Тема 1 . Предмет І система земельного права (стр. 1 )

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ТЕМА 1 . ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

1). і Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії / Володимир Іванович Андрейцев. - К.: Знання, 20С.

2). Методологічні аспекти розвитку науки про земельне поаво / А. Гетьман її Право України№ 9. - С. 15-18.

3). Заєць О. СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА ТА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ: СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ (Київський національний університет ім. Тараса Шевченка) // ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХIІI регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2007 р.)

Одним із основних критеріїв, який підтверджує і обгрунтовує самостійність певної спільності

правових норм як галузі права, сучасна юридична наука визначає наявність відповідної галузі

законодавства.

Існування земельного права як комплексної галузі права, що регулюює земельні відносин, в

сучасній юридичній науці майже не викликає заперечень. Наявність земельного законодавства

України – тому підтвердження.

В умовах земельної реформи її правотворчий напрям, тобто діяльність державних органів по

законодавчому забезпеченню земельно-правових перетворень, а також регулюванню

післяреформаційних земельних відносин, має своїм результатом сучасне земельне законодавство, яке,

одначе, ще перебуває у стані становлення.

Як зазначено у Рекомендаціях парламентських слухань “Сучасний стан та перспективи

розвитку земельних відносин в Україні” від 22 вересня 2005 р., уцілому чинний Земельний кодекс

України (далі – ЗК України) створив широку законодавчу основу для вирішення проблем, які

виникають у процесі реформування земельних відносин. Водночас Кодексом не були охоплені всі

питання, пов”язані з регулюванням земельних відносин (цілий ряд його норм носять бланкетний

характер), і для його доповнення і створення необхідної законодавчої бази передбачено розробку та

прийняття значної кількості законів та підзаконних актів.

На даний момент прийнято біля двох десятків таких нормативних актів. І сьогодні в юридичній

літературі така ситуація із земельним законодавством справедливо названа декодифікацією

останнього.

У теорія права запропоновано такі форми систематизації будь-якої галузі законодавства як

інкорпорація, кодифікація та створення Зводу Законів.

В умовах декодифікації земельного законодавства України оптимальною формою його

оперативної систематизації є інкорпорація, тобто просте об”єднання нормативно-правових актів в

певні збірки за обраним системоутворюючим критерієм без внесення змін у зміст цих актів.

Упорядники таких зібрань можуть обирати один із критеріїв інкорпорації або поєднувати їх, як-

то систему галузі права (тобто систематизація нормативно-правових актів за предметом правового

регулювання); постатейний розподіл нормативно-правових актів (мається на увазі статті ЗК України);

юридичну силу нормативно-правових актів; хронологію прийняття тощо.

Системі самого земельного права сучасна земельно - та еколого-правова наука, на мою думку,

не приділяє належної уваги. З одного боку, це може бути зрозуміло. Адже основна форма об”єктивації

земельно-правових норм – земельне законодавство – не зважаючи на більш ніж п”ятнадцятирічну

тривалість сучасної земельної реформи перебуває в стані зародження.

В той же час система права є відносно незалежною від системи законодавства і має власні

внутрішні закономірності функціонування. Тому наразі поставити питання про систему земельного

права України, його логічну структурованість за інститутами в залежності від предмету правового

регулювання.

Детальна класифікація та поділ однорідних земельних правовідносин на види та підвиди в

сучасній юридичній науці зроблені проф. І. у його праці “Земельне право і

законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії”.

На нашу думку, система сучасного земельного права України уявляється наступною.

Загальна частина включає такі інститути як правове забезпечення земельної реформи (включає

чотири підінститути – правове забезпечення відповідно економічного, екологічного, інституційно-

функціонального та правотворчого напрямків земельної реформи); право власності на землю; право

землекористування (включає підінститути права загального землекористування, права постійного

землекористування, права оренди землі); право земельного сервітуту; обмеження прав на землю;

набуття (реалізація) прав на землю (включає підінститути різних правових форм набуття та

припинення прав на землю); захист прав на землю (в тому числі підінститути відшкодування збитків

землевласникам і землекористувачам; відшкодування втрат сільськогосподарського і

лісогосподарського виробництва); вирішення земельних спорів; правова охорона земель; правові

засади управління в галузі використання та охорони земель (підінститути: планування використання

земель, здійснення землеустрою, ведення державного земельного кадастру, здійснення моніторингу

земель, організація стандартизації та нормування у галузі використання та охорони земель, організація

оцінки земель, організація державної експертизи землевпорядної документації, контроль за

використанням та охороною земель, державно реєстрація прав на землю); економічний механізм у

галузі використання та охорони земель; юридична відповідальність за земельним законодавством.

Особлива частина включає правовий режим використання та охорони 1) земель

сільськогосподарського призначення; 2) земель населених пунктів (в тому числі житлової та

громадської забудови); 3) земель природно-заповідного фонду; 4) земель оздоровчого призначення; 5)

земель рекреаційного призначення; 6) земель історико-культурного призначення; 7) земель

лісогосподарського призначення; 8) земель водного фонду; 9) земель промисловості, транспорту,

зв”язку, енергетики, оборони та іншого призначення; 10) земель запасу.

Спеціальна частина земельного права традиційно повинна включати міжнародно-правові

норми. На мою думку, ця частина земельного права інтегрує сьогодні переважно норми міжнародного

екологічного права.

Нарешті, говорячи про систему земельного права, не можна не згадати про групу земельно-

процесуальних норм, адже реалізація значної кількості матеріальних норм цієї галузі пов”язана з

необхідністю владної правозасововчої діяльності компетентних державних або уповноважених

державою органів.

Загально визнано в юридичній науці, що критерієм для розмежування і одночасно

співвідношення матеріальних і процесуальних норм є їх відносна самостійність, взаємозалежність,

обумовлена службовою роллю процесуальних норм по відношенню до матеріальних та можливістю

реалізації останніх через застосування процесуальних норм.

В той же час в сучасних умовах земельно-процесуальні норми за способом вираження в

чинному законодавстві поєднані з нормами матеріального земельного права (тобто розподілені по

відповідних інститутах та підінститутах цієї галузі). Їх джерелами є Земельний кодекс України, закони

та підзаконні акти земельного законодавства. Тому говорити про сформованість самостійної підгалузі

земельного права – земельно-процесуального права – є передчасним.

Заслуговують на особливу увагу такі інкорпоровані збірки земельного та екологічного

законодавства як “Екологія і закон. Екологічне законодавство України” у 2-х книгах, відповідальним

редактором якої є проф. І., та Земельний кодекс України з постатейними матеріалами,

упорядником якого є Мірошниченко і видання побудовані відповідно до системи

екологічного та земельного права саме з огляду на предмет та сферу правового регулювання.

Додатковим критерієм при застосуванні такого виду інкорпорації є юридична сила нормативно-

правових актів. Це робить їх зручними у використанні у наукових, практичних та навчальних цілях.

В той же час слід відмітити певну проблематичність інкорпорації земельного законодавства на

сучасному етапі земельної реформи. Постійний і досить стрімкий розвиток цієї галузі законодавства

України у зв”язку із процесами її декодифікації вимагає періодичного оновлення інкорпорованих

збірок. А це відповідно потребує додаткових матеріальних, фінансових, кадрових та інших ресурсів.

Тому особливо актуальною є необхідність застосування більш перспективних форм

систематизації земельного законодавства, які забезпечили б відносну стабільність хоча б основних

його інститутів. Дана проблема визнана законодавчою гілкою влади в Україні, оскільки в результаті

парламентських слухань “Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні” від

22 вересня 2005 р. Кабінету Міністрів було рекомендовано підготувати пропозиції щодо кодифікації

земельного законодавства шляхом об”єднання норм існуючих законів, що регулюють земельні

відносини, в одному нормативно-правовому акті – Земельному кодексі України.

Але передова науково-правова думка переконана досвідом України та інших країн, де набули

поширення земельні кодекси, що така форма законодавчого регулювання земельних відносин не має

чіткої завершеності. “Традиційно земельні кодекси обмежуються сотнею чи більше статей, як

правило, загального характеру, що призводить до систематичного внесення до них доповнень”.

Обгрунтована критика змісту чинного ЗК України, здійснена проф. Андрейцевим у ряді його

праць, спонукає до висновку про необхідність всебічної підтримки і практичної реалізації його

пропозицій щодо розробки та прийняття Кодексу законів України про землю, який започаткує єдину

законодавчу основу для подальшої нормотворчої та правозастосовчої практики, поєднавши класичні

методи регулювання земельних відносин.

Від себе додамо, що цей новий варіант систематизації земельного законодавства міг би стати

прецедентом для сучасного законодавства України в частині застосування змішаної форми

систематизації останього, у якій поєднуються кодифікаційні та інкорпораційні засади. Цей акт мав би

вигляд зведення законів у земельно-правовій сфері з огляду на напрацьований за час земельної

реформи нормативно-правовий матеріал та використовуючи позитивний історичного досвіду нашої

держави дорадянської доби.

4). Кулинич П Предмет земельного права України / Павло Кулинич /7 Право України -2008. -№ 9- С. 81-87.

5). І. Принципи земельного права України / В. І, Федорович // Вісник Львівського університету. Серія юридична. -2001. - Випуск 36. - С. 417-422.

6). ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХII регіональної науково-практичної конференції (9-10 лютого 2006 р.)

У сучасний період, коли характер та зміст земельних правовідносин зазнали значних змін,

істотного значення набуває вивчення історичного досвіду регулювання земельних відносин. Це дає

можливість застосування позитивних аспектів земельно-правового регулювання в той чи інший період

у чинному земельному законодавстві України.

Історія розвитку земельного права України дає можливість виділити два основних періоди

земельно-правовому регулюванні: докодифікаційний і кодифікаційний.

Докодифікаційний період розвитку земельного прав в земельно-правовій літературі прийнято

розглядати з часів становлення та розвитку звичаєвого і писаного права на території України і до

прийняття Тимчасового земельного закону, тобто до 18 січня 1918 року. У цей період земельне

законодавство тільки починало формуватися у вигляді розрізнених нормативних актів. Характерною

рисою цього періоду було те, що земельні відносини регулювалися в основному нормами цивільного

права.

Ряд інститутів земельного права проходили стадію становлення і розвитку саме в галузі

цивільного права. Це перш за все інститути права приватної власності на землю.

Разом з тим відбувалося й поступове обмеження права приватної власності на землю, що,

переважно, обумовлювалося прийняттям ряду спеціальних нормативно-правових актів, що доповнили

приватно-правовий порядок регулювання земельних відносин публічно-правовим. Такими

спеціальними нормативно-правовими актами були в більшості акти природоресурсового характеру

(надрового, лісового, водного і т. ін.).

Необхідно підкреслити, що на території сучасної України власне земельне законодавство стало

розвиватися лише в процесі втілення в життя реформи 1861 року і Столипінської аграрної реформи.

У земельно-правовій літературі виділяють такі основні етапи розвитку земельного права

декодифікаційного періоду:

1. період феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 році. Він включає: а) земельні

відносини на території сучасної України давніх часів; б) регулювання земельних відносин

нормами звичаєвого права; в) період з 1654 року після возз’єднання України з Росією;

г) у період політики закріпачення селян.

2. правовий режим земель на території України від скасування кріпосного права до

встановлення радянської влади (рр.).

Чи не найбільше значення в дослідженні різних аспектів історії земельно-правового

регулювання має земельна реформа років, яка цілком справедливо отримала назву

"Столипінська" за прізвищем її основного теоретика та організатора.

Характер земельної політики держави у цей період переорієнтувався на впровадження

принципу індивідуалізації селянського землеволодіння.

Початок реформи поклали урядові укази від 4 березня 1906 року "Про новий пільговий порядок

виділу з общини" та від 8 листопада 1906 року "Про доповнення деяких настанов чинного закону, що

стосується селянського землеволодіння та землеустрою", з яким найбільше були пов’язані радикальні

зміни земельного ладу Російської імперії. Положеннями цих указів фактично ліквідувалися всі

можливі за законодавством перешкоди реалізації селянами прав на надільні землі. Кожен господар,

який володів надільною землею на общинному праві, мав право у будь-який момент вимагати

закріплення за собою в особисту власність належної йому частини зазначеної землі. Будучи об’єктами

права приватної власності селян, надільні землі було включено до сфери цивільно-правового обігу.

Агарна реформа Столипіна оцінюється як безпрецедентна за темпами, масштабами глибиною

трансформації існуючого укладу в сільському господарстві в прогресивний тип господарювання.

Однак вона мала й свої недоліки. По-перше, знищення общини супроводжувалося

зосередженням землі у власності небагатьох осіб і розоренням селянства, по-друге, в багатьох

випадках селянам доводилося роками очікувати своєї черги на виділення земельних ділянок. Проте у

вказаних процесах були й деякі позитивні моменти, які полягали в тому, що продаж селянами своїх

земельних наділів і переселення їх у міста значно сприяли розвитку промисловості.

Столипінська аграрна реформа заклала міцні підвалини для формування земельного

законодавства, розвиток якого мав вирішальний вплив і для виокремлення самостійної галузі –

земельного права, яку часто називали галуззю селянського, поземельного права та вкладали у ці

поняття різний зміст.

Якщо критерієм розвитку земельного права докодифікаційного періоду визнати ґенезу

земельно-правових інститутів, то періодизація земельного права матиме такий вигляд:

– регулювання земельних відносин нормами звичаєвого права;

– період феодальної роздрібненості, який увінчався становленням великого феодального

землеволодіння;

– період з 1654 по 1835 р.;

– земельний лад першої половини ХІХ ст.;

– земельний лад другої половини ХІХ ст.

Кодифікаційний період розвитку земельного права характеризується наявністю в системі

земельного законодавства акту кодифікованого характеру.

Попередніми дослідженнями першого земельного законодавства обґрунтовано висновок про те,

що першим кодифікаційним актом земельного законодавства України був Тимчасовий земельний

закон, прийнятий УНР 18 січня 1918 року, а до першого кодифікованого акту радянського земельного

законодавства відносять Декрет ВЦВК "Про соціалізацію землі" від 19 лютого 1919 року.

Комплексне дослідження розвитку процесу кодифікації земельного законодавства належить

, який поділив цей період на ряд окремих етапів:рр.;рр.;

3) рр.;996р.; 5) з 28.06.1996 року. Запропонована періодизація відповідає

переважно прийняттю кодифікованих актів земельного законодавства у різні роки, за винятком хіба-

що Конституції України.

Перший кодифікаційний акт земельного законодавства України скасував право приватної

власності на землі з їх водами і підземними багатствами в межах УНР, а їх власникам проголошувався

народ УНР. Цим актом фактично було кодифіковано інститут користування землею.

З відміною приватної власності на землю було ліквідовано всі дореволюційні речові земельні

права. Проте поряд з першими декретами радянської влади ("Про землю" та "Про соціалізацію землі")

положення Земельного закону, незважаючи на короткий період їх дії, стали позитивним досвідом у

справі кодифікації земельного законодавства України.

В цілому земельне законодавство перших років Радянсько влади було направлене, перш за все,

на проголошення й юридичне оформлення націоналізації землі, її надр, лісів і вод. "Основні земельні

перетворення постреволюційного періоду – як підкреслила І. А. Іконіцька, - зводилась до: 1) відміни

права приватної власності; 2) оголошення землі загальнонародним надбанням, яке в подальшому стало

ототожнювати із виключною державною власністю на землю; 3) вилучення землі із цивільного обігу;

4) закріплення в законодавстві єдиного суб’єктивного права, на основі якого здійснювалося

господарське використання землі – права постійного (тимчасового) землекористування".

У 20-х роках ідея націоналізації землі стала пріоритетним напрямом кодифікації всього

земельного законодавства. Разом з націоналізацією на законодавчому рівні закріплено всі ті

радикальні перетворення земельних відносин, що відбулися в постреволюційний період. У зв’язку з

цим положення першого Земельного кодексу УРСР 1922 року в юридичній літературі прийнято

розглядати досить категорично: закріплення націоналізації землі і скасування приватної власності на

неї, повна заборона купівлі-продажу, оренди та інших правовідносин, пов’язаних з відчуженням землі.

Земельний кодекс 1922 р., у порівнянні з Тимчасовим законом, найбільш повно урегулював усі

ті земельні відносини, які склалися на момент його прийняття та діяв найдовше з усіх земельних

кодексів – потягом наступних 50 років.

Значення ЗК УРСР 1922 р. як джерела земельного права, визначається насамперед тим, що ним

повно і вичерпно було врегульовано такі інститути як трудове землекористування, трудова оренда

землі, землеустрій, застосування найманої праці. Досить багато уваги Земельний кодекс приділив

питанням, що випливали із порядку розгляду земельних спорів.

ЗК УРСР закріпив принцип цільового використання землі, який як в попередньому, так і в

сучасному земельному законодавстві України дозволяє класифікувати землі в залежності від їх

цільового (господарського) призначення на відповідні категорії.

В 1928 р., з прийняттям Союзного акту – Загальних засад землекористування та землеустрою,

земельні фонди всіх союзних республік були перетворені в єдиний земельний фонд СРСР, який

фактично став єдиним суб’єктом права державної власності на землю. Право власності СРСР не

протиставлялося праву власності союзних республік. Це положення прямо випливало із

ст. 14 Конституції СРСР, у відповідності до якої кожна союзна республіка мала право самостійно

здійснювати свою владу. По суті йшлося про розподіл компетенції між СРСР і союзними

республіками щодо здійснення правомочності права власності на землю.

Подальший розвиток союзного і республіканського законодавства пішов шляхом

удосконалення сформованих інститутів земельного права: права виключної державної власності на

землю; права землекористування і його різновидів; землеустрою.

Проведена кодифікація земельного законодавства 70-х років, безумовно, мала важливе правове

значення для диференціації предмету земельного права, як закономірного результату розвитку

земельних, надрових, водних та лісових відносин. Процес виділення із земельних правовідносин

надрових, водних та лісових відносин неможливо розглядати окремо від диференціації предмету

земельного права.

Новий етап у розвитку земельного права та законодавства започатковано з прийняттям 25

жовтня 2001р. Земельного кодексу України. Земельний кодекс 2001 р. суттєво відрізняється від

попереднього Земельного кодексу як за формою та змістом, так і за структурою.

Через досить суттєві зміни в регулюванні відносин, які стосуються основного національного

багатства, Земельний кодекс заслуговує на таку ж пошану, що й Конституція України.

Передусім слід визнати, що Земельний кодекс України урахував переважну більшість недоліків

і проблем, що мали місце під час дії старого Земельного кодексу в редакції 13 березня 1992 року.

Уточнено поняття "земельні відносини", закладено нові принципи земельного законодавства,

розширено перелік підстав набуття у власність земельних ділянок, підстав припинення права

власності тощо.

В силу різних причин не можна з упевненістю сказати, що цей документ позбавлений недоліків.

Недоліки мають різний характер і загалом ускладнюють реалізацію механізмів, передбачених

Земельним кодексом, ведуть до виникнення низки правових колізій під час правозастосування.

Більшість неточностей Земельного кодексу пов’язані з непрямим характером дії його норм. це

потребує розробки інших законодавчих чи підзаконних актів в яких слід врахувати та у перспективі

вирішити як змістовні так і редакційні вади "земельної конституції". Тому з прийняттям Земельного

кодексу поглибився процес розвитку земельної реформи. Перспективним напрямом розвитку

земельного законодавства є встановлення нових земельно-правових інститутів.

7). В. Федорович СПІВВІДНОШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ТА ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХI регіональної науково-практичної конференції (3-4 лютого 2005 р.)

Питання про місце земельного права в системі права України є дискусійним. Існує декілька

поглядів на дану проблему. Домінуючою є позиція, відповідно до якої земельне право є самостійною

галуззю права нарівні з цивільним, адміністративним, трудовим, кримінальним та іншими галузями.

Згідно іншої точки зору, земельне право входить в систему екологічного права. Існує також думка, що

земельне право як самостійна галузь права не існує, а норми щодо землі розподілені між цивільним,

адміністративним, конституційним, екологічним, кримінальним та іншими галузями права.

Основним критерієм розмежування різних галузей права є предмет правового регулювання,

яким є відособлена група суспільних відносин, що виділяється залежно від наявності особливого

об’єкта суспільних відносин. За такою ознакою можуть бути виділені і земельні відносини, так як для

них характерний свій самостійний об’єкт – земля. На основі цього можна дійти висновку, що земельне

право є самостійною галуззю права нарівні з іншими галузями права.

Враховуючи, що земля є природним об’єктом, частиною навколишнього природного

середовища, найтісніше земельне право "співпрацює" із екологічним. Разом з тим співвідношення

земельного та екологічного права є досить багатоаспектним.

Основним критерієм розмежування земельного та екологічного права є предмет правового

регулювання. Якщо еколого-правові норми регулюють відносини, що виникають у зв’язку з охороною

природних об’єктів, то земельне право регулює переважно економічні земельні відносини, що

виникають у зв’язку з наданням, вилученням земель, порядком їх використання. При цьому в предмет

земельного права входять і відносини, пов’язані із екологізацією землекористування.

Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини, що виникають при

використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря,

регулюються цим кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і

тваринний світ, атмосферне повітря.

Разом з тим у земельному праві містяться норми, які передбачають спеціальні вимоги, що

забезпечують охорону навколишнього середовища. До таких норм відносяться вимоги, що

передбачають обмеження вилучення сільськогосподарських земель, земель особливо охоронюваних

природних територій, земель, зайнятих лісами першої групи, що визначають порядок вибору місця

розташування об’єкту і т. і. У свою чергу, екологічне законодавство містить чисельні норми як

загального, так і спеціального характеру, реалізація яких має на меті забезпечення охорони земель від

несприятливого антропогенного впливу.

Поширеним у юридичній літературі є погляд на екологічне право як на комплексну

(інтегровану) галузь права, до складу якої на праві підгалузі входить поряд з іншими

природоресурсовими галузями права і земельне. Російський вчений Брінчук М. М. за цю властивість

називає екологічне право супергалуззю.

Розвиваючи цю думку В. І. Семчик підкреслює, що на рівні підгалузі до екологічного права

входять лише окремі інститути земельного права, перш за все ті, норми яких регулюють відносини у

сфері раціонального використання та охорони землі як природного об’єкта. Таким чином, такі

інститути носять комплексний характер.

Разом з тим, такий погляд на співвідношення земельного та екологічного права був

характерний переважно в умовах виключної власності держави на землю і виключення її із цивільно-

правового обігу.

Цілком правильною є висловлена в юридичній літературі думка щодо поділу всіх суспільних

відносин з приводу землі на відносини економічного, соціального та екологічного змісту. Предметом

земельного права є земельні економічні відносини та соціальні відносини.

Слід погодитися з тим, що економічний елемент у земельних відносинах у сучасний період

посилюється, і у зв’язку з цим можна говорити про певне роздвоєння предмету земельного права на

земельно-господарські та земельно-екологічні відносини.

Сьогодні земельне право будується на різноманітності форм власності на землі та інші природні

ресурси. Екологічне право встановлює екологічні вимоги, незалежно від форм власності на природні

ресурси і підпорядкування суб’єкта відносин.

Цілком зрозуміло, що за умов ринкової економіки земельне право не може повністю входити до

складу екологічного права, оскільки воно містить багато норм та інститутів, які не стосуються

екології. В межах екологічного права залишається лише екологічна частина земельного права –

землеохоронні норми та інститути.

На основі сказаного можна дійти висновку, що сьогодні земельне право носить галузевий

характер, а екологічне – комплексний. Тому співвідноситися ці галузі права повинні як галузеве і

комплексне, або як окреме і загальне.

Проілюструвати співвідношення земельного та екологічного права можна звернувшись до

загальної теорії права, зокрема, використавши теоретичну модель комплексних галузей права,

запропоновану проф. єєвим. Відповідно до цієї теорії галузі права займають неоднакове

становище в системі права й поділяються на основні і комплексні.

Комплексні галузі складаються на базі основних у зв’язку з необхідністю спеціалізованого

регулювання окремих специфічних груп суспільних відносин. Зовнішнім виразом існування

комплексних (спеціалізованих) галузей є наявність відособлених нормативних актів, що містять

специфічні норми, деякі своєрідні принципи і положення, окремі специфічні засоби регулювання.

Прикладами комплексних спеціалізованих галузей права є транспортне, податкове право і т. і.

Іншим видом комплексних галузей права є інтегровані галузі, які утворюються на основі

інтеграції їх структурних підрозділів. Саме такою галуззю права і є екологічне право, основні

структурні підрозділи якого – водне, лісове, надрове, фауністичне право, об’єдналися з метою

ефективного регулювання охорони довкілля в цілому.

Норми, що входять до складу комплексних галузей права мають "подвійну" прописку: будучи

інститутами і нормами комплексної галузі, вони охоплюються одночасно і відповідними основними

галузями права і на них розповсюджуються загальні положення відповідних основних галузей. Таким

чином, відбувається своєрідне подвоєння структури права.

Підтвердженням цього є також співвідношення об’єктів правового регулювання обох галузей

права – екологічного та земельного. Земля – найважливіша частина довкілля, основа всіх інших,

пов’язаних з нею природних об’єктів – лісів, вод, надр, тваринного та рослинного світу і т. і. Без

використання земель практично неможливим є використання інших природних ресурсів. Навколишнє

природне середовище як основний об’єкт екологічного права відповідно до Закону України "Про

охорону навколишнього природного середовища" є сукупністю природних і природно-соціальних

умов та процесів, тобто йому властивий теж комплексний характер.

Сьогодні взаємодія екологічного та земельного права істотно ускладнюється у зв’язку з

екологізацією земельного права, внаслідок чого земельно-правові норми приводяться у відповідність

до екологічних вимог. Це проявляється по багатьох напрямках: при регулюванні планування,

зонування і прогнозування використання земельного фонду; при землеустрої; наданні та вилученні

земель; при здійсненні державного контролю за використанням та охороною земель і т. і.

Про те процеси екологізації абсолютно не означають злиття екологічного та земельного права

чи поглинання першим другого. Землеохоронні норми стають структурними системами земельного

законодавства.

8). Т. Жиравецький ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ ЗА ЦІЛЬОВИМ ПРИЗНАЧЕННЯМ ЯК ПРИНЦИП ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХI регіональної науково-практичної конференції

(3-4 лютого 2005 р.)

Основу правового регулювання земельних відносин становлять принципи, які відображають

характер і тенденції розвитку земельного права. Принципами права прийнято вважати основні

положення, вихідні ідеї, що відзначаються універсальністю, загальною значущістю, вищою

імперативністю і відображають істотні положення права. Принципи земельного права реалізуються

шляхом відтворення цих положень у земельному законодавстві, які пронизують його систему та

вдосконалення разом з її розвитком.

Ціла група принципів земельного права зумовлена специфікою об`єкта земельних відносин –

земель, яким властиві такі риси, як просторова обмеженість, постійність місцезнаходження,

незамінність у процесі сільськогосподарського виробництва, родючість. Найбільш повно особливості

земельних відносин виявляються в землях сільськогосподарського призначення.

Ці особливості дають змогу виділити такі принципи земельного права, як пріоритет

сільськогосподарського землекористування; цільовий характер використання земель; стабільність

землекористування; принцип раціонального використання земель.

Принцип цільового використання земель пронизує зміст усіх інститутів земельного права,

виходячи з того, що цільове призначення земель – це встановлені законодавством порядок, умови,

межа експлуатації (використання) земельних ділянок для досягнення конкретних цілей з урахуванням

категорій земель, який мають особливий мають особливий правовий режим.

Цільове призначення земельних ділянок, наданих громадянам та юридичним особам у власність

чи постійне користування, зазначається у державних актах на право власності на земельну ділянку та

на право постійного користування земельною ділянкою. З цією метою у формі бланків зазначених

державних актів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2002 р. "Про