Результатом проведення земельної реформи в Україні є формування принципово нової системи
прав на землю. Основою її розвитку становлять різні форми та види власності.
Внаслідок включення земельних ділянок у сферу ринкового обігу розширилось коло об’єктів
земельних правовідносин. Відповідно до ст.2 Земельного кодексу України (далі ЗК) ними, окрім землі
в межах території України та земельних ділянок є права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
Залежно від об’єкта усі земельні права громадян можуть бути поділені на матеріальні (речові
або обмежені речові права – права невласників земельних ділянок) та нематеріальні (зобов’язальні)
права. Нематеріальні права на землі є порівняно новими для земельного права, що вимагає
дослідження їх поняття та ознак, уточнення видів тощо.
Ставлення до цих прав в юридичній літературі неоднозначне. Поки що, нажаль, немає чітких
критеріїв їх розмежування. Тому вивчення нематеріальних (зобов’язальних) прав проводиться лише у
взаємозв’язку з речовими правами у земельному законодавстві.
Співвідношення цих прав можна провести на прикладі права особи на земельну частку (пай),
яке також є видом права власності.
Будь-яке право власності у юридичній літературі розглядають як речове. Речові права дають їх
володільцю можливість безпосередньо впливати на земельну ділянку шляхом панування над нею. На
прикладі дослідження права на земельну частку (пай) можна говорити про певні особливості прав
громадян на земельні ділянки. Вони пов’язані з тим, що особа (громадянин – власник права на
земельну частку (пай)) може реалізувати своє право лише із зверненням вимоги про виділення в натурі
(на місцевості) земельної ділянки.
Суб’єкт цього права не наділений жодною із перелічених у ст. 78 ЗК правомочностей власника.
Положення Указу Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи
в сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 р., які наділяли власника
земельної частки (паю) правомочностями розпорядження, скасовано. Варто зазначити, що ЗК ввів
новий вид земельної частки (паю), що повністю виключена із цивільно-правового обігу (ст. 25 ЗК).
Скасування правомочності розпорядження правом на земельну частку (пай) пов’язано з тим, що
практично усі колективні та інші недержавні сільськогосподарські підприємства – суб’єкти права
колективної власності на землю, в результаті їх реформування припинили свою діяльність. ЗК не
передбачає можливості надання земель у колективну власність, а, отже і паювання земель через
механізм їх передачі у колективну власність. Фактично отримані в результаті паювання колективних
земель права на земельні частки (паї) є своєрідним залишком ліквідованого інституту права
колективної власності на землі. З виділенням у натурі (на місцевості) останньої земельної ділянки із
складу земель відповідних сільськогосподарських підприємств у науці земельного права очікується
повне „очищення” земельного законодавства України від інституту права колективної власності на
землю.
Право користування земельною ділянкою, яка належить сільськогосподарському підприємству
на праві власності і розпайована (поділена на умовні частки) між його членами, належить винятково
цьому підприємству як юридичній особі. Тому ні володіти земельною часткою (паєм), ні
користуватися нею власник не може. Наприклад, він не може самостійно господарювати на землі, або
ж передати земельну ділянку в оренду тому, що суб’єкт права не може передати більше прав, ніж має
сам.
Оскільки реалізувати право на земельну частку (пай) без звернення вимоги не можливо ні
юридично, ні фактично, то це право власності не можна відносити до категорії речового. Тому
загальна характеристика речових прав застосовується до прав на землю із урахуванням умов їх
реалізації.
1. Специфіка земельних прав громадян полягає у тому, що не будь-яке право власності є
речовим правом. Право на земельну частку (пай) є правом зобов’язального характеру. Однак його не
можна відносити до загальної системи зобов’язального права, оскільки воно має самостійний
правовий режим і регулюється нормами спеціального земельного та аграрного законодавства.
На жаль, у законодавстві відсутнє визначення зобов’язальних прав. Відповідно до ст. 509 ЦК
зобов’язальним правовідношенням визнається таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник)
зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати
роботу, надати послугу, сплатити певні гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має
право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
У земельно-правовій літературі до зобов’язальних прав найчастіше відносять права на землю,
які виникають в результаті укладення договорів та угод. За земельним законодавством України
найхарактернішими з них є оренда та застава (іпотека) земельних ділянок. Тому права, що випливають
із змісту цих договорів, не можуть бути речовими.
Проте зобов’язання може виникати не лише із приватних правовідносин. Підставами
виникнення зобов’язань є, відповідно до ч.2 ст.509 ЦК, загальні підстави виникнення цивільних прав
та обов’язків, встановлених ст.11 ЦК.
За своєю правовою природою право вимоги також може бути різним. Наприклад, одні
зобов’язальні права вимоги є об’єктами приватних правовідносин, інші – випливають з рішення суду,
ще інші – стосуються вимог про відшкодування шкоди тощо.
Тому до зобов’язальних потрібно віднести як права на здійснення певних дій, які виникають у
результаті укладення договорів та угод, так і права на звернення до контрагента вимоги про
необхідність здійснення ним певних дій, які не випливають із договорів та угод.
2. На відміну від речових прав суб’єктами права приватної власності на землю можуть бути не
лише ті особи, які безпосередньо мають у власності земельні ділянки, але й ті, хто, має законне право
набути у власність земельну ділянку, але фактично його не реалізує в силу певних обставин.
З огляду на це, можна використовувати поняття „суб’єкт права приватної власності на землю” і
„власник земельної ділянки”. Розмежування цих понять в земельно-правовій літературі не є новим – в
свій час це було здійснено О. І. Крассовим та . Узгоджуючи їх термінологію із чинним
законодавством України, вважаю, що стосовно громадян, які мають право на земельну частку (пай),
можна застосовувати поняття „суб’єкт права приватної власності на землю”, а у випадку виділення
земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) – „власник земельної ділянки”.
Аналіз позицій тих авторів, які проводили розмежування речових і зобов’язальних прав, та
узгоджуючи їх із положеннями сучасного земельного та цивільного законодавства України, можна
виділити певні характерні особливості нематеріальних (зобов’язальних) прав громадян на земельні
ділянки.
1. Перша ознака зобов’язальних прав – це їх об’єкт. Специфіка суб’єктивних прав, в основу
яких покладено об’єкт права, в юридичній літературі досліджена досить детально. Слушною видається
позиція іної, яка відносить до речових прав такі суб’єтивні права, об’єктами яких є речі, а
до зобов’язальних – права на здійснення певних дій або права на звернення до контрагента вимоги про
необхідність здійснення ним певних дій.
Нематеріальні блага не можуть бути об’єктами речових прав. В структурі об’єктів речового
права чітко виділяються матеріальні об’єкти – індивідуалізовані земельні ділянки або їх частини з
установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо них правами (ст.78 ЗК).
Цими земельними ділянками або їх частинами можна фізично володіти.
2. На відміну від речових прав в законодавстві не встановлений перелік зобов’язальних прав.
3. Найчастіше зобов’язальні права виникають на підставі договору, звідси й відповідна назва.
Це друга ознака, що відокремлює зобов’язальні права від речових, які виникають не на договірній
основі, а в силу інших, прямо передбачених законом юридичних фактів.
4. Оскільки особа, яка має зобов’язальне право, може реалізувати свої правомочності щодо
володіння і користування лише у разі передачі таких правомочностей за договором, то наступна
ознака зобов’язальних земельних прав проявляється у відсутності у його володільця можливості
безпосередньо впливати на земельну ділянку шляхом панування над нею, як це має місце при
речовому праві.
5. Зобов’язальні земельні права, на відміну від речових, мають строковий характер, що
визначається в момент їх виникнення.
6. Наступною ознакою зобов’язальних земельних прав є особливий правовий зв’язок між
об’єктом та сторонами зобов’язального правовідношення. Він проявляється через відсутність
можливості у володільця зобов’язального права реалізувати його без звернення вимоги до
зобов’язаної особи.
7. Зобов’язальні права, на відміну від речових, мають відносний характер, оскільки
уповноважена особа реалізує своє право через поведінку конкретної зобов’язаної особи, якій він
вправі пред’явити вимогу. Однак і тут є деяка специфіка земельних правовідносин, яка яскраво
виявляється у праві власності на нематеріальні об’єкти. Теоретично право власності на ці об’єкти
також повинно мати абсолютний характер.
Обґрунтуванням поширення на нематеріальні права власності на землю абсолютного захисту
права власності може стати конструкція „змішаних” правовідносин, які поєднують у собі властивості і
відносних і абсолютних прав.
Дослідження зобов’язальних прав на землі дає можливість розглядати ці права як правовий
інститут, як суб’єктивне право та як правовідношення, правова природа якого визначена у ст.509 ЦК.
Як правовий інститут права на земельні ділянки включають в себе сукупність правових норм,
що визначають підстави виникнення, зміни і припинення прав на землю, права і обов’язки осіб щодо
здійснення відповідного зобов’язального права.
Як суб’єктивне право права на землю можна розглядати як забезпечену законом або договором
можливість здійснення певних дій, а також як право на звернення до контрагента вимоги про
необхідність здійснення ним певних дій.
Оскільки об’єктами зобов’язальних прав на землю є об’єкти, які утворюють категорію
нематеріальних (chooses in action, intangible property), то повноваження суб’єкта будуть залежати
(через диференціацію правових режимів) від того виду об’єкта, на який це право розповсюджується.
Відтак, кожне суб’єктивне зобов’язальне земельне право має свій зміст і межі здійснення.
Отже, як випливає з аналізу правової природи нематеріальних (зобов’язальних) прав громадян
на земельні ділянки, та їх співвідношення із речовими, зобов’язальні права на землю – це забезпечена
законом або договором можливість здійснення певних дій, а також можливість звернення до
контрагента вимоги про необхідність здійснення ним певних дій.
7). Земля - обьект земельних и гражданских правоотношений / А. Дегтев /і
Право и зкономика№ 8. - С. 54-61.
8). Роль правового звичаю в забезпеченні ефективності правового регулювання земельних відносин / Тетяна Коваленко // Право України№2. - С. 1
9). Ковальський -процесуальні відносини: монографія / Дмитро Вікторович Ковальський. - К.: Юрікком Інтер, 2009, - 176 с.
10). Т. Ковальчук ДО ПИТАННЯ ЩОДО РОЗМЕЖУВАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН, ОБ’ЄКТАМИ ЯКИХ ВИСТУПАЮТЬ ЗЕМЕЛЬНІ ДІЛЯНКИ ТА НЕРУХОМЕ МАЙНО// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХI регіональної науково-практичної конференції (3-4 лютого 2005 р.)
У теорії земельного права земля розглядається як інтегрований та диференційований об’єкт
правового регулювання. Це обумовлено, по-перше, функціями, які виконує земля у життєдіяльності
людини та розвитку суспільства: 1) політичну – земля виступає як територія держави, просторова
межа державної влади, 2) екологічну – як охоронюваний законом природний об’єкт, що існує
незалежно від волі людини; 3) економічну – як матеріальна умова та основний засіб виробництва у
сільському та лісовому господарстві, просторовий операційний базис для розміщення підприємств
промисловості, транспорту, шляхів сполучення тощо; 4) соціальну – як умова життя та діяльності
людини; по-друге, розподілом земельного фонду України за основним цільовим призначенням на 9
категорій: 1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі житлової та громадської забудови;
3) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; 4) землі оздоровчого
призначення; 5) землі рекреаційного призначення; 6) землі історико-культурного призначення;
7) землі лісового фонду; 8) землі водного фонду; 9) землі промисловості, транспорту, зв’язку,
енергетики, оборони та іншого призначення (ст. 19 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001
року зі змінами та доповненнями (далі – ЗК України)).
Враховуючи незамінність та величезну значимість землі у життєдіяльності людини та розвитку
суспільства ст. 14 Конституції України закріпила надзвичайно важливу норму про те, що земля в
Україні (у тому числі всі категорії земель – авт.) є основним національним багатством, що перебуває
під особливою охороною держави. При цьому доцільно зазначити, що аналіз змісту Конституцій таких
країн як США, Російська Федерація, а також таких європейських країн як Федеративна Республіка
Німеччина, Фінляндія, Франція, Швеція, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Чехія свідчить
про відсутність аналогічної норми у конституціях зазначених країн.
Конституційна новація України про те, що земля є основним національним багатством, що
перебуває під особливою охороною держави, має певні юридичні ознаки, на які звертали увагу у своїх
працях такі науковці як І., І., Носік В. В. тощо. Це, зокрема: 1) пріоритетність в
правовому регулюванні землі як основного національного багатства серед інших об’єктів
національного багатства; 2) підпорядкованість правового регулювання режиму цих об’єктів
правовому режиму землі як основної матеріальної цінності і національної святині, що належить на
праві власності Українському народу та підлягає особливій охороні державою; 3) самостійність
правового регулювання відносин, у яких земля виступає в якості самостійного об’єкта.
Практична реалізація даних положень має проявлятися, зокрема, в тому, що:
1) відносини у сфері використання, відтворення та охорони земель, у сфері управління мають бути
врегульовані спеціальним законодавством (земельним та екологічним);
2) в чинному законодавстві має бути чітке розмежування правового регулювання відносин у
зазначеній сфері та правового регулювання відносин у сфері використання та охорони інших
об’єктів, у тому числі і нерухомого майна.
На сьогодні в України відносини щодо використання, відтворення, охорони земель, а також
щодо управління у зазначеній сфері врегульовані цілою системою законодавчих та підзаконних актів,
які є джерелами в основному земельного, екологічного, частково аграрного права. Лише серед законів
можна назвати, зокрема: Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року, закони України «Про
охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року зі змінами та
доповненнями, «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 року, «Про Загальнодержавну програму
формування національної екологічної мережі України на роки» від 21 вересня 2000 року,
«Про землеустрій» від 22 травня 2003 року, «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року, «Про
державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 року, «Про оренду
землі» в новій редакції від 2 жовтня 2003 року [26], «Про державну експертизу землевпорядної
документації» від 17 червня 2004 року, «Про екологічну мережу» від 24 червня 2004 року тощо.
Разом з цим норми Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (ч. 1 ст. 181), норми
Законів України « Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року, «Про іпотеку» від 5 червня
2003 року (ст. 1), «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1
липня 2004 року (ст. 2), Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав»,
затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 000 (п. 3)
визнають земельні ділянки нерухомою річчю, нерухомим майном, що перебуває у правовому обігу,
тобто фактично землі, земельні ділянки як основне національне багатство визнаються зазначеними
нормативними актами звичайним нерухомим майном.
Такі приписи названого законодавства не узгоджуються з положеннями Конституції України,
земельним, екологічним законодавством, оскільки порушують пріоритет встановлення правового
режиму земель та земельних ділянок, об’єднуючи в єдиний об’єкт правової регламентації земельні
ділянки та нерухоме майно.
Як зазначалось вище в теорії земельного та екологічного права земля (земельна ділянка)
розглядається як матеріальний об’єкт природного походження, яка з точки зору еколого-економічної
оцінки належить до природних ресурсів, а не до категорії речей як об’єктів матеріального
виробництва, що виступають у той же час як об’єкти цивільних правовідносин, зокрема, речового
обміну й відповідно правового регулювання.
Практично це означає, що: 1) землі, земельні ділянки, є складовою навколишнього природного
середовища, а відтак існують об’єктивно; 2) оскільки земельні ділянки не створюються працею
людини, вони не мають балансової вартості, а тому оцінка земель здійснюється за штучно створеними
методиками, в основі яких лежить капіталізована рента.
В земельно-правовій літературі названі також такі відмінності правового режиму земельних
ділянок від правового режиму нерухомого майна як: 1) наявність спеціальної плати за їх
використання, яка регулюється спеціальним законом і має дві специфічні форми: земельний податок і
орендна плата; 2) наявність специфічних підстав для примусового припинення прав на земельну
ділянку тощо.
До таких відмінностей доцільно також додати здійснення управління у сфері використання,
відтворення та охорони земель, яке проявляється у здійсненні спеціально уповноваженими органами
таких восьми функцій як: 1) розподіл та перерозподіл земель різних категорій, 2) планування
використання земель; 3) ведення державного земельного кадастру, 4) здійснення контролю за
додержанням законодавства у сфері ефективного використання, відтворення та охорони земель,
5) здійснення моніторингу земель; 6) проведення агрохімічної паспортизації земель
сільськогосподарського призначення; 7) здійснення землеустрою; 8) розгляд земельних спорів
органами місцевого самоврядування та органами управління, що не притаманне у сфері використання
та охорони нерухомого майна.
Отже, вище зазначене свідчить про те, що земельні ділянки і нерухоме майно, не можна
об’єднувати в єдиний об’єкт правової регламентації, а відтак виникає потреба внести зміни до чинного
законодавства, зокрема, Цивільного кодексу України, Законів України «Про виконавче провадження»,
«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» тощо в частині
вилучення норм, які, по-перше, відносять земельні ділянки до нерухомого майна, по-друге, регулюють
відносини у сфері використання та охорони земельних ділянок.
При цьому доцільно зазначити, що даний процес вже частково започаткований – відповідно до
п.3 Прикінцевих положень Закону України «Про оцінку земель» від 11 грудня 2003 року до Закону
України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» були внесені
зміни, згідно яких серед майна, яке може оцінюватись вилучено земельні ділянки (абзац 2 ч. 2 ст. 3).
Аналогічні зміни мають бути внесені і до Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна
і майнових прав», який був прийнятий відповідно до зазначеного закону.
11). Мілімко Л. Особливості земельних відносин за Земельним кодексом України / Л. Мілімко // Право України№ 2. - С. 60-62.
12). Мірошниченко ізії в правовому регулюванні земельних відносин в Україні / Анатолій Миколайович Мірошниченко. - [2-ге вид., перероб. і допов.). - К.: Алеута; КНТ; ЦУЛ, 20с.
13). Мірошниченко А. Колізії між приписами земельного та цивільного законодавства:
перспективи усунення та рекомендації щодо вирішення /Анатолій Мірошниченко // Право України№ 3. - С. 126-131.
14). Мірошниченко як засіб правового регулювання земельних відносин: атореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" /А. М. Мірошниченко. - К., 20с.
15). Сьіродоев как обьект гражданского оборота / Н. А. Сьіродоев //
Государство и право№ 8. - С. 27-34.
16). Землі як об'єкт правового регулювання / Н. Титова // Право України. -1998.-№ 4. -С. 10-15.
17). В. Федорович МЕТОДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У ЗЕМЕЛЬНОМУ ПРАВІ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції (5-6 лютого 2004 р.)
Для характеристики галузі права взагалі і земельного права зокрема, поряд із предметом,
важливо виділяти і особливості методу правового регулювання земельних відносин. Під методом
галузі права розуміють спосіб впливу норм даної галузі права на поведінку учасників суспільних,
тобто земельних відносин.
Метод правового регулювання поряд із предметом визнається критерієм розмежування норм
права по галузях, хоч в теоретико-правовій літературі проблема методу правового регулювання носить
дискусійний характер. Одні вчені відносять метод правового регулювання до основних критеріїв
галузі права, інші – до додаткових. Загальновизнаним є факт, що метод правового регулювання
характеризується низкою юридичних ознак, до яких відносять:
– юридичні факти, необхідні для виникнення правовідносин;
– юридичне становище учасників правовідношення;
– характер прав та обов’язків учасників правовідношення та як вони розподілені між ними;
– види санкцій – державно-примусових заходів за порушення вимог норм права та порядок їх
застосування.
Щодо методу земельного права, то, встановлюючи права та обов’язки учасників відносин у
вигляді надання їм можливості вчиняти певні дії або заборони на їх здійснення, земельно-правові
норми визначають тим самим модель поведінки учасників земельних відносин.
Прикладом того, як закріплюються права суб’єктів земельних відносин, є стаття 91 Земельного
кодексу України, в якій визначаються основні права власників земельних ділянок: відчужувати
земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі;
використовувати наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини і т. ін.
Прикладом зобов’язання вчиняти певні дії можуть бути положення ст.91 Земельного кодексу
України, які передбачають обов’язок власників земельних ділянок використовувати їх за цільовим
призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші користі властивості землі; своєчасно
сплачувати земельний податок і т. ін.
В той же час земельне законодавство передбачає обов’язки у вигляді заборон – не порушувати
прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів (ст.91 Земельного кодексу України).
Регулювання земельних відносин шляхом встановлення певного поєднання прав та обов’язків
можливе лише при добровільному виконанні земельно-правових норм. У випадку їх порушення
застосовуються заходи державного примусу, щоб привести земельні відносини відповідно до моделі
поведінки, закріпленої в нормі права. Державний примус до дотримання норм земельного
законодавства виражається в притягненні до відповідальності правопорушників або в примусовому
приведенні суспільних відносин у стан, що відповідає вимогам права. Наприклад, відповідно до ст.152
Земельного кодексу України порушені земельні права підлягають відновленню, а заподіяні збитки –
відшкодуванню в повному обсязі.
Земельне законодавство встановлює також певну ієрархію співвідношення прав та обов’язків
суб’єктів земельних відносин. Це співвідношення виражено у визначенні сфер застосування таких
класичних методів правового регулювання, як імперативний і диспозитивний методи. Поєднання двох
вказаних методів правового регулювання є основною ознакою методу правового регулювання
земельних відносин. Характер такого поєднання обумовлюється сучасним станом земельних відносин,
тими процесами, що відбуваються сьогодні в процесі здійснення земельної реформи в Україні.
Для радянського земельного права характерним було застосування переважно імперативного
методу, тобто методу підпорядкування, що було обумовлено передусім виключною власністю
держави на землю. В особі держави поєднувалися повноваження власника земель і суверена, який
користується правом територіального верховенства та політичного панування на землі в межах
кордонів. По суті для всіх земельних відносин того періоду був характерним владний характер.
В сучасному земельному праві, яке базується на засадах плюралізму форм власності та
використання земель, включення їх у цивільно-правовий обіг, коли застосовуються обидва згадані
методи правового регулювання. говорити про перевагу одного з них досить складно, оскільки їх
співвідношення може змінюватися під впливом змін у законодавстві та практики його застосування.
Кардинальна зміна відносин власності на земельні ділянки, можливість вчинення з ними
цивільно-правових угод абсолютно не означає, що на зміну імперативному методу повністю прийшов
диспозитивний. Треба враховувати досить складний і багатогранний характер предмету правового
регулювання – земельних відносин. який випливає із положення землі, яка є з одного боку об’єктом
власності, нерухомим майном, а з другого боку – частиною навколишнього природного середовища.
Врахування дії об’єктивних законів природи, економічних законів суспільства зумовлює
необхідність збереження імперативного методу стосовно правового регулювання певних сфер
земельних відносин, в яких найбільше проявляються публічні інтереси.
Імперативний метод правового регулювання застосовується передусім щодо відносин у сфері
державного управління використанням та охороною земель. Об’єктивна необхідність управління
землями випливає з їх економічної ролі в житті суспільства, їх обмеженості та незамінимості як засобу
виробництва у сільському та лісовому господарстві, інтересів екологічної безпеки.
Застосування імперативного методу має місце у сфері здійснення основних функцій державного
управління: ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель, планування
використання земель, надання та вилучення земель державної та комунальної власності та ін.
Особливо слід підкреслити необхідність владного впливу на відносини у сфері охорони земель.
Проте адміністративно-правовий метод як спосіб регулювання суспільних відносин не можна
ототожнювати з адмініструванням як чисто управлінською діяльністю.
З розвитком недержавної власності на землю в Україні значно розширяється сфера
застосування протилежного за змістом до імперативного методу правового регулювання –
диспозитивного. Суть цього методу полягає у закріпленні нормами права лише меж поведінки
учасників суспільних відносин і наданні їм можливості вільно і самостійно врегульовувати свої
взаємовідносини у встановлених межах. Сфера застосування диспозитивного методу дозволяє
виділити приватну частину земельного права.
В земельно-правовій літературі виділяють три види диспозитивного методу правового
регулювання земельних відносин: рекомендаційний, санкціонуючий та делегуючий.
Рекомендаційний метод полягає у наданні можливості альтернативної поведінки суб’єкта
земельних правовідносин, коли йому надається можливість самому обирати спосіб своєї поведінки
залежно від поставленої мети.
Санкціонуючий метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень
суб’єкт земельного правовідношення приймає самостійно, але воно набуває юридичної сили після
його затвердження відповідним компетентним органом.
Делегуючий метод полягає в наданні прав і свобод суб’єктам земельних правовідносин з того
чи іншого кола правомочностей. Наприклад, права самостійно господарювати на землі, право
власника заповідати належну йому земельну ділянку і т. ін.
Застосування диспозитивного методу правового регулювання земельних відносин найбільш
характерне для цивільно-правових угод із земельними ділянками, де свобода волевиявлення суб’єктів
правовідносин є найбільшою.
Деякі види земельних правовідносин вимагають застосування і диспозитивного, і
імперативного методів правового регулювання. У таких випадках часто йдеться про так званий
змішаний метод правового регулювання. Проте, видається, що твердження про існування такого
змішаного методу є не зовсім обґрунтованим. В таких випадках можна вести мову лише про
використання для регулювання однорідної групи суспільних відносин щодо конкретних ситуацій
різних методів, але не про їх змішання в якийсь один метод.
Співвідношення диспозитивного та імперативного методів правового регулювання земельних
відносин не є сталим. Сьогодні імперативний метод хоч і зберігся, але значною мірою
використовується і диспозитивний метод. Особливо в сучасний період, коли на земельні відносини
значно поширилося цивільно-правове регулювання.
Все вище сказане дозволяє дійти висновку, що при регулюванні земельних відносин можуть
застосовуватися різні методи правового регулювання, які враховують специфіку земельних відносин.
Домінуючими серед них є диспозитивний та імперативний методи правового регулювання.
18). І. Земля як об'єкт земельних відносин / В. І. Федорович // Вісник Львівського університету. Серія юридичнаВипуск 43. - С. 249-254.
ЗЕМЛЯ ЯК ОБ’ЄКТ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН
У статті охарактеризовано основні ознаки земель як загального об’єкта земельних
відносин і земельної ділянки як безпосереднього об’єкта земельних відносин.
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 |
