Ключові слова: об’єкт відносин, земля, землі, земельна ділянка.
Проведення земельної реформи в Україні привело до суттєвих змін змісту
суспільних відносин з приводу землі. З огляду на це постала проблема
переосмислення основних категорій та понять земельного права, його місця в системі
права України. Найкардинальніші зміни стосуються предмета правового
регулювання земельного права.
Земельні відносини, що регулюються нормами права, мають свою специфіку.
Але якщо колись в умовах виключної власності держави на землі і повного
вилучення їх із сфери цивільного-правового обігу, ця специфіка визначалася
переважно суб’єктним складом права власності на землю, то сьогодні вона головно
зумовлена особливостями об’єкта земельних відносин – землі.
Характеристиці земель як об’єкта правового регулювання, з огляду на актуальність
цього питання сьогодні, присвятили своїй праці чимало відомих вчених-правознавців:
Н. І. Титова [1; 2, с. 10–25], [3, с. 9–25], В. І. Андрейцев [4, с. 194–206],
І. А. Іконицька [5, с. 20–33] та ін. Незважаючи на різноманітність підходів у зазначених
наукових дослідженнях до визначення основних ознак землі як об’єкта земельних
відносин, усіх їх переважно об’єднує спільний висновок про те, що земля є
специфічним об’єктом правового регулювання, і відносини з її використання та
охорони повинні регулюватися нормами окремої галузі – земельним правом.
Проте сьогодні, коли земельне законодавство розглядає землі не як об’єкт
адміністрування, а як господарську цінність [6, с. 13], змінюється предмет і завдання
земельного права, відчувається деяка недостатність наукових досліджень у цій сфері.
Динамічність земельного законодавства України надає проблемі об’єкта правового
регулювання земельного права особливої актуальності.
Широке коло суспільних відносин з приводу використання і охорони земель і
пов’язаних з нею об’єктів, які мають природне (надра, ліси, води) і штучне
походження (будівлі, споруди), розглядають переважно як сфера земельних відносин.
В умовах ринкової економіки, як слушно зазначає О. І. Крассов, значення земельних
відносин постійно зростає, оскільки земля є нерухомим майном, товаром і перебуває
в цивільно-правовому обігу [7, с. 5].
Проте відсутність в українському законодавстві понять „земля”, „землі” значно
ускладнює визначення предмета земельного права, і, відповідно, основних напрямів
розвитку земельного законодавства. Даючи у ст. 2 перелік об’єктів земельних
відносин, до яких віднесено землі в межах території України, земельні ділянки та
права на них, в тому числі на земельні частки (паї), Земельний кодекс України (далі –
ЗК) [8], водночас, на відміну від інших поресурсових законів (Лісовий та Водний
кодекси України, Кодекс України про надра, Закон України „Про рослинний світ”,
„Про тваринний світ”), не містить визначення основного загального об’єкту – землі.
Поняття „земля” як поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими
природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею,
наведене у Законі України „Про охорону земель” [9], характеризує землю тільки з
боку її природних властивостей, як об’єкта одного з видів земельних відносин – у
сфері охорони земель.
Термін „земля” – багатозначний. Різні форми зв’язку людини із землею
зумовлюють і різноманітність функцій, які виконує земля: екологічну (як природний
об’єкт), соціальну (як місце і умова життя й діяльності людини), політичну (як
просторові межі поширення державної влади), економічну (як об’єкт
господарювання), просторову (як базис для розташування будівель, споруд, об’єктів
транспорту) тощо. Тому відносини з приводу використання земель можуть
регулюватися нормами різних галузей права: екологічними, конституційними,
цивільними, земельними.
Особливе значення земля для держави та суспільства отримало своє закріплення
передусім в Конституції України [10] (ст. 14), в якій сказано, що земля є основним
національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це
положення відтворено у ст. 1 Земельного кодексу України. Визначення для землі
правового режиму національного багатства полягає у її багатозначності для людей і
суспільства загалом.
Відомо, що у Цивільному кодексі України [11] земля належить до нерухомих
речей. Водночас, поширюючи сферу цивільно-правового регулювання і на земельні
відносини, Цивільний кодекс абсолютно не враховує їх суттєвої специфіки як
природного об’єкта не створеною працею людини.
Проф. Н. І. Титова детально проаналізувала особливості земель як об’єкта
правового регулювання [1; 2], вона зазначає, що „землі існують об’єктивно, вони не
створюються працею людини. Тобто, це природний об’єкт, який існує без впливу
людини на його виникнення та існування, на відміну від майна в широкому
цивілістичному розумінні. З цієї ж причини їх не можна „відтворити”, створити
штучно, вони не можуть бути „новоствореною” річчю” [1, с. 11].
Людина використовує землі головно з двоякою метою: як просторову базу для
розміщення різних об’єктів та як засіб виробництва, особливо у сфері сільського та
лісового господарства. Проте треба мати на увазі, що на відміну від інших засобів
виробництва, корисні властивості яких в процесі їх експлуатації зменшуються, якість
землі у разі правильного поводження з нею може значно поліпшуватися.
До найхарактерніших особливостей землі порівняно з іншими засобами
виробництва, належать її просторова обмеженість, постійність місцезнаходження і
незамінність [12, с. 5]. При цьому просторова обмеженість земель означає не
обмеженість її продуктивних можливостей, а обмеження її кількості (площ) в
природі.
У земельному законодавстві, особливо у Земельному кодексі інколи не зовсім
правильно використовується поняття „земля”, суть якого в деяких випадках має
самостійне значення, а в інших зведене до поняття земельної ділянки. І хоч ч. 3 ст. 2
ЗК України називає серед об’єктів земельних відносин землю, треба мати на увазі,
що не земля загалом як об’єкт природи чи господарський ресурс є об’єктом відносин,
а земельна ділянка – певна індивідуалізована у встановлену порядку частина
поверхні землі.
Стаття 79 ЗК України визначає земельну ділянку як частину земної поверхні з
визначеними межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї
правами. Отож, індивідуалізацію земельної ділянки здійснюють за трьома основними
ознаками:
1. визначення меж;
2. певне місце розташування;
3. надання прав щодо земельної ділянки.
Межі земельної ділянки визначають територіальну і просторову сферу
здійснення прав і виконання обов’язків їх власниками чи іншими особами, які
використовують земельні ділянки на законних підставах (наприклад на умовах
договору оренди). Встановлення меж земельної ділянки є одним із правових засобів її
індивідуалізації як об’єкта права власності чи інших прав.
Відповідно до ст. 55 Закону України "Про землеустрій" [14], встановлення меж
земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-
геодезичних і картографічних матеріалів. Межі земельної ділянки в натурі (на
місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка.
У разі, якщо межі земельних ділянок в натурі (на місцевості) збігаються з
природними та штучними лінійними спорудами і рубежами (річками, струмками,
каналами, лісосмугами, шляхами, шляховими спорудами, парками, огорожами,
фасадами будівель та іншими лінійними спорудами та рубежами тощо), межові знаки
можуть не встановлюватися.
Інколи об’єктом земельних відносин може бути частина земельної ділянки, хоч
ЗК України і не згадує її у переліку об’єктів земельних відносин.
Відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України, якщо договором про
відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не
визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної
ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею, або спорудою, та на частину
земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.
Законодавство допускає поділ земельної ділянки, оскільки потреба в цьому
нерідко виникає на практиці, особливо у відносинах спільної власності на земельну
ділянку. Зокрема у п. 4 ст. 88 ЗК України зазначено, що учасник спільної часткової
власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння,
користування частини спільної власності земельної ділянки, що відповідає розміру
належної йому частки.
Отже, законодавство визначає, що земельна ділянка може бути подільною і
неподільною. Подільною є земельна ділянка, яка може бути поділена на частини,
кожна з яких після поділу утворить самостійну земельну ділянку, використання якої
може здійснюватися без переводу її до складу земель іншої категорії. Тому, зазвичай,
результатом виділення частини земельної ділянки є формування самостійної, окремої
ділянки землі.
Поряд з поняттями „земельна ділянка” у законодавстві використовують поняття
„угіддя”. Наприклад, п. 2 с. 22 ЗК України поділяє землі сільськогосподарського
призначення на сільськогосподарські та несільськогосподарські угіддя. Термін
„угіддя” є і в іншому земельному законодавстві. Проаналізувавши його можна дійти
висновку, що віднесення земель до певних видів угідь характеризує передусім спосіб
господарського використання земель. Це поняття відображає певний вид
функціонального використання земельної ділянки, зумовленого її природними
властивостями і наявністю на ній певних природних ресурсів. За допомогою цього
терміна уточнюється правовий режим окремих земельних ділянок.
Головна відмінність поняття „угіддя” від поняття „земельна ділянка” полягає в
тому, що угіддя не індивідуалізується шляхом визначення його місцезнаходження і
меж в тому ж порядку, як земельна ділянка. Більше того, зазвичай, угіддя є частиною
самостійної земельної ділянки. Тому індивідуалізація угіддя відбувається через
індивідуалізацію всієї земельної ділянки [13, с. 14–15].
Характеристика поняття „земельна ділянка” буде неповною без визначення
понять „сусідня земельна ділянка” і „суміжна земельна ділянка”, які часто
кореспондують одне одному. Це зумовлено тим, що з допомогою цих понять
земельна ділянка індивідуалізується. Поняття „сусідня земельна ділянка” і „суміжна
земельна ділянка” треба розрізняти, хоч у ЗК України вони майже тотожні.
Наприклад, у ст. ст. 91, 96 ЗК закріплено обов’язок власників земельних ділянок та
землекористувачів не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та
землекористувачів. Стаття100 ЗК встановлює, що земельний сервітут встановлюється
між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням
суду. Терміни "сусідня земельна ділянка" та "суміжна земельна ділянка" широко
застосовують у разі закріплення правил добросусідства (Гл. 17 ЗК).
Розмежування зазначених понять має не тільки теоретичне, а й практичне
значення. У земельно-правовій літературі поняття „сусідня земельна ділянка”
трактується як не лише прилегла (суміжна) земельна ділянка, а й інші земельні
ділянки, власникам або користувачам яких можуть бути заподіяні незручності
власником або користувачем даної земельної ділянки [15, с. 350]. Водночас у
законодавстві такі терміни інколи використовуються без врахування цієї відмінності.
Прикладом цього може бути ст. 108 ЗК України, відповідно до якої у випадках, коли
сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком,
каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають
право на їх спільне використання. Замість терміна „сусідня земельна ділянка” тут
варто було б використати термін „суміжна земельна ділянка”.
У земельному законодавстві широко вживають термін "землі". Нерідко
однозначне визначення земельних відносин лише як земельна ділянка буває
недостатньо точним. Часто йдеться про землі окремих категорій, які займають значні
площі, про землі, що зайняті лінійними спорудами великої протяжності.
Прикладом можуть бути землі лісового фонду, які займають великі площі і
перебувають у власності держави (за незначними винятками). Поняття „земельна
ділянка” до цих земель не зовсім точне, хоч вони теж мають певні межі.
І. Титова підкреслює, що ЗК України не є послідовним стосовно
юридичної чистоти застосування термінів "земля" і "землі". На їхню думку, термін
"земля" через багатозначність не зовсім правильно відображає суть об’єкта
земельних відносин як предмета земельного права, оскільки має переважно
майновий, цивільно-правовий характер [див. 2, с. 11–12].
„Зовсім інше юридичне смислове навантаження несе термін „землі” – зазначає
проф. Н. І. Титова. – Під ним необхідно розуміти саме природний компонент, не
вилучений з довкілля, а органічно в нього вплетений, взаємодіючий з водами, лісами
та іншими природними ресурсами. Земельні відносини мають на увазі саме такий
об’єкт правової регламентації” [1, с. 10–11]. З цим важко не погодитися.
Тому, основними поняттями, які найбільш повно і змістовно відображають суть
об’єкта земельних відносин є „землі” та „земельна ділянка”. Цим об’єктам характерні
як загальні риси правового режиму всіх земель, так і ознаки диференційованого
правового режиму. Крім того, диференціація правового режиму найбільш характерна
для земель різних категорій.
З огляду на це слушно зазначає проф. В. І. Андрейцев, що „земля може
розглядатися як інтегрований та диференційований об’єкт, що обумовлює
необхідність її правової регламентації” [4, с. 205; 16, с. 8]. Він виокремлює окремі
узагальнені ознаки поняття землі, які характеризують землю і як частину довкілля,
базу для формування, розвитку і поширення рослинності, водних об’єктів та інших
природних компонентів і як матеріальну основу територіальної цілісності,
суверенітету і національної безпеки держави, місцевого самоврядування, засіб
виробництва тощо.
На основі цього В. І. Андрейцев наводить її визначення, в якому враховані
практично всі вказані та інші ознаки земель як об’єкта земельного права
[див. 4, с. 206]. Втім, можна погодитися із який зазначає, що
законодавче закріплення такого розгорнутого і детального визначення поняття землі
не є необхідним, і підкреслює, що в законі достатньо вказати, що землею як об’єктом
земельних відносин є найважливіша домінуюча складова частина навколишнього
природного середовища, частина поверхні земної кори, що виступає просторовою
основою ландшафту, розташована над надрами і використовується як засіб
виробництва у сільському та лісовому господарстві, або є місцем розселення і
розташування різноманітних об’єктів [3, с. 16–17].
Стаття 168 ЗК України об’єктом особливої охорони визнає ґрунти, визначення
яких подано у Законі України „Про охорону земель” як „природно-історичне органо-
мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої
концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки
найціннішій своїй властивості – родючості” [9]. Ґрунти визнані самостійним
об’єктом правовідносин, зокрема охоронних [2, ст. 14–15].
Усе вищезазначене дає змогу зробити такі висновки:
1. Земельне право має свою специфіку, зумовлену тим, що об’єктом земельних
відносин є земля.
2. Земля є особливим об’єктом земельних відносин через своє природне
походження та її значення в житті людини і суспільства.
3. Земля є інтегрованим та диференційованим об’єктом земельних відносин.
4. Найпоширенішими видами об’єктів земельних відносин потрібно визнати землі
як загальний та земельну ділянку як безпосередній об’єкт земельних відносин.
5. У законодавстві варто визначити поняття „земля” з урахуванням усіх її суттєвих
ознак як специфічного об’єкта правового регулювання.
––––––––––––––––––––
1. І. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України. – 1998. – № 4. –
с. 11–15.
2. Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України. Наук. –навч.
посібн. / За ред. д-ра. юрид. наук, проф. Н. І. Титової. – Львів: ПАІС, 2005. – 368 с.
3. Шульга правовые проблемы земельных отношений в современных
условиях. – Харьков: Фирма „Консум”, 1998 р. – 224 с.
4. І. та ін. Екологічне право: Особлива частина: Підр. для студ. юрид. вузів
і ф-тів.: Повний акад. курс / За ред. акад. АпрН В. І. Андрейцева. – К.: Істина, 2001. –
544 с.
5. Иконицкая право Российской Федерации: Теория и тенденции
развития. – М., 1999. – 127 с.
6. Земельное право: Учебник. 2-е изд., испр. и доп. / Отв. ред. проф. – М:
Былина, 2000. – 388 с.
7. Крассов земельного законодательства. – М: Издательско-торговая
корпорация. „Дашков и К0” – 2004. – 744 с.
8. Відомості Верховної Ради України, – 2002 – № 3–4, ст. 27.
9. Відомості Верховної Ради України, – 2003 – № 39, ст. 349.
10. Конституція України (із змінами і доп.). – К.: Атіка, 2006.
11. Цивільний кодекс України. – К.: Атіка, 2003.
12. Земельне право России / Под. ред. . М.; 1995. – 300 с.
13. Крассов земельного законодательства. – М.: Издательско-торговая
корпорация "Дашков и К0" 2004. – 744 с.
14. Відомості Верховної Ради України, 2003, № 36, ст. 282.
15. Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В. І. Семчика. –
К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре””, 2004. – 748 с.
16. І. Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні:
Навч. –практ. посібн. – К.: Істина, 1999. – 320 с.
19). В. Федорович ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали VII регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2001 р.)
Істотне оновлення земельного законодавства в результаті проведення земельної реформи
потребує нових підходів до основних інститутів земельного права, його теоретичних понять та
категорій. Найістотніші з них – це питання про поняття, структуру та види земельних правовідносин.
Дослідження проблеми цього інституту має надзвичайно важливе значення як для теорії земельного
права, так і для законодавчої практики. Такої ж позиції дотримується і Б. В.Єрофєєв.
Питання земельних правовідносин безпосередньо стосується більш загальної проблеми
визначення предмета земельного права. Суть поняття земельних правовідносин випливає із визначення
поняття предмета земельного права як певного кола суспільних відносин, урегульованих нормами
земельного права і які тому називаються земельними правовідносинами. Важливим завданням науки
земельного права є виявлення всіх специфічних особливостей земельних правовідносин, визначення їх
ролі та місця в механізмі правового регулювання.
Будучи кінцевим результатом функціонування механізму земельного права, земельні
правовідносини є правовою формою опосередкування (упорядкування) земельно-правовими нормами
відносини з приводу землі. Вони виникають, здійснюються та припиняються на основі приписів норм
земельного права.
У радянському земельному праві основу правовідносин становили такі основні засади, як право
виключної власності держави на землю та вилучення її з цивільно-правового обігу. Відтак видова
різноманітність земельних правовідносин не видавалася значною.
Зовсім іншою є ситуація в сучасний період, коли основою земельного ладу є різні форми та види
власності. Через те значно збільшилася кількість критеріїв, за якими можна класифікувати земельні
правовідносини.
Проблемі класифікації земельних правовідносин у літературі приділено багато уваги. Одна з
перших їх класифікацій була дана , який відзначив, що земельні правовідносини в
СРСР поділяються на два види: відносини земельної власності і відносини користування землею.
Сучасні класифікації є різноманітнішими. І.Крассов виділяє земельні правовідносини з
приводу прав на землю, яка є похідними від права власності, земельні правовідносини у сфері
управління використанням та охороною земель, охоронні земельні правовідносини.
Залежно від суб’єкта земельного правовідношення (носія прав та обов’язків), його об’єкта та
змісту (структурних елементів земельних правовідносин), можна розрізняти низку видів, підвидів та
різновидів земельних правовідносин. Відповідно до цього їх можна класифікувати, що дає змогу
з’ясувати їхню систему, загальні та особливі риси їх різних видів, які випливають із норм земельного
права. Найважливіше значення в земельному праві мають дві основні класифікації земельних
правовідносин, запропоновані : за основними інститутами земельного права і залежно
від матеріального та процесуального характеру правовідносин.
До першої групи земельних правовідносин можна віднести чотири основні їх види:
правовідносини власності на землю, в сфері держаного управління землями, в галузі використання
земель та охорони земельних прав.
Правовідносини власності на землю є визначальними для змісту всього земельного права.
Демонополізація власності держави на землю і включення її в систему ринкових відносин значною
мірою урізноманітнили відносини власності на землю. Земельний кодекс України в редакції від
13 березня 1992 р. закріпив державну, колективну та приватну форми власності на землю в Україні.
Виходячи із змісту ст. 142 Конституції України та Закону України “Про місцеве самоврядування”, як
самостійну форму власності на землю, можна виділити і комунальну власність як власність особливих
суб’єктів – територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах.
Характер права власності на землю, можливість існування приватної власності поряд з
публічною визначають зміст земельних правовідносин, які виникають на їхній основі, особливості
правового режиму відповідних ділянок землі.
Залежно від форми земельної власності правовідносини поділяються на правовідносини
приватної, комунальної, державної власності. Що ж до колективної власності, то у зв’язку із паюванням
земель можна говорити про її перетворення у спільну часткову власність.
Не вдаючись детально до характеристики окремих форм земельної власності, видається за
доцільне виділити її загальні специфічні риси:
по-перше, власність на землю сьогодні набула чітко вираженого аграрного характеру. За
Земельним кодексом України, передача земель у власність для ведення сільськогосподарського
виробництва має пріоритетний характер;
по-друге, серед суб’єктів права власності на землю домінуючу роль почали відігравати
громадяни;
по-третє, власність на землю в Україні характеризується встановленими законодавством
численними обмеженнями як постійного, так і тимчасового характеру: за суб’єктним складом;
об’єктами права власності; змістом суб’єктивних юридичних прав та обов’язків учасників
правовідносин.
Земельні правовідносини в сфері управління використанням та охороною земель мають
адміністративно-правовий характер і є особливим правовим інститутом. Об’єктивна необхідність
державного управління землями випливає як з характерних властивостей земель як об’єкта правового
регулювання (їх просторова обмеженість, незамінність у процесі сільськогосподарського виробництва,
постійність місцезнаходження), так з права територіального верховенства держави як елементу
суверенітету.
Зміст державного управління землями становлять певні його функції, відповідно до яких
правовідносини у сфері використання та охорони земель можна класифікувати так: правовідносини з
ведення державного земельного кадастру; територіального планування використання і охорони земель;
надання та вилучення земель; ведення державного контролю за використанням та охороною земель;
моніторингу земель; вирішенню земельних спорів; землеустрою.
Залежно від територіального характеру правовідносин у сфері державного управління землями
можуть бути загальнодержавного та місцевого рівнів.
Земельні відносини у сфері землекористування за своїм характером є похідними від
правовідносин власності на землю. За цим критерієм вони поділяються на відносини безпосереднього
та похідного землекористування. Перші з них – коли користування здійснюється безпосередньо
власником землі, другі – коли використання землі здійснюють землекористувачі, орендарі.
Класифікація земельних правовідносин такого виду може здійснюватися також залежно від того,
до складу якої категорії земель належить земельна ділянка. Відтак виділяються земельні
правовідносини стосовно використання земель сільськогосподарського призначення, земель
промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого несільськогосподарського призначення; земель
населених пунктів, земель природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого, історично-культурного
призначення, земель лісового та водного фонду, земель запасу.
Особливим видом земельних правовідносин є охоронні відносини. Їхня мета – забезпечити
охорону прав та законних інтересів землевласників і землекористувачів, виконання ними своїх
земельних обов’язків. Вони виникають в результаті неправомірної поведінки, порушення
встановленого земельного правопорядку або законних прав та інтересів суб’єктів земельних відносин.
Характерною особливістю цих правовідносин є те, що норми, які встановлюють ті чи інші види
відповідальності, містяться поряд із земельними і в інших галузях законодавства (кримінального,
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 |
