Вступне слово (стр. 6 )

Він походить з містечка Судова Вишня в Галичині, належав до незаможного соціального стану, очевидно, дрібного міщанства. Історія зберегла надто скупі документальні відомості про цього письменника. Вишенський у зрілому віці жив у різних містах Галичини, Поділля, Волині, зокрема в Луцьку й Острозі при дворі князя Острозького.

Існує припущення, що в житті письменника трапилась якась визначна подія, що вплинула на його долю й привела в 70-х роках ХVІ ст. на Афон, найбільший на Сході центр православного чернецтва. Там Вишенський пробув більше сорока років, жив у кількох монастирях, потім усамітнився в скиті серед лісу, давши обітницю мовчання. Та не дотримав обітниці й заговорив, бо відчув нестерпну тугу за покинутим рідним краєм. Дізнавшись про знущання шляхти й ксьондзів над народом, він пише полум’яні послання. Надіслані на Україну, вони швидко стають популярними, поширюються в рукописних списках.

На заклик братств І. Вишенський прибуває на Україну, багато подорожує, пише твори, в яких викриває панівну верхівку, а Брестську унію трактує як насильство й ошуканство.

Через два роки видатний полеміст повернувся на Афон, наказав себе замурувати в кам’яній печері. У 20-х роках ХVII ст. у голоді, молінні й роздумах помер цей аскет, письменник і політичний борець.

Іван Вишенський обстоював життєві інтереси народу, викривав жорстоких панів і єпископів, що зрадили Україну, мріяв про справедливий суспільний лад. Іван Вишенський першим в українській літературі сміливо виступив на захист трудівників, спростував нібито існуючу вищість аристократів над простолюдом.
У своїх посланнях він захищав рідну мову, пробуджував національну свідомість українців, людську гідність, прагнення до правди й волі. Свої думки письменник викладав у формі послань і полемічних трактатів. Трактат — це наукова праця, де докладно розглянуто якесь конкретне питання чи окрему проблему.

Усього до нас дійшло сімнадцять творів. Найвизначніші твори Вишенського — це «Послання до єпископів», «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до князя Острозького», «Викриття диявола-світодержця».

У «Посланні до єпископів» письменник засуджує священиків, що, як жорстокі феодали, нещадно експлуатують народ. Починається послання зверненням до єпископів, у якому перелічуються їх імена. І. Вишенський вдається до їдкої іронії, накладає тавро на антинародні дії священиків, вдаючись до виразів: лупите, проїдаєте, пожираєте, об’їдаєтесь, здираєте, витягаєте, мучи­те, виснажуєте тощо. Письменник спирається на шість євангельських заповідей про благочестя, яких не дотримуються єпископи. І це в той час, коли саме вони, духовні пастирі, повинні бути прикладом для народу. І. Вишенський протиставляє паразитизм і розкішне життя єпископів злигодням народних мас. Полеміст з гнівом сповіщає світові про нечувану кривду, заподіяну панами, дає довгий перелік злочинств гнобителів. Послання дає вичерпне уявлення про діяльність таких єпископів: це не пастирі духовні, як вони себе називають, а люті кріпосники, розбещені й безсердечні. Засуджуючи різні форми феодального гноблення, подаючи деталі розгульного побуту церковно-феодальної верхівки, автор вживає риторичні запитання, окличні речення. Письменника обурює те, що єпископи у всьому намагаються наслідувати світських феодалів: дбають про зовнішній блиск, одружують своїх дочок зі знатними людьми, щоб мати вигідні зв’язки. «Послання до єпископів» вражає загальним іронічним і саркастичним звучанням. І. Вишенський з усією пристрастю серця стає на захист гноблених, він перший в українській літературі спростував нібито існуючу вищість аристократів над простим народом. На захист батьківщини, рідної мови Вишенському довелося виступити в роки, коли Україна переживала одну з найстрашніших епох своєї історії.

Послання І. Вишенського спрямовані й проти Ватикану, який підтримував і заохочував колоніальну політику польських феодалів на українських і білоруських землях. Письменник роз’яс­нював, що польський король із шляхтою та папа римський з кардиналами діють заодно з українськими єпископами-перевертня­ми. Полеміст пристрасно викривав злодіяння проти народу, святенництво, розбещеність панства, єзуїтів, католицького та уніатського духовенства. Він пробуджував національну свідомість українців, людську гідність, прагнення до правди й волі.

Отже, творчість Івана Вишенського є одним з найвидатніших явищ давньої української літератури. З його послань постає суперечливий образ ченця, який, відмовившись від утіх життя, продовжує полум’яно любити Україну, бути захисником гідності й гро­мадянських прав рідного народу. Це був чернець-аскет і демократичний діяч, великий гуманіст, народний оборонець в одній особі. Як зазначав І. Франко, у писаних словах І. Вишенського горить могутній вогонь, який не перестає промовляти до серця читачів.

Список рекомендованої літератури

1.  Вишенський Іван. Твори. Вступна стаття, упорядкування, підготовка текстів та примітки докт. філол. наук І. П. Єрьоміна. — К.: Держлітвидав УРСР, 1959.

2.  Загайко П. К. Українські письменники-полемісти кінця ХVІ—початку ХVII століть в боротьбі проти Ватикану і унії. — К., 1957.

3.  Пінчук С. П. Іван Вишенський (Літературний портрет). — К.: Держлітвидав, 1959.

4.  Поліщук Ф. М. І. Франко про Івана Вишенського. Наукові записки Київського державного педагогічного інституту ім. О. М. Горького. — Т. ХХІІ. — К., 1956. — С. 140—154.

5.  Скирда Т. І. Суспільно-політичні погляди Івана Вишенського // З історії суспільно-політичної та філософської думки на Україні. — К.: Вид-во АН УРСР, 1956. — С. 3—18.

6.  Скоць А. Обличитель людей неситих. Иван Вишенский. Вибрані твори. — Львів: Каменяр, 1980.

7.  Яременко П. Іван Вишенський. — К.: Вища школа, 1962.

Григорій СКОВОРОДА (1722—1794)

Григорій Савич Сковорода — видатний письменник і філософ ХVIII століття, гуманіст, просвітитель, представник демократичної культури українського народу.

Народився 3 грудня 1722 року в козачому містечку Чорнухи на Полтавщині, в сім’ї незаможного селянина-козака. Діставши початкову освіту в місцевій народній школі, у шістнадцять років вступив до Києво-Могилянської академії, яка була тоді єдиним вищим навчальним закладом в Україні. У часи його студентства (1738—1750) Київська академія переживала добу піднесення після реформи в дусі Відродження й гуманізму. Цю реформу розпочав Феофан Прокопович, колишній ректор і професор Академії, а продовжував учитель Сковороди Георгій Кониський. У 1742—1744 ро­ках, ще будучи студентом, Григорій Сковорода два роки співав у придворному хорі цариці Єлизавети в Петербурзі. Він грав на
кількох інструментах: сопілці; флейті, скрипці, гуслях, бандурі; сам писав мелодії до своїх віршів. Восени 1744 року цариця разом зі своєю капелою приїхала до Києва, і молодий Григорій вирішив продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії. Незавершивши курс навчання, він залишає стіни академії і су-
проводжує генерала Вишневського під час його поїздки по Європі. Сковорода подорожує від університету до університету, побував у Польщі, Угорщині, Австрії, Чехословаччині.

Повернувшись на батьківщину, Григорій Савич стає викладачем поетики в Переяславському колегіумі, одразу ж виявляє себе як педагог-новатор. Відкидаючи традиційні церковно-схолас­тичні правила поетики», Сковорода обстоює нову, силабо-тоніч­ну (засновану на закономірному чергуванні наголошених і ненаголошених складів) систему віршування. Оригінальний курс не подобався переяславському єпископові, через конфлікт Сковороду було звільнено, і він стає домашнім учителем.

Переяславський період — важлива віха в житті Сковороди. Саме в цей чає остаточно формується його світогляд як просвітителя, демократа, визначаються основні творчі принципи як прогресивного письменника та філософа. Написані в цей період поетичні твори автор об’єднав у збірку «Сад божественных пbсней». Пізніше Сковорода викладає в Харківському колегіумі поетику, синтаксис, грецьку мову, етику. Але викладання Сковороди, що сам був вихідцем з народу і виступав носієм ідей народолюбства всупереч середньовічній схоластиці, викликало незадоволення духовної влади. Філософа звинувачували в богохульстві, у намаганні підірвати основи існуючого суспільства.

Гнаний політичними ворогами, але вірний своїм переконанням, упевнений у тому, що щастя людини не в почестях і розкоші, а в самопізнанні, у трудовій діяльності, Сковорода обирає свій шлях у житті: стає мандрівним філософом, народним учителем і співцем. Останні двадцять п’ять років свого життя поет у сірій селянській свиті, з торбиною за плечима з кількома улюбленими книжками мандрував від села до села.

Уже будучи тяжко хворим, Сковорода оселився в селі Іванівці поблизу Харкова (тепер село Сковородинівка), де й помер 9 листопада 1794 року. На надгробку, згідно з заповітом видатного просвітителя, зроблено напис: «Мир ловил меня, но не поймал».

Час, коли Сковорода перебував серед народу, був особливо плідним у його багатогранній творчості. Він пише свої філософські й педагогічні трактати «Наркисс» («Узнай себе»), «Асхань», «Алфавит, или Букварь мира».

У системі філософських поглядів Сковороди важливе місце посідає принцип самопізнання, вчення про природжену творчу працю людини. Кожну людину філософ розглядає як «мирок малый», що криє в собі невичерпні творчі можливості для досягнення особистого, всенародного та загальнолюдського щастя на землі. Сковорода мріяв перебудувати хижацький світ шляхом переважно внутрішнього перевиховання, удосконалення. Пізнавши себе, кожна людина пізнає свої здібності, свої творчі нахили, своє природне місце в суспільстві та суспільній праці. Ця теорія «сродної праці» скерована була проти феодально-кріпосницького ладу, проти сильних світу гноблення, що займають пости не по «сродності», а заради наживи.