Вступне слово (стр. 7 )

Яскраве виявлення ці погляди знайшли й. у художніх творах письменника, зокрема в збірці «Басни харьковскія». Ця перша на Україні збірка байок стала видатним явищем в історії цього жанру в українській літературі.

«Басни харьковскія» Сковороди логічно завершують собою давній період у розвитку української байки і, концетруючи в собі найжиттєдайніші її здобутки, одночасно починають новий, «гребінківсько-глібовський» період її історії чи принаймні являють собою перехідний місток до нього»[1]. Отже, Сковорода не лише підсумував кращі здобутки своїх попередників, а й вивів байку на шлях самостійного розвитку, ставши першим українським байкарем.

Байки та їх розширена різновидність — «притчі» Сковороди («Благородный Еродий», «Убогий жаворонок») насичені філософськими, педагогічними та загальногромадськими ідеями. «Басни харьковскія» написані прозою, кожна з них складається з двох частин: лаконічної художньої фабули (переказу подій, змальованих у творі) і «сили». «Силою» називає автор мораль, яка в деяких його байках перевершує за обсягом саме оповідання, перетворюючись у своєрід­ний філософський трактат. Основним джерелом байок були власні життєві спостереження автора, сучасна йому феодально-кріпос­ницька дійсність, народна мудрість. Байкар яскравими сатиричними барвами зображує поміщиків, чиновників, охоплених жадобою наживи, чинів («Оленица и Кабан»), стверджує, що справжня гідність людини визначається високими моральними якостями («Жаворонки», «Голова и Тулуб»). Значна частина байок Сковороди присвячена прославленню «сродної праці» («Пчела и Шершень», «Орел и Черепаха», «Собака и Кобила»). Так, у байці «Пчела и Шершень» на іронічне запитання дармоїда Шершня, чому Бджола приносить плоди своєї праці людям, та відповідає, що відчуває справжню насолоду, збираючи мед для інших. Бджола символізує мудру людину, для якої праця — природна потреба, сенс життя. Її мораль — це мораль людей праці, які зневажали паразитичне існування. Байка стверджує пошану до трудящих людей, славить працьовитість бджіл, які працюють не заради власної користі, а тому, що народжені саме для цього. Сатира твору спрямована проти визискувачів-трутнів су-
спільства, які ухиляються від праці, живуть за рахунок трудящих.

Помітне місце у творчому доробку Григорія Сковороди належить поезії. Вірші збірки «Сад божественных пbсней» — це передусім поезія особистих переживань автора, його морально-фі­лософських роздумів про сенс життя, про справжнє щастя тощо. Органічне поєднання особистих і громадських мотивів — найхарактерніша ознака поезії Сковороди. Поет одним із перших в українській літературі звертається до чарівної природи рідного краю, оспівує красу зелених полів, степових просторів («Ах поля, поля зелены!», «Ой ты, птичко желтобоко»).

Особливе місце в поетичній спадщині письменника належить віршам з сильним соціальним звучанням. Викриваючи пороки тогочасної дійсності, болісно переживаючи трагізм життя гнобленого народу, Сковорода в багатьох своїх творах виступає істинним просвітителем-демократом, переконаним гуманістом, який над усе ставив свободу, вважав її найвищим благом людини, палко бажав покріпаченому люду здобути волю («Про свободу»).

Твори збірки «Сад божественных пbсней», в яких Сковорода виступає з критикою володарів сучасного йому світу, насичені викривальним пафосом. Найсильніше цей пафос виявився в знаменитій десятій пісні «Всякому городу нрав и права...», яка по праву вважається класичним зразком соціальної сатири в українській літературі. Письменник вдається до сарказму, тавруючи різних представників тогочасного панства. Сатира пісні спрямована проти поміщиків і козацької старшини, що прагнуть загарбати якомога більше чужих земель. Автор засуджує купців, які грабують трудящі маси; обурюється панськими попихачами-кар’єрис­тами. Сатира твору направлена й проти панської розбещеності, проти пияцтва, картярства. Порушує поет у пісні й такі злободен­ні на той час питання, як несправедливе судочинство, недосконалість офіційної освіти. Отже, правдиво зображуючи та викриваючи потворні явища, Сковорода відтворив надзвичайно яскраву картину життя панівних прошарків суспільства. Співчуваючи всім гнобленим та знедоленим, письменник усвідомлював, наскільки важко народу миритися з «миром безсовестным», як називав він панство.
Пісня «Всякому городу нрав и права...» відповідала настроям широких народних мас, вона входила до репертуару кобзарів і лірників.

Вірші, як і інші твори письменника, написані традиційною книжною мовою, що являла собою суміш української, російської і старослов’янської мов. Нова українська літературна мова на той час ще перебувала у стадії становлення.

За життя твори Сковороди не друкувалися, поширювались у рукописних списках. Адже він ставив болючі питання суспільного життя свого часу, піддавав гострій критиці панівні класи та основи феодально-самодержавної влади. Вірний син народу, його захисник, мудрий учитель і співець — таким постає зі сторінок своїх творів Григорій Сковорода.

Список рекомендованої літератури

1.  Білич Т. А. Світогляд . — К.: Вид-во Київського державного університету, 1957.

2.  Ляшенко Л. Блискавиця темної ночі: Повість. — К., 1965.

3.  Махновець Л. Григорій Сковорода. Біографія. — К., 1972.

4.  Ніжинець А. На зламі двох світів. — X., 1970.

5.  Поліщук Ф. М. Григорій Сковорода. Життя і творчість. — К., 1978.

6.  Попов П. Григорій Сковорода. Літературний портрет. — К., 1969.

7.  Сковорода Грирорій. Матеріали про відзначення 250-річчя
з дня народження. — К., 1975.

8.  Шевчук В. Григорій Сковорода: Роман. — К., 1969.

Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ (1769—1838)

Іван Петрович Котляревський — видатний український письменник кінця ХVIII—поч. ХІХ ст., перший класик нової україн­ської літератури.

Народився 9 вересня 1769 року в Полтаві в родині дрібного чиновника-канцеляриста міської управи. Початкову освіту він здобув у місцевого дяка. 1780 року вступив до Полтавської духовної семінарії, яку не закінчив. Залишивши семінарію на останньому курсі, Котляревський працював канцеляристом, потім учителював у поміщицьких сім’ях.

Дванадцять років віддав письменник військовій службі кадетом у Сіверському карабінерному полку. Котляревський брав участь у задунайському поході російської армії під час війни з турками в 1806—1807 роках. Він відзначився в битві під Бендерами, у боях за Ізмаїл, а також під час переговорів з буджацькими татарами. За особливу хоробрість, мужність і успішне виконання склад­ного дипломатичного доручення штабс-капітана Котляревського нагороджено орденом. Вийшовши у відставку, Іван Петрович невдовзі повертається до Полтави, щоб назавжди оселитися в рідному місті.

Починаючи з 1810 року й майже до останніх днів свого життя Котляревський — незмінний наглядач Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян. Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Івану Петровичу було доручено сформувати п’ятий полк українського козачого війська для боротьби з Наполеоном. За сумлінне виконання цього завдання Котляревського було нагороджено пам’ятною медаллю, встановленою на честь перемож­ного завершення Вітчизняної війни 1812 року.

Важливою сторінкою в біографії письменника є його театральна діяльність. У часи Котляревського Полтава славилась своїм професійним театром, заснованим 1808 року. Це був перший постійний театр на Україні. 1818 року директором цього театру було призначено Івана Петровича.

Перші кроки серйозної літературної діяльності Котляревського проходили в умовах певних етнографічних занять, вивчення народної мови і зближення з народом.

Котляревський укладає словник до «Енеїди», підтримує зв’язки з письменниками, вченими Петербурга, Харкова та інших культур­них центрів. Його обирають почесним членом Харківського, а згодом і Петербурзького «Вільного товариства словесності». Це була не лише шана Котляревському, а й визнання української мови та літератури. За плідну діяльність на ниві освіти й театру Івана Петровича було призначено на почесну посаду попечителя так званих богоугодних, тобто лікувальних і благодійних, закладів Полтави. За сумлінне виконання обов’язків його було нагороджено діамантовим перснем.

10 листопада 1838 року Котляревського не стало. Смерть зачинателя нової української літератури була великою втратою для всієї України. Тарас Шевченко написав поезію «На вічну пам’ять Котляревському». Рядки цієї поезії написано бронзовими літерами на постаменті пам’ятника, відкритого в Полтаві 1903 року:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Творчість І. П. Котляревського — явище епохальне, хоча пись­менник залишив у спадщину лише п’ять художніх творів: поему «Енеїда», п’єсу «Наталка Полтавка», водевіль «Москаль-чарів­ник», послання-оду «Пісня на новий 1805-й год...» та переспів російською мовою оди «Сафо». Митець відчув потребу творити розмовною мовою свого народу, відстоювати ідеї національної гідності та гуманності. 1794 року він починає свою багаторічну працю над поемою «Енеїда», що являла собою травестійно-бур­лескну переробку відомої епічної поеми Вергілія. На сюжетній основі, взятій з твору римського поета, І. П. Котляревський розвинув зовсім нову тему, показавши життя різних верств українського суспільства другої половини ХVIII століття. За висловленням І. Я. Франка, український поет вніс у свій твір «стільки сердечного тепла, тонкого гумору і живих барв своєї батьківщини, що його «Енеїда» і до цього часу не втратила своєї чарівності»[2]. З поеми виразно постає Україна ХVIII століття з її населенням, побутом, обрядами, звичаями і навіть історією. Письменник відтворив дух і мораль часу, висміяв такі вади феодальної системи, як хабарництво, кругову поруку, шахрайство панства та чиновництва. Поема «Енеїда» — твір гумористично-сатиричний. У фольклорно-гумористичному плані подає автор образи троянців, в яких читач впізнає славнозвісних козаків-запорожців. Автор прославляє доблесних синів українського народу, мужніх патріотів, вірних присязі й бойовій дружбі. Адже славні українські козаки своєю безстрашністю, відвагою, прагненням до волі прославились на весь світ, стали уособленням цілого народу.