Тема 1 . Предмет І система земельного права (стр. 6 )

рішенням суду. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби,

цінні папери набувається за рішенням суду (ч. 4 ст. 346 ЦК). З цієї норми випливає, що державна

реєстрація прав на нерухомі речі, набуті за давністю, здійснюється лише на підставі рішення суду. Це

не означає, однак, що рішення суду в таких випадках є підставою виникнення права власності. Воно

виникає на підставі набувальної давності. Варто погодитись із іним, на думку якого,

рішення суду про визнання набуття права власності на підставі набувальної давності має лише

правозакріплювальне, а не прововстановлювальне (конститутивне) значення.

На противагу набувальній давності у Цивільному кодексі України відповідно до ст. 119 ЗК

України сплив строку набувальної давності не є безпосередньою підставою для виникнення права

власності або права користування земельною ділянкою. Він є лише умовою застосування інших

способів встановлення цих прав. Так, відповідно до ч. 1 ст. 119 ЗК України громадяни, які

добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не

мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть

звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про

передачу її у власність або надання у користування. Причому згідно з ч. 2 ст. 119 Земельного кодексу

передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності

здійснюється в порядку, встановленому цим кодексом.

На підставі цих норм можна зробити висновок про те, що набувальна давність за Земельним

кодексом України не є підставою виникнення права власності чи права користування земельною

ділянкою, юридичним фактом яким безпосередньо встановлюється відповідне речеве право. Вона є

умовою для виникнення цих прав з інших підстав, передбачених Земельним кодексом України.

Виникнення права власності на підставі набувальної давності повинно підтверджуватися у

процесуальному порядку, передбаченому для встановлення фактів, що мають юридичне значення

(глава 37 ЦПК України). Цим шляхом іде, зокрема, судова практика Російської Федерації. Відповідно

до постанови Пленуму Вищого арбітражного суду РФ від 31 жовтня 1996 р. № 13 арбітражному суду

серед інших справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, підвідомчі справи про

встановлення факту добросовісного, відкритого і безперервного володіння як своїм власним

нерухомим майном протягом 15 років або іншим майном протягом 5 років.

Набувальна давність є юридичним фактом. Отож, якщо в суді буде встановлено факт спливу

строку набувальної давності, це означатиме, що право власності виникло. Рішення суду про

встановлення факту спливу строку набувальної давності не замінюватиме собою державної реєстрації

права власності на нерухоме майно, а буде підставою для її проведення.

Підтвердження судом виникнення права власності на підставі набувальної давності може

відбуватися не лише в окремому провадженні, а й при вирішенні спору. Якщо при розгляді справи про

встановлення факту спливу строку набувальної давності виникне спір про право, суд повинен

залишити заяву без розгляду і роз’яснити заявникові його право подати позов на загальних підставах.

У порядку позовного провадження, у разі виникнення спору, може бути підтверджено набуття права

власності за давністю також на речі, які не передбачені в ч. 4 ст. 346 Цивільного кодексу України. У

зв’язку з цим доповнення Цивільного процесуального кодексу України самостійною категорією справ

окремого провадження про набуття права власності за давністю (новою главою ЦПК), як це

пропонують окремі вчені, видається недоцільним.

13). М. Дмух, АДМІНІСТРАТИВНО – ПРАВОВІ СПОСОБИ НАБУТТЯ ГРОМАДЯНАМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ: КЛАСИФІКАЦІЯ Й ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

В УКРАЇНІ. Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2003 р.)

Одним із ключових питань земельної реформи в Україні є створення нової юридичної схеми

земельних відносин, що істотно відрізняється від колишньої схеми, побудованої на принципах

монопольного права державної власності на землю. Складовою частиною цієї юридичної схеми має

стати чітко нормативно регламентована й перевірена у правозастосовній діяльності система способів

набуття громадянами права приватної власності на землю.

Виходячи з критерію методу правового регулювання, який покладено в основу регламентації

правовідносин щодо набуття громадянами права власності на землю, можна виокремити групу

адміністративно-правових способів набуття права власності.

Основною ознакою, що характеризує адміністративно-правові способи набуття права власності

на землю, є імперативний характер правового регулювання зазначених правовідносин та ключова роль

у їх здійсненні державних органів. При цьому варто розрізняти так звані "чисті" адміністративно-

правові способи набуття громадянами права власності на землю, для яких є характерною наявність

адміністративного акта уповноваженого державного органу (органу місцевого самоврядування), що є

підставою набуття відповідного права, й інші способи, які характеризуються меншим ступенем участі

державних органів, зокрема відсутністю відповідного адміністративного акта.

Прийняті за більш ніж 10-річну історію проведення земельної реформи в Україні нормативно-

правові акти (більшість з яких є підзаконними) не дають змоги виробити чітку систему

адміністративно-правових способів набуття громадянами права власності на землю. Уперше відносно

визначену систему таких способів зафіксовано в Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 р.

Зокрема, серед правових способів набуття громадянами права власності на землю, передбачених ст. 81

ЗК України, можна виділити три способи, що мають адміністративно-правовий характер:

1) безоплатна передача із земель державної та комунальної форми власності;

2) приватизація земельних ділянок, що були раніше надані громадянину в користування;

3) виділення у натурі (на місцевості) належної громадянину земельної частки (паю).

Цей перелік фактично повторюється у ч. 3 ст. 116 ЗК України, за винятком деяких відмінностей.

Зокрема, п. "б" ч. 3 ст. 116 ЗК України передбачено такий спосіб набуття права власності на земельну

ділянку, як одержання його внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських

підприємств, установ, організацій. Цей спосіб фактично тотожний передбаченому ч. 1 ст. 81 ЗК

України – виділення в натурі (на місцевості) належної громадянину земельної частки (паю).

Текстуальна розбіжність у формулюваннях не свідчить про наявність двох різних правових способів,

оскільки виділення в натурі земельної частки (паю) є, на нашу думку, складовою частиною одержання

права власності на землю e процесі приватизації державних і комунальних сільськогосподарських

підприємств, установ, організацій. Саме з цього правового способу вважаємо за можливе розпочати

аналіз особливостей правової регламентації адміністративно-правових способів набуття громадянами

права приватної власності на землю.

Виділення в натурі (на місцевості) належної громадянину земельної частки (паю) як спосіб

набуття права власності на землю слід вважати одним sз "найстарших", оскільки він є органічним

продовженням процесу паювання землі і був започаткований ще 1994 р., на зорі реформування

земельної сфери. За своїми ознаками земельна частка (пай) – це не визначена в натурі земельна

ділянка. Вона є особливою юридичною категорією, її не можна ототожнювати з конкретною

земельною ділянкою, так само, як і з середньою земельною часткою. На підтвердження такої позиції

вважаємо за можливе навести суттєві ознаки, що характеризують земельну частку (пай): вона не існує

як об’єкт матеріального світу; земельна частка має вартісний та кількісний вимір; вартість земельної

частки (паю) визначається нормативним шляхом, виходячи з грошової оцінки переданих у колективну

власність земель та кількості осіб, що мають право на земельну частку (пай); право на земельну частку

334 Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції

(пай) посвідчується особливим документом – сертифікатом на право на земельну частку (пай); право

на земельну частку (пай) є підставою для отримання земельної ділянки в натурі.

Правову регламентацію цього способу проведено ще до прийняття нового Земельного кодексу

України. Основними джерелами правового регулювання є постанова Верховної Ради України "Про

земельну реформу" від 18 грудня 1990 р., постанова Верховної Ради України "Про прискорення

земельної реформи та приватизацію землі" від 13 березня 1992 р., Указ Президента України "Про

невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського

виробництва" від 10 листопада 1994 р., Указ Президента України "Про порядок паювання земель,

переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня

1995 р., Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування

аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р.

Указом Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування

аграрного сектора економіки" визначено часові межі існування інституту права колективної власності

на землю. Зокрема, органи виконавчої влади зобов’язано вжити заходів щодо реформування протягом

грудня 1999 р. – квітня 2000 р. колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної

власності на землю і майно, а також забезпечити протягом 2000–2002 рр. видачу державних актів на

право приватної власності на землю усім бажаючим власникам сертифікатів на право на земельну

частку (пай). Це означало, що протягом 2000–2002 рр., по-перше, повинні були припинити своє

існування колективні сільськогосподарські підприємства як суб’єкти права колективної власності на

землю і, по-друге, останнє свідчення існування колективної власності на землю – сертифікат на

земельну частку (пай) – повинен був бути замінений на державний акт на право власності на землю.

Зважаючи на незавершеність цих процесів на момент прийняття нового Земельного кодексу

України, такий спосіб набуття громадянами права власності на землю, як одержання їх унаслідок

виділення в натурі (на місцевості) належної громадянину земельної частки (паю), був закріплений

законодавчо у Земельному кодексі України (п. "г" ч. 1 ст. 81; п. 3–5 ст. 118; п. 8, 9, 16, 17 Перехідних

положень Земельного кодексу України).

Виділення в натурі (на місцевості) належної громадянину земельної частки (паю) не можна

відносити до так званих "чистих" адміністративно-правових способів набуття права власності на

землю, оскільки для своєї реалізації цей спосіб не потребує видання адміністративного акта

уповноваженим органом держави (місцевого самоврядування), а лише вчинення відповідних дій

самим громадянином. Роль державних органів зводиться у цьому випадку до вчинення тільки

технічних реєстраційних функцій.

Іншим способом набуття громадянами права власності на землю в Україні є безоплатна

передача із земель державної і комунальної власності. Цей правовий інститут не є новим, оскільки був

регламентований ще Земельним кодексом України у редакції 1991 р.

Норми безоплатної передачі визначені ст. 121 Земельного кодексу України й відрізняються

залежно від мети надання земельної ділянки.

Адміністративний характер правового регулювання цього способу набуття громадянами права

власності на землю особливо характерно виражається в імперативному законодавчому визначенні

майбутнього цільового використання відповідної земельної ділянки, що є передумовою її надання.

Цей спосіб відносить до так званих "чистих" адміністративно-правових способів набуття громадянами

права власності на землю, оскільки потребує для своєї реалізації видання уповноваженим органом

держави (місцевого самоврядування) спеціального адміністративного акта – рішення про передачу

земельної ділянки у власність (ч. 10 ст. 118 ЗК України).

Джерелами правового регулювання цього способу набуття громадянами права власності на

землю, крім Земельного кодексу України, є підзаконні нормативно-правові акти. Більшість з них

прийнята ще до введення в дію нового Земельного кодексу України, але продовжують діяти в частині,

що не суперечить нормам Земельного кодексу України. Серед них, зокрема, можна назвати Декрет

Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 р., Порядок

передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам України, затверджений наказом

Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 р. № 10 та інші.

У зв’язку з поширеним у законодавстві та наукових джерелах застосуванням терміна

"приватизація" для позначення одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної

власності як способу набуття громадянами права власності на землю постає питання щодо

розмежування цього способу та способу, передбаченого п. "в" ч. 1 ст. 81 ЗК України – приватизація

земельних ділянок, що перебувають у користуванні громадян.

У наукових джерелах не існує єдиного виробленого підходу стосовно розуміння правової

природи та значення терміна "приватизація". Одні визначають приватизацію як процес передачі

земельних ділянок із власності держави у власність недержавних фізичних та юридичних осіб

(Т. Ковальчук, О. Заєць). При цьому за особливістю суб’єктного складу автори підходу виокремлюють

декілька складових приватизації: отримання земельних ділянок у власність громадянами України із

земель запасу, крім для цілей ведення С(Ф)Г; отримання земельних ділянок у власність, наданих

раніше у користування; приватизація громадянами України ділянок для заняття С(Ф)Г; приватизація

землі громадянами через колективні форми власності.

В. Андрейцев визначає поняття "приватизація" як спеціальний різновид земельно-

процесуальних правовідносин, за якими за допомоги активної діяльності їх суб’єктів здійснюється

перерозподіл земельного фонду України та виникає право приватної власності громадян на земельні

ділянки. Як бачимо, єдності стосовно визначення поняття "приватизація землі" немає. Основну

відмінність приватизації від решти способів набуття права власності на майно, зокрема від

безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України, потрібно шукати в Земельному кодексі

України. На нашу погляд, вищезгадані поняття є фактично тотожними. Єдиною відмінністю, яка

випливає з положень Земельного кодексу України, є те, що приватизація як правовий спосіб набуття

права власності на землю стосується земельних ділянок, що вже перебувають у користуванні громадян

(ст. 118 Земельного кодексу України).

Окрім розглянутих способів набуття громадянами права власності на землю, можна вирізнити

ще один спосіб, який є законодавчою новацією й не існував до прийняття нового Земельного кодексу

України. Йдеться про інститут набувальної давності, що передбачений ст. 119 Земельного кодексу

України.

Цей спосіб має змішаний адміністративно-правовий й цивільно-правовий характер. Як інститут

цивільного права набувальна давність має, звичайно, глибокі цивільно-правові корені. Однак

особливість процедури набуття права приватної власності за цим способом, визначена п. 1 ст. 119 ЗК

України, вносить у цей спосіб адміністративно-правовий аспект. Йдеться про необхідність звернення

громадянина, який добросовісно, відкрито і безперервно користувався земельною ділянкою протягом

15 років до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у

власність. Фактично встановлено дозвільний порядок виникнення права власності на землю. Тому

набувальну давність варто віднести до так званих "змішаних способів" набуття громадянами права

власності на земельну ділянку.

На жаль, рівень правової регламентації розглянутих способів набуття громадянами права

власності на землю є недостатнім для забезпечення якісного функціонування та гармонійного

розвитку системи земельних правовідносин, що є передумовою сталого розвитку держави загалом.

Кожен спосіб потребує прийняття низки законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, що

визначатимуть механізм його дії. Прийняття нового Земельного кодексу України стало лише першим

кроком у закладенні основ правового регулювання відносин земельної власності й потребує

подальших кроків щодо розвитку відповідної нормативної бази.

14). Шведова регулювання земельних заставних відносин в Україні: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид, наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / . - К„ 20с.

ТЕМА 8. ПРАВО НА ЗЕМЕЛЬНУ ЧАСТКУ ( ПАЙ).

1). Виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (лаю) як спосіб набуття громадянами права власності на землю: особливості правової регламентації / М. Дмух // Вісник Львівського університету. - Серія юридичнаВипуск 38. - С. 394-398.

2). Кулинич України „Про виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)": Науксзо-практичкий коментар / - К., 20с.

3). Кулініч Павло , Право на земельну частку (пай) та його реалізація // http://www.justinian.com.ua/article.php?id=62

Як відомо, в процесі проведення земельної реформи на селі 6,7 млн. українських селян отримали земельні частки (паї). Однак досвід свідчить, що володіння земельним паєм – це не тільки володіння певним благом, яке селяни отримали від земельної реформи, а й ціла низка правових проблем, з якими селяни стикаються в процесі реалізації права на земельну частку (пай).

Поняття “земельна частка (пай)” введене до законодавства України Указом Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 р. № 000/94 (далі – Указ про прискорення земельної реформи) й пов’язане з паюванням земель колективних сільськогосподарських підприємств (далі – КСП) як одним із головних напрямів земельної реформи в Україні. Слід, однак, відзначити, що можливість паювання земель була передбачена ще Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р. Саме цей кодекс запровадив так звану колективну власність на землю, яка й стала правовою базою паювання сільськогосподарських земель. Крім цього, згідно з зазначеною редакцією кодексу, члени колективних та інших сільськогосподарських підприємств, яким земля була передана в колективну власність, отримали право виходу з нього та виділення в натурі частки землі в розмірі так званої середньої земельної частки.

Однак, передбачений Земельним кодексом України механізм паювання сільськогосподарських земель був дуже недосконалим і на практиці майже не застосовувався. Саме тому початок паювання земель в Україні цілком справедливо пов’язують з прийняттям Президентом України в середині 90-х років двох указів – про прискорення земельної реформи та “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995 р. № 000/95 (далі – Указ про паювання земель).

З набранням чинності вищезгаданими указами паювання земель набуло таких рис. По-перше, в указах Президента України чітко визначено, що при паюванні сільськогосподарських земель КСП та інших сільськогосподарських підприємств право на земельну частку (пай) мають тільки члени сільськогосподарського підприємства, землі якого паюються. Працівники соціальної сфери села та інші громадяни, що мешкають у сільській місцевості, такого права не мають (за виключенням Львівської області, де паювання земель розпочалося до прийняття зазначених указів Президента України на підставі рішень Львівської обласної ради). По-друге, розмір земельної частки (паю) обчислювали комісії, утворені сільськогосподарськими підприємствами з числа їх членів, і затверджувала районна державна адміністрація. На відміну від середньої земельної частки, єдиний розмір якої встановлюється для всіх сільськогосподарських підприємств на території сільської (селищної) ради, розмір земельної частки (паю) є єдиним (рівним) тільки для членів сільськогосподарського підприємства, для якого він обчислений. По-третє, обчислений комісією господарства та затверджений районною державною адміністрацією розмір земельної частки (паю) є постійним (незмінним). Він може бути змінений лише після скасування паювання земель господарства і проведення повторного паювання, а також при уточненні списку членів господарства, які мають право на земельний пай. По-четверте, член господарства, якому надана земельна частка (пай), отримував також державний документ, що посвідчує право на таку частку, – сертифікат на право на земельну частку (пай). Більше того, в сертифікаті зазначаються розмір частки в умовних кадастрових гектарах та вартість у грошовому вираженні. По-п’яте, особа, яка отримала сертифікат на право на земельну частку (пай), має чітко визначене в зазначених указах Президента України право на розпорядження нею шляхом продажу, дарування, міни, застави, передачі в спадщину, а також шляхом виділення земельної частки (паю) в натурі у вигляді земельної ділянки.

Таким чином, земельна частка (пай) являє собою умовну частку сільськогосподарських земель, розмір якої визначений як середній по господарству в умовних кадастрових гектарах. На відміну від земельної ділянки, яка має чітко визначені межі й розмір у фізичних гектарах, місцезнаходження та межі земельної частки (паю) є невизначеними. Громадянин, якому надана земельна частка (пай), не знає точного місця її розташування на полях сільськогосподарського підприємства.

Слід відзначити, що новий Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. № 000-III (далі – ЗК) ввів новий вид земельної частки (паю). Така частка надається громадянам не з земель колишніх КСП, а з земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств при їх приватизації. Правовий режим земельної частки (паю), на яку мають право працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, істотно відрізняється від правового режиму земельної частки (паю), яку отримали члени колективних та інших сільськогосподарських підприємств, що володіли землею на праві колективної власності.

По-перше, право на земельну частку (пай), яку отримали члени КСП, посвідчує виданий від імені держави правовстановлюючий документ – сертифікат на право на земельну частку (пай), тоді як видача таких сертифікатів громадянам, які отримують земельні частки (паї) із земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій у зв’язку з їх приватизацією, законодавство не передбачає. По-друге, право на земельну частку (пай), яку отримали члени КСП, є об’єктом ринкового обігу: воно може відчужуватися на підставі цивільно-правових угод, які не заборонені законом. А право на земельну частку (пай), яку отримують працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, не є об’єктом ринкового обігу. Це право набувається ними на досить короткий час (2-4 місяці), а саме на період з моменту прийняття рішення про виділення земельних часток (паїв) до завершення землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) в натурі у вигляді земельних ділянок та видачі громадянам-власникам цих ділянок державних актів на право власності на землю. Саме тому отримання та реалізація права на земельну частку (пай) регулюють різні норми ЗК.

Правовий режим земельної частки (паю), яку громадяни отримують у процесі приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, визначає ст. 25 ЗК, тобто стаття, яка міститься в основній частині кодексу. А правовий режим земельної частки (паю), які громадяни України отримали в результаті паювання земель, що були передані у колективну власність колективних і деяких інших недержавних сільськогосподарських підприємств, визначають норми Перехідних положень ЗК (пункти 8, 9, 15-17). В даній роботі правовий режим земельних часток (паїв), отриманих громадянами в результаті паювання земель, що були в свій час передані недержавним сільськогосподарським підприємствам у колективну власність, не розглядається, оскільки ми досліджували його раніше. (Див.: Кулинич ії розвитку права власності на землю в сільському господарстві // Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві. – К., 2001. – С. 79-96). Останнє обумовлено тим, що практично всі колективні та інші недержавні сільськогосподарські підприємства-суб’єкти права колективної власності на землю в результаті їх реформування протягом 2000 р. припинили свою діяльність.

Новий Земельний кодекс України не передбачає можливості надання земель у колективну власність, а отже й паювання земель через механізм їх передачі в колективну власність. Фактично отримані в результаті паювання колективних земель земельні частки (паї) є свого роду залишком колишнього інституту права колективної власності на землі сільськогосподарського призначення. З виділенням у натурі (на місцевості) останньої з таких земельних часток (паїв) у вигляді земельної ділянки (саме цей процес активно проходить на селі) відбудеться повне “очищення” земельного законодавства України від інституту колективної власності на землю. Що ж до земельних часток (паїв), отримуваних громадянами в процесі приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, то таке паювання земель може відбутися будь-коли, якщо відповідний орган державної влади чи орган місцевого самоврядування прийме рішення про приватизацію відповідно державного чи комунального сільськогосподарського підприємства. Отже в цій статті розглядається правовий режим земельних часток (паїв), отриманих у результаті паювання земель колективної власності.

З прийняттям указів про прискорення земельної реформи та про паювання земель були створені правові передумови для ринкового обігу земельних часток (паїв). А це в свою чергу давало можливість розширити напрями розвитку земельної реформи в сфері сільського господарства шляхом стимулювання концентрації земельних часток (паїв) у ринково орієнтованих сільськогосподарських товаровиробників на основі купівлі таких паїв у їх власників.

Однак здійснення в другій половині 90-х років перерозподілу земель сільськогосподарського призначення шляхом придбання сільськогосподарськими товаровиробниками земельних часток (паїв) у власність на основі відповідних цивільно-правових угод як можливий напрям інтенсифікації земельної реформи не було підтримане державною владою. Натомість, вона обрала інший шлях формування земельних масивів сільськогосподарських товаровиробників – оренда земельних часток (паїв).

ОРЕНДА ЗЕМЕЛЬНИХ ЧАСТОК (ПАЇВ)

Звернемося до положень Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 р. № 000/99 (далі – Указ про реформування).

Указ Президента України

“Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”

від 3 грудня 1999 р. № 000/99

3. У ході реалізації положень цього Указу, інших актів Президента України щодо реформування колективних сільськогосподарських підприємств та створення приватних (приватно-орендних) сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів господарювання, які засновуються на приватній власності, а також під час укладення договорів оренди земельних часток (паїв) виходити з того, що сертифікат на право на земельну частку (пай) є правовстановлюючим документом, що засвідчує право володіти, користуватися та розпоряджатися зазначеною часткою.

Цим самим сертифікату на право на земельну частку (пай) фактично було надано статус державного акта на право власності на землю, а земельній частці (паю) – статус земельної ділянки.

Дане положення є нормою, що суперечить вимогам Закону України “Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 р. № 000-XIV (далі – Закон про оренду землі). Цей закон дозволяє передачу в оренду лише земельних ділянок. Однак не тільки з формально-юридичних міркувань, а й по суті земельна частка (пай) не може бути прирівняна за правовим статусом до земельної ділянки, а особа, якій такий пай надано, – до власника земельної ділянки.

Зокрема, відповідно до п. 2 Указу про прискорення земельної реформи право на земельну частку (пай) є ідеальною (умовною) часткою земель сільськогосподарського підприємства, яка надається кожному з його членів. Земельна частка (пай) не має меж, тому її місцезнаходження на землях сільськогосподарського підприємства невідоме (не визначене в натурі). Саме тому розмір земельної частки визначається в умовних кадастрових, а не в фізичних гектарах.

Згідно з п. 3 того ж указу земельна частка (пай) може бути об’єктом лише таких дій її власника, як купівля-продаж, дарування, міна, спадкування та застава. Всі ці дії охоплюються правомочністю розпорядження, і це не випадково. Право користування земельною ділянкою, закріпленою за сільськогосподарським підприємством на праві колективної власності й розпайованою (поділеною на умовні частки) між його членами, належала цьому підприємству як юридичній особі. Після паювання земель підприємства право користування розпайованою землею зберігалося за останнім і не переходило до членів підприємств-власників земельних часток (паїв).

З правової точки зору, паювання земель є юридичним фактом, що тягне за собою передачу кожному з членів сільськогосподарського підприємства, якому виділена земельна частка (пай), лише права розпорядження нею. Тому ні володіти земельною часткою (паєм), ні тим більше користуватися нею власник такої частки не може не тільки юридично, а й фізично. А отже він не може передати право користування часткою іншій особі, наприклад, на підставі договору оренди, оскільки ніхто не може передати іншій особі більше прав, ніж має сам. Це є аксіомою правового регулювання суспільних відносин.

Таким чином, сертифікат на право на земельну частку (пай) слід розглядати як правовстановлюючий документ, що засвідчує наявність у її власника лише однієї правомочності – права розпорядження земельною часткою (паєм). Власник земельної частки (паю) і власник земельної ділянки наділені різним обсягом правомочностей: якщо останній наділений усіма правомочностями власника, то особа, яка має право на земельну частку (пай), – лише однією з них. Отже, сертифікат на право на земельну частку (пай) не можна розглядати як правовстановлюючий документ, що посвідчує всі три правомочності власника земельної ділянки – володіння, користування та розпорядження нею.

Саме тому Закон про оренду землі, Цивільний кодекс УРСР від 18 липня 1963 р., Закон України “Про оренду державного та комунального майна” від 10 квітня 1992 р. № 000-XII та інші законодавчі акти передбачають можливість передачі в оренду лише земельних ділянок та конкретного майна, а не умовних часток чи паїв. Можна стверджувати, що питання про правовий режим земельної частки (паю) вірно вирішене в новому ЗК. Пункт 17 Перехідних положень кодексу встановлює, що сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

ВИДІЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ЧАСТКИ (ПАЮ) В НАТУРІ ТА ОТРИМАННЯ ЇЇ ВЛАСНИКОМ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ

На наш погляд, найбільш доцільним для пересічного селянина способом розпорядження земельною часткою (паєм) є виділення її в натурі у вигляді земельної ділянки та отримання замість земельного сертифікату державного акта на право приватної власності на землю. Така доцільність стала очевидною в середині 2000 р., коли окреслились певні результати виконання Указу про реформування.

В результаті виконання цього указу переважна більшість КСП була перетворена шляхом реорганізації в юридичні особи ринкового типу – селянські (фермерські) господарства, приватні підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю та деякі інші. Вже станом на 12 травня 2000 р. на підставі Указу про реформування було реформовано 10778 КСП, або 99% від їх загальної кількості. На їх базі створено 12800 нових юридичних осіб. З них 46% складають товариства з обмеженою відповідальністю, 26% – сільськогосподарські кооперативи, 21% – приватні підприємства, 7% – селянські (фермерські) господарства.