Вступне слово (стр. 8 )

У змалюванні життя та побуту панства та чиновництва Котляревський переходить від гумористичного сміху до сатиричного викриття пороків феодально-кріпосницької системи. Письменник засуджує жорстокість панівної верхівки, її байдуже ставлення до народу; викриває такі вади тогочасної бюрократичної системи, як хабарництво, інтриганство, зловживання своїм становищем, протекції, підкупи тощо.

Уперше «Енеїда» була видана 1798 року М. Парпурою. З цього видання перших трьох частин поеми починається нова доба укра­їнського письменства. Першому творові І. Котляревського судилася щаслива історична доля — започаткувати нову українську літературу. 1808 року вийшло друге видання «Енеїди». Обидва видання були здійснені без відома автора на основі рукописних списків. Письменник переглядає текст твору, виправляє, доопрацьовує його та видає 1809 року, дописавши ще й четверту частину. Остаточне завершення «Енеїди» припадає на 1825—1826 роки, а перше повне видання її (у шістьох частинах) здійснене лише 1842 року в Харкові, коли автора вже не було в живих.

Вихід у світ поеми «Енеїда» був визначною подією в культурному житті України. Це була перша друкована українська книжка, написана живою народною мовою.

І. Котляревський відіграв величезну роль в історії розвитку української літературної мови. Адже він перший серед українських майстрів слова збагнув, що дух народу може передати лише жива народна мова, широко й творчо використав багатющі скарби мови свого народу (полтавського діалекту). У поемі «Енеїда» «вперше жива народна мова України стала мовою художньо-літе­ратурного твору, який затьмарив собою все, що було написано українськими письменниками попередніх віків»[3].

У 1819 році на сцені полтавського театру була поставлена п’єса «Наталка Полтавка». Це перший драматичний твір нової української літератури, який, за влучним визначенням видатного українського драматурга Івана Карпенка-Карого, є «праматір’ю українського народного театру». Надрукована «Наталка Полтавка» була І. Срезневським 1838 року в «Украинском соборнике». Тема п’єси — драма бідної української дівчини-селянки, яка відстоює своє право на щастя.

Драматург оспівує вірне кохання селянської дівчини Наталки й бідного наймита Петра, підкреслюючи ті соціальні перешкоди, що заважають одруженню закоханих.

Отже, конфлікт п’єси має соціальний характер. Адже Наталка й Петро спочатку не змогли побратись через бідність, а потім на шляху до щастя став багатий пан возний. Та Наталка показала себе людиною, здатною боротися за свою мрію: уже подавши воз­ному рушники, вона відмовляється бути його дружиною, коли повертається Петро. Головна героїня нагадує той ідеальний образ української дівчини, що створив народ у своїх високопоетичних піснях. Духовна краса, розум, гідність, працелюбство, ініціативність — усі ці позитивні риси людини з народу переконливо розкриває письменник. Це перший позитивний реалістично змальований образ жінки-селянки в новій українській літературі.

Передаючи в образах Наталки, Петра, Миколи високі моральні якості українців, драматург підкреслює їх благородство, порядність, вірність у коханні та в дружбі, оптимізм, прагнення до волі. Позитивним образам людей з народу в п’єсі протиставлені возний та виборний, яких автор змальовує в сатиричному плані.

Реалістичне відтворення життя, духовна краса трудящих людей, широке використання багатств усної народної творчості — все це забезпечило п’єсі «Наталка Полтавка» величезну популярність. Ця п’єса і водевіль «Москаль-чарівник» поклали початок нової української драматургії, визначили її ідейно-художній напрям на все XIX ст.

Отже, творчість І. П. Котляревського є визначним явищем в українському літературному процесі. Адже він перший заговорив до народу його живою мовою, сміливо відкинувши мертву, книжну мову. Його заслуга як першого класика нової української літератури полягає й у створенні таких нових у вітчизняному пись­менстві жанрів, як епічна поема, п’єса, водевіль.

Список рекомендованої літератури

1.  Волинський П. К. Іван Котляревський. Життя і творчість. — К., 1969.

2.  Кирилюк Є. Іван Котляревський. Життя і творчість. — К.: Дніпро, 1981.

3.  Котляревський І. П. у критиці та документах. Збірник, упорядкування, вступна стаття та примітки А. Залашка. — К.: Держлітвидав України, 1959.

4.  Кулинська Л. П. Мова п’єси «Наталка Полтавка» Котляревського // Українська мова в школі. — № 3. — 1960.

5.  Лишвин М. Чи знаєте Котляревського? — К., 1979.

6.  Мар’яненко І. О. Минуле українського театру. — К.: Мистецтво, 1953.

7.  Павлюк М. В. Іван Петрович Котляревський і українська мова. Праці Одеського університету. — Т. 148. Серія філологічна. — Вип. 8. — 1958.

8.  Пільгук І. І. Народні мотиви в творчості Котляревського // Радянська література. — № 11. — 1938.

9.  Пільгук І. І. Життя і творчість І. П. Котляревського. Стенограма публічної лекції. — К., 1954.

10.  Скоць А.  І. «Наталка Полтавка» І. Котляревського / Українське літературознавство. — Львів: Вища школа, 1981. — Вип. 37.

11.  Ткаченко Н. С., Ходосов К. О. І. Котляревський у школі. — К., 1968.

12.  Федосов Л. П. Традиції І. П. Котляревського та Г. Ф. Квіт­ки-Основ’яненка в гуморі І. С. Нечуя-Левицького / «Наукові записки» Харківського педагогічного інституту. — Т. 30., 1958.

13.  Хропко П. П. Іван Петрович Котляревський. Літературний портрет. — К., 1969.

14.  Хропко П. А. І огник, ним засвічений, не згас. (До 200-річчя з дня народження І. П. Котляревського). — К.: Знання, 1969.

15.  Хропко П. П. «Енеїда» І. Котляревського // Радянське літературознавство. — 1964. — № 5.

16.  Шамрай А. П. «Наталка Полтавка» І. Котляревського. — К.: Мистецтво, 1955.

17.  Януш Я. В. Деякі спільні синтаксичні риси в творах
І. Котляревського та І. Карпенка-Карого // І. П. Котляревський та українська література і мова. — К., 1971.

Григорій КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО (1778—1843)

Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко — зачинатель і пер­ший класик української художньої прози. Він належав до тих українських письменників перших десятиріч XIX століття, які зуміли теоретично осмислити й застосувати в художній практиці творчі принципи нового тоді літературного напрямку — просвітительського реалізму.

Справжнє прізвище митця — Квітка, а псевдонім Основ’я­ненко походить від села Основа (тепер воно злилося з Харковом), де він народився 29 листопада 1778 року в багатій панській родині. Предки його обіймали високі старшинські посади в українських козацьких полках Слобожанщини. Г. Квітка здобув домашню освіту, навчався в школі при монастирі. Він чудово грав на фортепіано та флейті, а краса народної пісні, захоплення майстерною грою кобзарів надихали його до написання власних музичних творів. Так, він є автором жартівливої пісні «Грицю, Грицю, до роботи». Виростав Григорій в атмосфері глибокої шани до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва, що панувала в сім’ї Квіток.

Життя Григорія було сповнене раптових змін. У дев’ятнадцять років він уже був зарахований на військову службу. Не побувавши в армії і дня, скидає мундир у чині капітана. У двадцять шість років Григорій йде послушником у монастир, потім знову подається на військову службу. Та Квітку вабить громадська культурна діяльність: він проводив літературно-музичні вечори, працював директором театру, заснував оркестр, товариство доброчин­ності й перший на Лівобережжі Інститут шляхетних дівчат.

Григорій Квітка організував, відредагував і випустив перший на Україні журнал («Украинский вестник»), допомагав видати першу друковану збірку українських прислів’їв та приказок, збирав кошти на відкриття Харківського театру, став одним із перших істориків українського театру. Йому було надане звання члена Королівського товариства антикваріїв Півночі (Копенгаген).

Один час Квітка обіймав досить високу посаду — був повітовим предводителем дворянства, потім совісним суддею, головою харківської палати карного суду.

Помер письменник 20 серпня 1843 року в Харкові. На похороні, в присутності тисяч харків’ян і хліборобів з приміських сіл,
І. Срезневський сказав: «Пам’ятай, Україно, цю могилу: тут похований той, хто, оживлений любов’ю до тебе, захищав твій звичай та мову».

Уже літньою людиною Квітка спробував свої сили в літературі. Він виступає зі статтями та фейлетонами в журналі «Украин­ский вестник» під псевдонімом Фалалей Повинухін. Протягом довгого часу (1816—1833) Квітка був відомий лише як російський письменник.

Звернутися до української мови його спонукала суперечка з одним скептиком, який поділяв думки про непридатність української мови для створення серйозної літератури, заперечував творчі можливості української мови. Г. Квітка блискуче довів здатність нашої мови виступати в будь-якому жанрі літератури. Своїми художніми творами він показав, що українська мова придатна для вираження найглибших переживань і почуттів. Свої перші повісті українською мовою письменник друкує в харківському альманасі «Утренняя звезда» (1833). Ці твори виходять окремими збірками в Москві під заголовком «Малороссийские повести, рас-сказанные Грицьком Основьяненком». Незабаром (1841) обидві ці збірки перевидаються в Харкові, а вміщені в них повісті в перекладі російською мовою друкуються в журналі «Современник» та в інших російських періодичних виданнях.

Г. Квітка-Основ’яненко продовжував і розвивав традиції етико-гуманістичного напряму українського просвітництва ХVIII століття. У своїх творах він послідовно проводив думку про обдарованість простого народу, препарував ідеї надання освіти простолюду. За умов, коли кріпосники ставились до представників народу як до робочої худоби, Квітка-Основ’яненко одним з перших заявив про те, що прості українські селяни мають цілковиту підставу на провідне становище серед позитивних героїв літератури.