Тема 1 . Предмет І система земельного права (стр. 12 )

5) відшкодування заподіяних збитків. (Підстави та порядок відшкодування збитків громадянам –

землевласникам та землекористувачамами визначені ст. ст.156-157ЗК України, ст.28 Закону України

"Про оренду землі", постановою Кабінету Міністрів України" Про порядок визначення та відшкодуваня

збитків власникам землі і землекористувачам" від 19 квітня 1993 року № 000. Доцільно зазначити, що

підставами відшкодування збитків можуть бути як правомірні дії (викуп земельної ділянки для

суспільних потреб) так і неправомірні дії (земельне правопорушення). Відповідно до ст.146 ЗК України

викуп земельних ділянок для суспільних потреб здійснюється за рішенням органів місцевого

самоврядування або за рішенням органів державної виконавчої влади, а відповідно до ст.51 Закону

України" Про власність" таке рішення виноситься судом. У даному випадку необхідно застосовувати

норми ЗК України, як спеціального закону, що прийнятий пізніше. Закон України "Про оренду землі" в

новій редакції уточнює положення щодо підстав та розмірів відшкодування збитків орендарям.

Згідно зі ст.28 цього Закону орендар має право на відшкодування збитків, яких він зазнав

унаслідок невиконання орендодавцем умов, визначених договором оренди землі. Збитками

вважаються:1) фактичні втрати, яких орендар зазнав у зв’язку з невиконанням або неналежним

виконанням умов договору орендодавцем, а також витрати, які орендар здійснив або повинен

здійснити для відновлення свого порушеного права;2) доходи, які орендар міг би реально отримати в

разі належного виконання орендодавцем умов договору. Розмір фактичних витрат орендаря

визначається на підставі документально підтверджених даних);

6) застосування інших, передбачених законом, способів. (Серед таких способів можна назвати,

наприклад, притягнення до юридичної відповідальності органів виконавчої влади та органів місцевого

самоврядування за порушення права власності на землю або за видання актів, які порушують права

власників земельних ділянок (ст. ст.154, 155 ЗК України).

Згідно з главою 25 ЗК України захист порушених земельних прав громадян може здійснюватись

як в судовому, так і позасудовому порядку. В той же час аналіз чинного законодавства дозволяє

зробити висновок, що в ЗК України штучно виділені окремі категорії земельних спорів, які можуть

розглядатися органами місцевого самоврядування і органами виконавчої влади з питань земельних

ресурсів. З урахуванням конституційних положень розподілу державної влади в Україні на

законодавчу, виконавчу та судову (ст.6 Конституції України), гарантування захисту прав і свобод

громадян судом (ст.55 Конституції України), відсутності у спеціальному законодавстві, яке визначає

правове становище та повноваження органів місцевого самоврядування, Державного комітету по

земельних ресурсах, територіальних органів земельних ресурсів повноважень щодо вирішення

земельних спорів, вважаємо за доцільне вилучити із ЗК України норми, які регулюють відносини

порядку розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади

з питань земельних ресурсів.

6). ПОНЯТТЯ ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ ВЛАСНИКАМ ЗЕМЛІ ТА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧАМ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XVІІ регіональної науково-практичної конференції (3-4 лютого 2011 р.)

Інститут відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам вперше був за-

кріплений національним законодавством у 20 – х рр. ХХ ст. У процесі історичного розвитку

він зазнав суттєвих змін і доповнень. Особливості сучасного правового регулювання відшко-

дування збитків власникам землі та землекористувачам визначені спеціальною главою чинно-

го Земельного кодексу України (Глава 24) .

На даний час категорію відшкодування збитків необхідно розглядати у декількох зна-

ченнях. Зокрема, відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам є: 1) формою

відповідальності певного суб’єкта за порушення договірних зобов’язань або вчинення делікту;

2) суб’єктивним правом власника землі (землекористувача) вимагати компенсації завданих

збитків; 3) юридичним обов’язком заподіювача шкоди; 4) способом захисту прав на земельну

ділянку. Крім того, однією з найвагоміших новел вітчизняного земельного права є визнання на

законодавчому рівні відшкодування збитків гарантією прав власника (землекористувача).

У правовій науці немає однозначної думки щодо визначення поняття гарантій, як немає і

єдиної загальновизнаної позиції стосовно класифікацій правових гарантій. ви-

знає гарантіями систему норм, принципів, умов та вимог, які у сукупності забезпечують доде-

ржання прав і свобод та законних інтересів особи. Також в юридичній літературі гарантії прав

і свобод визначаються як умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення в повному об-

сязі і всебічну охорону прав і свобод особи; система узгоджених факторів, що забезпечують

фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини тощо.

Дослідженням питання гарантій прав на землю займалися ік, Н. І. Василенко,

, І. І. Каракаш, В. І. Федорович та інші.

Зокрема, стверджує, що гарантіями прав на землю є система нормативних

приписів і правових способів, передбачених земельним законодавством (матеріальним і про-

цесуальним), які забезпечують нормальну юридичну можливість відповідних суб’єктів набути

суб’єктивне право, реалізувати його в процесі практичної діяльності, а при порушенні цього

права забезпечити йому належний захист. Також у юридичній літературі гарантії прав на зем-

лю в Україні розглядаються як сукупність правових заходів, які є невід’ємним елементом пра-

вового регулювання земельних відносин в Україні, що спрямовані на раціональне викорис-

тання та охорону землі, забезпечення вільної реалізації права власності на землю всіма

суб’єктами, визначеними в Конституції та законах України.

Таким чином, гарантії – це створення умов та надання таких юридичних засобів держа-

вою, за яких особа вільно і безперешкодно мала б можливість реалізувати закріплене за нею

право. Без гарантій права і свободи людини перетворюються на своєрідні «заяви про наміри»,

що не мають ніякої цінності ні для особи, ні для суспільства.

За формою закріплення відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам є

галузевою гарантією, яка знайшла своє відображення у чинному Земельному кодексі України і

спрямована на реалізацію передбаченого Основним Законом права власності.

Крім того, за критерієм характеру правових норм відшкодування збитків власникам зем-

лі та землекористувачам є матеріальною гарантією, що передбачає можливість особи вимагати

поновлення свого порушеного права власності (користування). А визначений земельним зако-

нодавством порядок відшкодування збитків швидше можна віднести до процедурних, а не до

процесуальних гарантій. Норми – гарантії процедурного характеру не містять визначених ста-

дій, передбачають спрощений порядок встановлення фактів, і реалізація їх здійснюється не

судом, а іншими уповноваженими організаціями. Процедура відшкодування збитків полягає у

здійсненні юридично значимих дій, спрямованих на реалізацію покладених на учасників земе-

льних правовідносин суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Такі юридичні дії можуть

мати місце, наприклад, при визначення розміру і складу збитків спеціальними комісіями.

Ще однією класифікацією юридичних гарантій є їх поділ на гарантії реалізації, гарантії

охорони та гарантії захисту. На відміну від охорони прав, яка завжди передбачає превентивні

заходи, спрямовані на запобігання порушенню прав, об’єктом захисту завжди є вже порушене

право особи, що викликає необхідність застосування відповідних засобів і способів для його

поновлення. Саме таку мету переслідує інститут відшкодування збитків власникам землі та

землекористувачам - відновлення порушеного або іншим чином незабезпеченого права корис-

тування або права власності на земельну ділянку. Внаслідок цього, визначаючи його місце у

системі юридичних гарантій, відшкодування збитків потрібно розглядати як гарантію захисту

прав.

Важливим питанням є з’ясування змісту відшкодування збитків як земельно – правової

гарантії прав власників і користувачів на належні їм земельні ділянки. Аналіз вище наведених

наукових підходів до визначення поняття гарантій надає можливість зробити висновок, що

змістом правових гарантій є сукупність двох взаємозалежних елементів: способів захисту від-

повідного права та правових засобів реалізації діяльності.

Власник (користувач) земельної ділянки має право вимагати поновлення свого поруше-

ного права власності (користування) шляхом застосування закріплених в ЗК способів, одним з

яких визначено відшкодування заподіяних збитків. Відшкодування збитків власникам землі та

землекористувачам як спосіб захисту прав на землю полягає у здійсненні правових дій держа-

вних органів, інших уповноважених осіб, які безпосередньо спрямовані на усунення порушень

та відновлення земельних прав власників (користувачів) земельних ділянок за їх зверненням.

Кожен передбачений законом спосіб захисту реалізується за допомогою відповідних йо-

му засобів – подання скарг, заяв, позовів тощо. Як правило, спосіб захисту може бути реалізо-

ваний за допомогою кількох альтернативних законних засобів за вибором уповноваженої осо-

би.

У сучасній земельно – правовій літературі існує думка про те, що гарантії захисту пови-

нні передбачати поділ способів захисту прав на землю на міри відповідальності і міри захисту.

Варто наголосити, що відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам як гаран-

тію захисту неможливо однозначно визначити категорією захисту або категорією відповідаль-

ності. Адже, крім того, що відшкодування збитків є способом захисту прав на землю, цей ін-

ститут безперечно є загальною формою цивільної відповідальності заподіювача шкоди.

Головною ознакою, яка лежить в основі розмежування понять «захисту» і «відповідальності»

є мета їх застосування.

Відповідальність перш за все передбачає створення негативних правових наслідків для

порушника, позбавлення його певних благ і цінностей внаслідок вчинення ним факту право-

порушення. А використання певного способу захисту завжди спрямоване на поновлення по-

рушених прав власника чи користувача земельної ділянки. Відшкодування збитків переслідує

подвійну мету – як поновлення порушених прав, так і завдання негативних наслідків заподію-

вачу шкоди. Однак, в контексті категорії відповідальності можна говорити про відшкодування

збитків лише в тому випадку, коли підставою для їх компенсації було вчинення неправомір-

них дій і заподіяння шкоди такими діями. Натомість відшкодування збитків власникам землі

та землекористувачам за Земельним кодексом України передбачено також для випадків вчи-

нення деяких правомірних дій. В цьому разі компенсація завданих збитків не може розгляда-

тися через призму юридичної відповідальності.

Необхідно зазначити, що передбачена правовими нормами можливість вимагати від-

шкодування збитків є не тільки гарантією права, але й самостійним правом, що відповідає те-

оретико – правовій структурі суб’єктивного права особи. Структурними елементами права на

відшкодування збитків треба визначити 1) можливість власника (користувача) земельної діля-

нки одержати відшкодування збитків (за структурою суб’єктивного права – це право на свої

дії, які в даному випадку носять пасивний характер); 2) можливість вимагати від порушників

відшкодування завданої шкоди (право на чужі дії); 3) можливість власника (користувача) зе-

мельної ділянки звертатися до державних органів чи уповноважених осіб за захистом, приму-

совим забезпеченням свого права на відшкодування збитків у випадку відмови заподіювача

шкоди від їх компенсації (право на забезпечувальні дії держави). Цим, власне, і підтверджу-

ється визначення відшкодування збитків матеріальною гарантією за критерієм характеру пра-

вових норм, які її закріплюють.

Норми права, які передбачають право або обов’язок особи, є матеріально – правовими.

Процесуально – правові регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків.

Застосування процесуальних норм – гарантій при здійсненні відшкодування збитків матиме

місце в разі відмови заподіювача шкоди від компенсації та звернення власника чи користувача

земельної ділянки до уповноважених суб’єктів за захистом свого права.

Узагальнюючи всі наведені особливості земельно – правового інституту відшкодування

збитків власникам землі та землекористувачам, дослідження яких було проведено крізь при-

зму категорії юридичних гарантій, можна запропонувати таке його визначення. Відшкодуван-

ня збитків власникам землі та землекористувачам є однією із законодавчих гарантій прав на

землю, яка забезпечує можливість власнику (користувачу) земельної ділянки вимагати від за-

подіювача шкоди компенсації завданих ним негативних наслідків майнового характеру, з ме-

тою поновлення та належної реалізації свого права власності чи права користування земель-

ною ділянкою.

7). Способи захисту прав у земельних відносинах / О. Подцерковний // Право України - 2009. - № 9. - С. 34-39.

ТЕМА 16. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО СТИМУЛЮВАННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ.

1). Шляхи удосконалення законодавчого регулювання грошової оцінки

земельних ділянок/Діана Бусуйок//Право України№ 3. - С. 166-173.

2). Гуз І. Проблеми оподаткування земельним податком / і. Гуз // Юридичний журнал.

-2003. -№ 5 - С. 52-62.

ТЕМА І 7. ПРАВОВА ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬ

1). Вівчаренко О. Окремі аспекти правової охорони земель в Україні / Олег Вівчаренко // Юридична Україна№ 10. - С. 94-102.

2). Вівчаренко охорона земель в Україні: монографія / Олег Антонович Вівчаренко. - К,: Юрінком Інтер, 20с.

3). Ґрунти як об'єкт правової охорони / Н. Гавриш // Вісник Львівського університету. Серія юридичнаВипуск 35. - С. 346-349.

4). С Правова охорона ґрунтів в Україні: Монографія / - Одеса, 20с,

5). Дмитренко охрана земель в Украине. Монография /

А. - К. УАВС, 1994.-170 с.

6). Економіко-правова та екологічна охорона земель / В. Миронов // Право України№ 8. - С. 59-61.

7). Оверковська і засади охорони земель від забруднення та псування в Україні: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец 12.00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / . - К., 20с.

8). Петлюк Ю Правова охорона як основний змістоутворюючий елемент правового режиму земель оздоровчого призначення / Юрій Петлюк // Юридична Україна. -2008. -№ 7,- С. 86-90.

9). Янчук охорона земель сільськогосподарського призначення / -К., 19с.

ТЕМА 18. ЗЕМЕЛЬНИЙ ПРОЦЕС

1). Поняття та юридична природа застосування норм земельного права / Людмила Довгай // Юридична Україна, - 2010. - № 5. - О 72-76.

2). Лейба Л Б. Деякі питання судового захисту земельних прав / // Земельне право України. Теорія і практика№ 4. - С. 11-17.

3). Лейба і спори та порядок їх вирішення / Людмила Василівна Лейба; за ред, проф. . - X : Право, 20с.

4). Поняття та особливості земельних юрисдикційних правовідносин / Ярослава Лисенко // Юридична Україна, № 9. - С. 80-86.

5). Юрисдикція судів з розгляду земельних спорів розмежування чи конкуренція? /А. Осетинський // Право України№ 9. - С. 45-48.

6). Погрібний О. Щодо місця інституту земельних спорів у системі земельного права / О. Погрібний // Право України№ 9. - С.

7). Снідезич О. Окремі питання класифікації цивільних позовів у справах, що виникають із земельних правовідносин / О. Снідевич /У Право України№ 2. - С 98-101.

8). Проблеми визначення підвідомчості земельних спорів господарським судам України / М. Стахурський // Право України, - 2009, - № 9. - С. 62-67.

9). Філюк П. Окремі питання вирішення земельних спорів як наслідок реформування

судозо-правової системи України / Петро Філюк // Юридична Україна№

3.-С. 83-86.

ТЕМА 19. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

1). Антонюк Н. САМОВІЛЬНЕ ЗАЙНЯТТЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ: ЗМІСТ СУСПІЛЬНО-НЕБЕЗПЕЧНОГО ДІЯННЯ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XIV регіональної науково-практичної конференції (6 лютого 2008 р.)

У 2007 році Кримінальний кодекс України (далі – КК України) було

доповнено статтею 197№ “Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне

будівництво”. Цей крок законодавця обумовлений тим, що факти захоплень

земельних ділянок зросли до вражаючих масштабів. Так, за період з 2001-го по

2005 рік площа самовільно зайнятих земельних ділянок збільшилась відповідно з

138 тис. га до 1 млн. 173 тис. га. Появу нової кримінально-правової норми, яка

встановлює кримінальну відповідальність за самовільне зайняття земельної

ділянки слід визнати позитивною. Однак, ряд питань, що стосуються ознак цього

складу злочину потребують оцінки з точки зору кримінального права. Одним із

найбільш актуальних, на наш погляд, є питання про те, що слід розуміти під

суспільно-небезпечним діянням – “самовільним зайняттям земельної ділянки”.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про державний контроль за

використанням та охороною земель”, під самовільним зайняттям земельної

ділянки слід розуміти будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання

не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до

встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що

посвідчує право на неї та до його державної реєстрації. Із цього визначення

можна зробити хибний висновок про те, що діяння у злочині, передбаченому ст.

197№ КК України може виражатися у двох формах: 1) будь-які дії особи, які

свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки, 2) будь-які

дії особи, які свідчать про намір використовувати земельну ділянку до

встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що

посвідчує право на неї та до його державної реєстрації.

У вказаному законодавчому формулюванні самовільного зайняття земельної

ділянки законодавець чітко вказує, що у першій формі діяння – “фактичному

використанні...”, мова йде про не надану особі земельну ділянку. Що ж до другої

форми діяння – “будь-яких дій особи, які свідчать про намір використовувати

земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання

документа, що посвідчує право на неї та до його державної реєстрації”, –

законодавець жодної вказівки не робить. Виходячи із логіко-юридичного

тлумачення, слід констатувати, що мова йде про будь-які дії особи, які свідчать

намір використовувати надану особі земельну ділянку до встановлення її меж у

натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї та до

його державної реєстрації. Адже, вести мову про встановлення меж ділянки у

натурі щодо не наданої ділянки абсурдно.

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування

земельною ділянкою посвідчується державним актом на право власності на

земельну ділянку або державним актом на право постійного користування

земельною ділянкою. Однак, на практиці часто громадяни та юридичні особи,

яким земельні ділянки надані у власність чи користування рішеннями органів

виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, приступають до їх

використання до виникнення права власності чи права користування ними, тобто

до оформлення правовстановлюючих документів – державного акту на право

власності на земельну ділянку або державного акту на право постійного

користування земельною ділянкою. Фактично значну частину дій по отриманню

земельної ділянки вони вже вчинили.

Із буквального тлумачення поняття “самовільне зайняття земельної

ділянки”, яке дане у ст. 1 Закону України “Про державний контроль за

використанням та охороною земель” ми мали б зробити висновок, що такі дії

містять ознаки складу злочину, передбаченого ст. 197№ КК України. Проте, не

слід забувати про ще один підзаконний нормативно-правовий акт, в якому

Державний комітет України по земельних ресурсах звернув увагу на неоднакове

трактування терміну “самовільне зайняття земельної ділянки”, що часто

призводить до порушення прав громадян-землекористувачів. У Листі

Державного комітету України по земельних ресурсах від 16.08.2006 № 14-17-

4/6045 “Щодо застосування терміну “самовільне зайняття земельної ділянки”

вказано, що дії землекористувача, який набув право на землю в установленому

законодавством порядку, не можна кваліфікувати як самовільне зайняття

земельної ділянки. Їх слід розглядати як використання земельних ділянок без

правовстановлюючих документів. З наведених положень слідує, що будь-які дії,

які свідчать про намір використовувати земельну ділянку та й саме використання

відведеної землекористувачеві земельної ділянки до встановлення її меж у натурі

(на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї та до його

державної реєстрації, не тягне ні кримінальної, ні адміністративної

відповідальності.

Очевидно, що поняття “самовільного зайняття земельної ділянки”, яке дане

у ст. 1 Закону України “Про державний контроль за використанням та охороною

земель” та роз’яснення, які містяться у Листі Державного комітету України по

земельних ресурсах від 16.08.2006 № 14-17-4/6045 “Щодо застосування терміна

“самовільне зайняття земельної ділянки” є виявом колізії, оскільки по різному

вирішують єдине питання. Одне і те саме поняття у них розуміється по різному.

Вважаємо, що не можна вважати злочинними дії осіб, які приступили до

використання земельних ділянок, які надані їм у власність чи користування

рішеннями органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. В

таких діях немає суспільної небезпеки. Адже, відповідно до Інструкції про

порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право

власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною

ділянкою та договорів оренди землі (затв. Наказом Державного Комітету України

по земельних ресурсах від 04.05.99 р. № 43), встановлення меж у натурі і

оформлення державного акту на право власності на земельну ділянку чи

державного акту на право постійного користування земельною ділянкою

видається на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого

самоврядування.

Видається, що з метою уникнення помилок у правозастосуванні доцільно

внести відповідні зміни у ст. 1 Закону України “Про державний контроль за

використанням та охороною земель”, виключивши із неї вказівку на віднесення

до самовільного зайняття земельної ділянки “будь-яких дій, які свідчать про

намір використовувати надану (авт.) земельну ділянку до встановлення її меж у

натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї та до

його державної реєстрації”.

Фактичне використання не наданої земельної ділянки полягає у

використанні земельної ділянки без наявності підстав для набуття права на

землю. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права

користування земельними ділянками із земель державної або комунальної

власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого

самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на

яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації. Право власності та право

постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її

власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право

постійного користування земельною ділянкою та його державної реєстрації. Як

фактичне використання не наданої земельної ділянки слід розглядати і випадки,

коли строк користування самовільно чи тимчасово зайнятими земельними

ділянками закінчився.

Щодо висловленої у кримінально-правовій літературі позиції, що під

самовільним зайняттям земельної ділянки необхідно розуміти намір

використовувати земельну ділянку без дозволу органів виконавчої влади або

органів місцевого самоврядування, зазначимо таке. Відповідно до теорії

кримінального права, так зване виявлення умислу (“голий умисел”), тобто намір

вчинити злочин, який не виразився зовні у конкретних діяннях, не є злочином, не

тягне кримінальної відповідальності, а отже і кримінально-правовій кваліфікації не

підлягає. Сам термін “намір” означає задум, бажання щось зробити. Видається, що

сам задум використовувати не надану особі земельну ділянку не можна вважати

злочином, оскільки він ніяк не проявляється в дійсності, і, як наслідок, повинен

розглядатися як “голий умисел”.

Як розцінювати дії особи, яка обгородила неналежну їй земельну ділянку

однак ще не приступила до самого її використання? вказує на те,

що самовільне захоплення земельної ділянки є закінченим злочином з моменту

вчинення дій, які свідчать про намір особи використовувати чи про фактичне

використання земельної ділянки. Очевидно, що якщо особа вчиняє будь-які дії,

які вказують на її умисел використовувати не надану їй земельну ділянку, вести

мову про “голий умисел” вже не можна. Адже бажання особи знайшли певне

відображення у дійсності, матеріалізувалися. Обгородження ділянки ще не є її

використанням у буквальному змісті цього слова. Але такі дії є зайняттям

земельної ділянки. Термін “зайняття” означає захоплення, закріплення за собою,

розташування де-небудь. Фактичне обгородження земельної ділянки, недопуск

до неї власника без реального її використання є таким ж суспільно-небезпечним

як і фактичне використання такої ділянки. Адже, власнику фактично може

заподіюватися шкода у зв’язку з неотриманням доходу від земельної ділянки,

неможливістю використовувати її за призначенням.

Таким чином, під самовільним зайняттям земельної ділянки (діянням у

злочині, передбаченому ст. 197№ КК України) слід розуміти будь-які дії особи,

які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки або

бажання використовувати не надану земельну ділянку (обгородження,

встановлення перешкод для доступу до земельної ділянки тощо).

2). Світличний О. Правові аспекти застосування терміна „самовільне зайняття земельної ділянки" / Олександр Світличний // Підприємництво, господарство і право. -2010. -№ 1.-С. 100-103.

3). Відповідальність за земельні правопорушення / Р. Стасюк// Юридична

Україна№ 4. - С. 61-64.

4). Проблеми визначення підвідомчості земельних спорів

господарським судам України / М. Стахурський // Право України, - 2009, - № 9. -

С. 62-67.

5). Ільницький О. Провадження у справах за адміністративними позовами про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності //Матеріали регіональної науково-практичної конференції, Львів.-2011, с.136-139.

Закріплена у нормах Конституції України, ЦК України, а також ЗК України непоруш-

ність права власності не має абсолютного характеру. Універсальною умовою для його обме-

ження є превалювання над її особистісним інтересом, на задоволення якого спрямоване воло-

діння, користування та розпорядження власним майном, інтересу певної референтної

соціальної спільноти, що в «державницькому» суспільстві проявляється у інтересі держави чи

квазідержавного публічного утворення.

Ст.41 Конституції України передбачає, що примусове відчуження об’єктів права прива-

тної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на

підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодуван-

ня їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх

вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Частково розвиток

цього конституційного положення було закріплено у нормах Земельного та Цивільного кодек-

сів, а продовжено у Законі України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів неру-

хомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних

потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17.11.2009 р. (надалі – Закон).

Закон закріпив юридично вірну та обґрунтовану концепцію, за змістом якої у разі не-

отримання згоди власника земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній

розміщені, з викупом цих об’єктів для суспільних потреб, зазначені об’єкти можуть бути при-

мусово відчужені у державну чи комунальну власність за рішенням суду (ст.15). Вказана кате-

горія справ стала не лише одним із первістків «агресивних» у відношенні до прав, свобод та

інтересів осіб форм діяльності судової влади незалежної України, але й серйозним випробу-

ванням для функціонування адміністративного судочинства.

Включена до КАС України Законом ст.183-1 визначає лише окремі формально-

процесуальні моменти провадження у справах за адміністративними позовами про примусове

відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мо-

тивів суспільної необхідності, однак не дає відповіді на ключові питання предмету та його за-

кономірностей дослідження судами у таких справах. Відповідь на це можна отримати лише

шляхом комплексного та системного дослідження КАС України в цілому та Закону.

Основні елементи правовідносин, які підлягають дослідженню адміністративними суда-

ми при вирішенні пред’явлених позовів повинні ґрунтуватися на перевірці правового статусу

суб’єкта владних повноважень, який звернувся із позовом, правового статусу земельної ділян-

ки та іншого об’єкту нерухомості, що на ній розміщений, дотримання формальної процедури

відчуження, визначеної законом у діях суб’єкта владних повноважень.

За змістом п.1 ч.1 ст.107 КАС України першим і найважливішим моментом з точки зору