У результаті встановлення сервітуту власник не позбавляється права
власності, проте, на належне йому майно покладається “обтяження”. В результаті
цього зміст суб’єктивного права власника звужується і вартість його майна, як
правило, зменшується. Тому при встановлені сервітуту власник службової
земельної ділянки може вимагати надання йому належної компенсації.
Право на отримання власником оплати за сервітутне використання його
майна передбачають Цивільний та Земельний кодекси України. Так, відповідно
до ч. 3 ст. 403 ЦК, особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату
за користування чужим майном, якщо інше не встановлено договором, законом,
заповітом або рішенням суду. Стаття 101 ЗК України надає власнику та
землекористувачеві службової земельної ділянки право вимагати від осіб, в
інтересах яких встановлений сервітут плату за його встановлення. Тобто, оплатне
сервітутне користування може встановлюватися з покладенням на сервітуарія
обов’язку одноразово оплатити власнику обтяженого сервітутом майна певну
грошову суму «за встановлення сервітуту» чи вносити плату за сервітутне
користування майном частинами.
Отже відносини сервітутного користування можуть набувати ознак,
прикметних для договору купівлі-продажу або найму, а сервітути за ознакою
відплатності можна поділяти на оплатні та безоплатні.
Допустимість купівлі-продажі майнових прав прямо передбачена ст. 656 ЦК
України, згідно з положеннями якої до таких договорів купівлі-продажу
застосовують загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із
змісту або характеру цих прав. Проте треба пам’ятати, що за ч. 1 ст. 401 ЦК
сервітут може бути встановлений в тому разі, коли потреби певної особи “не
можуть бути задоволені іншим способом”.
Питання оплати при встановленні сервітутів не отримали належної
деталізації ні у ЦК України, ні у інших законодавчих актах. У зв’язку з цим
слушною є думка авторів, які вважають, що при визначенні розмірів сервітутних
платежів слід враховувати не лише незручності, які змушений терпіти власник
при реалізації своїх прав, але і вигоди, які отримує сервітуарій.
Важливою ознакою, яка характеризує правову природу речових прав,
зокрема і більшості сервітутів, є їх безстроковий і навіть довічний характер. У
тривалому існуванні речових прав, як відзначав С. Дністрянського, «лежить їх
головна сила і головна мета» .
У римському праві, земельні сервітути не обмежувалися строками, а
особисті сервітути, як правило, були довічними або встановлювалися на строк
існування юридичної особи.
У п. 2 ст. 403 ЦК України передбачена можливість встановлення
сервітутного користування “на певний строк або без визначення строку“, а у ч.2
ст.98 Земельного кодексу України зазначається, що “земельні сервітути можуть
бути постійними і строковими”.
Можливість встановлення за сучасним законодавством строкових
земельних сервітутів є певним відступом від традиційний положень речового
права, проте заперечувати доцільність встановлення строкових речових прав,
зокрема і встановлення на визначений строк сервітутів немає достатніх підстав.
За змістом та способом здійснення сервітутного користування сервітути
можна поділяти на постійні та тимчасові (непостійні).
До постійних сервітутів відносять, наприклад, сервітути при яких службова
земельна ділянка (або інше нерухоме майно) постійно (безперервно) обслуговує
іншу-панівну ділянку і у такий спосіб створює чи покращує умови для її
ефективного використання.
Непостійні сервітути проявляються у використанні чужого майна
сервітуарієм періодично (непостійно).
Використання чужого майна за такими сервітутами, як правило, фізично не
може здійснюватись безперервно, хоча сервітути і надають управненому
можливість здійснювати належне йому право у будь-який час (право проходу,
проїзду, право встановлення рештування на сусідній земельній ділянці для
проведення ремонту будівлі тощо).
За ЦК України сервітут може надавати особі лише право користуватись
чужим майном. Проте за римським правом сервітут міг не лише надавати право
користування чужим майном, а й обтяжувати чуже майно іншим способом,
наприклад, забороняти власникові обтяженої нерухомості здійснювати певні
види використання свого майна. Негативний сервітут покладав на власника
нерухомості обов’язок не використовувати своє майно певним чином. Ядро
такого негативного сервітуту складало не право сервітуарія на вчинення певних
дій (право користуватися чужим майном), а право на бездіяльність власника
обтяженого майна і відповідний обов’язок останнього.
Згідно із ст. 103 (Зміст добросусідства) Земельного кодексу України
власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи
використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при
яких власникам (землекористувачам) сусідніх земельних ділянок завдається
найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове
забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов’язані
не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам
(землекористувачам) сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим
призначенням. Обтяження, яке покладає згадана стаття на власників та
землекористувачів земельних ділянок, треба розглядати негативним, неявним
земельним сервітутом, зміст якого полягає у тому, що власник земельної ділянки
має право вимагати від власників сусідніх ділянок не вчиняти дій, в результаті
яких відбувається неприпустимий вплив на панівну земельну ділянку.
Зобов’язаними особами у цьому правовідношенні виступають лише власники
сусідніх земельних ділянок, а його підставою є фактичне, сусідське
розташування земельних ділянок.
За суб’єктним складом та структурою міжсуб’єктних зв’язків сервітути
можна поділяти на приватні та публічні.
Приватними називають сервітути, які надають право користуватись чужим
майном одній чи декільком чітко визначеним особам, а публічними ті, які
закріпляють таке право за невизначемим колом осіб, тобто «за усіма та кожним».
У ч.2 ст 402 ЦК України передбачено, що земельний сервітут може бути
встановлений між чітко визначеними особами, проте у законодавстві України
передбачені випадки встановлення і публічних сервітутів.
Так, згідно із ст. 333 ЦК України, особа, яка зібрала ягоди, лікарські
рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їх власником,
якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу
власника відповідної земельної ділянки. Ця норма закріплена у Главі 24 “Набуття
права власності”, проте йдеться у ній про здійснення особливого виду права
користування – узуфрукту, яке надає узуфруктарію право користати з чужого
майна шляхом привласнення плодів, які воно приносить. Юридичними
підставами права збирати ягоди та лікарські рослини, ловити рибу або здобути
інші речі у лісі, водоймі може бути не лише закон, але і місцевий звичай та
загальний дозвіл власника відповідної земельної ділянки.
Видима публічних сервітутів, які отримали закріплення у Водному кодексі
України є, зокрема, право громадян здійснювати безкоштовно, без закріплення
водних об’єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів для
задоволення їх потреб «загальне водокористування» - купання, плавання на
човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з
водних об’єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць
( ст..47 ), право «користування водними об’єктами для потреб повітряного
транспорту», яке відповідно до ст. 53 цього кодексу здійснюється безкоштовно та
без надання відповідного дозволу, але у разі необхідності може бути частково
або повністю заборонено Верховною Радою Автономної Республіки Крим,
обласними, Київською та Севастопольською міськими Радами за поданням
відповідних державних органів водного господарства або охорони
навколишнього природного середовища згідно з законодавством тощо. Право
сервітутного користування чужою земельною лісовою ділянкою за невизначеним
колом осіб закріплює у ст. 23 Лісовий кодекс України. Тому публічні сервітутів
треба закріпити як особливий вид у України та врегулювати у главі 32 ЦК
особливості їх встановлення та здійснення.
6). Михайлів М. ВСТАНОВЛЕННЯ СЕРВІТУТУ НА ПІДСТАВІ РІШЕННЯ СУДУ//ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХIІI регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2007 р.)
Одним із видів речових прав на чуже майно є право користування – сервітут. Таке право бере
свій початок ще з часів Стародавнього Риму, окремі положення щодо якого містилися в Законах Х11
таблиць. Положення Римського права щодо права на чужі речі стали основою для створення правових
норм в законодавстві держав. Такі норми на сьогодні знайшли своє відображення і в законодавстві
України, а саме в Цивільному кодексі України, Земельному кодексі України, Законі України “Про
власність”, Законі України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх
обмежень” тощо.
Сервітут в перекладі з латинської мови означає обов’язок, зобов’язання, повинність. А саме під
сервітутом необхідно розуміти певний обов’язок, зобов’язання власника майна надати іншій особі – не
власнику право користування певним його майном з метою задоволення власних потреб та інтересів, у
випадку, якщо в інший спосіб такі потреби та інтереси не можуть бути задоволені.
Цивільний кодекс виділяє два види сервітутів особистий сервітут та земельний. Особистий
сервітут – це право певної особи не власника користуватися чужим майном з метою задоволення
певних потреб. Об’єктом такого користування в даному випадку є нерухоме майно, крім земельних
ділянок та природних ресурсів, оскільки останні є об’єктами на які встановлюється земельний
сервітут.
Відповідно до ч.2 ст.401 ЦК сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої
земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Отже суб’єктом
права вимоги щодо встановлення сервітуту може бути власник сусідньої земельної ділянки,
володілець сусідньої земельної ділянки, інші особи, яким встановлення сервітуту необхідне для
задоволення особистих потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом тощо. Зміст, види,
порядок встановлення, дія та припинення сервітуту передбачені Цивільним кодексом України
(ст. ст.402-406) та Земельним кодексом України (ст. ст.98-102).
Особа власник або користувач чи інші особи мають право вимагати встановлення сервітуту для:
проходу і проїзду на велосипеді; проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; прокладання і
експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; прокладання
на свою земельну ділянку водопроводу від чужої природної водойми чи через чужу земельну ділянку;
відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню чи через сусідню земельну ділянку; забору води з
природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і право проходу до природної
водойми; напувати свою худобу з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і
право прогону худоби до природної водойми; прогону худоби по наявному шляху; встановлення
будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будинків і споруд; інші
сервітути. Відповідно перелік встановлення сервітутів не є вичерпним і тому окрім Цивільного
кодексу та Земельного кодексу вони можуть міститися і в інших нормативно правових актах.
Серед підстав встановлення сервітуту Цивільний кодекс виділяє договір, закон, заповіт,
рішення суду. На відміну від Цивільного кодексу Земельний кодекс передбачає лише дві підстави
встановлення земельного сервітуту, а саме договір та рішення суду. А тому постає питання чи не може
земельний сервітуту бути встановлений на підставі закону чи заповіту. Так відповідно до ч.6 ст.10
Закону України “Про телекомунікації” особи, які відповідно до цього Закону отримали ліцензію на
здійснення діяльності у сфері телекомунікацій, мають право вимагати від власників земельних ділянок
або землекористувачів установлення сервітутів до категорії земель, визначених Земельним кодексом
України, для прокладання під землею телекомунікаційних мереж та/або усунення їх пошкоджень. Зі
змісту цієї статті випливає, що встановлення земельного сервітуту може відбуватися і на підставі
закону. Відповідно до ст.1247 ЦК, спадкоємець вправі встановити у заповіті сервітут щодо земельної
ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.
Тому вважаємо за доцільне статтю 100 Земельного кодексу доповнити такими підставами
встановлення земельного сервітуту як закон та заповіт та внести відповідні зміни в ЦК.
Правове регулювання встановлення сервітуту на підставі договору теж має певні недоліки. А
саме це стосується форми договору яким буде становлюватися сервітут, визначення строку, розміру
плати за користування майном та порядку обчислення збитків завданих власникові майна особою, яка
користується сервітутом.
Договір про встановлення сервітуту оформляється у письмовій формі та підлягає державній
реєстрації державним реєстратором в порядку передбаченому Законом України “Про державну
реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”. З моменту державної реєстрації речових
прав на нерухоме майно та їх обмежень, підставою встановлення яких є договір про встановлення
сервітуту, особа набуває право користуватися чужим майном.
Встановлення сервітуту на підставі договору відбувається у випадку якщо сторони, а саме
власники (користувачі) сусідніх земельних ділянок дійшли згоди про встановлення сервітуту та
уклали договір. У випадку недосягнення згоди щодо встановлення сервітуту на підставі договору
підставою встановлення такого сервітуту буде рішення суду.
Якщо власники (користувачі) сусідніх земельних ділянок не дійшли згоди щодо встановлення
сервітуту та про його умови то власник (користувач) панівної земельної ділянки має право на
звернення до суду із заявою про встановлення земельного сервітуту. Під час розгляду справи суд
повинен з’ясувати чи дійсно є підстави для встановлення сервітуту, чи в інший спосіб не можливо
задовоити потреби інших осіб тощо. В свою чергу позивач повинен обгрунтувати та довести потребу у
встановленні сервітуту та обгрунтувати, що його потреби не можуть бути задоволені в інший спосіб,
довести, що особа відповідач чинить перешкоди у користуванні нерухомим майном тощо. На підставі
наведених доказів та з врахуванням обставин справи враховуючи, що встановлення сервітуту не веде
до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, прав
володіння, користування та розпорядження нею, суд керуючись нормами ЦК, ЗК, ЦПК, Закону
України “Про власність” та іншим законодавством, суд постановляє одне з таких рішень: позов
задоволити; позов задоволити частково; відмовити в задоволенні позовних вимог.
З моменту набрання законної сили рішення суду стає підставою для встановлення сервітуту. І
відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх
обмежень” рішення суду подається разом з іншими документами для реєстрації речових прав на
нерухоме майно та їх обмежень.
В рішенні суд має зазначати строк на який встановлено сервітут, плата за використання
земельної ділянки, яка обтяжена сервітутом з метою компенсації певних збитків, які може нести
власник земельної ділянки щодо якої встановлено сервітут, зобов’язання не чинити перешкод у
використанні земельної ділянки чи іншого нерухомого майна, яке на ній знаходиться, у доступі до неї
тощо. З моменту реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень на підставі рішення суду
особа набуває право земельного сервітуту, а саме право власника або користувача земельної ділянки
або іншого нерухомого майна на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною
ділянкою чи іншим нерухомим майном у спосіб найменш обтяжливий для власника земельної ділянки
чи іншого майна, щодо яких встановлено сервітут.
Встановлення сервітуту на підставі договору так і на підставі рішення суду має правовим
наслідком певне обмеженння прав власника чи користувача цієї земельної ділянки, що в свою чергу
призводить до зменшення можливих варіантів використання земельної ділянки її власником чи
користувачем, обмеження правомочновтей щодо користування та розпорядження земельною ділянкою
обтяженою сервітутом тощо. Але з іншрої сторони встановлення сервітуту це надана законодавством
можливість особи реалізувати право, задоволити інтереси, якщо в інший спосіб окрім встановлення
сервітуту не може бути таке право реалізоване чи потреба в інший спосіб задоволена.
7). Спіцина Л. Встановлення земельного сервітуту за домовленістю сторін та за рішенням суду / Л. Спіцина // Землевпорядний вісник.№ 3. - С. 27-32.
8). і. Права на землю невласників земельних ділянок / В. І. Федорович // Вісник Львівського університету. Серія юридичнаВипуск 37. - С. 378-382.
9). Федорович 3. і. Право земельного сервітуту за законодавством України /В. і. Федорович // Вісник Львівського університету. Серія юридичнаВипуск 40.-С. 318-324.
ТЕМА 10. ОРЕНДА ЗЕМЛІ
1). Організаційно-правові проблеми становлення орендних відносин в Україні: історія і сучасність / А. Берлач II Право України. ~ 1999. - № 2. - С. 15-18.
2). Будзілович І. Оренда землі в Україні (історико-празовий нарис) / І. Будзілович, А. Юрченко // Право України№ 10. - С. 63-67.
3). Ільків земель сільськогосподарського призначення в Україні: теоретичні й практичні аспекти: монографія / Наталія Володимирівна Ільків. - Л : Льв ДУВС, 200с.
4). Ільницька Н. Оренда земель сільськогосподарського призначення: ісгорико-правоеі аспекти / Н. Ільницька // Вісник Львівського університету. Серія юридична. -2001.-Випуск 36.-С. 419-422.
5). Ільницька Н. Оренда як правова форма використання земель у сучасний період: поняття, особливості, юридична природа / Н. Ільницька // Право України№8. - С. 60-64,
6). Кулинич і засади оренди землі в Україні / // Юридичний вісник. - №, - 20вересня. - С. 49-55
7). Шульга обеспечение отношений арендьі земли / М. В, Шульга // Предпринимательство, хозяйство, право№ 4. - С. 25-29.
ТЕМА 11. ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ТА ЮРИДИЧНЕ ПОСВІДЧЕННЯ
( ОФОРМЛЕННЯ) ПРАВ НА ЗЕМЛЮ.
1). Правові аспекти відмежування реєстрації прав на земельні ділянки та
реєстрації прав власності на нерухоме майно в Україні / С. Гринько // Право України№ 3. - О 132-135.
2). В Правові аспекти реєстрації прав на землю: Монографія /
В. - К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет", 20с.
3). Кулинич реєстрація прав на земельну і неземельну нерухомість: світовий досвід та проблеми його імплементації в Україні / // Земельне право України. Теорія і практика, - 2006. - № 9. - С. 30-39.
4). Особливості оформлення прав на земельні ділянки залежно від їх цільового призначення / Катерина Настечко // Підприємництво, господарство і право№ 3. - С. 165-163
5). Носік і переоформлення прав на землю: юридичний факт, право чи обов'язок?/ік//Право України№ 5. - С. 127-131.
6). Правове регулювання державної реєстрації прав на земельні ділянки / К. Пейчев // Право України№ 8. - С. 58-60.
ТЕМА І 2. ОБМЕЖЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ
1). Блага і. Обмеження права власності (з історії проблеми) / І. Блага // Право України№ 1. - С. 121-124.
2). Бусуйок прав на землю за законодавством України: Монографія /
- К.: ТОВ „Видавництво „Юридична думка", 20с.
3). Способи встановлення обмежень прав на землю за законодавством
України: теоретичний аспект / Діана Бусуйок // Юридична Україна - 2005. - № 2. -
С. 60-63.
4). ДО ПИТАННЯ ПРО ПОНЯТТЯ ОБМЕЖЕНЬ ПРАВ ІНВЕСТОРІВ НА ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ (Інститут держави і права ім. НАН України) // ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХIІI регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2007 р.)
Сьогодні глобалізаційні процеси відбуваються у всіх сферах суспільного життя в Україні, в
тому числі і в економіці. Глобалізація вітчизняної економіки опосередковується вкладенням
іноземного капіталу в економіку нашої країни. До об’єктів, привабливих для проведення інвестиційної
діяльності відносяться землі сільськогосподарського призначення. У зв’язку з наведенними
положеннями перед державою постає завдання досягнути балансу інтересів інвесторів в трьох сферах
суспільних відносин.
Перша сфера стосується впливу діяльності іноземних та вітчизняних інвесторів на суспільство.
Діяльність інвесторів має бути безпечною для здоров’я людини. Вона не повинна заподіювати шкоди
суспільству та завдавати йому збитків. Друга сфера стосується впливу діяльності іноземних інвесторів
на діяльність вітчизняних інвесторів. Правове регулювання діяльності іноземних інвесторів не
повинно створювати перешкод для діяльності вітчизняних інвесторів. Третя сфера стосується впливу
законотворчої та правозастосовчої діяльності держави на діяльність іноземних та вітчизняних
інвесторів. Законотворча та правозастосовча діяльність держави повинна створити умови для
залучення якогомого більшого обсягу інвестицій у вітчизняну економіку.
Одним із засобів досягнення балансу інтересів інвесторів у вищеперелічених сферах суспільних
відносин є обмеження прав на землю. Разом з тим дослідження обмежень прав на землю як засобу
узгодження інтересів між інвесторами та суспільством, іноземними та вітчизняними інвесторами,
державою та інвесторами досі не існує. Це не могло не призвести до настання певних негативних
наслідків. Інвестиційне законодавство містить як суперечливі так і застарілі в умовах сьогодення
приписи щодо обмежень прав інвесторів на землі сільськогосподарського призначення. Діяльність
інвесторів відбувається за умов огульного переводу земель сільськогосподарського призначення в
іншу категорію земель, скорочення площ земель сільськогосподарського призначення, суттєвого
зносу, нестачі основних (техніки) та оборотних фондів (коштів) в аграрному секторі.
На підставі аналізу чинного законодавства України можна стверджувати що, обмеження прав
інвесторів на землі сільськогосподарського призначення є багатоаспектним явищем. У науці
земельного права обмеження прав інвесторів на землі сільськогосподарського призначення можуть
розглядатися в об’єктивному та суб’єктивному значенні, а також як правовідносини. При подальшому
формуванні поняття обмежень прав на землю сільськогосподарського призначення ми будемо
виходити з того, що в юридичній літературі традиційно під обмеженням розуміють обов’язок щодо
утримання від вчинення певних дій.
Таким чином, обмеження прав інвесторів на землі сільськогосподарського призначення в
об’єктивному значенні – це сукупність забороняючих правових норм, які регулюють суспільні
відносини утримання інвесторів від вчинення певних дій щодо користування та розпорядження
земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
Стосовно правовідносин щодо обмеження прав інвесторів на землі сільськогосподарського
призначення, то це суспільні відносини врегульовані вищевикладеними правовими нормами.
У свою чергу під обмеженнями прав інвесторів на землі сільськогосподарського призначення у
суб’єктивному значенні слід розуміти закріплену у відповідних нормах права необхідність
конкретного інвестора (індивіда чи колектива) утримуватися від вчинення певних дій щодо
користування та розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
Окрім цього, інвесторам слід мати на увазі, що відповідно до чинного законодавства України,
зокрема Земельного кодексу (ЗК) України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно та їх обмежень» їх права на землі сільськогосподарського призначення можуть бути
не лише обмежені, а й обтяжені.
На нашу думку, до основних положень, які формують зміст поняття обтяжень прав інвесторів
на землі сільськогосподарського призначення можна віднести наступні.
Обтяженню підлягають речові та зобов’язальні права на землю. Щодо цих прав на земельну
ділянку можуть виникати права інших осіб на земельну ділянку, зокрема: а) речові права на чуже
майно (земельний сервітут (ст. 98 ЗК України); б) зобов’язальні права (право користування нерухомим
майном строком менше одного року (ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно та їх обмежень»); в) права інших осіб, які виникають у зв’язку з встановленням зон з
особливими умовами землекористування (статті 112–115 ЗК України); г) засоби забезпечення позовів
(накладення арешту на земельну ділянку, що належить відповідачеві і перебуває у нього або в інших
осіб (ст. 152 Цивільно процесуального кодексу (ЦПК) України); ґ) засоби забезпечення виконання
судових рішень (накладення арешту на майно (земельну ділянку) боржника (ст. 24 Закону України
«Про виконавче провадження»); д) засоби забезпечення виконання зобов’язань (накладення заборони
на відчуження земельної ділянки при посвідченні договору довічного утримання (ст. 73 Закону
України «Про нотаріат») тощо.
Зазначені права інших осіб на земельну ділянку спричиняють необхідність встановлення для
суб’єкта речових і зобов’язальних прав обов’язку щодо утримання від вчинення дій, якими можуть
бути порушені права управомочених осіб. Саме за такою загальною схемою в законодавстві
встановлюються обтяження речових і зобов’язальних прав на земельні ділянки, щодо яких були
встановлені права інших осіб на землю. У результаті застосування цієї законодавчої схеми
забезпечується необхідне звуження обсягу речових і зобов’язальних прав на землю, щодо яких були
встановлені права інших осіб.
Звуження обсягу прав на землю є характерною ознакою не лише обтяжень прав на землю, а й їх
обмежень. Ми вважаємо, що наведенні положення є свідченням того, що обтяження прав інвесторів на
землі сільськогосподарського призначення є різновидом обмежень прав інвесторів на землі
сільськогосподарського призначення.
Отже, проведене нами дослідження спрямоване на формування поняття обмежень та обтяжень
прав інвесторів на землі сільськогосподарського призначення в об’єктивному, суб’єктивному
розумінні та як правовідношення дозволить удосконалити розуміння юридичної природи цього
різновиду обмежень прав на землю та сприятиме подальшому розвитку інвестиційного законодавства
в частині встановлення відповідних обмежень прав на землю з метою досягнення балансу інтересів
інвесторів.
5). Д. Бусуйок ДО ПИТАННЯ ПРО ВИДИ ОБМЕЖЕНЬ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ В ЗЕМЕЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ (Інститут держави і права імені )// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХI регіональної науково-практичної конференції (3-4 лютого 2005 р.)
Юридична природа обмежень прав на землю, що встановлюються в межах зон з особливими
умовами землекористування (охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно – захисних зон, зон
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 |
