Тема 1 . Предмет І система земельного права (стр. 18 )

здійснення сільськогосподарської, науково-

дослідної та навчальної діяльності, розмі-

щення відповідної виробничої інфраструкту-

ри або призначені для таких цілей. До них

відносять, у першу чергу, сільськогосподар-

ські угіддя, а саме: рілля, багаторічні наса-

дження та інше. До цієї ж категорії земель

відносяться і несільськогосподарські угіддя,

серед яких господарські дороги, полезахисні

лісові смуги, землі під господарськими буді-

влями і дворами і таке. Пункт «а» ч.3 ст.22

Земельного кодексу України відносить земе-

льні ділянки для садівництва до земель сіль-

ськогосподарського призначення, які можуть

надаватися громадянам [1]. Дослідження пи-

тань щодо цільового призначення земельних

ділянок для садівництва в України не прово-

дилися, тому метою даного дослідження є

визначення основного та додаткового цільо-

вого призначення земельних ділянок для са-

дівництва, виокремлення їх основних скла-

дових, аналіз можливості розміщення на вка-

заних ділянках об’єктів нерухомості.

Аналізуючи земельне законодавство, яке

регулює відносини, що виникають з приводу

використання земельних ділянок для садів-

ництва, можна дійти висновку, що частина

третя статті 35 Земельного кодексу України

[1] визначає цільове призначення земельних

ділянок для садівництва. При цьому виділя-

ється основне та додаткове призначення са-

дових ділянок. До основного відноситься за-

кладання багаторічних плодових насаджень

та вирощування сільськогосподарських

культур. Додатковим цільовим призначен-

ням виступає зведення необхідних будинків

та господарських споруд.

В законах та в підзаконних нормативно-

правових актах не міститься ясного форму-

лювання цільового призначення земельних

ділянок для садівництва, проте чітке форму-

лювання і закріплення в законі поняття «ці-

льове використання» даного виду землеко-

ристування є актуальним та необхідним. Та-

кий висновок може бути обґрунтований тим,

що нечіткість та невизначеність вказаного

виду цільового використання землі, з одного

боку, позбавляє особу можливості належного

захисту права на цільове використання земе-

льної ділянки для садівництва, а з другого –

створює умови і можливість безпідставного

застосування до конкретної особи, що вико-

ристовує земельну ділянку для садівництва,

відповідних санкцій.

Необхідно зауважити, що садівництву, як

виду діяльності громадян при використанні

відповідних земельних ділянок, притаманні

деякі законодавчо закріплені принципи, се-

ред них – принцип раціонального викорис-

тання. Відомо, що однією з найважливіших

складових цього принципу, закріпленого у

ст.5 ЗК України, який пронизує та визначає

загальну направленість правової регламента-

ції земельних відносин, виступає ефектив-

ність використання земельних ділянок [1].

Ефективність землекористування віднос-

но земельних ділянок для садівництва визна-

чається тим, що такі ділянки передаються у

власність або оренду з метою вирощування

рослинницьких культур, тобто виробництва

на цих землях сільськогосподарської проду-

кції для задоволення власних потреб особи,

що користується такою земельною ділянкою,

та членів її родини. В законодавстві най-

більш ефективне використання земельної

ділянки іноді визначається як юридично до-

зволене, фізично можливе, економічно доці-

льне і найбільш прибуткове використання

земельної ділянки. При цьому якісні ознаки

даної ділянки не повинні погіршуватися, а

продуктивність знижуватися.

Чинне законодавство не закріплює конкре-

тного переліку багаторічних плодових наса-

джень і сільськогосподарських культур, що

можуть вирощуватися громадянами на садо-

вих ділянках, і не встановлює норм виробниц-

тва сільськогосподарської продукції з одиниці

площі на земельній ділянці для садівництва.

Використання земельної ділянки для саді-

вництва повинно здійснюватися таким чи-

ном, щоб не порушувався принцип охорони

земель, встановлений ст.5 ЗК України. При

цьому варто наголосити, що дотримання вка-

заного принципу в процесі землекористу-

вання виступає одним із головних обов’язків

суб’єкта права власності і права користуван-

ня садовою земельною ділянкою. Здійснення

охорони земель стосується всіх без винятку

землекористувачів і власників земельних ді-

лянок. Та умова, що ЗК України передбачає

перелік обов’язків власників земельних діля-

нок і землекористувачів (ст. ст.91, 96 ЗК

України) ніяк не свідчить про наявність

будь-яких відмінностей. За своїм змістом

обов’язки, що стосуються охорони земель, є

тотожними. Що ж стосується прав власників

земельних ділянок і землекористувачів, то,

зрозуміло, що тут відсутня і не може бути

тотожність. Головна відмінність полягає у

тому, що право розпорядження земельною

ділянкою належить лише її власнику. Корис-

тувач, у свою чергу, такого права не має.

Уявляється, що одним із недоліків чинно-

го законодавства є відсутність норм щодо

діяльності садівничих товариств. Це робить

неможливим повноцінне їх функціонування:

більшість з них, не маючи законодавчо ви-

значених повноважень, лише формально іс-

нує. Раніше діяльність таких товариств регу-

лювалася відповідними нормативно-

правовими актами. Форми, принципи, на-

прямки діяльності та повноваження садівни-

чих товариств містилися у Типовому статуті,

який був основою для прийняття статутів

окремих садівничих товариств.

Доцільним було би застосування з цього

приводу досвіду інших держав, наприклад,

Російської Федерації. Так, Федеральний За-

кон «Про садівничі, городницькі та дачні не-

комерційні об’єднання громадян» від

11.03.1998 року [3] встановлює стандарти,

норми і правила здійснення садівництва, ви-

значає основи діяльності садоводів і садів-

ничих товариств, їх правовий статус, права

та обов’язки та ін.

Крім того, у вказаному законі (ст.1) міс-

тяться визначення основних термінів,

роз’яснення щодо деяких питань, не врегу-

льованих українським законодавством. У

ньому, зокрема, як і Земельному Кодексі Ро-

сійської Федерації [2], визначається, що на

земельних ділянках для садівництва користу-

вачі мають право зводити житлові будинки,

але без права реєстрації проживання у ньому.

За радянських часів Державним комітетом

з будівництва та архітектури при Держбуді

СРСР були затверджені відомчі будівельні

норми забудови територій колективних са-

дів, будівель і споруд «Норми проектування

ВСН 4385» [4]. Вони норми розповсюджува-

лися на проектування забудови територій

колективних садів, садових будиночків та

інших споруд загального та особистого ко-

ристування садоводів. У них містилися нор-

ми як щодо забудівлі безпосередньо садових

ділянок, так і взагалі садівничого товариства.

Будівництво садових будинків та інших

споруд на садових ділянках повинно було

здійснюватися у відповідності з проектом

організації та настройки території колектив-

ного саду. Дозволялося зводити опалювані

садові будиночки площею забудови до

50 кв. м. При цьому не враховувалася площа

тераси (веранди) і мансарди. Також було до-

зволено будівництво господарських споруд,

які могли бути окремо стоячими або зблоко-

вані. Їх призначення зводилось до зберігання

господарського інвентарю, утримання дома-

шньої птиці та кролів та інших господарсь-

ких потреб.

Згідно з вказаним вище Нормами, садовий

будинок необхідно було розташовувати з

відступом від червоної лінії не менш, ніж на

три метри. На кожній земельній ділянці пе-

редбачалося облаштування компостного

майданчика, ями або ящика. Мінімальна від-

стань між спорудами на садовій ділянці та-

кож була встановлена. Так, наприклад, від-

стань від помешкання для утримання свійсь-

кої птиці та кролів до садового будиночка

дорівнювала семи метрам, відстань від грани-

ці сусідньої садової ділянки до будиночка –

три метри, від вбиральні до будиночка –

дванадцять метрів і таке інше.

Інженерне обладнання будиночка перед-

бачало можливість встановлення печей і ка-

мінів для опалення садових будинків, які

працювали на твердому паливі. Хоча терито-

рія колективного саду повинна мати облад-

нану систему водопостачання, підвід води у

будинки був заборонений, але вода могла

подаватися до водозабірного крану та до ду-

шу на садовій ділянці. Крім того, воду можна

було подавати ще й до бані, але за умови, що

обробка стоків душу або бані проводилася у

фільтрувальній траншеї з гравійно-піщаною

засипкою або в інших очисних спорудах.

Таким чином, на садовій земельній ділян-

ці раніше допускалося зведення таких

об’єктів: садовий будиночок, господарські

споруди, вбиральня, теплиці, душова кабіна

та баня. Розташування таких будівельних

об’єктів на садовій земельній ділянці та їх

експлуатація не суперечило використанню

садової земельної ділянки за її основним ці-

льовим призначенням. Це було обумовлено,

по-перше, характером будівель, за яким вони

слугували для забезпечення вирощування

багаторічних плодових насаджень, а по-

друге, їх розміри та розташування були чітко

визначені. Саме це виступало гарантією ви-

користання земельних ділянок для садівниц-

тва за основним цільовим призначенням та

не надавало можливості їх фактичного вико-

ристання для постійного проживання садо-

вода. Вказані Правила містили норми щодо

забудови території колективного саду. Пе-

редбачалося, що границя території колекти-

вного саду мала бути огороджена. На тери-

торію колективного саду також передбачався

в’їзд. При цьому, якщо садових ділянок було

більше п’ятдесяти, необхідно було передба-

чити не менше двох в’їздів.

Проїзди на території колективного саду, а

також під’їзна дорога, що сполучувала тери-

торію саду з дорогами загального користу-

вання, повинна була мати відповідне покрит-

тя. Між перехрестями проїзду передбачалися

проїзні майданчики довжиною не менше чо-

тирнадцяти метрів та шириною не менше

семи метрів. Колективні сади повинні були

розміщувати на своїй території обов’язкові

будівлі. До них відносилися споруди для

зберігання засобів пожежогасіння, майдан-

чики для сміттєзвалищ, майданчики для сто-

янки автомобілів. Також були допустимі бу-

дівлі, серед яких магазин, правління садівни-

чого товариства, медпункт, дитячий майдан-

чик, фізкультурний майданчик, розсадник

для розсади, склад добрив та отрутохімікатів

та інші будівлі.

Підводячи підсумок викладеного, можна

зазначити таке. Земельні ділянки для садівни-

цтва мають специфічне цільове призначення.

Воно обумовлене особливим характером ви-

користання таких земельних ділянок, а саме

для вирощування рослинницької сільськогос-

подарської продукції – плодів та ягід. Крім

того, використання садових земельних діля-

нок має на меті відпочинок особи, яка його

використовує, та членів родини цієї особи.

Аналіз земельного законодавства, яке ре-

гулює відносини, що виникають з приводу

використання земельних ділянок для садівни-

цтва, дозволяє зробити висновок, що цільове

призначення садових земельних ділянок умо-

вно можна поділити на основне та додаткове.

До основного відноситься закладка багаторі-

чних плодових насаджень та вирощування

сільськогосподарських культур. Додатковим

цільовим призначенням є зведення необхід-

них будинків та господарських споруд.

Слід зауважити, що законодавство не закрі-

плює конкретного переліку багаторічних пло-

дових насаджень і сільськогосподарських

культур, що можуть вирощуватися громадя-

нами на садових ділянках, і не встановлює

норм виробництва сільськогосподарської про-

дукції з одиниці площі на земельній ділянці

для садівництва. Не існує, також, норм, які би

регламентували забудівлю садової земельної

ділянки та території садівничого товариства.

Саме відсутність такого роду конкретної

визначеності з цього питання надає можли-

вість нецільового використання земельних

ділянок для садівництва громадян шляхом

зведення будівель і споруд, які не визнача-

ються як садові, проте надають садовій діля-

нці ознак ділянки іншої категорії.

Аналіз радянського законодавства та зако-

нодавства Російської Федерації свідчить про

те, що можливе запозичення позитивного до-

свіду з цих джерел. До такого досвіду слід

віднести можливість зведення житлового бу-

динку на садовій ділянці, але позбавлення

права реєстрації як за місцем мешкання, осо-

би, яка використовує земельну ділянку.

Також позитивом, який повинен бути ві-

дображений та нормативно закріплений в

українському законодавстві, слід вважати

визначений перелік об'єктів нерухомості,

розміщення яких на садовій земельній ділян-

ці буде відповідати її цільовому призначен-

ню. Враховуючи радянський досвід, до них

потрібно віднести садовий будиночок, гос-

подарські споруди, вбиральню, теплиці, ду-

шову кабіну та баню.

Уявляється, що всі викладені вимоги та

пропозиції можуть знайти своє місце у нор-

мативно-правовому акті, який комплексно

регулюватиме відносини використання земе-

льних ділянок для садівництва.

ЛІТЕРАТУРА

1. Земельний кодекс України : від

25.10.2001 р. // ВВР України№ 3-4. -

Ст. 27.

2. Земельный кодекс Российской Федера-

ции : от 01.01.2001 г. // Собрание Законода-

тельств Российской Федерации№ 44.

3. Закон Российской Федерации «О садо-

водческих, огороднических и дачных неком-

мерческих объединениях граждан» : от

11.03.1998 г. // Сборник Законов Российской

Федерации№ 16.

4. Ведомственные строительные нормы.

Застройка территорий коллективных садов,

здания и сооружения. Нормы проектирова-

ния ВСН 43-85 от 01.01.2001 г., № 000 [Еле-

ктронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon1.rada. /cgibin/

laws/main. cgi? nreg=v.

24). Сидор і засади застави земельних ділянок сільськогосподарського призначення в Україні: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / . - К., 20с.

25). Сидор регулювання застави земельних ділянок сільськогосподарського призначення в Україні / Вікторія Дмитрівна Сидор. - Одеса, 2005.-220 с.

26). І Землі сільськогосподарського призначення - особливий об'єкт правової регламентації / Н. І. Титова // Вісник Львівського університету. - Серія юридичнаВипуск 34. - С. 135-140.

27). Заборона відчуження земель сільськогосподарського призначення: новели правового регулювання / В. Уркевич, О. Браніцький // Право України -2007. - № 6. - С. 46-49. //http://hklib. npu. /cgibin/irbis64r_71/cgiirbis_64.exe? C21COM=S&I21DBN=KST&P21DBN=KST&S21FMT=in

28). ПРАВОВІ ФОРМИ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕЕНЯ // ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XIV регіональної науково-практичної конференції (6 лютого 2008 р.)

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, які

використовуються як основний засіб сільськогосподарського виробництва, для

здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, як

просторово-операційний базис для розміщення сільськогосподарської

виробничої інфраструктури. Основним критерієм віднесення земельних ділянок

до цієї категорії земельного фонду є надання їх конкретним суб’єктам для

сільськогосподарського використання на підставі відповідного адміністративного

акту Крім того, землями сільськогосподарського призначення є землі, які

призначені для сільськогосподарських цілей (знову таки у публічно-правовому

порядку), однак тимчасово не використовуються. Це якраз є тим випадком, коли

земельні ділянки, які не надані у власність або користування громадян та

юридичних осіб, перебувають у запасі (п. 2. ст. 19 Земельного кодексу України).

Для збереження і охорони земель сільськогосподарського призначення

встановлено пріоритетний правовий режим, який має загальний превентивний

характер. Статтю 23 Земельного кодексу України, яка визначає правові аспекти

пріоритетності земель сільськогосподарського призначення, необхідно

доповнити забороною зміни цільового призначення цих земель (тобто забороною

переведення їх в іншу категорію). Чинним Земельним кодексом такі обмеження

передбачені лише щодо особливо цінних земель (ст. 150 ЗК України).

Землі сільськогосподарського призначення можуть використовуватися у

різних правових формах. Однак законодавством України не визначено ні

поняття, ні видів правових форм використання земель. Розділ ІІІ Земельного

кодексу має назву «Права на землю», однак цей термін не є юридично

коректним, бо близький за звучанням із терміном «земельні права», через це

може допускатися їх ототожнення, що є зовсім невиправдано, адже зміст прав на

землю є набагато ширшим від змісту земельних прав.

Земельним кодексом України передбачено наступні права на землю:

⎯ право власності на землю у трьох різновидах : приватної, комунальної та

державної власності;

⎯ право користування землею: постійного користування, оренди і концесії;

⎯ право земельного сервітуту;

⎯ право суперфіцію;

⎯ право емфітевзису.

На нашу думку, варто оперувати терміном «правові форми використання

земель», який відразу дозволяє визначити, хто і на яких правових підставах

використовує ту чи іншу земельну ділянку. У російській земельно-правовій

доктрині використовується термін «правовий титул» використання землі (або

земельно-правовий титул), однак в українському земельному законодавстві він

має дуже мало шансів для імплементації.

То що ж таке «правова форма використання земель»? Відразу необхідно

зауважити, що цей термін не є тотожнім з терміном «користування землею» як

однією з правомочностей власника, бо має самостійний правовстановлюючий

характер. Тому, правова форма використання земель – це визначена Земельним

кодексом підстава виникнення права на земельну ділянку, оформлена у

встановленому законом порядку, яка має правовстановлюючий і

правовизначальний характер.

Так, ст.125 Земельного кодексу України передбачає, що право власності та

право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання

відповідного документа, що посвідчує право на землю та його державної

реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору

оренди і його державної реєстрації. Юридичним складом (комплексом

необхідних юридичних фактів), що дозволяють приступити до використання

земельної ділянки є:

⎯ встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);

⎯ одержання документа, що посвідчує право на землю

(правовстановлюючого документа);

⎯ державна реєстрація права на землю.

Глава 5 Земельного кодексу України «Землі сільськогосподарського

призначення» структурована за суб’єктами землевикористання, однак спільність

характерних ознак дозволяє її згрупувати за правовими формами земле

використання:

⎯ право постійного користування;

⎯ право приватної власності;

⎯ оренда;

⎯ емфітевзис.

Право постійного користування земельними ділянками

сільськогосподарського призначення належить виключно державним і

комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям.

Ці землі перебувають у державній чи комунальній власності відповідно, однак в

силу специфічності власника (держава чи територіальна громада) не можуть

ними безпосередньо використовуватися. Державні і комунальні

сільськогосподарські підприємства, установи і організації використовують землі

для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та з науково-

дослідною чи навчальною метою. При потребі ці суб’єкти можуть додатково

орендувати земельні ділянки, які на праві приватної власності належать

громадянам чи юридичним особам.

Право приватної власності на землі сільськогосподарського призначення

належить виключно громадянам України і юридичним особам України. Землі

сільськогосподарського призначення, успадковані іноземцями чи особами без

громадянства мають бути відчужені ними протягом року з моменту прийняття

спадщини.

Підставами набуття права власності на землі сільськогосподарського

призначення для недержавних сільськогосподарських підприємств, установ та

організацій є:

⎯ внесення земельних ділянок до статутного фонду засновниками;

⎯ придбання земельних ділянок за цивільно-правовими угодами.

Серед усіх сільськогосподарських підприємств особливий правовий режим

земель сільськогосподарського призначення притаманний фермерським

господарствам. Лише для фермерських господарств як юридичних осіб

приватного права передбачена можливість безоплатної приватизації земельних

ділянок членами цих господарств у розмірі земельної частки (паю) члена

сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної

ради. При цьому обов’язковою передумовою такої приватизації є створення

господарства до 1 січня 2002 року (до набрання чинності Земельним кодексом

України) і використання ним земельних ділянок на праві постійного чи

тимчасового користування. Широке тлумачення норм глави 15 Земельного

кодексу «Право користування землею» дозволяє вважати наданими у

користування і орендованих фермерськими господарствами земельних ділянок,

за умови, що об’єктами оренди були землі державної чи комунальної власності.

Суб’єктами сільськогосподарського землевикористання можуть бути і

несільськогосподарські підприємства, установи й організації для ведення

підсобного господарства. З них юридичні особи публічного права можуть землі

лише орендувати, а юридичні особи приватного права – і орендувати, і набувати

у власність.

Законом України «Про особисте селянське господарство» передбачено, що

для ведення цього господарства громадяни України можуть мати на праві

власності або орендувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення,

а іноземці й особи без громадянства – лише орендувати. Максимальні розміри

земельних ділянок, які можуть бути на праві власності для ведення особистого

селянського господарства – 2га, однак цей розмір може бути збільшений у разі

приєднання земельної частки (паю). Різновидами права приватної власності у

особистому селянському господарстві є:

⎯ індивідуальна власність, якщо господарство ведеться одноособово;

⎯ спільна сумісна власність, якщо членами особистого селянського

господарства є подружжя;

⎯ спільна часткова власність.

Громадяни України мають права набувати у приватну власність землі

сільськогосподарського призначення для садівництва. Практична реалізація цього

права може відбуватися як індивідуально, так і колективно у формі садівницького

товариства. Причому кожен член садівницького товариства має право

приватизувати земельну ділянку без згоди на те інших членів цього товариства.

Окремою і досить поширеною правовою формою використання земель

сільськогосподарського призначення є оренда земельних ділянок. Право

орендувати землі сільськогосподарського призначення має найбільше коло

суб’єктів :

⎯ державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи і

організації із земель, які належать громадянам і юридичним особам;

⎯ фермерські і особисті селянські господарства;

⎯ фізичні особи для сінокосіння і випасання худоби;

⎯ фізичні особи для садівництва (індивідуального або колективного);

⎯ фізичні особи та їх об’єднання для городництва;

⎯ приватні, державні та комунальні несільськогосподарські підприємства,

установи та організації для ведення підсобного господарства.

На відміну від інших правових форм використання земель, лише для оренди

земельної ділянки передбачене спеціальне законодавче забезпечення – Закон

України «Про оренду землі» від 2 жовтня 2003 року. Однак, на відміну від

першої редакції цього закону від 6 жовтня 1998 року, чинна редакція не містить

підвищених вимог до особи орендаря земельної ділянки сільськогосподарського

призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Ним

могли бути лише ті юридичні особи, установчими документами яких

передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають

необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві. Така норма

була виправдана з точки зору вимог охорони і раціонального використання

земель сільськогосподарського призначення і залишається актуальною сьогодні,

а тому заслуговує на законодавче відродження.

Емфітевзис і суперфіцій були запроваджені Цивільним Кодексом України

2003 року, однак у земельне право України були імплементовані лише 27 квітня

2007 року. Емфітевзис як правова форма використання земель

сільськогосподарського призначення належить до речових прав на чуже майно і є

правом користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських

потреб. Емфітевзис встановлюється (виникає) на підставі договору між

власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися

цією земельною ділянкою у сільськогосподарських цілях. Емфітевзис може

відчужуватися або успадковуватися. Варто погодитися з , яка

відносить емфітевзис і суперфіцій до обмежень прав на землю і вважає, що при

можливості набуття емфітевзису та суперфіцію за ціною, що дорівнює вартості

земельної ділянки і подібності цих інститутів з інститутом оренди земельної

ділянки недоцільна імплементація емфітевзису і суперфіцію в земельне право

України. До того ж, порядок укладення договорів про надання права

користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб

(емфітевзису) визначається не Земельним, а Цивільним кодексом України.

Підсумовуючи проведене дослідження, можна сформулювати наступне

поняття правової форми використання земель сільськогосподарського

призначення – це визначене законом і оформлене у встановленому законом

порядку право суб’єкта безпосередньо здійснювати експлуатацію земельної

ділянки сільськогосподарського призначення відповідно до вимог раціонального

і цільового використання.

29). МОРАТОРІЙ НА ВІДЧУЖЕННЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ: СКАСУВАТИ ЧИ ПРОДОВЖИТИ?// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XIV регіональної науково-практичної конференції (6 лютого 2008 р.)

Земельна реформа, яка триває в Україні вже 15 років, кардинально змінила

структуру земельної власності. Ще у 1992 році, з прийняттям Земельного кодексу

України від 13 березня 1992 року, відбулася юридична демонополізація права

власності на землю й була закріплена різноманітність форм власності на землі.

Найбільшим досягненням у цьому аспекті можна вважати розвиток відносин

приватної власності на землю в Україні.

Формально власники земельних ділянок отримали й право розпорядження

ними. Жодних обмежень цього права закон не передбачав. Проте практично

реалізувати його, особливо щодо земель сільськогосподарського призначення,

було майже неможливо, оскільки були істотні проблеми з посвідченням права

власності на землю. Державні акти майже не видавалися, що унеможливлювало

укладення договорів про відчуження земель.

Тільки наприкінці 1990-х років було налагоджено видачу Державних актів

про право власності на землю, що надало істотного поштовху ринку земель

сільськогосподарського призначення. Проте тривала така ситуація недовго.

Чинний Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року, що вступив в

силу 1 січня 2002 року, запровадив заборону для громадян та юридичних осіб, що

мали у власності земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського

виробництва, а також для власників земельних паїв продавати або іншим способом

відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї). Дія мораторію

передбачалася до 1 січня 2005 року. Проте згодом його декілька разів було

продовжено, і сьогодні він діє до 1 січня 2008 року.

Разом з тим, останній раз мораторій було продовжено за умови набрання

чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок

земель, що повинні визначити особливості обігу земель державної та

комунальної власності і земель товарного сільськогосподарського виробництва.

Таким чином, мораторій продовжено фактично на невизначений строк, оскільки

прийняття зазначених законів навіть у найближчій перспективі не

передбачається. Необхідно нагадати, що проекти законів "Про державний

земельний кадастр" та "Про ринок землі" вже неодноразово розглядалися у

парламенті, проте остаточно прийняті не були.

Штучне стримування вільного ринкового обігу земельних ділянок

суперечить Конституції України, зокрема, статтям 14 (гарантує право власності

на землю) та 41 (закріплює можливість власника вільно розпоряджатися своїм

майном). Стаття 22 Конституції України проголошує, що конституційні права

гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або

внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу

існуючих прав і свобод. По суті, продовження мораторію істотно звужує

конституційні права громадян щодо розпорядження своєю власністю, а тому не

може вважатися конституційним.

Є певний резон й у противників скасування мораторію, яких на момент його

продовження у Верховній Раді, була абсолютна більшість серед народних

депутатів. Дійсно, без багатьох законів, які ще необхідно прийняти, організувати

цивілізований ринок землі досить важко. Законодавчо не визначено багатьох

критеріїв, які б мали характеризувати ринок сільськогосподарських земель:

мінімальний рівень вартості, обмеження для іноземців, норми володіння ними

одним суб’єктом і т. і.

Однак, незважаючи на майже п’ятирічну дію мораторію, землі

сільськогосподарського призначення активно продаються та купуються, для чого

використовуються недоліки й прогалини чинного законодавства. За оцінками

експертів, за останні чотири роки в обхід мораторію було продано 4,7 млн.

гектарів земельних паїв. Щорічний тіньовий обіг на цьому ринку становить 50-60

млн. доларів.

Серед найбільш поширених способів відчуження земель

сільськогосподарського призначення в обхід існуючих заборон можна виділити:

⎯ відчуження земельної ділянки за договором міни. Такий спосіб активно

використовувався протягом років, поки у Перехідні положення

Земельного кодексу не були внесені певні зміни, що заборонили міну

земель сільськогосподарського призначення;

⎯ укладання попередніх договорів відчуження земель, коли продавець і

покупець беруть на себе зобов’язання укласти договір купівлі-продажу у

майбутньому на заздалегідь визначених умовах. Одночасно з попереднім

договором переважно укладали договір оренди цієї ж ділянки, що давало

можливість використовувати її до укладення основного договору;

⎯ продаж земельних ділянок за борги, коли рішенням суду кредитору в

забезпечення позовних вимог передається право власності на земельну