Тема 1 . Предмет І система земельного права (стр. 5 )

адміністративного, цивільного, трудового).

Важливе значення має поділ усіх земельних правовідносин на матеріальні та процесуальні.

Особливо це стосується правовідносин у сфері управління земельним фондом і охоронних земельних

відносин. Матеріальні земельні правовідносини врегульовані нормами, які встановлюють права та

обов’язки суб’єктів земельних правовідносин безпосередньо з приводу землі, а процесуальні –

нормами, які передбачають порядок виникнення, здійснення та припинення матеріальних

правовідносин. Перші з них урегульовані нормами матеріального земельного права, а другі –

процесуальними нормами.

Процесуальні правовідносини безпосередньо пов’язані з порядком організації діяльності

державних органів та органів місцевого самоврядування по застосуванню матеріальних норм

земельного права.

Матеріальні та процесуальні правовідносини є взаємозалежними та тісно пов’язані між собою.

Цей зв’язок є двоякий: земельне матеріальне право – відношення – умова, підстава виникнення

процесуального правовідношення, а процесуальне правовідношення є засобом встановлення нових

матеріальних правовідносин. Наприклад, для виникнення правовідносин з приводу користування

земельною ділянкою компетентний державний орган повинен здійснити діяльність щодо надання

земельної ділянки, в процесі якого складаються процесуальні земельні правовідносини.

Процесуальними нормами земельного права опосередковується здійснення таких важливих

функцій державного управління земельним фондом, як надання та вилучення земель, ведення

державного земельного кадастру та обліку земель, землеустрою, здійснення державного контролю за

користуванням та охороною земель та моніторингу земель, вирішення земельних спорів.

На класифікацію земельних правовідносин впливає і їхній зміст, який залежить від багатьох

чинників:

1) особливостей об’єкта земельних правовідносин, яким є земля (земельна ділянка), з приводу

котрої виникли земельні правовідносини і визначені права та обов’язки їх учасників;

2) правового статусу суб’єктів земельних правовідносин – осіб, які наділені земельними правами

і несуть земельні обов’язки, передбачені земельним законодавством;

3) правового регулювання тих видів відносин, які є основою даного правовідношення.

Наприклад, правовідносини землекористування у селянських (фермерських) господарствах повинні

виражатися в організації на землі товарного сільськогосподарського виробництва, яке засноване на

праві приватної власності на землю та спільній сумісній власності на майно.

Отже, як зазначає Б. В.Єрофєєв, конкретний зміст кожного земельного правовідношення може

бути розкритий за умови розкриття змісту об’єкта, правового статусу суб’єктів і змісту їхніх прав та

обов’язків, які є основними структурними елементами земельних правовідносин.

На основі викладеного доходимо висновку, що земельні правовідносини є одним з основних

інститутів земельного права України. Вони характеризуються певною видовою різноманітністю,

спільними та характерними рисами.

Через земельні правовідносини проходить своєрідна матеріалізація земельно-правових норм на

практиці. Вони є критеріями ефективності застосування норм земельного права України.

Отже, земельними правовідносинами є врегульовані нормами земельного права суспільні

відносини, які виражаються у взаємних юридичних правах та обов’язках їхніх суб’єктів (учасників)

відносно об’єкта.

20). І. Реформування земельних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва / В. і. Федорович // Вісник Львівського університету. Серія юридичнаВипуск 35. - С. 356-360.

21). їни як суб'єкт земельних правовідносин / Віктор Швець // Право України№ 10. - С. 114-119.

22). Органи державної влади як суб'єкти земельних відносин у договорах купівлі продажу земельних ділянок державної власності / Віктор Швець // Юридична Україна№ 10 - С. 75-82.

23). Шведова регулювання земельних заставних відносин в Україні: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид, наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / . - К„ 20с.

24). Шульга їе правовьіе проблеми земельних отношений в современньїх условиях / - Харьков: Фирма «Консум», 19с.

25). Яніцький В. Земельна правоздатність громадян / В. Яніцький // Право України. -2006. -№ 11.-С. 98-101.

26). Адаптація українського законодавства до сучасних правовідносин у сфері надання чужої земельної ділянки для забудови / Д. Яценко // Право України№ 3. - С. 93-96.

ТЕМА 5. ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА В УКРАЇНІ: ЗАВДАННЯ, ОСНОВНІ ЕТАНИ РЕАЛІЗАЦІЇ.

1). Актуальні питання розвитку земельної реформи в Україні / [ О, Білик Ю. Д., та ін.]; за ред. Ю. Д. Білика. - К.: Урожай, 20с.

2). І. Правові засади земельної реформи і приватизації земель Б Україні: Навч.-практ. пссіб. / В. і. Андрейцев. - К.: Істина, 19с

3). І. Правове забезпечення земельної та аграрної реформи в Україні / А. і. Берлач / Право України№ 11. - С. 125-128.

4). Будзілович І. Фактори негативного впливу на правове забезпечення земельної реформи в Україні /1, Будзілович, А. Юрченко // Право України№ 7. - С. 24-29.

5). Бьістров и аграрная реформа в зарубежньїх странах: правовая

теория и практика / Бьістров Г. Е. - Ми.: БГЗУ, 19с.

6). Заєць О. І. Правові аспекти земельної реформи в Україні / Олена Іванівна Заєць. - К.: ВПЦ „Київський університет", 20с.

7). Каракаш І. Земельна реформа в Україні та Румунії: порівняльний аспект / і. Каракаш, А. Арнаут//Право України. -2005. -№ 11. - С. 141-144.

8). Кудінов В. Правове регулювання земельної реформи в Україні: окремі аспекти / Володимир Кудінов // Підприємництво, господарство і право№ 12. - С.

9). Мірошниченко А. Досвід проведення земельних реформ у країнах Європи та Америки / Анатолій Мірошниченко, Павло Пушкар // Право України№ 9. - С. 123-132.

10). Мірошниченко А. Правові аспекти земельних реформ у країнах Азії та Африки / Анатолій Мірошниченко, Павло Пушкар // Підприємництво, господарство і право. -2009. -№ 4. - С. 69-72.

11). ЗМІНА ПРІОРИТЕТІВ ТА ЗАВДАНЬ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ В СУЧАСНИХ УМОВАХ // ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XVІІ регіональної науково-практичної конференції (3-4 лютого 2011 р.)

Майже 20 років тому всі землі в Україні були проголошені об’єктом земельної реформи,

основні завдання якої полягали в тому, щоб запроваджувати і розвивати різні форми власності

та господарювання на землі, створювати умови для раціонального і ефективного використан-

ня земель як основного національного багатства. Для досягнення цих завдань необхідно було

передусім кардинально змінити відносини земельної власності, створити ефективну систему

правового забезпечення реформування земельних відносин, розвивати передумови для залу-

чення земель до ринкового обігу.

За цей час в Україні було розроблено та прийнято три редакції Земельного кодексу, чис-

ленні закони та підзаконні нормативно-правові акти у сфері регулювання земельних відносин.

Разом з тим добитися здійснення поставлених завдань вдалося далеко не в повній мірі.

З позитивних результатів реформування земельних відносин в Україні можна відзначити

юридичну демонополізацію земельної власності, яка здійснювалася переважно шляхом прива-

тизації та роздержавлення земель; запровадження плати за користування землями; започатку-

вання залучення земельних ділянок у сферу ринкового обігу, хоч із суттєвими обмеженнями.

Проте це лише початкові кроки на шляху до сталого землекористування та цивілізованого ри-

нку земель.

На сьогодні у сфері земельних відносин ситуація залишається кризовою і такою, що по-

требує негайного поліпшення. Це стосується і необхідності кардинальних змін земельного за-

конодавства.

Серед основних причин незадовільного стану земельних відносин в Україні Концепція

Державної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 року,

(надалі-Концепція) виділяє:

􀀹 відсутність:

1) зваженої державної земельної політики та механізму її реалізації;

2) ефективної системи фінансово-економічного і землевпорядного механізму регулю-

вання земельних відносин та землекористування;

3) послідовної державної політики щодо комплексного розвитку земельного законодав-

ства;

4) виваженої державної політики формування і розвитку ринку земель сільськогосподар-

ського призначення і т. і.;

􀀹 недооцінку складності, масштабів і специфіки зміни земельних відносин у ході проведен-

ня економічних реформ;

􀀹 подрібнення земельних масивів і створення великої кількості невеликих за розміром і ма-

лоефективних господарств у сільському господарстві;

􀀹 ігнорування проблеми комплексного підходу до розвитку сільських територій;

􀀹 дублюванням функцій Держкомзему іншими органами виконавчої влади та органами міс-

цевого самоврядування;

􀀹 ряд інших причин об’єктивного та суб’єктивного характеру.

Внаслідок зазначених та інших причин у сфері землекористування та охорони земельних

ресурсів виникла низка проблем, серед яких виділяється:

􀀹 незавершеність земельного законодавства та відсутність системи гарантування прав на зе-

млю;

􀀹 відсутність стратегічного та перспективного планування використання та охорони земель,

низька ефективність державного управління земельними ресурсами та землекористуван-

ням.;

􀀹 нерозвиненість економічних та правових відносин власності на землю;

􀀹 недосконалість та нерозвиненість законодавства, інфраструктури ринку земель;

􀀹 відсутність законодавства з ведення державного земельного кадастру та його автоматизо-

ваної системи;

􀀹 недооцінка ролі системи землеустрою як основного фактору залучення в економіку країни

природного потенціалу земельних ресурсів;

􀀹 недосконалість процедур перерозподілу земель при зміні їх основного цільового призна-

чення;

􀀹 не відбулося поєднання в одній особі власника землі і господаря (82% приватизованих зе-

мель використовується на правах оренди);

􀀹 незадовільне бюджетне фінансування заходів із землеустрою та охорони земель та родю-

чості ґрунтів і т. і.

Проблеми розвитку земельних відносин, відповідно до Концепції передбачається

розв’язати шляхом:

􀀹 визначення організаційного, економічного та землевпорядного механізму розвитку земе-

льних відносин;

􀀹 забезпечення створення системи гарантування прав власності на землю та інфраструктури

ринку землі;

􀀹 удосконалення системи платежів за землю;

􀀹 формування дієвої системи підвищення ефективності державного регулювання земельних

відносин та управління землекористуванням;

􀀹 забезпечення здійснення заходів із землеустрою як інструментарію регулювання земель-

них відносин;

􀀹 поетапного введення земельних ділянок та прав на них в економічний оборот;

􀀹 формування та розвиток ринку земель;

􀀹 формування інституту обмежень у використанні земель, пов’язаних з охороною земель, та

забезпечення економічної збалансованості землекористування;

􀀹 фінансового та інвестиційного забезпечення програмних заходів;

􀀹 наукового та освітнього забезпечення.

Здійснення вказаних заходів дасть змогу досягти сталого розвитку землекористування,

зокрема:

􀀹 підвищити ефективність та екологічну безпеку використання суспільством земельних ре-

сурсів;

􀀹 здійснити раціоналізацію (оптимілізацію) землекористування та створити інвестиційно-

привабливе і стале землекористування;

􀀹 збільшити надходження від платежів за землю в бюджетах всіх рівнів;

􀀹 запровадили повноцінний ринок земель, особливо сільськогосподарського призначення,

створити умови для кредитування землевласників під заставу земельних ділянок;

􀀹 підвищити ефективність оренди землі, особливо у сільському господарстві.

ТЕМА 6. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ

1). Браніцький О. Державний акт на право приватної власності на землю як правопосвідчувальний документ, проблеми правозастосузання / Олександр Браніцький, Андрій Тригуб // Підприємництво, господарство і право№ 11. - С. 90-94.

2). Ващишин правового регулювання відносин земельної власності / // Вісник Львівського університету. Серія юридичнаВипуск 34.-С. 149-152.

3). Вівчаренко власності на землю в Україні (актуальні проблеми) / Олег Антонович Вівчаренко. - Івано-Франківськ: ЗАТ „Надеірнянська друкарня", 19с.

4). Право громадян на землю в сільській місцевості (проблемні питання) / О. Возк // Право України№ 6. - С. 46-48.

5). Вовк громадян на землю в сільській місцевості, автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; аграрне право: екологічне право; природноресурсове право" / . - Харків, 19с.

6). Головач І. Право власності на землю: європейський та американський досвід / і Головач // Економіка. Фінанси. Право№ 5. - С. 28-29.

7). Грозовський І. Право власності на землю в Запорізькій Січі / І. Грозовський // Право України№ 8. - О 62-66.

8). Заставська власності на землю є Україні (розвиток та основні риси): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; агране право: екологічне право; природноресурсове право" / . - К., 20с.

9). Каракаш собственности на землю и право землепользования в Украине: Научно-прзкт. пособие / Илья Иванович Каракаш. - К.: Истииа, 20с.

10). Костяшкін І. О. До питання трансформації колективної власності на землю в Україні / і. О. Костяшкін // Земельне право. Теорія і практика№ 3. - С. 20-26.

11). И Право частной собственности на землю в США / // Государство и право№ 2. - С. 97-105.

12). Право власності на землю: нові підходи до визначення змісту/ Павло Кулинич // Право України№ 9. - С. 22-29.

13). Мірошниченко А М. Право власності на землю / А. М. Мірошниченко // Земельне право України. Теорія і практика - 2007. - № 4-5. - С 3-46.

14). Носік власності на землю Українського народу: Монографія / Володимир Васильович Носік. - К.: Юрінком Інтер, 20с.

15). Носік В. В Правові питання державної землевпорядної експертизи / В. 3. Носік // Право України№ 1. - С. 63-67.

17). Носік В. Проблеми застосування у господарському судочинстві статті 13 Конституції України щодо здійснення прав власника на землю від імені Українського народу / В. Носік // Право України№ 9. - С. 30-33.

18). Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві: Монографія / [ І. Процєнко Т. П, , Поліводський О. А.. ] - К.: !н-т держави і права ім. 8. М. Корецького НАН України. 2с.

19). Семчик В До питання про механізм реалізації права на землю громадянами та юридичними особами / В. Семчик // Право України№ 9. - С

20). Яніцький В. Набуття права приватної власності на землю: окремі процесуальні аспекти / В. Яніцький // Право України№ 3. - С. 42-47.

ТЕМА 7. ОСНОВНІ ПРАВОВІ ФОРМИ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

1). Шляхи вдосконалення правового регулювання концесії: земельно-правовий аспект / Марія Бахуринська // Юридична Україна№ 7. - С. 76-81.

2). Глотова регулювання правочинів щодо земельних ділянок в Україні: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / О, В. Глотова. - К., 2с.

3). Способи набуття громадянами права власності на землю: поняття і класифікація / М. Дмух // Вісник Львівського університету. - Серія юридичнаВипуск 37. - С 373-377.

4). Коваленко і аспекти прискорення приватизації земель у сільському господарстві України / // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - Випуск 57. - С, 68-70.

5). Приватизація земель з Україні: шляхи розв'язання законодавчих колізій / Т. Ковальчук, О. Заєць // Право України№ 8. - С. 28-31.

6). Правове забезпечення приватизації земель лісогосподарського призначення та водного фонду України / Наталія Когут // Юридична Україна. -2008. - № 8. - С, 64-70.

7). Нікітюк Г. Правове регулювання інституту земельної ренти в Україні / Г. Нікітюк і! Право України№ 6. - С, 58-60.

8). Німко О. Механізм правового регулювання організації та проведення земельних аукціонів в Україні / Ольга Німко // Підприємництво, господарство і право№ 10.-О 130-132.

9). Носік В. 3. Виникнення прав на землю: теоретичні і практичні аспекти / ік // Право України№ 9. - О 81-85.

10). Федорченко давність у земельному праві України: науково - практичний коментар / С - К.: ІРЦ „Реформування земельних відносин в Україні", 20с.

11). ПЕРЕХІД ПРАВ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ ПРИ ПЕРЕХОДІ ПРАВА НА БУДІВЛЮ АБО СПОРУДУ, ЩО РОЗМІЩЕНІ НА НІЙ: ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

В УКРАЇНІ. Матеріали XV регіональної науково-практичної конференції (4-5 лютого 2009 р.)

В умовах розвитку ринку нерухомості актуальними стають питання про перехід прав

покупця будівлі або споруди на земельну ділянку, на якій вона розташована. Якщо порядок

переходу права на будівлю чи споруду переважно питань не викликає, врегульований досить

чітко й повно, то у сфері переходу прав на земельну ділянку виникає чимало проблем.

Пов’язані вони в основному з тим, що між земельним та цивільним законодавством у цій сфе-

рі існують досить істотні суперечності, відчувається недостатня урегульованість таких відно-

син.

Чинний ЦК України об’єднав земельні ділянки і розташовані на них будівлі чи споруди

в одну категорію – «нерухомість». При цьому не зовсім визначеним є питання, що в даному

випадку, земельна ділянка чи споруда, є головною річчю, а що – приналежністю.

Виходячи з положень чинного цивільного та земельного законодавства, співвідношення

прав на земельну ділянку з правами на розташовані на ній будівлі чи споруди може бути різ-

ним. Можливими є декілька варіантів :

1. Пріоритет прав на земельну ділянку порівняно з правами на будівлю чи споруду.

У такому випадку головною річчю є земельна ділянка, а приналежністю – будівля чи

споруда, яка слідує юридичній долі земельної ділянки.

Так, наприклад, права на будівлі чи споруди є похідними від прав на земельну ділянку і

слідують за нею при викупі земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (ст. 147

ЗК, ст. 350 ЦК України). У такому випадку земельна ділянка підлягає викупу, а доля житлово-

го будинку, інших будівель, споруд, насаджень вирішується в порядку, передбаченому ст.. 351

ЦК України. Вони можуть бути знесені з відшкодуванням збитків, перенесені та відбудовані

на іншій земельній ділянці, викуплені.

Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв’язку із суспільною необхідні-

стю, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд чи насаджень, що розміщені на

ній, вимога про припинення права власності на ці об’єкти розглядається разом з вимогою про

викуп земельної ділянки.

Пріоритет прав на земельну ділянку закріплено й у деяких інших випадках :

− відповідно до ст.. 90 ЗК, ст.. 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зво-

дити на ній жилі будинки, виробничі та інші будівлі чи споруди. Право на забудову у

такому випадку є похідним від права власності на земельну ділянку;

− поширення права власності на –земельну ділянку в її межах на поверхневий (ґрунто-

вий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходять-

ся (ст.. 79 ЗК, ст.. 373 ЦК України).

2. Земельна ділянка і розташовані на ній будівлі чи споруди є самостійними об’єктами

цивільно-правого обігу незалежно один від одного. У такому випадку відсутній нерозривний

зв'язок земельної ділянки й будівлі чи споруди, яка на ній розташована, як єдиного об’єкта не-

рухомості.

Зокрема, до набрання чинності ЦК України, ст. 120 ЗК України у редакції 2001 року до-

пускала відчуження будівлі чи споруди без відчуження земельної ділянки. В ній було перед-

бачено, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ді-

лянку або її частину може переходити на підставі цивільно – правових угод, а право

користування – на підставі договору оренди. Така норма встановлювала необхідність укла-

дення окремих договорів на придбання земельних ділянок при купівлі будівлі чи споруди.

Крім того, відповідно до її змісту, земельна ділянка могла й не переходити до нового власника

будівлі чи споруди, про що свідчили слова «може переходити». Питання набуття права влас-

ності на земельну ділянку сторони договору купівлі-продажу об’єкта нерухомості могли ви-

рішувати окремо.

Таким чином, ЗК України з 2002 до 2007 року визнавав земельну ділянку і будівлю чи

споруду самостійними об’єктами правовідносин. Така ситуація знайшла своє відображення й

у законодавстві, що полягало в тому, що:

− порядок відчуження земельних ділянок і будівель був урегульований різними норматив-

но-правовими актам;

− різними й до сьогодні є порядок реєстрації права власності на будівлю і земельну ділян-

ку;

− моменти виникнення права власності на земельну ділянку і будівлю чи споруду є різни-

ми і т. п.

Разом з тим, «самостійність» земельної ділянки та розташованого на ній об’єкту неру-

хомості породжує чимало проблем теоретичного та практичного характеру:

− це суперечить визначенню поняття нерухомості (ст.181 ЦК) оскільки втрачається нероз-

ривний зв'язок будівлі та земельної ділянки і така ознака нерухомості, як неможливість

переміщення об’єктів без їх знецінення та зміни їх призначення;

− у такій ситуації практично неможливо уникнути спорів про права на земельну ділянку

між власником будівлі чи споруди і власником земельної ділянки.

З набранням чинності ЦК України з 1 січня 2004 року положення ст..120 ЗК України

вступили в суперечність із ст.. 377 ЦК України. Проте, враховуючи, що в даній ситуації норми

ЗК трактувалися як спеціальні, а норми ЦК – загальні, регулювання земельних відносин при

придбанні будівля чи споруди вирішувалося в користь ЗК України. Особа, яка ставала власни-

ком будівлі чи споруди, була змушена окремо врегульовувати земельні питання з власниками

землі, якими могли бути не тільки фізичні чи юридичні особи, а й органи державної влади чи

місцевого самоврядування. Це істотно ускладнювало процес набуття прав на земельні ділянки,

на яких були розташовані вказані об’єкти нерухомості.

3. Визнання пріоритету будівлі чи споруди по відношенню до земельної ділянки, на

якій вона розташована. У такому випадку земельна ділянка слідує юридичній долі будівлі

чи споруди, що розташовані на ній. Така модель юридичного співвідношення між земельною

ділянкою та розташованим на ній об’єктом нерухомості закріплена сьогодні як у цивільному

(ст.. 377 ЦК України), так і у земельному законодавстві(ст.. 120 ЗК України). У 2007 році було

внесено зміни до ст.. 120 ЗК, положення якої були приведені у відповідність до вимоги ст.. 377

ЦК. Відповідно до чинних сьогодні п. 1 ст.120 ЗК та п.1 ст.377 ЦК, до особи, яка придбала жи-

тловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на

якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної

ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділян-

ки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки

яка необхідна для їх обслуговування.

Таким чином, придбання за договором житлового будинку, будівлі або споруди перед-

бачає і перехід права власності на землю. При цьому сторони можуть домовитися про розмір

земельної ділянки. Законодавець виходить з того, що земельну ділянку не слід «відокремлю-

вати» від нерухомості, що на ній розташована.

За аналогічною моделлю подібні відносини були врегульовані й у радянському земель-

ному законодавстві, що було обумовлено передусім виключною власністю держави на землю.

Земельні ділянки надавалися тільки у користування й не могли бути об’єктом цивільно-

правових угод. Так, ст.. 90 ЗК УРСР 1970 року закріплювала правило, відповідно до якого при

переході права власності на будівлю переходило також і право користування земельною діля-

нкою або її частиною.

Крім того, необхідно врахувати і те, що земельні ділянки були залучені до цивільно –

правового обігу пізніше, ніж будівлі чи споруди, у зв’язку з чим і проявився у законодавстві

пріоритет нерухомості по відношенню до земель.

Таким чином, із приведенням ст..120 ЗК України у відповідність до ст.. 377 ЦК України,

у законодавстві остаточно сформувався пріоритет прав на будівлю чи споруду перед правами

на земельну ділянку. Внесення змін до ЗК безумовно є позитивним явищем з погляду на єди-

ний підхід до регулювання зазначених відносин.

Разом з тим, залишаються проблемними ряд важливих практичних питань, які можуть

виникнути при переході прав на землю до набувача будівлі чи споруди. Так, не зовсім зрозу-

мілим видається, хто повинен визначати розмір земельної ділянки, якщо він не визначений у

договорі про відчуження будівлі чи споруди. Законодавець вказує, що у такому випадку до

набувача будівлі переходить та частина земельної ділянки, яка занята будівлею та яка необ-

хідна для її обслуговування. Такий розмір може бути визначений тільки проектом відведення

земельної ділянки. Проте це потребує значного часу та коштів, тому говорити про визначення

розміру земельної ділянки через проект під час укладення договору немає сенсу.

Значно складніші проблеми виникають при переході прав на будівлю чи споруду, що

розташовані на земельній ділянці, наданій у користування. Відчужувач будівлі чи споруди у

такому випадку не є власником земельної ділянки і його волевиявлення щодо земельної ділян-

ки не має юридичного значення. У законодавстві взагалі не звертається увага на площу земе-

льної ділянки попереднього землекористувача, а говориться про перехід права користування

тією частиною земельної ділянки, на якій розміщені будівля чи споруда та частини земельної

ділянки, що необхідна для їх обслуговування.

І знову виникає проблема визначення розміру вказаних земельних ділянок.

Все це свідчить про необхідність удосконалення чинного законодавства у сфері перехо-

ду прав на земельну ділянку при переході права власності на житловий будинок, будівлю чи

споруду.

12). В. Цікало ВИНИКНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПІДСТАВІ НАБУВАЛЬНОЇ ДАВНОСТІ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

В УКРАЇНІ. Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2003 р.)

Відповідно до ст. 346 нового Цивільного кодексу України для настання правових наслідків

спливу строку набувальної давності (виникнення права власності) набувачеві достатньо володіти

чужим майном із дотриманням вимог, встановлених законом.

Для того, щоб набути право власності чи право користування на земельну ділянку з цієї ж

підстави, самого володіння не достатньо. Відповідно до ст. 119 Земельного кодексу України

громадянин мусить упродовж строку набувальної давності користуватися земельною ділянкою, тобто

вилучати з неї її корисні властивості.

Строк набувальної давності спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. З

моменту спливу строку набувальної давності у давнісного володільця, за загальним правилом, виникає

право власності на чуже майно, яким він відкрито і безперервно володів. Із цього загального правила в

ч. 1 ст. 346 ЦК України зроблено виняток. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній

реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Державна реєстрація права власності на нерухоме майно (саме право власності та інші речеві

права згідно з ч. 1 ст. 183 ЦК підлягають державній реєстрації) у цьому випадку не є підставою

виникнення права власності, оскільки воно виникає на підставі набувальної давності. Реєстрація

визначає лише момент виникнення права власності, але не є підставою для його набуття. Не можна

погодитись із у тому, що державна реєстрація нерухомого майна є додатковим

реквізитом набувальної давності, що має конститутивне, правоутворююче значення. Правоутворююче

значення має сама набувальна давність. Однак такого значення щодо нерухомого майна вона набуває

не з моменту спливу її строку, а з моменту реєстрації права власності на майно, набуте за давністю. Це

означає, що право власності виникає на підставі набувальної давності і, водночас, закріплюється за

новим власником у момент його державної реєстрації.

З моменту спливу строку набувальної давності виникає також право власності на транспортні

засоби та цінні папери. Разом з тим для цієї категорії речей, а також для нерухомостей законодавець

вимагає, щоб виникнення за набувальною давністю права власності на них було підтверджено