Тема 1 . Предмет І система земельного права (стр. 2 )

затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на

право постійного користування земельною ділянкою", введена графа "Цільове призначення

(використання) земельної ділянки". Цільове призначення земельної ділянки, наданої в оренду,

визначається у договорі оренди. Згідно зі ст. 15 Закону України "Про оренду землі" від 6 жовтня

1998 р., до істотних умов договору оренди земельної ділянки, які обов'язково обумовлюються у

договорі, відносяться "умови використання та цільове призначення".

Основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до

відповідної категорії земель. Поділ земельного фонду країни на категорії передбачений Земельним

кодексом України. В ст. 18 Кодексу зазначено, що до земель України належать усі землі в межах її

території, у тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим

призначенням поділяються на категорії. Категорії земель мають особливий правовий режим,

встановлений як нормами Земельного кодексу України, так і іншими земельно-правовими актами.

Перелік категорій земель України вичерпно визначений у ст. 19 Земельного кодексу України.

Згідно з цією статтею землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі

категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого

призначення; д) землі рекреаційного призначення; е) землі історико-культурного призначення; є) землі

лісового фонду; ж) землі водного фонду; з) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики,

оборони та іншого призначення.

Кожна з категорій земель становить узагальнене цільове призначення земельних ділянок, що

входять до тієї чи іншої категорії. Однак земельні ділянки, віднесені до однієї категорії земель, також

використовуються за різним цільовим призначенням. Так, земельні ділянки сільськогосподарського

призначення можуть використовуватись як для ведення товарного сільськогосподарського

виробництва, так і для задоволення особистих потреб громадян у сільськогосподарській продукції. В

свою чергу, земельні ділянки, що надаються громадянам для задоволення особистих потреб у

сільськогосподарській продукції, можуть використовуватися, наприклад, для садівництва, ведення

особистого селянського господарства, для городництва, сінокосіння і випасання худоби.

Множинність цілей використання земельних ділянок, що входять до кожної з категорій земель,

зумовила необхідність встановлення видів цільового призначення за кожною категорією земель на

рівні правового акта. У зв'язку з цим, 24 квітня 1998 р. Держкомзем України затвердив Український

класифікатор цільового використання землі, у якому міститься перелік видів цільового призначення

земельних ділянок, що входять до кожної із категорій земель.

Слід наголосити, що вказаний класифікатор не зареєстрований в Міністерстві юстиції України і

тому не носить нормативного характеру і призначений лише для відомчого використання. Крім того,

він термінологічно застарілий і вже не відповідає сучасному земельному законодавству, тому не

завжди може використовуватись на практиці. Наприклад, в класифікаторі використовується поняття

землі для ведення особистого підсобного господарства, але в нових актах на право власності на землю

такий термін не використовується.

Встановлення цільового призначення земельних ділянок не є централізованою функцією, яка

здійснюється одним органом влади. Згідно зі ст. 20 Земельного кодексу України віднесення земель до

тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень цільового ряду органів державної влади та

органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

За загальним правилом встановлення цільового призначення провадиться органами виконавчої

влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у

власність або надання у користування, провадять вилучення (викуп) земель і затверджують проекти

землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-

культурного призначення. Встановлення призначення земельної ділянки відбувається при прийнятті

відповідним органом влади рішення про передачу ділянки громадянинові чи юридичній особі у

власність, постійне користування чи оренду, а також при викупі ділянки для суспільних потреб чи з

мотивів суспільної необхідності або вилученні її з постійного користування державної чи комунальної

юридичної особи, а також при прийнятті рішення про затвердження проекту землеустрою чи про

створення об'єкту природно-заповідного фонду чи історико-культурного призначення.

Незважаючи на віднесення функцій встановлення цільового призначення земельних ділянок до

компетенції органів влади, певні права щодо встановлення цільового призначення надані громадянам

та юридичним особам. Зокрема, вони мають право ініціювати зміну цільового призначення ділянок,

які перебувають у їх власності. Порядок зміни цільового призначення земельних ділянок з ініціативи

громадян та юридичних осіб встановлений постановою Кабінету Міністрів України "Про

затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або

юридичних осіб" від 11 квітня 2002 р. Постановою встановлено, що зміна цільового призначення

земельної ділянки проводиться на підставі заяви (клопотання) її власника до сільської, селищної,

міської ради, якщо земельна ділянка розташована в межах населеного пункту, або до районної

державної адміністрації, якщо земельна ділянка розташована за межами населеного пункту.

Обов'язковою умовою зміни цільового призначення земельної ділянки є погодження такої зміни

з місцевими органами виконавчої влади – районним (міським) органом земельних ресурсів,

природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування і архітектури та

охорони культурної спадщини.

Слід відзначити, що якщо земельна ділянка, цільове призначення якої змінюється, відноситься

до особливо цінних земель, то рішення про зміну цільового призначення такої ділянки приймається в

іншому порядку. Якщо земельна ділянка з особливо цінних земель розташована у межах населеного

пункту, то рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки приймається радою лише

після погодження проекту відведення ділянки Верховною Радою України. Зміна цільового

призначення особливо цінних земель, розташованих за межами населеного пункту, проводиться після

погодження Верховною Радою України за рішенням Кабінету Міністрів України.

Цільове призначення є одним з основних принципів регулювання земельних відносин. З ним

пов'язано багато правових норм, які регламентують різні аспекти використання земельних ділянок.

Тому під цільовим призначенням конкретної земельної ділянки треба розуміти встановлену

компетентним органом під час надання останньої межу її експлуатації (використання) з конкретною

метою відповідно до затверджених планів розвитку певної території та зонування земель. А також

правового режиму відповідної категорії земель. Суб'єкти земельних відносин повинні

використовувати землі за їх цільовим призначенням. Ні землевласник, ні землекористувач не вправі на

свій розсуд змінювати цільове призначення земельної ділянки.

9). В. Федорович КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ//ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали VIIІ регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2002 р.)

У системі джерел земельного права найважливішу частину займають закони, оскільки саме

вони є вищим проявом державної волі і володіють вищою юридичною силою щодо всіх інших джерел

земельного права, які приймаються на основі законів і відповідно до них.

Центральне місце серед усіх законів – джерел земельного права –посідає Конституція України,

ряд положень якої має важливе значення для земельного права, оскільки є основою розвитку

земельного законодавства. У Конституції України закріплені не тільки загальні положення, які мають

значення для всіх галузей права, а й ті, які безпосередньо виступають як джерела земельного права.

Вона законодавчо оформила земельні відносини, які склалися в Україні в середині 1990-х років.

Конституція України містить декілька груп норм земельно-правового характеру. Перша з них

охоплює ті положення, які спеціально спрямовані на регулювання земельних відносин і в тексті яких

прямо згадується земля.

В окремих статтях Конституції України поняття “земля” вживається в таких значеннях, як:

– об’єкт права власності Українського народу (ст. 13);

– об’єкт права власності громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14);

– об’єкт права власності територіальної громади (ст. 142);

– об’єкт особливої правової охорони з боку держави (національне багатство) (ст. 14).

Друга група норм Конституції визначає основи діяльності і компетенцію різних державних

органів і службових осіб у галузі організації раціонального використання, відтворення природних

ресурсів й охорони довкілля. Так, до питань, які визначаються виключно законами України (ст. 92

Конституції), належить встановлення правового режиму власності, зокрема на землю. До повноважень

Верховної Ради Конституція України відносить також визначення правових засад вилучення об’єктів

права приватної власності (п. 36 ст. 85), серед яких провідне місце сьогодні починають займати

об’єкти нерухомості, до яких належать і земельні ділянки.

У ст. 116 Конституції України закріплено, що Кабінет Міністрів України забезпечує проведення

політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування, що, безперечно,

прямо причетне до забезпечення охорони земель. Уряд України здійснює також управління об’єктами

державної власності, тобто вправі управляти землями, які перебувають у державній власності.

До повноважень органів державної виконавчої влади на місцях – місцевих державних

адміністрацій – ст. 119 Конституції відносить виконання державних і регіональних програм охорони

довкілля.

Конституція України закріпила також повноваження органів місцевого самоврядування, які не

входять у систему органів державної влади, у сфері регулювання земельних відносин. Відповідно до

ст. 143 територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи

місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності, зокрема землею.

До третьої групи норм Конституції, які мають земельно-правовий характер, можна віднести

положення, що стосуються охорони навколишнього природного середовища (довкілля) загалом,

невід’ємною і основною частиною якого є земля. Відповідно до ст. 16 забезпечення екологічної

безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України є обов’язком держави.

Конституцією закріплено також деякі важливі суб’єктивні права та обов’язки громадян у сфері

охорони довкілля. Так, ст. 50 вказує, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та

–––––––––––––––––

на відшкодування завданої порушенням шкоди. Разом з тим, кожен зобов’язаний не заподіювати

шкоду природі, відшкодовувати завдані їй збитки (ст. 66). Таким чином, земельні відносини у

Конституції значною мірою врегульовані через призму прав людини та громадянина.

І, нарешті, четверту групу норм становлять конституційні основи відносин власності на землю,

які, як видається, мають найважливіше значення у системі всіх конституційних положень земельно-

правового характеру. Це обумовлює необхідність зупинитися на них більш докладно.

Земельна власність у системі суспільно-виробничих відносин при будь-якій суспільно-

економічній формації відіграє винятково важливу роль, що визначається значенням землі як

всезагального засобу праці. Для всіх галузей людської діяльності земля є просторовою операційною

базою, а в сільському і лісовому господарстві – і основним засобом виробництва.

Конституція України не містить визначення поняття права власності на землю і переліку форм

права власності на неї. Проте не можна не погодитися з тим, що перехід до структури земельної

власності в Україні, реалізований у Конституції, виходить з її поділу на публічну власність, яка

охоплює державну і комунальну власність, та приватну, яка охоплює власність фізичних осіб і

власність недержавних юридичних осіб. Такого висновку можна дійти при аналізі конституційних

положень, що безпосередньо стосується питань земельної власності в Україні.

Ст. 14 Конституції зазначає, що право власності на землю набувається і реалізується

громадянами, юридичними особами та державою, а ст. 142 – що земля може перебувати у власності

територіальних громад села, селища, міста. Таким чином, Конституція України визначила комунальну

власність як самостійну форму власності, що функціонує поряд з державною власністю, а не в її

складі, як було закріплено у Законі України “Про власність”.

І цілком закономірно, що структура права власності на землю, закріплена у Конституції

України, отримала своє більш чітке вираження і конкретизацію у новому Земельному кодексі України

від 25 жовтня 2001 року, ст. 78 якого вказує, що земля в Україні може перебувати у приватній,

комунальній та державній власності.

У Земельному кодексі України від 13 березня 1992 року, який діяв до 1 січня 2002 року, крім

державної та приватної, була передбачена і колективна форма власності на землі в Україні, суб’єктами

якої були колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи,

садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства. Запровадження права

колективної власності на землю на початку 1990-х років було оправданим, проміжним етапом

земельної реформи. Основне завдання цього етапу полягало в забезпеченні поступового, максимально

безконфліктного переходу від державної до приватної власності на землі сільськогосподарського

призначення, які перебували у користуванні сільськогосподарських підприємств.

Такий перехід відбувався на етапі паювання земель колективних сільськогосподарських

підприємств. Таким чином, оскільки відбулася трансформація колективної власності у приватну,

перша цілком закономірно не знайшла свого закріплення у новому Земельному кодексі України.

Отже, у Конституції України сьогодні, незважаючи на відсутність прямої вказівки на форми

власності на землю, фактично закріплено публічну (державну та комунальну) та приватну (власність

фізичних та юридичних осіб) форми власності на землю. Така структура земельної власності у

сучасний період видається найбільш доцільною, виходячи із світового досвіду регулювання відносин

власності загалом і на землю зокрема. З цієї ж причини потребує вдосконалення Закон України “Про

власність”.

У Конституції України є декілька норм, що стосуються як права власності на землю зокрема,

так і права власності взагалі. Так, ст. 13 визначає землю в системі інших природних ресурсів як

об’єктів права власності українського народу, забороняє використовувати власність на шкоду людині і

суспільству, проголошує рівність усіх суб’єктів права власності перед законом, гарантує забезпечення

захисту прав усіх суб’єктів права власності та господарювання.

Ст. 14 гарантує право власності на землю і закріплює можливість набуття та реалізації цього

права громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Ця стаття,

встановлюючи перелік суб’єктів права власності на землю в Україні, фактично розширює суб’єктний

склад права приватної власності на землю, оскільки відносить сюди не тільки фізичних, а й

юридичних осіб.

За Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 року суб’єктами права приватної

власності на землю визнавалися тільки громадяни України. Законодавче розширення кола суб’єктів

цієї форми власності на землю відбулося саме з прийняттям Конституції України, яка не тільки

включила сюди іноземних громадян та осіб без громадянства (щоправда, з істотними обмеженнями), а

й юридичних осіб.

Ст. 142–143 Конституції визначили правові засади комунальної власності, внаслідок чого

відбулися кардинальні зміни у її співвідношенні з державною власністю та у її суб’єктному складі.

Внаслідок цих змін комунальна власність перестала бути формою державної власності, а її суб’єктами

були визначені територіальні громади села, селища, міста.

Разом з тим, видається за доцільне доповнити Конституцію України окремими положеннями

земельно-правового характеру, які б забезпечили особливі заходи охорони земель як основного

національного багатства України. Йдеться передусім про закріплення на конституційному рівні

пріоритетності сільськогосподарського землевикористання. Адже Україна має потужний земельно-

ресурсний потенціал. Із 60,3 млн гектарів земель країни майже 70 відсотків становлять

сільськогосподарські угіддя, 10 млн га – лісові угіддя.

Проте це величезне багатство України поки що використовується неефективно. Недоліки у

землекористуванні простежуються як у сфері сільськогосподарського виробництва, так і в інших

галузях економіки.

Ці недоліки полягають насамперед у тому, що земля не включена в економічний обіг як один із

основних засобів виробництва та його територіальний базис; недосконалою є система державних

гарантій прав на земельні ділянки, що зумовлює зниження інтересів інвесторів до української

економіки; значні недоліки в системі справляння плати за землю призводять до втрат бюджету;

залишається недосконалим державне управління земельними ресурсами і землекористування;

практично не виконуються заходи з охорони земель унаслідок відсутності інтересів суб’єктів

господарювання; відсутня належна синхронізація у реалізації системи аграрних та земельних

перетворень.

На фоні вказаних недоліків у сфері використання та охорони земель величезне правове,

політичне та соціальне значення має прийняття 25 жовтня 2001 року нового Земельного кодексу

України, який дає підстави сьогодні називати Україну державою не з перехідною, а з ринковою

економікою.

Земельний кодекс детально розвинув основні земельно-правові положення Конституції

України, дав поштовх новим земельним перетворенням.

ТЕМА 2. ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

ТЕМА 3. ДЖЕРЕЛА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1). І. Суверенній Україні - нову „Земельну Конституцію" (концептуальні підходи до підготовки проекту Кодексу законів України про землю) / В. і. Андрейцев // Право України№ 9. - С. 58-65.

2). ЕКОЛОГІЗАЦІЯ ЯК ПРИНЦИП ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XVІІ регіональної науково-практичної конференції (3-4 лютого 2011 р.)

Конституція України у статті 14 проголошує землю основним національним багатством, що

перебуває під особливою охороною держави. Таке конституційне визнання землі об’єктом особ-

ливої охорони державою зумовлене комплексом функцій, які виконують землі: політичну (землі в

межах державного кордону є територіальною основою державного суверенітету і поширення

державної влади); соціальну (землі житлової та громадської забудови є місцем розселення насе-

лення); економічну (землі сільськогосподарського, лісогосподарського призначення є основним

засобом виробництва, а землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони, енергетики та іншого

призначення є просторово-операційним базисом відповідної господарської діяльності); екологічну

(землі є базовим природним об’єктом, який перебуває у безпосередньому зв’язку з іншими елеме-

нтами довкілля і забезпечує збереження екологічної рівноваги в природі).

Соціальна значимість землі посилюється через те, що лише землі можуть виконувати всі

вищезазначені функції разом і кожну з них зокрема. Разом з тим землям сільськогосподарського

призначення притаманна унікальна природна властивість родючості, використання якої дозволяє

вирощувати сільськогосподарську продукцію, що забезпечує продовольчу безпеку населення.

Оскільки землі є незамінним природним об’єктом, то саме з врахуванням вимог екологічної

безпеки, раціонального та цільового використання земель, поєднання особливостей використання

землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва і повинні

будуватися земельні правовідносини.

Варто відзначити, що всі вищенаведені положення віднесені законодавцем у статті 5 Земе-

льного кодексу України до принципів, на яких базується земельне законодавство. Крім цих прин-

ципів, які мають, насамперед, природоохоронний публічно-правовий характер, закріплена й друга

група принципів земельного законодавства, які мають приватно-правовий характер, оскільки по-

кликані захищати інтереси власників землі та землекористувачів. До них, зокрема, належать

принципи забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіа-

льних громад та держави; невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами,

територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею,

крім випадків, передбачених законом; забезпечення гарантій прав на землю.

Дуалізм принципів земельного законодавства відображає використання імперативного та

диспозитивного методів правового регулювання земельних відносин і засвідчує, що застосування

норм цивільного законодавства (у відносинах власності на землю) можливе лише в субсидіарному

порядку, адже цивілістичний підхід передбачає пріоритет інтересів власника перед суспільними

інтересами, що недопустимо стосовно унікального природного майнового об’єкта – землі.

Саме норми земельного, а не цивільного законодавства, зокрема, Земельного кодексу Укра-

їни, законів України «Про охорону земель», «Про охорону навколишнього природного середови-

ща», «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та окремі положення ін-

ших законів містять екологічні вимоги, покликані запобігати негативному впливу на землі, не

допускати погіршення родючості ґрунтів, деградації земель, їх нецільового та нераціонального

використання.

В сучасних умовах колізії екологічних та економічних інтересів суспільства потреба еколо-

гізації законодавства найбільш очевидна й актуальна, оскільки її належне вирішення сприяє під-

вищенню ефективності правової охорони навколишнього природного середовища, покращення

екологічної ситуації в країні і забезпечення природних умов життя в цілому. Однак не можна по-

вністю погодитися з іновим в тому, що поняття «екологізація законодавства» в су-

часних умовах має доволі широке застосування лише в науці екологічного права. Екологізація за-

конодавства має не лише теоретичний, але й практичний характер. О. К,Голіченков визначає

поняття екологізації законодавства як впровадження норм екологічного права в акти тих галузей

законодавства, які регулюють управлінську, господарську, рекреаційну й іншу діяльність, що в тій

чи іншій мірі впливає на природне довкілля. Процес екологізації пронизує багато галузей сучасно-

го національного законодавства, зокрема, земельного, аграрного, адміністративного, господарсь-

кого, кримінального, однак представниками цих галузевих правових наук лише розпочалися ком-

плексні дослідження цієї актуальної проблеми. Так, зазначає, що екологізація аграрного

законодавства полягає у втіленні екологічних принципів та вимог у змісті нормативно-правових

актів, що регулюють сільськогосподарську виробничу діяльність.

Про взаємний зв'язок екологічного права з екологізацією інших галузей законодавства наго-

лошував у підручнику «Екологічне право», зауваживши, що фундаментальні галузі

права є базою для формування основних норм та інститутів екологічного права. Водночас норми

екологічного права становлять собою основу для екологізації інших галузей права, так чи інакше

пов’язаних своїми інститутами чи нормами зі сферою взаємодії суспільства і природи. Саме про-

фесора , який довго і плідно займався проблемами правової охорони природи, можна

вважати засновником теорії екологізації. Визначаючи структуру еколого-правового механізму

охорони навколишнього природного середовища, виділяв у ньому наступні складові

елементи:

􀀹 природоохоронні норми…, що виконують функції базових еколого-правових вимог, адресо-

ваних усім природокористувачам;

􀀹 екологізовані норми господарського законодавства, що виконують функції конкретизації

еколого-правових вимог природоохоронного законодавства стосовно планування, проекту-

вання, будівництва, реконструкції, експлуатації виробничо-господарських об’єктів і компле-

ксів;

􀀹 екологізовані норми адміністративного, цивільного, кримінального, трудового, інших галу-

зей законодавства…, що здійснюють функції закріплення матеріальних, організаційних і

правових гарантій дотримання еколого-правових норм…, тобто йдеться про охоронні норми

відповідних галузей законодавства, які застосовуються при притягненні винних осіб до

юридичної відповідальності за порушення екологічних вимог.

Хоча не називає земельне законодавство у переліку екологізованих елементів

правового механізму охорони навколишнього природного середовища, однак на той час земельні,

лісові, водні, надрові природоохоронні відносини охоплювалися сферою дії природоохоронного

права.

Сьогодні земельне право як самостійна галузь національного права, що ґрунтується на від-

повідній галузі законодавства, включає окремий інститут охорони земель, який найбільшою мі-

рою пронизаний екологічними вимогами. Відповідно до ст.163 Земельного кодексу України за-

вданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів,

екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України

відповідно до ст.16 Конституції України є обов’язком держави. Як зазначає О. А.Вівчаренко, з

врахуванням даного конституційного положення формується державна політика у сфері охорони

земель в Україні. Втіленням принципу екологізації земельного законодавства є, зокрема, закони

України «Про охорону земель», «Про державний контроль за використанням та охороною зе-

мель».

Враховуючи сформульоване Є. Р.Шамсутдіновим загальне визначення екологізації законо-

давства як процесу юридичного оформлення антропогенної діяльності людини у відповідності з

сучасними екологічними вимогами, можна запропонувати визначення екологізації земельного за-

конодавства як послідовного і закономірного процесу вдосконалення правової охорони земель,

що юридично оформлена у відповідності з сучасними екологічними вимогами, зокрема вимогами

екологічної безпеки. Екологізація земельного законодавства повинна бути не лише перспектив-

ним напрямком земельно-правових досліджень, але й мати нормативний характер.

Варто погодитися з В. І.Федоровичем, який обґрунтовує, що система галузевих принципів

земельного права не обмежується закріпленням базових засад земельного законодавства у ст.5

Земельного кодексу України, а є «незамкненою», тобто з розвитком земельного законодавства по-

повнюється якісно новими правовими засадами. Тому перелік принципів земельного законодав-

ства необхідно доповнити принципом екологізації земельного законодавства, який матиме цілес-

прямований вплив на підвищення ефективності правового регулювання земельних відносин як у

сфері сільськогосподарського землевикористання (правової охорони ґрунтів), так і в процесі раці-

онального використання земель інших категорій.

3). Жариков сферьі действия земельного и гражданского

законодательства при регулировании земельних отношений / //

Государство и право№ 2. - С. 44-54.

4). Земельное законодательство зарубежньїх стран / [, Кушлев С, Лялев Т и др.]; под ред. , , . - М.: Наука. 19с.

5). Мірошниченко А. Колізії між приписами земельного та цивільного законодавства:

перспективи усунення та рекомендації щодо вирішення /Анатолій Мірошниченко // Право України№ 3. - С. 126-131.

6). Носік В. Проблеми кодифікації земельного законодавства України: тенденції і перспективи / В. Носік // Право України№ 11. - С. 34-98.

7). Пащенко О, М. Розвиток і кодифікація земельного законодавства України: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / - К., 20с.

8). Сьіродоев Н. А. О соотношении земельного и гражданского законодательства / Н.

А. Смродоев // Государство и право№ 4. - С. 23-35.

9). і. Земельний кодекс України міг би бути кращим / Н. І. Титова // Вісник

Львівського університету. - Серія юридичнаВипуск 38. - С. 388-393

10). Новий Земельний кодекс України: позитивні та негативні аспекти / Н. Титова // Право України№ 4 - С. 70-76

11). Співвідношення Земельного та Цивільного кодексів України: деякі проблеми / Н. Титова // Право України№ 3. - С 71-78.

12). !. Про деякі аспекти співвідношення земельного та цивільного законодавства / 8. І. Федорович /'/ Вісник Львівського університету. - Серія юридичнаВипуск 39. - С. 378-384.

13). Адаптація українського законодавства до сучасних правовідносин у сфері надання чужої земельної ділянки для забудови / Д. Яценко // Право України№ 3. - С. 93-96.

ТЕМА 4. ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

1). X. Соотношение норм гражданского права и норм земельного права в регулировании земельних отношенмй в условиях рьінка земли / Ф. X Адиханов // Государство и право№ 1. - С. 32-39.

2). Аксененок їе правоотношения в СССР / Георгий Александрович Аксєненок - М.: Госюриздат., 19с.

3). І. Об'єкти земельних правовідносин за новим Земельним кодексом України / В. І. Андрейцев // Законодавство України, Науково-практичні коментарі. -2002.-№2. - С. 3-19.

4). Бахуринська М Особливості суб'єктного складу земельних концесійних правовідносин /Марія Бахуринська // Юридична Україна№ 8. - С. 49-54.

5). Бондар О, Правове регулювання земельних відносин майнового характеру актуальні проблеми / О. Бондар /7 Право України№ 6. - С, 53-55.

6). ПРАВА НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ ЯК САМОСТІЙНИЙ ОБ’ЄКТ ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

В УКРАЇНІ. Матеріали ХIІI регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2007 р.)