Вступне слово (стр. 11 )

10 березня 1861 року перестало битися серце Великого Кобзаря. Спочатку поховали Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі, а у травні 1861 року домовину з прахом поета перевезено на Україну й поховано на Чернечій горі поблизу Канева.

Ще за життя поета його твори здобули визнання, тому що геніальний український митець увібрав у себе народний дух, мову, збагатив його культуру світовим надбанням і повернув народу України.

У ранній період творчості Шевченко звернувся до жанру романтичної поезії і написав балади «Причинна», «Тополя», «Утоплена». Шевченко виступив новатором у цьому жанрі, надав йому нових рис. Широко використовуючи багатства усної народної творчості, він відтворював життєві явища, змальовував образи звичайних людей. В основі кожної балади лежить конфлікт між прагненням людини до щастя й тими обставинами життя, що призводять до трагічного кінця.

Так, у баладі «Причинна» із співчуттям змальовано переживання та загибель селянської дівчини-сироти, яка довго чекає коханого козака, що поїхав на чужину. Глибше передати її духовні страждання допомагають картини природи, майстерно змальовані поетом. І бурхливий Дніпро, і грозові хмари, і блідий місяць, і породжені народними повір’ями русалки, і буйний вітер — усе це образи ранніх балад Шевченка. Початок балади («Реве та стогне Дніпр широкий…») став популярною народною піснею. Ліричний відступ про долю покинутої дівчини «Така її доля…
О Боже мій милий!» теж перейшов у народну пісню. Уже перший твір молодого поета вирізнявся такою мистецькою довершеністю, якої не спромігся досягнути жоден з його попередників і сучасників.

Рік видання «Кобзаря» — 1840 — це дата народження нової української літератури. Іван Франко писав: «Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла немов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову»[6].

Важливе місце в ранній ліриці Шевченка посідає тема призначення поезії, місця та ролі поета в суспільному житті. Поетичним заспівом до першої збірки був вірш «Думи мої, думи мої…». Думами називались твори сліпців-кобзарів, так назвав свої поетичні творіння й молодий поет, самою лише цією назвою підкресливши невіддільність своєї творчості від рідного народу. Тому поезія така дорога для митця. Він називає свої поетичні твори «коханими», «квітами», з любов’ю звертається до них як до дітей своєї душі. Ліричний герой дбайливо плекає їх, доглядає. Його твори пройняті глибоким сумом, викликаним і тяжким життям народу, і тривалою розлукою поета з рідною землею. Митець творить саме для знедолених співвітчизників, для України, куди й посилає своїх «дітей». «Думи мої, думи мої…» — це поетичний вступ, в якому розкриваються головні думки та теми збірки «Кобзар». Ідея вірша — протест проти соціального й національного гноблення; настрій ліричного героя — туга за рідною землею, відчуття «сирітства», невдоволення дійсністю. Адже справжній громадянин не може почуватися щасливим, коли страждає його вітчизна. Поезією «Думи мої, думи мої…» Шевченко визначив тематику й напрям своєї поезії, у центрі якої завжди був образ України, думи про її трагічне та героїчне минуле, страждання, викликані підневільним тогочасним станом батьківщини, мрії про її щасливе майбутнє.

Про роль поета в житті народу йдеться у вірші «Перебендя», в якому поет створює романтичний образ народного співця. Важливі питання громадсько-політичних завдань літератури підносить молодий поет у вірші-зверненні «До Основ’яненка», в елегії «На вічну пам’ять Котляревському».

Про нещасливу долю дівчини, яка прагнула зберегти чистоту своїх почуттів, розповідає поет у баладі «Тополя». Про долю жінки у тогочасному суспільстві розповідає Шевченко у поемі «Катерина». Це ліро-епічна соціально-побутова поема з народного життя. Тема твору — страждання та самогубство простої селянської дівчини, яку спокусив і кинув пан-офіцер. Поет розкриває трагедію скривдженого почуття, зрадженого довір’я. Але за цією особистою трагедією дівчини відчувається трагедія життя цілого народу. Доведені до загибелі сільські дівчата — це лише частина того величезного горя, що його завдають народові пани. Новаторство Шевченка виявилось у тому, що трагедії сільської дівчини, доведеної до самогубства паном, поет надає соціального характеру, підкреслює, що причиною страждань, загибелі людини є передусім соціальні обставини. Такий суспільний лад, при якому одна людина може безкарно довести до загибелі іншу, викликає у поета глибоке обурення. Відчувається, що автор співчуває головній героїні твору.

Зовнішність Катерини поет подає за народнопісенними традиціями: чорні брови, карі очі, біле личко. Основна увага митця зосереджена на духовній красі дівчини. Адже вона здатна на глибоке почуття кохання, щира, довірлива. Чесна і порядна, вона й коханого свого бачить таким. Драматизм становища Катерини полягає в тому, що вона стала покриткою, народила позашлюбну дитину, але все ще чекає свого милого, вірить, що офіцер повернеться й одружиться з нею.

Віра в коханого та турбота про дитину дає жінці силу витримати тяжкі поневіряння, коли за традиціями тих часів її виганяють з дому батьки. Катерина не може змиритись зі зрадою; доведена до відчаю покритка наклала на себе руки. Поет підкреслює моральну велич жінки з народу, яка стає жертвою соціальної нерівності на несправедливості.

Поет засуджує в образі пана-офіцера аморальність всього гнобительського ладу. Автор змальовує офіцера людиною жорстокою, свавільною, називає «препоганим». Адже не лише Катерина стала жертвою його підступності. Глибоке співчуття викликають батьки дівчини, що змушені вигнати з дому єдину дочку, залишитися на старість без будь-якої підтримки; сумна доля судилася й незаконнонародженому Івасю — сину безталанної Катерини.

Велику роль у поемі відіграє образ ліричного героя. То він по-батьківськи застерігає дівчат, то з щирим співчуттям звертається до Катерини, то разом з нею «ллє сльози в далекій московській дорозі», то розмірковує над соціальною нерівністю в тогочасному суспільстві, і громадянська схвильованість автора мимоволі передається читачам.

Знаменно, що «Катерина» — це перша соціально-побутова поема в українській літературі, а головній героїні судилося стати першим реалістичним жіночим образом у творчості Шевченка. Тема жіночого безталання хвилювала митця протягом усього життя. Він сам народився у кріпацькій родині, рано втратив неньку, знав про поневіряння на панщині рідних сестер. Жіноча недоля була для нього не тільки соціальною, а й особистою траге­дією. зазначав: «Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу»[7].

Про великий інтерес Шевченка до героїчного минулого України свідчать його поеми «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія».

Протягом століть турецько-татарські орди здійснювали грабіжницькі набіги на Україну, перетворювали полонених на рабів. Для визволення своїх співвітчизників українське козацтво відважувалось на сміливі морські походи.

Один з таких походів і зображено в поемі «Гамалія». Козаки-невільники в турецькому полоні в пісні виливають свою тугу за рідною землею. І Україна не забула про своїх синів. Цей спів-плач почули Великий Луг і Хортиця та вирушили в похід «братів визволяти». Шевченко славить високе почуття патріотизму, відчайдушну хоробрість козаків-запорожців, «завзятого» отамана Гамалію. Адже саме такі хоробрі, віддані рідній землі, громадянському обов’язку козаки прославили Україну «на весь світ великий». І. Франко вважав «Гамалію» однією з кращих поем Шевченка, цей твір є «немов дзвінким погуком козацького геройства, відваги і енергії»[8].

Вершиною творчості поета раннього періоду є історична поема «Гайдамаки» (1841 р.). У поемі відтворено широку картину козацько-селянського антифеодального повстання 1768 року — найбільш напруженого епізоду в історії гайдамацьких рухів на Правобережній Україні, відомою під назвою Коліївщина.

Повстання вибухнуло на Київщині й поширилося на Брацлавщину, Поділля, Волинь. Коліївщина закінчилась трагічно: царські війська допомогли польським королівським військам придушити повстання й захопити в полон ватажків. Поет правдиво змалював трагічне підневільне життя українського народу за кріпацтва, жорстокість польської шляхти, бунтарство селянства, що зазнавало подвійного гноблення.

Розмірковуючи над плинністю всього існуючого в житті, поет доходить висновку, що вічним є лише волелюбство народу. Виразниками споконвічних прагнень українців до волі й виступають гайдамаки. Вперше у світовій літературі народні маси стають головним героєм твору. У поемі Шевченка гайдамаки — це творці історії, велика рушійна сила.

Центральний персонаж твору — Ярема Галайда уособлює повсталий народ, це представник наймитсько-бурлацької бідноти, що була найбільш непримиренною силою повстання. Долю цього темного, затурканого попихача шинкаря Лейби Шевченко порівнює з «стеблиною-билиною на чужому полі». У народній творчості билина завжди була символом бідності, сирітства. Образ Галайди подано в розвитку, спочатку вродливий юнак з напрочуд ніжною душею «гнувся» під тягарем гноблення.

Коли ж Ярема приєднався до повстанців, то відчув, «що виросли крила». Адже він стає народним месником. У боях з ненависним ворогом Ярема Галайда діє як справжній герой, незламний патріот. У цьому образі ніби зосереджується вікова ненависть народу до гнобителів, яка переростає в нещадну помсту. Народ був доведений до такого відчаю, що «жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки». Вперше в українській літературі справжнім героєм поеми став звичайний селянин.

Тарас Шевченко мріяв про те, що його рідний народ розправить крила, як і Ярема Галайда, підніметься на боротьбу. Поета надзвичайно хвилювала проблема лідера, ватажка народних мас.

Ідеалом справжнього проводиря народу в поемі «Гайдамаки» виступає Максим Залізняк. Цей образ історичної особи порівнюється з орлом. Селяни та козаки визнають Залізняка і радо йдуть за ним: «У нас один старшина — батько Максим». Герой кровно зв’язаний з народом, для кожного знаходить слова співчуття; поет підкреслює хоробрість, силу, витримку народного ватажка. В образі життєрадісного, простого, людяного, щирого Залізняка Шевченко подає взірець проводиря народних мас. Максим Залізняк та Іван Гонта зображені в поемі як непримиренні месники за народні кривди, для яких найголовніше — це інтереси народу.