тивів суспільної необхідності не передбачає розгляд вказаної категорії справ у апеляційних
адміністративних судах колегією суддів, як немає для цього, очевидно, підстав зі змісту зага-
льної ст.24 КАС України. Однак, керуючись офіційними принципами адміністративного су-
дочинства верховенства права та законності (в тому числі, такими його складовими як анало-
гія закону (ч.7 ст.9 КАС України), при розгляді адміністративних справ у першій інстанції
апеляційними судами можуть бути застосовані приписи ч.2 ст.24 КАС України.
Нормативний дисонанс вносить нове положення ч.5 ст.24 КАС України – «Адміністра-
тивні справи, підсудні Київському апеляційному адміністративному суду як суду першої ін-
станції, розглядаються і вирішуються колегією у складі трьох суддів.» А отже, справи щодо
примусового відчуження земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна, що на них
розміщені, які знаходяться на території підсудній Київському апеляційному адміністративно-
му суду розглядаються виключно колегіально у складі трьох суддів, в той час, як всі решта –
можуть розглядатися колегіально за клопотанням сторін або з ініціативи суду.
Протягом граничного двохмісячного строку розгляду справи у суді перед ним стоїть ви-
рішення важливого завдання – перевірити достатність підстав та фактичну обґрунтованість
для примусового відчуження об’єкту приватної власності особи, що у значній мірі дотичне до
питання реалізації суб’єктом владних повноважень дискреційних повноважень.
Звичайно, базове значення у цьому процесі має аналіз ст.15 Закону, яка прямо визначає
підстави для примусового відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна,
що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності. Вказівка у статті на «…неотримання
згоди власника… з викупом цих об’єктів для суспільних потреб…» стверджує визнану зако-
номірність цієї категорії справ – суб’єкт владних повноважень має право звернутися до суду,
але після встановленої законом процедури вирішення цього спору в досудовому порядку (М.
Смокович).
Другу частину аналізу ст.15 повинні становити власне з’ясування підстав для звернення
із вимогою про примусове відчуження. Об’єкти нерухомості можуть бути примусово відчу-
жені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і
виключно під розміщення чітко визначених у законі об’єктів і споруд. З огляду на принципове
значення вказаних підстав як законних передумов порушення конституційного права власнос-
ті особи, їхнє однозначне розуміння та встановлення існування є гарантією забезпечення інте-
ресів власників у вказаній категорії спорів.
Перш за все звертає на себе увагу ключовий критерій, який застосовується законодавцем
і у конституційних нормах для визначення можливості примусового відчуження земельних
ділянок та інших об’єктів нерухомого майна – «як виняток з мотивів суспільної необхідності».
Абз.7 ч.1 ст.1 Закону надав наступне визначення суспільної необхідності – «обумовлена зага-
льнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність,
для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів
нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку».
Для визначення суспільної необхідності при застосуванні норм Закону, встановленню
підлягають два аспекти: по-перше, загальнодержавний інтерес або інтерес територіальної гро-
мади для задоволення якого допускається примусове відчуження об’єктів, що й визначає цю
необхідність, а по-друге, виключний (радше – винятковий) характер такої необхідності.
Питання правового інтересу є надзвичайно складною юридичною конструкцією. Його
офіційне тлумачення та ознаки подані у Рішенні Конституційного Суду України у справі про
охоронюваний законом інтерес від 01.12.2004 р.: «… «охоронюваний законом інтерес», …у
логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування
конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом
об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл,
що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задо-
волення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам Украї-
ни, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальнопра-
вовим засадам». Однак встановити законність інтересу та його захисту щодо конкретної
фізичної особи чи юридичної особи куди простіше, ніж визначити загальнодержавний інтерес
чи інтерес територіальної громади, оскільки останні за своєю природою є правовою фікцією.
Вказати на наявність загальнодержавного чи громадівського інтересу та довести його перед
судом – обов’язок суб’єкта владних повноважень, який звертається до суду, згідно з правила-
ми доказування у адміністративному судочинстві. Однак вирішуючи питання про наявний за-
гальнодержавний чи громадівський інтерес у питанні примусового відчуження земельної ді-
лянки та інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, підміняти його суб’єктним
підходом є очевидно невірно і це може призвести до очевидної помилки та, як наслідок, – без-
підставного позбавлення судом особи права власності.
З’ясувавши передумови для встановлення публічного інтересу у примусовому відчу-
женні, констатація суспільної необхідності вимагає встановлення виключного (а радше – ви-
няткового) характеру такої необхідності. Розуміння такої «виключності» необхідності дає сис-
тематичне тлумачення положень Закону: такі потреби не можуть бути забезпечені шляхом
використання земель державної чи комунальної власності (ч. 1 ст. 2 Закону); якщо об’єкти, ви-
значені у ст. 15 Закону, можна розмістити виключно на земельних ділянках, що відчужуються,
або якщо розміщення таких об’єктів на інших земельних ділянках безпосередньо завдасть
значних матеріальних збитків або спричинить негативні екологічні наслідки відповідній тери-
торіальній громаді, суспільству або державі в цілому (ч. 4 ст. 4 Закону), а будівництво цих
об’єктів передбачається здійснити із застосуванням оптимального варіанта з урахуванням
економічних, технологічних, соціальних, екологічних та інших чинників (ч. 2 ст. 15 Закону);
будівництво, капітальний ремонт, реконструкція об’єктів, під розміщення яких відчужується
відповідне майно, є неможливим без припинення права власності на таке майно попереднього
власника (ч. 2 ст. 16 Закону).
Наслідком розгляду справи у адміністративному суді є відповідна постанова. Крім тра-
диційної форми судового акту в порядку адміністративного судочинства (ст. 163 КАС Украї-
ни), ч. 5 ст. 183-1 КАС України визначає перелік додаткових реквізитів прийнятої судом по-
станови. У постанові адміністративного суду про задоволення позову повинна зазначатися
інформація про об’єкт примусового відчуження, його місцезнаходження, площу, кадастровий
номер, цільове призначення, категорію земель, умови попереднього повного відшкодування
вартості земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, збитків,
завданих власнику внаслідок примусового відчуження, та їх розмір, визначений відповідно до
закону, строк, протягом якого власник має звільнити земельну ділянку, інші об’єкти нерухо-
мого майна, що на ній розміщені, джерело фінансування витрат, пов’язаних із примусовим
відчуженням.
Діючий процесуальний порядок передбачив можливість апеляційного оскарження по-
станови про примусове відчуження: на підставі ч.6 ст.183-1 КАС України судом апеляційної
інстанції у справах про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необ-
хідності є Вищий адміністративний суд України. Хоча поспіх законодавця знову дався у зна-
ки: ч.2 ст.184 КАС України визначає можливість виконання Вищим адміністративним судом
України функції апеляційного у одній категорії справ – у випадку розгляду апеляційних скарг
на рішення Київського апеляційного адміністративного суду у справах, що виникають з оска-
рження рішень, дій або бездіяльності Центральної виборчої комісії чи члена цієї комісії, крім
встановлення нею результатів виборів чи всеукраїнського референдуму.
На підставі ч.3 ст.24 КАС України розгляд справи у цьому суді повинен здійснюватися
колегією у складі трьох суддів у двомісячний строк з дня надходження апеляційної скарги (ч.7
ст.183-1 КАС України).
Ст.183-1 КАС України передбачила лише єдине істотне правило-особливість апеляцій-
ного розгляду справи про примусове відчуження об’єктів нерухомості з мотивів суспільної
необхідності – за змістом ч.8 суд апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду не
може повертати справу на новий розгляд. А це означає, що в разі, якщо колегія суддів Вищого
адміністративного суду України приходить до висновку про наявність підстав для скасування
постанови першої інстанції та її повернення на новий розгляд, вона проводить судове слідство
у повному обсязі самостійно, приймаючи нову постанову.
ТЕМА 13. УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ
1). Бабміндра Д. і. Проблеми ринку земель в Україні та шляхи їх розв'язання / Д. і Бабміндра, Т. ї. Єлефтеріаді // Землеустрій і кадастр№ 2. - С. 49-55
2). Городецька І. Напрями вдосконалення адміністративно-юрисдикційної діяльності державного інспектора з контролю за використанням та охороною земель / Ірина Городецька // Підприємництво, господарство і право№ 12. - С. 215-218.
3). Історичний розвиток обліку земель в Україні / Наталія Грабовець //Юридична Україна№ 4. - С. 96-102.
4). Поняття державного земельного кадастру / Наталія Грабовець // Юридична Україна№ 10. - С. 69-71.
5). Иконицкая земельньїх споров / Ирина Александрова Иконицкая. - М : Юрид лит,, 19с
6). Ільків і процесуальні аспекти судового вирішення земельних спорів / Н. 8. ільків, О. В. Ільницький // Земельне право України. Теорія і практика№8. - С. 10-17.
7). Кривок розгляду земельних спорів судами та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів: проблеми і шляхи їх вирішення / // Земельне право України. Теорія і практика№ 5. - С. 59-64.
8). Деякі питання здійснення державного контролю у сфері управління використанням та охорони земельних ресурсів України / Андрій Кудрявцев // Юридична Україна№ 4. - С. 60-64.
9). Компетенція органів державного управління у сфері використання та охорони земельних ресурсів / Андрій Кудрявцев // Юридична Україна№ 12.-С. 37-
10). Кузнєцова Н. Проблеми співвідношення земельного та цивільного законодавства при вирішенні господарських спорів з питань земельних відносин / Н. Кузнєцова // Право України№ 9. - С. 19-21.
11). Ринок земель як об'єкт правового регулювання / П Кулинич / Право України№ 11. - С. 39-44.
12). Лісова Т. Сучасні проблеми управління в галузі використання й охорони земель / Тетяна Лісова // Юридична Україна№ 6. - С. 93-97.
13). Поняття і правові форми іпотеки землі за законодавством України / 8. Малий // Право України№ 1. - С. 73-77.
14). Правове регулювання іпотеки землі: провідні поняття та категорії / 8. Малий // Право України№ 12. - С. 40-44.
15). Мартин регулювання ринку земель в Україні: проблеми та шляхи їх розв'язання / // Землеустрій і кадастр№С. 42-49,
16). Урядовий проект Закону України „Пре ринок земель":за чи проти? / Роман Марусенко, Анатолій Мірошниченко // Юридична Україна№ 6, - С. 79-84.
17). Моторіна Т. Проблеми організації управління і контролю в галузі земельних відносин / Т. Моторіна // Юридична Україна№ 9. - С. 69-76.
18). Юрисдикція судів з розгляду земельних спорів розмежування чи конкуренція? /А. Осетинський // Право України№ 9. - С. 45-48.
19). Нормативно-правове забезпечення управління в галузі використання та охорони земель оздоровчого призначення / Юрій Петлюк ІІ Юридична Україна -2010. -№5. - С 84-88.
20). Погрібний О. Щодо місця інституту земельних спорів у системі земельного права / О. Погрібний // Право України№ 9. - С.
21). Третяк іння земельними ресурсами та реєстрація землі в Україні / ~К., 19с.
22). Хом'яченко С. І Правозе забезпечення контролю за використанням та охороною земель в Україні: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право, аграрне право; екологічне право; природноресурсове право"/ С. і. Хом'яченко. - К., 20с.
23). їни як суб'єкт земельних правовідносин / Віктор Швець // Право України№ 10. - С. 114-119.
24). Органи державної влади як суб'єкти земельних відносин у договорах купівлі продажу земельних ділянок державної власності / Віктор Швець // Юридична Україна№ 10 - С. 75-82.
ТЕМА 14. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ЗЕМЛЕУСТРОЮ ТА
ВЕДЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ЗЕМЕЛЬНОГО КАДАСТРУ.
1). Державний земельний кадастр - основна передумова охорони земель / Олена Конишева // Юридична Україна. - № 11. - С. 84-86.
2). Лісова Т. 8. Правове регулювання землеустрою: азтореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / Т. В. Лісова. - X., 20с.
ТЕМА 15. ГАРАНТІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ
1). Вівчаренко О. Проблеми гарантій охорони права власності на землю в Україні / Олег Вівчаренко // Право України№12. - О 88-93.
2). Вівчаренко ії права власності на землю в Україні: автореф. дис. На здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / О. А. Вівчаренко - К., 2005.
3). Проблеми гарантування земельних прав громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи / Т. Коваленко // Право України№12.-С. 83-86.
4). О. Баран ГАРАНТІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХI регіональної науково-практичної конференції (3-4 лютого 2005 р.)
Гарантії як правова категорія широко застосовуються у більшості галузей національної
правової системи. Земельний кодекс України істотно розширив гарантії прав на землю, яким
присвячено спеціальний розділ. Забезпечення гарантій прав на землю є одним із важливих принципів
земельного законодавства. У попередньому кодексі гарантії прав на землю визначались лише в межах
однієї статті – 46, окремі норми містились у главі 6 кодексу.
Встановлення гарантій прав на землю в умовах розвитку ринку землі в Україні має особливе
значення, оскільки є важливим засобом захисту прав суб’єктів земельних правовідносин. Принцип
гарантій прав на землю має сприяти стабільності земельних правовідносин, а отже, стабільному
розвитку ринку землі в Україні. Важливість гарантування прав на землю обумовлює особливу
актуальність наукових досліджень у цій галузі.
Гарантії прав на землю можна розглядати як систему нормативних приписів і правових
способів, передбачених земельним законодавством (матеріальним і процесуальним), які забезпечують
нормальну юридичну можливість відповідних суб’єктів набувати суб’єктивне право, реалізувати його
в практичній діяльності, а при порушенні цього права забезпечити йому належний захист. У земельно-
правовій літературі така позиція є переважаючою.
Гарантії прав на землю мають свою конституційну основу, що визначає відповідні їм юридичні
процедури, в межах яких забезпечується здійснення охорони прав на землю. У відповідності до
Конституції України держава забезпечує рівні можливості та умови захисту права власності на землю.
Підкреслюється, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується
громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14).
Принциповим щодо цього є положення ст. 41 Конституції про те, що право приватної власності є
непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Захист права власності
виражається у вказівці на неможливість здійснення протиправних дій, спрямованих на порушення
права власності.
Важливою конституційною гарантією є норма, яка встановлює, що власність надає не тільки
відповідні повноваження, але й зобов’язує, а тому не повинна використовуватися на шкоду людині і
суспільству (ч. 3 ст. 13). Аналогічне положення встановлене в Конституції Російської Федерації
(ст. 36). У зв’язку з цим в земельно-правовій літературі охорона землі як природного ресурсу
одночасно розглядається і як охорона правомочностей власника землі та землекористувача (за
визначенням М. Фролова такі правомочності виникають саме щодо землі як об’єкта правовідносин
використання земель на різних правових титулах). Однак нормативне закріплення обов’язків
власників землі і землекористувачів займає важливе місце, перш за все, у загальноохоронних нормах
Кодексу.
Основні гарантії прав на землю, які закріплено в земельному законодавстві України, поділяють
на декілька груп: 1) гарантії у сфері захисту прав на землю; 2) гарантії при відшкодуванні збитків
власникам землі та землекористувачам; 3) гарантії при вирішенні земельних спорів; 4) інші гарантії
прав на землю. Та обставина, що зміст зазначених норм спрямований в основному на захист
суб’єктивних прав на землю, дає підставу розглядати зазначені гарантії у вузькому розумінні.
Важливе значення для захисту прав громадян на землю має положення про їх невичерпність. Це дає
можливість стверджувати про формування земельно-правового інституту захисту суб’єктивних
земельних прав.
Удосконалення системи юридичних гарантій передбачає закріплення в земельно-правових
нормах стимулюючих гарантій. Стимулюючі гарантії в земельному законодавстві України, на думку
, передбачають з одного боку, стимулювання, з іншого – відповідальність (наприклад, з
одного боку, стимулюється підвищення якості земельних ресурсів, з іншого – настає юридична
відповідальність за забруднення земель хімічними, радіоактивними та іншими відходами).
Серед групи основних гарантій прав на землю, які закріплено в Земельному кодексі України,
іншому земельному законодавстві помітно переважають відновлюючі гарантії, що полягають у
відновленні стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, у відшкодуванні заподіяних
збитків і т. д. Чимало земельно-правових норм покликані запобігати заподіянню збитків суб’єктам
земельних прав.
Встановлення гарантій прав на землю має на меті забезпечити власникам землі, іншим
суб’єктам прав на землю реальне здійснення їх повноважень щодо володіння, користування та
розпорядження земельними ділянками. Проблемним є забезпечення гарантій прав на землю інших,
крім власників земель, землекористувачів, зокрема, орендарів.
В умовах переходу від публічно-правового до приватно-правового регулювання орендних
відносин на принципі свободи договорів, важливого значення набуває встановлення гарантій самими
суб’єктами земельних прав.
Для забезпечення стабільності правового становища орендарів важливого значення набуває
необхідність встановлення вичерпного переліку можливих випадків одностороннього розірвання
договору; заборон чи обмеження можливості передачі земельних прав в заставу тощо.
В процесі трансформації земельно-правового інституту постійного землекористування суттєво
порушуються гарантії прав на землю й цієї категорії землекористувачів. Після закінчення строку
переоформлення права постійного користування на право власності чи оренди, встановленого п. 6
розділу Х Перехідних положень Конституції України, раніше надане право постійного користування
земельною ділянкою втрачається.
До юридичних прогалин треба віднести відсутність визначеного механізму переоформлення
права постійного користування на право власності чи оренди. Крім цього положення законодавства,
що регулює продаж земельних ділянок є вкрай несприятливим для постійного землекористувача.
Суттєво порушує конституційні гарантії цієї категорії суб’єктів земельних прав ч. 2 ст. 127 Земельного
кодексу України, яка передбачає можливість безконкурентної купівлі земельних ділянок лише
власниками об’єктів нерухомого майна розташованого на відповідній ділянці. Ця цілком обґрунтована
в переважній більшості норма є абсолютно не пристосованою для врегулювання зазначеної групи
земельних правовідносин.
В цьому разі буде слушним зауваження про те, що система гарантій прав на землю (з точки зору
нормативного регулювання) охоплює не лише сукупність норм за розділом 5 Земельного кодексу
України, а включає набагато ширший спектр нормативного регулювання, що й визначає ефективність
гарантування земельних прав усім суб’єктам земельно-правових відносин.
Послідовним буде висновок про те, що з юридичного погляду, гарантії прав на землю слід
розглядати як: окремий інститут земельного права та законодавства; один із визначальних принципів
земельного права; комплексний механізм захисту земельних прав; систему юридичних можливостей
учасників земельних правовідносин; сукупність юридичних процедур з відповідними стадіями та
етапами; як визначальний напрям подальшого розвитку земельного права та законодавства в умовах
формування ринку земель в Україні.
5). Т. Ковальчук ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ГРОМАДЯН НА ЗЕМЕЛЬНІ ДІЛЯНКИ В УКРАЇНІ (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції (5-6 лютого 2004 р.)
Згідно чинного земельного законодавства правовими формами використання земельних ділянок
громадянами в Україні є право власності та право користування. При цьому доцільно зазначити, що з
введенням в дію з 1 січня 2002 року Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року (далі – ЗК
України) суттєво скоротився суб’єктний склад постійних землекористувачів, оскільки відповідно до
ч.2 ст.92 ЗК України правo постійного користування земельною ділянкою із земель державної та
комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної
та комунальної власності. Таким чином, говорячи про право землекористування громадян, з 1 січня
2002 року останні можуть набувати земельні ділянки тільки на умовах оренди. В той же час на сьогодні
підлягають захисту і права громадян – постійних землекористувачів, які набули такий юридичний титул
до 1 січня 2002 року, та зобов’язані відповідно до пункту 6 Перехідних положень ЗК України
переоформити до 1 січня 2005 року право власності або право оренди на такі земельні ділянки.
Що ж стосується суб’єктного складу приватної форми власності, то відповідно до чинного ЗК
України серед фізичних осіб власниками земельних ділянок можуть бути як громадяни України так і
іноземні громадяни та особи без громадянства. В той же час останні не можуть бути суб’єктами права
приватної власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення (п.4 ст.22 ЗК України).
Виключенням із даного правила є п.4 ст.81 ЗК України, згідно якого "землі сільськогосподарського
призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства,
протягом року підлягають відчуженню". Отже, говорячи про захист прав громадян на земельні
ділянки в Україні необхідно розуміти захист прав громадян України та іноземних громадян як
землевласників та землекористувачів.
Захист прав громадян на земельні ділянки в Україні доцільно розглядати як складову механізму
гарантування прав громадян – власників земельних ділянок та землекористувачів. Враховуючи
розгляд в спеціальній юридичній літературі поняття механізму гарантування права власності на
землю, механізм гарантування прав громадян – власників земельних ділянок та землекористувачів
доцільно розглядати як систему земельно-правового регулювання правовідносин як щодо володіння,
користування та розпорядження земельними ділянками, так і щодо володіння та користування
земельними ділянками, включаючи різні форми виникнення права власності на земельні ділянки та
права землекористування, реалізацію повноважень громадян – власників земельних ділянок та
землекористувачів та захист їх порушених прав у юрисдикційних та неюрисдикційних органах.
Правове забезпечення захисту прав громадян – власників земельних ділянок та
землекористувачів здійснюється як на законодавчому, так і на підзаконному рівнях.
Конституційною гарантією захисту прав громадян – землевласників та землекористувачів є
положення ст.13 Конституції України, яка передбачає, що "держава забезпечує захист усіх суб’єктів
права власності і господарювання", та, що "усі суб’єкти права власності рівні перед законом".
Такі конституційні приписи знайшли своє закріплення в чинному екологічному, земельному,
аграрному та господарському законодавстві, враховуючи специфіку землі як інтегрованого та
диференційованого об’єкта правового регулювання.
Позитивним моментом діючого земельного законодавства є виділення спеціальних розділів,
глав та статей, присвяченим засобам та способам захисту порушених прав землевласників та
землекористувачів: Розділ 5 "Гарантії прав на землю" ЗК України,
Розділ 4 "Права та обов’язки орендодавців і орендарів, захист їх прав" Закону України "Про
оренду землі" в новій редакції від 2 жовтня 2003 року
Гарантією захисту прав на землю є законодавче закріплення п.1 ст.152 ЗК України положення
про те, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності
на землю. В той же час, на нашу думку, дане положення потребує коригування з точки зору
законодавчого закріплення рівних умов захисту прав як землевласників, так і землекористувачів. У
зв’язку із зазначеним, п.1 ст.152 ЗК України доцільно викласти в такій редакції: "Держава забезпечує
громадянам та юридичним особам рівні умови захисту права власності на землю та права
землекористування".
Гарантією захисту прав громадян є положення п.2 ст.152 ЗК України, згідно з яким громадяни –
землевласники та землекористувачі можуть вимагати усунення будь-яких порушень їх прав на землю,
навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і
відшкодування завданих збитків.
Позитивним моментом чинного земельного законодавства є визначення саме у ЗК України
способів захисту прав на земельні ділянки. Відповідно до п.3 ст.152 ЗК України захист прав, зокрема,
громадян здійснюється шляхом:
1) визнанання прав. (Фактично громадянин – землевласник або землекористувач має
підтвердити в судовому порядку свій юридичний титул, наприклад, у разі втрати правопосвідчуючих
документів);
2) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання
вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.(Наприклад,
відповідно до ст.112 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню
власникам землі та землекористувачам без відшкодування затрат, понесених, за час незаконного
користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи
знесення будинків, будівель і споруд. здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які
самовільно зайняли земельні ділянки);
3) визнання угоди не дійсною.(Згідно зі ст.210 ЗК України угоди, укладені із порушенням
встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок,
визнаються недійсними за рішенням суду. Такими порушеннями можуть бути, наприклад,
недотримання письмової форми угоди, укладення угоди неповнолітньою або недієздатною особою,
або не власником земельної ділянки, недотримання нотаріального посвідчення угод тощо);
4) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
(Враховуючи принцип невтручання держави в здійснення громадянами своїх прав щодо володіння,
користування та розпорядження земельними ділянками, крім випадків, передбачених законом, у разі
видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування рішення, яке порушує
земельні права та інтереси громадян, таке рішення в судовому порядку визнається недійсним);
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 |
