будівель та споруд з обєктами інфраструктури, необхідних для експлуатації природних ліку-
вальних ресурсів і оголошенням природної території курортною у встановленому законом по-
рядку. Для більш повного зясування ознак земель оздоровчого призначення можна погодитися
з в тому, що законодавець нечітко визначив просторово – територіальну ор-
ганізацію цих земель, адже природні лікувальні властивості, що використовуються для профі-
лактики захворювань і лікування людей, тією чи іншою мірою має переважна більшість зе-
мель.
На відміну від ЗК України, ЗК Російської Федерації не виділяє землі оздоровчого при-
значення в окрему категорію, а визначає їх складвою частиною земель особливо охоронюва-
них територій та обєктів. Відповідно до ст. 96 ЗК Російської Федерації до складу земель ліку-
вально-оздоровчих місцевосей і курортів належать землі, що володіють природніми
лікувальними ресурсами (родовищами мінеральних вод, лікувальних грязей, ропою лиманів та
озер), сприятливим кліматом та іншими природніми факторами, які використовуються або
можуть використовуватися для лікування людей чи профілактики захворювань. Разом з тим,
ЗК Російської Федерації вимагає визнання в установленному законом порядку не тільки куро-
ртної території, а й лікувально – оздоровчої місцевості. Ст. 3 ЗК Російської Федерації встанов-
лює, що визнання території лікувально-оздоровчою місцевістю або курортом здійснюється за-
лежно від її значення Урядом РФ або органом місцевого самоврядування на основі
спеціальних курортологічних, гідрогеологічних та інших досліджень.
У законодавчому визначенні земель оздоровчого призначення (ЗК України) не згадуєть-
ся така їх ознака як особлива правова охорона цих земель. Зокрема, відповідно до п. 2 ст. 48
ЗК України, на території лікувально – оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються
округи і зони санітарної (гірничо – санітарної) охорони. Ст 27 Закону України «Про курорти»
вказує, що метою саніторної охорони курортів є збереження природних властивостей наявних
лікувальних ресурсів, запобігання забрудненню, пошкодженню та передчасному виснаженню
цих ресурсів. Таким чином, особлива правова охорона є важливою ознакою правового режиму
земель оздоровчого призначення в Україні. Важливо. що межі округів і зон санітарної (гірни-
чо – санітарної) охорони затверджуються одночасно з прийняттям рішення про оголошення
природніх територій курортними.
Проте, основною ознакою земель оздоровчого призначення є наявність природніх ліку-
вальних властивостей. Однак вказівка у ст. 47 ЗК України на те, що природними лікувальними
властивостями володіють землі оздоровчого призначення, є не зовсім корректною, оскільки
такими властивостями володіють не самі землі, а розташовані на них природні лікувальні ре-
сурси. На це вказує в авторефераті своєї кандидатської дисертації Ст. 16 Закону
України «Про курорти» вказує, що виявлення природних лікувальних ресурсів здійснюється
шляхом комплексних медико – біологічних, кліматологічних, геологогідрологічних, курорто-
логічних та інших дослідницьких робіт.
Таким чином, враховуючи вищенаведене, пропонується наступне визначення земель
оздоровчого призначення: до земель оздоровчого призначення належать особливо охороню-
вані землі курортів та лікувально – оздоровчих місцевостей, що мають природні лікувальні ре-
сурси з відповідними лікувальними властивостями, які використовуються або можуть викори-
стовуватися для профілактики захворювань та лікування людей.
ТЕМА 27. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ РЕКРЕАЦІЙНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
1). Правовий режим земель індустріальних парків з Україні / Н. Гальчинська//Право України. -2010. - N8 1. - С. 212-217.
2). Кулинич режим земель рекреаційного призначення / // Земельне право України. Теорія і практика - 2008. - № 5-6. - С. 31-40.
3). Про поняття „правовий режим земель рекреаційного призначення" / Марина Скляр // Юридична Україна№ 8. - С. 71-75.
4). ДО ПИТАННЯ ПРО КЛАСИФІКАЦІЮ ПРИРОДНИХ РЕКРЕАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХII регіональної науково-практичної конференції (9-10 лютого 2006 р.)
Реальне забезпечення реалізації права громадян на рекреаційне природокористування, про
конституційне гарантування якого можна говорити виходячи з положень статей 13 та 45 Конституції
України про право на користування природними об’єктами та право на відпочинок, можливе лише за
допомогою формування природних рекреаційних ресурсів (далі – ПРР) та здійснення їх класифікації.
Правові засади формування ПРР визначені у постановах Кабінету Міністрів України. На
доктринальному рівні питанню створення кадастру ПРР приділяли увагу такі вчені у галузі
екологічного права, як , ,
Незважаючи на це, на законодавчому рівні в Україні до цього часу не визначено, які природні
ресурси відносяться до категорії рекреаційних та не проведено їх класифікації, що на практиці
позбавляє можливості в певних випадках застосовувати до того чи іншого природного ресурсу, що
фактично використовується у рекреаційних цілях, правовий режим використання та охорони ПРР.
У зв’язку з цим можна стверджувати про важливість і необхідність проведення наукового
дослідження у даній роботі, метою якого є вироблення концептуальних засад, які б сприяли
визначенню і класифікації ПРР в Україні. Для досягнення такої мети, в якості завдань автор визначає:
проведення порівняльно-правового аналізу нормотворчого досвіду деяких зарубіжних країн стосовно
визначення і класифікації ПРР.
Порівняльно-правовий аналіз законодавства деяких зарубіжних країн, що регулює суспільні
правовідносини, пов’язані з використанням та охороною ПРР, дозволяє виокремити як мінімум два
підходи до визнання тих чи інших природних ресурсів природними рекреаційними ресурсами.
Для першого підходу характерним є те, що у законодавстві наводиться виключний перелік ПРР
загальнодержавного значення із чітко встановленими географічними межами кожного такого ресурсу,
а віднесення певного нового природного ресурсу до категорії рекреаційних здійснюється шляхом його
включення до такого переліку. Такий підхід застосовується, зокрема у законодавстві США та Швеції.
Так, відповідно до природоресурсового законодавства США виділяються 4 федеральні системи,
що характеризуються наявністю ПРР: Національна система заповідників; Національна система
рекреаційних територій; Національна система стежок; Національна система диких і мальовничих
річок. Так, своєрідний кадастр 38 національних рекреаційних територій міститься у Зведеному
Кодексі США, у відповідних параграфах якого визначені географічні межі кожної такої території, а
також спеціальний правовий режим її використання та охорони. Федеральний акт США про
національну систему стежок 1968 р. фактично уявляє собою кадастр 8 національних мальовничих
стежок та 12 національних історичних стежок, а також визначає вимоги стосовно віднесення до
категорії національних рекреаційних стежок, яких зараз у США налічується понад 800. При цьому
статус національних мальовничих та історичних стежок присвоюється Конгресом США, шляхом
включення нових стежок до Переліку, наведеного у Федеральному акті про національну систему
стежок, а статус рекреаційних стежок присвоюється стежкам місцевого значення Міністром
внутрішніх справ або Міністром аграрної політики. У свою чергу Федеральний акт США про дикі і
мальовничі річки 1968 р. уявляє собою кадастр 154 ділянок річок, які визначені як дикі річки (48%), як
рекреаційні річки (30%) або як мальовничі річки (22%).
У Швеції перелік ПРР державного значення міститься у ст. 2 глави 4 Екологічного кодексу
Швеції 1998 р., у якій до них віднесено: 8 ділянок прибережної зони моря, 2 острови, 12 озер з
прибережною зоною, 1 лісова територія, 3 території вздовж річок, 1 долина річки, 1 гірська територія
та 5 інших територій.
Прикладом створення кадастру ПРР місцевого значення на теренах СНД є Рішення
Приморської крайової ради народних депутатів (Російська Федерація) від 5 липня 1993 р. № 000 “Про
землі рекреаційного призначення Приморського краю”, в якому наведений перелік земельних ділянок,
віднесених до земель рекреаційного призначення, у тому числі території вздовж туристських стежок,
пляжі, міські парки, лісопаркові зони, зони відпочинку, острови з чітко визначеними географічними
межами.
Другий підхід характеризується тим, що у законодавстві до категорії ПРР відносяться всі
природні ресурси, що потенційно можуть використовуватися з метою задоволення рекреаційних
потреб і використання яких з цією метою не заборонено або не обмежено законом. Такий підхід
застосовується, зокрема, у законодавстві Великобританії та Норвегії.
Так, у Норвегії у відповідності із Законом про рекреаційне природокористування
від 28 червня 1957 р. № 16 з метою встановлення різного правового режиму рекреаційного
використання та охорони всі землі поділені на 2 категорії: культивовані та некультивовані. При цьому
до категорії культивованих земель відносяться земельні ділянки фермерських господарств, земельні
ділянки біля будинків, оброблені поля, сіножатні луки, культивовані пасовиська, молоді плантації і
подібні до них території; території, що використовуються для індустріальних або інших спеціальних
цілей, де доступ громадян може завдати шкоди власнику, користувачу або іншим особам. До категорії
некультивованих земель відносяться всі інші земельні ділянки. При цьому, право користування
некультивованими землями для задоволення рекреаційних потреб, як правило, не обмежується. У той
час як право користування культивованими землями для цих потреб обмежується періодом, коли
земля вкрита льодом або снігом (як правило, це період з 15 жовтня по 29 квітня), у деяких випадках
необхідним є також отримання дозволу власника землі. Крім того, як правило, право рекреаційного
природокористування не розповсюджується на фермерські господарства або земельні ділянки біля
будинків, інших територій, огороджених для спеціальних цілей.
Аналогічний підхід до визначення ПРР був застосований у Великобританії в Акті про права на
природокористування у сільській місцевості від 30 листопада 2000 р. (вступив в силу 31 жовтня
2005 р.) з тією лише відмінністю, що при цьому передбачено створення карт, які містять відомості про
всі зареєстровані землі загального користування і всі ділянки сільської місцевості відкриті для
суспільного доступу. Крім того, у Додатку 1 до цього Акту міститься перелік земель, що не можуть
визнаватися землями, доступними для загального природокористування (наприклад, 20 метрова
земельна ділянка навколо житлових будинків, землі транспорту, оборони тощо).
Як можна побачити, обидва вищезазначені підходи є не взаємовиключними, а навпаки є
такими, що доповнюють один одного. При цьому перший підхід, як правило, характерний для ПРР
державного значення, тобто ПРР, що користуються попитом не лише у місцевого населення, а завдяки
своїй унікальності приваблюють населення з інших регіонів країни, а також іноземців, у зв’язку з чим
(унікальність, значне антропогенне навантаження) потребують встановлення більш жорсткого
правового режиму їх використання та охорони. У свою чергу другий підхід характерний для ПРР
місцевого значення, тобто ПРР, що, як правило, користуються попитом лише у місцевого населення і
не зазнають значного антропогенного навантаження.
Враховуючи вищезазначене, на нашу думку, в українському законодавстві можливо поєднати
позитивний досвід обох розглянутих підходів. Зокрема, у зв’язку з тим, що значна кількість ПРР на
території України має загальнодержавне значення, на що вказують багаточисельні переміщення
населення України, зокрема у літній і зимовий період, для задоволення своїх рекреаційних потреб на
значні відстані від місця свого проживання, виникає необхідність класифікації ПРР на:
– ПРР державного значення і
– ПРР місцевого значення.
При цьому, віднесення до ПРР державного значення доцільно здійснювати використовуючи
досвід США та Швеції щодо визначення і закріплення у законодавстві чіткого переліку ПРР
державного значення, а також правового режиму їх використання та охорони, що, на нашу думку,
доцільно було б зробити у спеціальному законі України. Стосовно ж ПРР місцевого значення, що
знаходяться у сільській місцевості, можна використати підхід Великобританії та Норвегії щодо права
громадян використовувати некультивовані землі у сільській місцевості для рекреаційних потреб.
Основні засади правового режиму використання та охорони ПРР місцевого значення, на нашу думку,
доцільно було б визначити у відповідній постанові Кабінету Міністрів України. У свою чергу для ПРР
місцевого значення, що знаходяться у межах населених пунктів, можливо було б розробити
регіональні кадастри ПРР місцевого значення, що знаходяться у межах населених пунктів, ведення
яких віднести до повноважень органів місцевого самоврядування адміністративних одиниць, на
території яких вони знаходяться.
Виходячи із вищезазначеного, одним із варіантів класифікації ПРР в Україні може бути
наступний:
– до ПРР державного значення відносяться: пляжі та інші ділянки прибережної смуги
Азовського та Чорного морів, користування якими з метою задоволення рекреаційних
потреб не заборонено або не обмежено законом; ліси рекреаційного призначення
Карпатських та Кримських гір; навчально-туристичні та екологічні стежки, марковані траси
на території Автономної Республіки Крим та Карпатських гір; земельні ділянки природно-
заповідного фонду загальнодержавного значення, встановлений режим використання яких
допускає їх рекреаційне використання; геоморфологічні об’єкти загальнодержавного
значення (печери, ущелини, водоспади та інші форми рельєфу), що мають особливу
цінність для рекреації;
– до природних рекреаційних ресурсів місцевого значення відносяться: пляжі річок, озер,
водосховищ, інших водних об’єктів, а також інші ділянки їх прибережної смуги,
користування якими з метою задоволення рекреаційних потреб не заборонено або не
обмежено законом; зелені зони та зелені насадження міст та інших населених пунктів;
міські парки; земельні ділянки природно-заповідного фонду місцевого значення,
встановлений режим використання яких допускає їх рекреаційне використання;
некультивовані землі за межами населених пунктів.
ТЕМА 28. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
ТЕМА 29. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ЛІСОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
1). Правовий режим полезахисних лісосмуг та проблеми його вдосконалення / П. Кулинич // Право України№ 11. - С. 62-68.
2). ВИДИ КОНТРОЛЮ ЗА ВИКОРИСТАННЯМ ТА ОХОРОНОЮ ЗЕМЕЛЬ ЛІСОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ // ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XVІІ регіональної науково-практичної конференції (3-4 лютого 2011 р.)
Контроль за використанням та охороною земель лісогосподарського призначення – це дія-
льність органів управління у сфері земельних відносин, спрямована на дотримання всіма
суб’єктами використання земель лісогосподарського призначення вимог земельного та лісового
законодавства; має комплексний характер, об’єднуючи діяльність щодо контролю за використан-
ням та охороною земель і лісів.
Земельний контроль, тобто контроль за дотриманням земельного законодавства, охороною і
використанням земель є інститутом земельного права та важливим елементом більш широкого
контролю у сфері використання та охорони інших природних ресурсів, тобто екологічного конт-
ролю. Гуманітарна складова сучасного розвитку та формування інститутів громадянського суспі-
льства передбачає приділення уваги охороні земель та всього навколишнього природного середо-
вища, організації раціонального природокористування, дотриманню земельних прав, їх реалізації,
виконанню земельних обов’язків. Проблема підвищення ефективності земельного контролю, пра-
вового регулювання його видів та форм є однією з найбільш актуальних правових проблем.
Відповідно до ст.187 Земельного кодексу України контроль за використанням та охороною
земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого само-
врядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства
України.
Контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів як складова частина
екологічного контролю є однією із функцій управління у сфері природокористування та охорони
навколишнього природного середовища. Зазначена функція є діяльністю уповноважених держав-
них органів виконавчої влади, громадських інспекторів охорони навколишнього природного се-
редовища, громадських природоохоронних організацій, що здійснюється в межах матеріальних та
процесуальних норм екологічного законодавства, спрямовану на спостереження (нагляд) і переві-
рку додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами,
установам, організаціями та громадянами, власниками лісів, постійними і тимчасовими лісокори-
стувачами нормативних положень та вимог, сформульованому у чинному лісовому законодавстві.
Лісовим кодексом України прямо передбачено наявність двох видів контролю за охороною,
захистом, використанням та охороною земель лісогосподарського призначення: державний та
громадський. Проте, з огляду на існування місцевого самоврядування як реалізації права територі-
альних громад на вирішення питань місцевого значення, самостійним видом контролю за охоро-
ною та використанням земель вважаємо самоврядний контроль.
Найбільш ефективним та законодавчо врегульованим є державний контроль за охороною,
захистом, використанням та відтворенням лісів, що здійснюється Кабінетом Міністрів України,
центральними органами виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середо-
вища, з питань лісового господарства, органами виконавчої влади з питань лісового господарства
та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, тери-
торіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього
природного середовища, з питань лісового господарства, іншими центральними та місцевими ор-
ганами виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом (ст. 94 Лісового кодексу
України).
Правові, економічні та соціальні основи організації здійснення державного контролю за ви-
користанням та охороною земель, спрямовані на забезпечення раціонального використання і від-
творення природних ресурсів та охорону довкілля, визначені Законом України «Про державний
контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 року.
Діяльність щодо здійснення державного контролю за раціональним використанням та охо-
роною земель у юридичній науці вважається здійснюваною у процесуальній формі упорядкова-
ною сукупністю дій уповноважених посадових осіб (державних інспекторів) та підконтрольних їм
суб’єктів, спрямованих на встановлення юридичних фактів, які свідчать про дотримання або по-
рушення земельного законодавства у процесі використання земель.
Чинне законодавство України у сфері контролю за використанням та охороною земель роз-
різняє державний контроль за використанням та охороною земель та державний контроль за до-
держанням законодавства про охорону земель. Перше поняття є ширшим за друге, що відобража-
ється на обсязі повноважень державних органів у цій сфері.
Самоврядний контроль за використанням та охороною земель – це діяльність сільських, се-
лищних, міських районних і обласних рад, спрямована на додержання вимог земельного законо-
давства, забезпечення гарантій реалізації земельно-правових нормі утвердження законності в зе-
мельних відносинах. Можливість здійснення самоврядного контролю у галузі земельних відносин
передбачена ст.189 Земельного кодексу України, ст.20 Закону України «Про охорону земель», п.
«ї» ст.15 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».
Згідно зі ст.30 Лісового кодексу України, обласні, Київська та Севастопольська міські, ра-
йонні ради у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на відповідній території забезпе-
чують, зокрема, виконання загальнодержавних і державних програм з охорони, захисту, викорис-
тання та відтворення лісів і затверджують регіональні (місцеві) програми з цих питань. Статтею 33
Лісового кодексу України передбачено, що сільські, селищні, міські ради у сфері лісових відносин
на відповідній території беруть участь у здійсненні заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації
наслідків стихійних явищ, лісових пожеж, залучають у встановленому порядку до цих робіт насе-
лення, транспортні й інші технічні засоби та обладнання. Оскільки на законодавчому рівні засади
здійснення самоврядного контролю визначаються лише в загальному вигляді, існує практика де-
талізації положень закону у актах самих органів місцевого самоврядування, прийнятих в межах
компетенції та відповідності чинним нормативно-правовим актам.
Громадський контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів здійс-
нюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища, які діють
на підставі Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля, затвердженого Наказом
Міністерства екології та природних ресурсів України від 27 лютого 2002 року. З цього випливає,
що громадський контроль за використанням та охороною земель лісогосподарського призначення
здійснюється в рамках громадського контролю у галузі охорони навколишнього природного се-
редовища, оскільки спеціальне положення на сьогодні не затверджене.
Статтею 96 Лісового кодексу України передбачена можливість участі громадських приро-
доохоронних організацій у сфері охорони та захисту лісів, які мають право, зокрема, брати участь
у розробці планів, програм, пов'язаних з охороною, захистом, використанням та відтворенням лі-
сів; брати участь у заходах міжнародних неурядових організацій з питань охорони та відтворення
лісів.
На думку Абдраімова Б. Ж. громадський земельний контроль може здійснюватись у різно-
манітних формах, у тому числі не передбачених законодавством, оскільки створення демократич-
ної соціальної держави передбачає ініціативу, пошук та різноманітність форм участі громадян в
управлінні суспільством та державою. Громадяни можуть повідомляти про правопорушення в об-
ласті охорони земель та навколишнього середовища, брати участь у перевірках, пікетах та інших
вуличних заходах, а також у проведенні державного земельного та екологічного контролю. Якщо
раніше ідею існування громадського контролю відкидали через неможливість управління громад-
ськими ініціативами, то зараз доцільність такого контролю стає більш очевидною (для покладення
обов’язків у цій сфері на публічні органи, встановлення обов’язкових форм здійснення громадсь-
кому контролю, стимулюванню громадських ініціатив, навчання громадян способам здійснення
земельного контролю).
Таким чином, контроль за використанням та охороною земель лісогосподарського призна-
чення здійснюється за допомогою комплексу заходів, націлених на забезпечення раціонального
використання такої категорії земель, збереження, відновлення, розведення лісів, як на загальноде-
ржавному рівні, так і на місцях. Плюралізм контрольних державних, самоврядних, громадських
органів за використанням та охороною земель лісогосподарського призначення свідчить про на-
правленість законодавця на реальний захист земель від порушення земельного та лісового законо-
давства у процесі використання земель лісогосподарського призначення.
3). ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ ЛІСОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XV регіональної науково-практичної конференції (4-5 лютого 2009 р.)
Новелою Закону України від 08 лютого 2006 року «Про внесення змін до Лісового коде-
ксу України» є визначення поняття земель лісогосподарського призначення та їх правового
режиму. Правовий режим земель лісогосподарського призначення необхідно аналізувати за
такими його елементами, як: визначення поняття цих земель, окреслення кола суб’єктів прав
на землі лісогосподарського призначення, характеру власності на землі цієї категорії, встанов-
лення особливостей державного регулювання та управління у сфері використання земель лісо-
господарського призначення, видів відповідальності за порушення їх правового режиму.
Землі лісогосподарського призначення є одним з елементів екологічних систем лісів, що
беруть участь в природному функціонуванні всієї екосистеми. Земля має тут двояке значення:
як просторовий базис, на якому росте лісова рослинність, і як засіб виробництва, що живить
кореневу систему лісів ґрунтовими компонентами (вологою, корисними речовинами та ін.).
Загальна площа земель лісогосподарського призначення України складає 9400,2 тис. га,
з них: площа хвойних лісів (сосна, ялина) складає – 3969,1 тис. га (42,2%), площа твердолис-
тяних порід (дуб, бук) складає 4064,7 тис. га (43,2%), площа м’яколистяних порід (береза, оси-
ка) складає – 1282,1 тис. га (13,6%).
До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані
лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болота-
ми, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установлено-
му порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Закріплення в законодав-
стві такої структури земель лісогосподарського призначення обумовлено різним цільовим
призначенням двох зазначених видів земель цієї категорії.
Лісові землі призначені для вирощування, раціонального та ефективного використання,
відтворення лісів. Вони можуть бути покриті лісовою рослинністю, а також тимчасово не по-
криті нею, але призначені для її відновлення – вирубки; гар; деревостої, що загинули; пустирі;
площі, зайняті розсадниками, незімкнутими лісовими культурами; плантаціями; лісовими
шляхами та просіками; лісовими протипожежними розривами; лісовими осушувальними ка-
навами і дренажними системами та інші землі, де відбувається природній чи штучний процес
лісовідновлення.
Нелісові землі – землі, котрі не тільки не зайняті лісами, але і не призначені для їх виро-
щування. Це землі зайняті просіками, дорогами, сільськогосподарськими угіддями, а також
розміщені на кордонах лісового фонду землі, зайняті болотами, каменистими розсипами, та
інші незручні для використання землі.
Лісовим кодексом України та Українським класифікатором цільового використання зе-
млі, затвердженого листом Державного комітету України по земельних ресурсах № 14-1-
7/1205 від 24.04.1998 року, визначено, що основним цільовим призначення земель лісогоспо-
дарського призначення є їх використовуються для ведення лісового господарства.
Лісове законодавство правами на землі лісогосподарського призначення визначає право
власності на землі лісогосподарського призначення, право користування землями лісогоспо-
дарського призначення та лісові сервітути.
Ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українсь-
кого народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи держа-
вної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права
власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи. Лісовим за-
конодавством вживається словосполучення «власність на ліси», проте, земля, як природний
компонент лісу, має значний вплив на зміст такого права власності. Вона є базовим елементом
лісу, з яким пов’язані лісові ресурси. Земля забезпечує територіальну цілісність, сталість фун-
кціонування усієї сукупності рослинності, тварин, мікроорганізмів та інших природних ком-
понентів, що утворюють ліс. Тому реалізація власності на ліси здійснюється через власність
на землі лісогосподарського призначення.
Лісовим кодексом України передбачене право постійного та тимчасового користування
лісами на землях лісогосподарського призначення. Тимчасове користування лісами може бу-
ти: довгостроковим – терміном від одного до п'ятдесяти років і короткостроковим – терміном
до одного року.
Суб’єктами права постійного користування лісами на землях лісогосподарського при-
значення є:
1. спеціалізовані державні лісогосподарські підприємства;
2. інші державні підприємства, установи та організації, у яких створено спеціалізовані
лісогосподарські підрозділи для ведення лісового господарства та спеціального ви-
користання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-
оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних, проведення науково-
дослідних робіт.
До суб'єктів прав тимчасового користування лісами належать: власники лісів або упов-
новажені ними особи; підприємства, установи, організації; громадяни України; іноземці та
особи без громадянства; іноземні юридичні особи.
Права та обов’язки суб’єктів прав на землі лісогосподарського призначення чітко визна-
чені нормами Лісового кодексу України. Крім того, у випадку відсутності регулювання окре-
мих питань лісовим законодавством, таке здійснюється відповідно до норм Земельного кодек-
су України.
Особливим різновидом правовідносин землекористування є нормативно визначене та
засноване на дозвільній угоді або рішенні суду право, що надається (встановлюється) на вимо-
гу землевласника або землекористувача для обмеженого цільового використання сусідньої зе-
мельної ділянки, яка належить на праві власності відповідній особі – право земельного серві-
туту. Суб’єктами права земельного сервітуту є власники, лісокористувачі та громадяни.
Громадяни мають право вільно перебувати в лісах державної та комунальної власності, якщо
інше не передбачено законом. Права власників лісів або лісокористувачів можуть бути обме-
жені (у вигляді лісового сервітуту) на користь інших заінтересованих осіб на підставі закону,
заповіту або за рішенням суду.
Крім того, лісовим законодавством передбачене право лісокористування, що є сукупніс-
тю пра вових норм, які встановлюють умови і порядок багатоцільового використання лісів, їх
збереження і відновлення, права і обов'язки лісокористувачів, виходячи з інтересів суспільства
в отри манні деревинної і не деревинної лісової продукції, використання інших корисних вла-
стивостей лісу і забезпечення охорони ото чуючого середовища. Лісокористування може здій-
снюватись в порядку загального та спеціального використання лісових ресурсів.
Державне управління у сфері використання, відновлення і охорони лісу є частиною дер-
жавного регулювання правового режиму земель лісогосподарського призначення. Під держа-
вним управлінням землями лісогосподарського призначення загалом розуміється діяльність
державних органів по забезпеченню раціонального використання, відновлення та захисту лі-
сового фонду.
Роль держави в управлінні та регулюванні використання земель лісогосподарського при-
значення зводиться до того, щоб досягти гармонійного розвитку екологічних, економічних та
соціальних властивостей таких земель і лісів, і охоплює правотворчу функцію, функцію реалі-
зації лісового законодавства та контролю за його виконанням, функцію екологічної й соціаль-
ної цінності лісів, функцію державного забезпечення потреб лісогосподарської галузі.
Центральним органом виконавчої влади, що забезпечує державне регулювання у сфері
використання земель лісогосподарського призначення є Державний комітет лісового госпо-
дарства, Положення про який затверджено Указом Президента України від 14 серпня 2000 ро-
ку.
Порушення лісового законодавства – це протиправне винне соціально шкідливе (а для
злочинів – суспільно небезпечне) діяння, котре порушує встановлений порядок використання,
відтворення, захисту та охорони лісів, за вчинення якого законодавством встановлено юриди-
чну відповідальність.
Шкода, заподіяна лісопорушеннями, є негативними для лісового господарства наслідка-
ми протиправних діянь у формі знищення, пошкодження, забруднення, іншого погіршення
якості лісу або окремих елементів лісової екосистеми, порушення екологічних зв’язків між
ними, а також зниження ефекту від лісогосподарської діяльності законних лісокористувачів
через недоотримання продукції лісової галузі. Основним способом відшкодування шкоди, за-
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 |
