Тема 1 . Предмет І система земельного права (стр. 7 )

Особливість правового статусу сільськогосподарських формувань, що утворилися в результаті реорганізації КСП, полягає в тому, що їх засновниками є один чи декілька членів КСП. Так, засновником приватного сільськогосподарського підприємства чи селянського (фермерського) господарства може бути лише одна особа. Засновниками юридичних осіб інших видів – товариств з обмеженою відповідальністю, сільськогосподарських кооперативів тощо – можуть бути щонайменше 2-3 особи. Практика реформування КСП свідчить, що найчастіше засновниками ТОВ і кооперативів стала невелика кількість членів реформованого КСП – від 5 до 15 осіб.

Отже, члени КСП, які не стали засновниками нової юридичної особи, створеної шляхом реорганізації цього КСП, вважаються такими, що вийшли (вибули) із членів господарства. А згідно з п. 3 ст. 9 Закону України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” від 14 лютого 1992 р. № 000-XII та п. 6 Указу про паювання земель, при виході особи із членів КСП належні їй земельний та майновий паї підлягають виділенню в натурі та передачі у власність цієї особи. Проте в результаті реорганізації, проведеної без врегулювання земельних та майнових відносин, переважна більшість реформованих господарств продовжує утримувати й використовувати майно та землю свого попередника – КСП, не маючи на те правових підстав. Для того, щоб створити для такого використання розпайованих земель зазначеними сільськогосподарськими підприємствами хоч якісь правові підстави, Держкомзем України своїм наказом від 17 січня 2000 р. № 5 затвердив Типовий договір оренди земельної частки (паю). На підставі цього Типового договору переважна більшість нових сільськогосподарських підприємств, створених у результаті реорганізації КСП, змушені були укласти з кожним власником земельної частки (паю) договір оренди цієї частки (паю).

Однак у такому договорі не фіксуються ні стан та якість землі, ні обов’язки орендаря з їх раціонального використання, збереження та повернення по завершенню строку оренди. І така фіксація неможлива при цих орендних відносинах у принципі. Адже власник земельного паю не знає, де знаходиться і якої якості є його ділянка. А тому громадяни-орендодавці земельних паїв є беззахисними, оскільки не можуть захистити в суді порушені підприємствами-орендарями свої права та законні інтереси.

Отже, єдиний ефективний спосіб врегулювання земельних відносин у реформованих сільськогосподарських підприємствах полягає: по-перше, в передачі сільськогосподарських угідь, що були розпайовані, у власність колишнім членам реформованого КСП, яким надані земельні паї, та, по-друге, в передачі цими особами в оренду не паїв, а конкретних земельних ділянок, оформлених державними актами на право приватної власності на землю.

СПОСОБИ ВІДЧУЖЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ЧАСТОК (ПАЇВ)

Згідно з Указом про прискорення земельної реформи власники земельних ділянок, отриманих у результаті виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), можуть добровільно створювати на базі належних їм земельних ділянок спільні сільськогосподарські підприємства, асоціації, спілки, акціонерні товариства, інші кооперативні підприємства й організації, передавати ці ділянки у спадщину, дарувати, обмінювати, здавати під заставу, надавати в оренду й продавати громадянам України без зміни цільового призначення земельних ділянок. Отже, можливість відчуження земельних часток (паїв) була передбачена з самого початку їх виникнення. Причому таке відчуження могло мати місце на підставі цивільно-правових угод, а також шляхом їх передачі до статутних фондів юридичних осіб різних типів.

ВІДЧУЖЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ЧАСТОК (ПАЇВ) НА ПІДСТАВІ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ УГОД

Порядок відчуження земельних часток (паїв) на підставі цивільно-правових угод визначив Указ Президента України “Про захист прав власників земельних часток (паїв)” від 21 квітня 1998 р. № 000/98 (далі – Указ про захист прав власників). Зокрема, цей указ встановив, що в разі відчуження шляхом купівлі-продажу права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, переважне право на його придбання мають члени КСП, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, а також селянські (фермерські) господарства й громадяни, які мають право їх створити.

Таким чином, наведений указ встановив перелік осіб, які мають переважне право на придбання земельної частки (паю), якщо власник паю виявив намір його продати. До числа осіб, які мають переважне право на придбання земельної частки (паю), віднесені:

а) члени ряду сільськогосподарських юридичних осіб, а саме: КСП, сільськогосподарських кооперативів та сільськогосподарських акціонерних товариств;

б) фермерські господарства;

в) громадяни, які мають право на створення фермерського господарства.

Підкреслимо, що зазначений перелік не є чітким і потребує пояснення. Що до членів сільськогосподарських формувань, яким надане переважне право на придбання земельної частки (паю), то тут ситуація більш-менш зрозуміла. Так, КСП в результаті реформування протягом років практично зникли з “виробничого пейзажу” сільського господарства України. Зате в нашій країні існує невелика кількість сільськогосподарських кооперативів і сільськогосподарських підприємств, члени яких мають зазначене переважне право.

Статус фермерського господарства як суб’єкта переважного права на придбання земельної частки (паю) потребує більш серйозного пояснення. Річ у тім, що згідно з ЗК в редакції від 13 березня 1992 р., який діяв на момент прийняття Указу про захист прав власників, фермерське господарство не визнавалося суб’єктом права на земельні ділянки. Таким суб’єктом закон визнавав лише громадянина-засновника (голову) фермерського господарства. З введенням 1 січня 2002 р. нового Земельного кодексу України (ст. 31) суб’єктом права на земельні ділянки, які можуть використвувати фермерські господарства, є фермерські господарства як юридичні особи та члени фермерських господарств, причому не тільки їх засновники, а й рядові члени цих господарств. Таким чином, переважне право на придбання земельної частки (паю) мають фермерські господарства та їх члени.

Нарешті, потребує роз’яснення й поняття такої категорії суб’єктів переважного права на придбання земельної частки (паю), як громадяни, що мають право на створення фермерських господарств. З нашої точки зору, до таких громадян слід відносити не всіх громадян України, наділених правоздатністю та дієздатністю, а лише лише тих з них, які відповідають вимогам ст. 130 ЗК. Дана стаття містить критерій визначення осіб, які можуть бути покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з цією статтею, ними можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва. Оскільки пайові фонди земель, з яких надаються земельні частки (паї), складаються з сільськогосподарських земель, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то даний критерій цілком виправдано можна застосувати й до визначення переліку громадян, які мають право на створення фермерського господарства та, відповідно, переважне право на придбання земельної частки (паю).

Крім цього, ст. 130 ЗК встановлює ще один “правовий бар’єр” на придбання земельних часток (паїв). У ній зазначено, що переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки. Ми вважаємо, що за аналогією закону зазначені положення щодо переважного права на придбання земельних ділянок сільськогосподарського призначення поширюються й на придбання земельних часток (паїв).

Таким чином, переважне право на придбання земельної частки (паю) мають:

1) члени сільськогосподарських кооперативів та сільськогосподарських акціонерних товариств;

2) 3) фермерські господарства та їх члени;

4) 5) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва.

6) Однак якщо на придбання земельної частки (паю) претендують дві чи більше осіб із числа зазначених, то переважне право на придбання земельної частки (паю) матиме та з них, яка постійно проживає на території ради, де знаходяться землі пайового фонду, з яких виділяється пай. Разом з тим відзначимо, що список суб’єктів переважного права на придбання земельних часток (паїв) на підставі договору купівлі-продажу є настільки широким, що особи, які не входять до цього списку, практично не зможуть придбати земельну частку (пай) на підставі даного договору. Адже вони не зможуть довести, що особи, які мають переважне право на придбання частки, відмовились від неї.

Указ про захист прав власників встановлює, що цивільно-правові договори щодо відчуження земельних часток (паїв) підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню. Йдеться про такі договори, як купівля-продаж, дарування та міна. Обов’язковою передумовою відчуження земельної частки (паю) є наявність у її власника сертифіката про право на земельну частку (пай). Нотаріальне посвідчення договорів щодо відчуження земельних часток (паїв) здійснюється відповідно до Порядку посвідчення договорів відчуження земельних ділянок та права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, затвердженого наказом Міністерства юстиції України та Держкомзему України від 6 червня 1996 р. № 14/5/48.

Крім нотаріального посвідчення, обов’язковою умовою набуття договором про відчуження земельної частки (паю) чинності є його реєстрація районною державною адміністрацією за місцезнаходженням колишнього КСП, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, з земель якого виділена земельна частка (пай).

На підставі зазначених нормативно-правових актів протягом років укладалися угоди щодо відчуження земельних часток (паїв), хоча воно й не набуло масового характеру. Однак на практиці мали місце випадки, коли одна особа купувала значну кількість земельних часток (паїв). Такі випадки стали предметом політичних спекуляцій на тему про скупку паїв у селян, в результаті чого на укладення угод щодо відчуження земельних часток (паїв) був накладений мораторій. Закон України “Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)” від 18 січня 2001 р. № 000-III встановив, що до врегулювання порядку реалізації прав громадян і юридичних осіб на земельну частку (пай) Земельним кодексом України власники земельних часток (паїв) тимчасово не можуть укладати угоди щодо купівлі-продажу, дарування земельної частки (паю) або іншим способом відчужувати зазначені частки (паї). Винятками стали передача їх у спадщину та викуп земельних ділянок для державних і громадських потреб.

1 січня 2002 р. новий Земельний кодекс України набув чинності, однак і він продовжив мораторій на відчуження земельних часток (паїв). Зокрема, згідно з п. 15 Перехідних положень ЗК, громадяни України – власники земельних часток (паїв) – не мають права до 1 січня 2005 р. продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Наголосимо також, що зазначений мораторій не поширюється на відчуження земельних часток (паїв), власниками яких є іноземні громадяни та особи без громадянства. Це пов’язано з тим, що ЗК не дозволяє набуття такими громадянами права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, крім отримання їх у спадщину. Тому іноземний громадянин чи особа без громадянства, яка стала власником земельної частки (паю), не має права виділити пай у натурі й стати власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення. Єдиний вихід для такої особи – відчуження земельної частки (паю) на підставі будь-якої цивільно-правової угоди, включаючи й купівлю-продаж, громадянинові України.

ОСОБЛИВОСТІ ВІДЧУЖЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ЧАСТКИ (ПАЮ) НА ПІДСТАВІ ДОГОВОРУ МІНИ

Таким чином, новий ЗК поширив дію мораторію не на всі угоди щодо відчуження земельних часток (паїв). Така угода щодо відчуження земельних часток (паїв), як міна, не підпадає під його дію. Тому власник земельної частки (паю) має право в будь-який час здійснити його відчуження шляхом укладення договору міни з іншою особою. Причому ЗК не вимагає, щоб обмін земельної частки (паю) здійснювався на іншу земельну частку (пай) або на земельну ділянку. Земельна частка (пай) може бути обміняна на будь-яку річ чи майно, які сторони за договором міни вважатимуть адекватними за вартістю земельній частці (паю).

ВНЕСЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ЧАСТКИ (ПАЮ) ДО СТАТУТНОГО ФОНДУ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

На жаль, норми чинного земельного законодавства є не дуже чіткими в цьому питанні. Так, постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)” від 12 жовтня 1995 р. № 000 затвердила форму сертифікату на право на земельну частку (пай), що передбачала можливість переходу права на земельну частку (пай) як до громадянина, так і до юридичної особи. Однак у ст. 82 ЗК можливість переходу права на земельну частку (пай) до юридичної особи чітко не визначена. В цій статті сказано, що юридичні особи України можуть набувати у власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; в) прийняття спадщини; г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Таким чином, у даній статті не згадується земельна частка (пай) як об’єкт, що може стати власністю юридичної особи. Таким об’єктом є земельна ділянка. Однак дана стаття містить положення про те, що право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення може виникнути у юридичної особи на “інших підставах, передбачених законом”. Такою підставою, передбаченою законом, можна, на нашу думку, вважати п. 14 Перехідних положень ЗК. У цьому пункті зазначено, що до 1 січня 2005 р. забороняється внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. На наш погляд, з наведеного випливає висновок про те, що ЗК дозволяє внесення земельних часток (паїв) до статутних фондів юридичних осіб, які є господарськими товариствами відповідно до Закону України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. № 000-XII, однак встановлює мораторій на таке внесення до 1 січня 2005 р.

З точки зору чинного законодавства, внесення земельної частки (паю) до статутного фонду господарського товариства тягне за собою перехід права власності на земельну частку (пай) від громадянина до юридичної особи та отримання громадянином відповідної частки в її статутному фонді чи певної кількості акцій.

Отримавши земельну частку (пай) в якості внеску засновника, юридична особа має можливість вибрати один з двох варіантів. Перший полягає в тому, що юридична особа переоформляє сертифікат на право на земельну частку (пай) на своє ім’я і продовжує володіти земельним паєм. Однак вигоди від такого володіння, на наш погляд, мало. Всупереч Закону України про оренду землі можна зберегти відносини оренди земельної частки (паю), якщо попередній власник цього паю передав його в оренду сільськогосподарському підприємству й отримував орендну плату. Однак більш доцільним є варіант виділення господарським товариством земельної частки (паю) в натурі у вигляді земельної ділянки й отримання замість сертифіката державного акта на право власності на земельну ділянку. Таку земельну ділянку можна використовувати для ведення товарного сільськогосподарського виробництва чи передати в оренду для таких самих цілей. Однак слід мати на увазі, що згідно з п. 13 Перехідних положень ЗК, на період до 1 січня 2010 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га. Таким чином, при внесенні земельних часток (паїв) до статутного фонду господарського товариства слід підрахувати, яку площу земель сільськогосподарського призначення дана юридична особа матиме після виділення земельних паїв у натурі з тим, щоб не припуститися порушення вимог п. 13 Перехідних положень ЗК.

4). Право власності на рослинність на земельних ділянках, межі яких не визначені в натурі (на місцевості) / О. Лугина // Право України№ 6. - С. 91-93.

5). Носік В. В Щодо правової природи земельної частки (паю) / ік, Т, О., Коваленко // Право України№ 3. - С. 48-53.

6). Є. Правовой режим земельной доли / // Государство и право№ 12. - С 38-46.

ТЕМА 9. ПРАВА НА ЗЕМЛЮ НЕВЛАСНИКІВ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК

1). Видьі земельньїх сервитутов и их классификация / С. Алексеєва // Підприємництво, господарство і право№ 5. - С. 30-33.

2). Берднїков Є. Трансформація інституту постійного землекористування з прийняттям нового Земельного кодексу України / Є. Берднїков, П. Пастушенко // Право України№ 2. - С. 60-66.

3). Правові засади імплементації понять „емфітевзис" та „суперфіцій" у земельне право України: сучасний стан та перспективи розвитку / Д. Бусуйок // Право України№ 3. - С. 102-104.

4). ПІДСТАВИ ПРИПИНЕННЯ СУПЕРФІЦІЮ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XVІ регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2010 р.)

Суперфіцій – цс право користування чужою земельною ділянкою для забудови, що хара-

ктеризується довгостроковістю, платністю, відчужуваністю та успадкованістю. Важливою

ознакою суперфшію є цільовий характер використання земельної ділянки, наданої для забудо-

ви – будівництво промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і

будівель. Об’єктом суперфіцію с не завершена будівництвом споруда (будова), а право корис-

тування земельною ділянкою для будівництва певних видів споруд і будівель із правом супе-

рфіціарія набути право власності на них. Таким чином у суперфіціарія виникає абсолютне ре-

чове право на земельну ділянку і право власності на будівлі (споруди) на цій ділянці.

Держкомзем України у своєму роз’ясненні від 2 липня 2008 року зазначив, що проект

землеустрою щодо відведення земельної ділянки для надання її під забудову (суперфіцій) ви-

конується в тому ж порядку, який передбачений для оренди земельної ділянки. У випадку

укладання договорів суперфшію між органами місцевого самоврядування та забудовниками,

земельні ділянки мають надаватися виключно під забудову відповідно до генеральних планів

населених пунктів або іншої містобудівної документації.

Виключно цільовий характер суперфіцію вимагає врахування цільового призначення зе-

мельної ділянки в залежності від категорії земель при встановленні суперфіцію і заборону змі-

ни цільового призначення після надання її у використання. Із цільовим характером суперфіцію

пов’язана наступна важлива його ознака – довгостроковість. адже будівництво та експлуатація

будівель чи споруд потребує тривалого часу, а невикористання земельної ділянки для забудови

протягом трьох років підряд є підставою для припинення суперфіцію.

У договорі про встановлення суперфіцію сторони можуть передбачити не тільки загаль-

ний строк користування чужою земельною ділянкою, але і спеціальний строк для зведення

споруди (будівлі). Однак саме по собі таке незведення в установлений сірок не може бути під-

ставою для припинення суперфіціарних відносин. Правоприпппяючий характер мас «бездія-

льність» суперфіціарія. котрий отримавши земельну ділянку, не розпочинає будівництво впро-

довж трьох років або. розпочавши будівництво, не проводить жодних робіт щодо його

завершення протягом зазначеного періоду часу поспіль.

У земельне законодавство норми щодо суперфіцію були імплементовані 27 квітня 2007

року через доповнення Земельного кодексу України окремою главою 16–1 «Право користуван-

ня чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або забудови» із наступними

змінами і доповненнями від 16 вересня 2008 року. Зміни стосувалися суперфіцію та емфітев-

зису на земельних ділянках державної або комунальної власності. Земельний кодекс України

визнає пріоритет цивільного законодавства у регулюванні суперфіційних відносин.

Відповідно до п. 3 ст. 413 цивільного кодексу України право користування чужою земе-

льною ділянкою для забудови (суперфіцій) може бути встановлено на визначений або на не-

визначений строк, тобто є строковим або постійним, а відповідно до п. 4 ст. 102–1 Земельного

кодексу України сірок користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності

для забудови не може перевищувати 50 років. Сплив строку, на який було встановлено право

користування земельною ділянкою є підставою припинення суперфіцію. У випадку припинен-

ня права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), влас-

ник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого

припинення У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки мас право

вимагати від суперфіціарія її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона

була до надання її в користування (ст. 417 ЦК України)

Цивільним кодексом України не передбачено переважного права суперфіціарія на продо-

вження строку користування земельною ділянкою, як і обов’язку власника земельної ділянки

продовжити на вимогу суперфіціарія сірок суперфіцію. Таке право може бути закріплено в до-

говорі або заповіті як підставі встановлення суперфіцію. Як виняток, у разі спору пролонгува-

ти суперфіцій може сул. але лише у тих випадках, якщо знесення будівлі (споруди), шо розмі-

щена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам’ятки історії та культури

тощо), або є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівня-

но з вартістю земельної ділянки (п. 2 ст. 417 Цивільного кодексу України).

Переліки підстав припинення суперфіцію закріплені у ст. 416 ЦК України та п 6 ст. 102–

1 ЗК України, вони не є тотожними. Цивільним кодексом передбачено відмову землекористу-

вача від права користування (дерелікцію) як підставу припинення суперфіцію, однак така від-

мова автоматично не тягне припинення права власності на зведені ним споруди (будівлі), оскі-

льки за загальним правилом, землекористувач зобов’язаний привести земельну ділянку до

стану, який передував наданню її в користування. Земельним кодексом України така підстава

припинення суперфіцію не передбачена.

Суперфіцій є відчужуваним речовим правом, однак право користування земельною діля-

нкою державної або комунальної власності не може бути відчужено її землекористувачем ін-

шим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди), внесено до стату-

тного фонду, передано у заставу. Відчуження земельної ділянки одним власником не припиняє

суперфіціарних відносин, а породжує їх для його правонаступника оскільки сама земельна ді-

лянка є обтяжена суперфіцієм.

Підставою припинення суперфіціарних відносин є поєднання в одній особі власника зе-

мельної ділянки та землекористувача. Таке поєднання можливе у випадку переходу права вла-

сності на земельну ділянку до суперфіціарія, або у випадку переходу права власності на зведе-

ну будівлю (споруду) до власника землі. Суперфіцій також припиняється у разі викупу

власником земельної ділянки права користування в землекористувача. У юридичній літературі

висловлюються пропозиції про надання переважного права на придбання будівлі, зведеної зе-

млекористувачем, власнику земельної ділянки. Цим положенням варто доповнити ст. 413 Ци-

вільного кодексу України або цю умову визнати істотною для договору про встановлення су-

перфіцію. вважає, що за договором про суперфіцій може бути ділянці і безоплатно

користується нею. наприклад, протягом 50 років, а після цього ця будівля переходить у влас-

ність власника земельної ділянки. Така умова зрівняє вартість зведеної споруди з платою су-

перфіцарія за землю впродовж 50 років.

Визначений перелік підстав припинення суперфіцію не є вичерпним. Оскільки суперфі-

цій є речовим правом, то його припинення можливе і за загальними підставами, визначеними

цивільним законодавством. До таких підстав варто віднести визнання недійсним правочину. в

тому числі заповіту, а також розірвання договору про встановлення суперфіцію.

«Загибель» об’єкта суперфіціарного права вважають підставою для припинення супер-

фіцію якщо земельна ділянка підлягає вилученню (викупу) з мотивів суспільної необхідності

та для суспільних потреб. Така загибель має юридичний характер, бо фактичне (фізичне) зни-

щення земельної ділянки неможливе, на відміну від інших майнових об’єктів. Однак Земель-

ним кодексом України викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю визнаєть-

ся підставою припинення тільки емфітевзису. а не суперфіцію.

Емфітевзис та суперфіцій можуть бути припинені за рішенням суду. Так, примусове при-

пинення прав на землю здійснюється у судовому порядку у разі конфіскації земельної ділянки

або примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земе-

льної ділянки.

Кальніченко А. Постійне користування земельними ділянками: законодавчі зміни / А. Кальніченко //Землевпорядний вісник№ 3. - С. 55-61.

Костяшкін і. О. Право загального землекористування громадян: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне празо; аграрне право, екологічне право; природноресурсове право" /1 О. Костяшкін. - К., 20с.

І, Правові аспекти земельних сервітутів в Україні: автореф. дис на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец.„Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / Р І Марусенко. - К., 2с.

5). Мартин В. ВИДИ СЕРВІТУТІВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XIV регіональної науково-практичної конференції (6 лютого 2008 р.)

Сервітути є дуже давніми правовими інститутами, які були добре відомі ще

римським юристам, хоч римське право і не знало абстрактного поняття сервітуту,

а визнавало лише типові, точно визначені випадки сервітутного користування –

право ходити чужою земельною ділянкою, право добувати пісок на чужій

земельній ділянці, пішохідний сервітут, право добувати камінь на чужій ділянці,

право перевозу човном через чужу водойму, право пасти тварин на чужій

земельній ділянці та ін.

У процесі свого тривалого історичного розвитку правове регулювання

сервітутного користування зазнало певних змін, проте суть сервітутів

залишається незмінною.

Сервітут – речове право, яке забезпечує особі можливість користати з

чужого майна.

У статті 401 “Поняття користування чужим майном” Цивільний кодекс

України не містить визначення сервітуту, а лише визначає основні умови

встановлення сервітутів та називає їх основні види – земельні та особисті. Однією

із основних відмінностей земельних та особистих сервітутів є те, що земельні

сервітути ніби встановлюють відносини між земельними ділянками, а особисті не

тільки пов’язані із певним майном, а й належать певній особі ( 6, 322-333)

Земельний сервітут – це право власника або землекористувача земельної

ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною

ділянкою (ділянками) (ч.1 ст. 98 Земельного кодексу України). Земельні

сервітути дозволяють усунути або зменшити природні “недоліки” одних, як

правило, невеликих земельних ділянок за рахунок інших і тим підвищити

можливість їх ефективного використання.

Приблизний, проте далеко не вичерпний перелік найпоширеніших земельних

сервітуту, містить у ст. 99 Земельний кодекс: – право проходу та проїзду на

велосипеді; – право проїзду на транспортному засобі прокладеним шляхом; право

прокладання та експлуатації ліній електропередачі, – зв'язку, трубопроводів, інших

лінійних комунікацій; –право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із

чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; – право відводу води

зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; – право

забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та

право проходу до природної водойми; – право напувати свою худобу із природної

водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до

природної водойми; право прогону худоби наявним шляхом; – право встановлення

будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту

будівель та споруд та ін.

Усі земельні сервітути традиційно прийнято поділяти на сільські, міські,

водні, «судохідні», лісові тощо, проте у законодавстві України спеціальне

правове регулювання отримали лише лісові та водні сервітути.

4

Оскільки право власності на земельну ділянку розповсюджується не лише

на частину земної поверхні, яка має установлені межі та певне місцем

розташування, але і на повітряний простір, що знаходиться над поверхнею

ділянки на висоту, необхідну для зведення житлових, виробничих та інших

будівель і споруд (ст. 79 Земельного кодексу України), то сервітути, які надають

право використовувати лише повітряний простір над земельною ділянкою можна

виділяти у самостійний вид - повітряні сервітути.

Особисті сервітути – це права, які управнюють конкретну особу на

безпосереднє користування чужим майном, надають їй можливість задовольняти

певні потреби використовуючи чуже майно. Вони призначені забезпечити права

окремим категоріям осіб, які вони, як правило, не можуть набути у інший спосіб.

Особисті сервітути нерозривно пов’язані з особою сервітуарія і тому не можуть

існувати після його смерті. Смерть сервітуарія є підставою їх припинення.

У римському праві особисті сервітути було прийнято поділяти на два види:

usus та ususfructus. Узуфруктом вважали речове право особистого користування

чужою річчю, з правом отримання з неї природних плодів без зміни при цьому

сутності самої речі та без можливості юридичного розпорядження річчю.

Об’єктом такого користування могла бути лише неспоживна річ. Usus за своїм

змістом був набагато вужчим ususfructus, оскільки надавав лише право

користування “без права на плоди речі”.

Варто відзначити, що уже за римським правом користування чужою річчю з

правом отримання з неї плодів (доходів) могло бути встановлено і щодо res

incorporales.

Аналіз змісту та правової природи ususfructus і usus свідчить про істотні

відмінності між цими сервітутами та доцільність надання їм самостійного

законодавчого регулювання, як це пропонувалося у проекті Цивільного кодексу

України від 25 серпня 1996 року.

Серед особистих сервітутів, які отримали закріплення у чинному

законодавстві України особливо слід виділити право дитини – члена сім’ї наймача

або власника житлового приміщення користуватися займаним приміщенням

(ст. 18 Закону України “Про охорону дитинства”), право користування житловим

приміщенням членів сім’ї власників житлових будинків (квартир), які не є

співвласниками (ст. 405 ЦК України), права члена ЖБК та членів його сім’ї.

Оскільки земельні та особисті сервітути як інститути цивільного права

мають різне призначення та істотно відрізняються за своєї структурою та

змістом, то у ЦК України їм треба надати самостійне правове регулювання.