він гинув од туберкульозу; люблячи життя, та згасаючи, підтримував себе тонкою своєю усмішкою...” І справді: тонкою іронією просякнута більшість його віршів. Та все ж незрідка біль усвідомлення, що йому ось-ось доведеться розлучитися з на-шим світом – світом барв і звуків, світла і руху, світом почуттів і думок, надій і відчаю – цей біль виливається пристрасними, часом приголомшливо приреченими ряд-ками. І, можливо, саме тому – кожною клітинкою своєю усвідомивши беззахисність людського життя – Ігор на-стільки уважний до кожної миті буття; саме тому для нього дорогоцінна кожна травинка, кожна пелюстка у довколишньому світі, а надто – навіть найменший порух людських почуттів.

Пішовши із життя у двадцять сім років, Ігор Юрков залишив нам не просто свої неповторні вірші, а й значно більше – пристрасний заклик цінувати і посправжньому любити життя, заклик гуманіста.

Святослав Хрикін

ЦЕ – ПОЕЗІЯ

Певно, не важко відрізнити справжню поезію від її імітації. Справжній поет може дозволити собі порушити віршований розмір, погрішити у римуванні, але ні-коли – в поетичному чутті. Справжня поезія говорить не тільки розуму, а й – передусім – серцю.

Вірші Ігоря Юркова пронизані якимсь щемливим почуттям непевності, крихкості, беззахисності життя, не тільки життя людського, а життя в розумінні набагато ширшому, космічному, не побоюся високого слова – Божественному. Інколи складається непереборне вра-ження, що поет сам перевтілюється у того тріпотливого метелика, у той зірваний листок, у того бездомного собаку під парканом, говорячи навіть не від їхнього імені, а ніби зсередини їхнього єства.

Ці вірші надто тривожні, інколи вони викли-кають острах, як незвідані підземні ходи.

Про поетичну майстерність автора можна ска-зати одним словом – довершеність. Навіть перебої ритму (чи не нагадує це перебої сердечного ритму від надміру почуттів?) додають цим віршам виразності й своєрідності – настільки, що сплутати вірші Юркова з чиїмись іншими неможливо.