Вступне слово (стр. 27 )

В останні роки життя письменник тяжко хворіє. Стефаник 7 грудня 1936 р. у селі Русові, де й похований.

Велику роль у творчому житті В. Стефаника відіграв Іван Франко, якого він називав своїм учителем. Стефаник підкреслював, що Великий Каменяр допоміг йому усвідомити важливу суспільну роль літератури в житті народу.

В. Стефаник написав 60 новел та оповідань. Наслідуючи тогочасну модерністську літературу, він «створив собі свій світ». Однією з особливостей стилю Стефаника є надзвичайна стислість, лаконізм та глибокий ліризм. Його новели не обтяжені описом побуту, зовнішніх умов. Головна увага зосереджується на відтворенні психологічних переживань героїв, викликаних трагічними подіями в їхньому житті.

Новела «Новина» — невеликий, але надзвичайно художньо дос­коналий твір письменника. У ньому зображено тяжке становище зубожілого селянина, обставини соціального буття якого довели до страшного злочину: він утопив рідну дитину. Новела навіяна подією, що сталася в селі Трійці 1898 р. У психологічних новелах Стефаника нема композиційної послідовності. Новела «Новина» побудована своєрідно. Вона починається з розв’язки — лаконічного повідомлення про злочин головного героя твору Гриця Летючого. Дещо ширша експозиція — розповідь про життя удівця Гриця з двома дітьми після смерті його дружини. Найбільшою мукою для Гриця-батька була неможливість прогодувати і зігріти своїх доньок. Він з розпачем дивиться, як голодні діти заходяться біля шматка хліба, «як щенята біля голої кістки». Батько, глянувши на них, жахнувся і подумав: «мерці». Під впливом цих душевних мук у Гриця визріває рішення — втопити своїх дітей, бо змінити їхнє життя на краще він не може. Стефаник не відійшов від правди характеру Гриця Летючого — не природженого злочинця, а трагічно нещасливої людини, люблячого батька, для якого муки рідних дітей страшніші від кари смерті.

Трагічну долю селянських дітей показано також у новелах «Кленові листки», «Катруся», «Діточа пригода». Автор глибоко проникає у внутрішній світ своїх персонажів, уміє показати їхні почуття й думки в найкритичніші хвилини життя, розкриває соціальні проблеми. У новелі «Катруся» безнадійно хвору дівчинку везуть від села до міста. Велике материнське горе вкладене в скупі, сповнені болю слова, а образ батька пройнятий глибоким ліризмом. В усьому винні страшні злидні. Під зовнішньою грубістю й суворістю у нього криється ніжна і чутлива душа. Співчуття автора надає новелі великої художньої сили і переконливості. Збірку «Синя книжечка» високо оцінили українські письменники І. Франко, Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, Б. Грінченко.

Великою трагедією для українського селянства була еміграція за океан. Протягом 1890—1910 рр. із Галичини поїхали за океан 300 тис. українців, ще більше з Буковини і Закарпаття. Чимало виїхало людей і з рідного Русова. Проводи на чужину нагадували письменнику похорони з масовим голосінням, що й викликало появу новели «Камінний хрест» (1899). В основу сюжету ліг справжній факт. Стефаник особисто знав односельця Стефана Дідуха, який став праобразом героя твору Іваня Дідуха. Наймит Іван Дідух, відслуживши 10 років у війську, повернувся додому, але вже не застав батьків живими. У спадок лишилася «завалена хатчина» та шматок горба. На цьому горбі й почав господарювати Іван. Разом з конем, запрягшись у воза, «тягав гній у поле і снопи з поля». Нещасна людина була доведена до стану робочої тварини, але так і не змогла врятувати свою родину від злиднів і шукала порятунку за океаном. Дідух робить камінний хрест, вибиває на ньому своє і жінчине ім’я та встановлює на тому горбі, що весь вік його мучив, але був йому рідним. Прощання з рідним селом звучить тужливо, мов реквієм.

Не меншим лихом, ніж еміграція, була й рекрутчина. Як і Т. Шевченко, Марко Вовчок, Ю. Федькович, В. Стефаник пише твори на жовнірську тему. У новелах «Виводили з села», «Стратився», які нагадують народні голосіння, дається нещадна критика цісарської солдатчини.

Пробудження політичної свідомості селян, здатних до стихійного протесту проти своїх кривдників, сільських глитаїв, зображено в новелах «Суд», «Палій». Сільський пролетар Федір підпалює господарство куркуля Курочки, знаючи, що то горить ба­гатство, нажите кров’ю і потом таких же наймитів, як і він.

В. Стефаник — майстер стислої, лексично багатої образної мови. Мову персонажів письменник індивідуалізує, передає особливості діалекту і цим значно підсилює образність своїх творів.

Митець увібрав у свою мистецьку палітру риси як реалізму, так і імпресіонізму та експресіонізму. Творчі зацікавлення Стефаника закорінені значно глибше побутово-етнографічної площини. Великого майстра слова цікавить проблема самотності людини як у житті, так і в смерті. Його концепція дійсності відповідає основним філософським засадам мистецтва експресіонізму: світ сповнений жорстокості, несправедливості, невблаганної фатальності долі, відчуженості. Але твори письменника позначені яскравими національними ознаками, тому вони сповнені також вірою, милосердям, запереченням зла.

Герої новел Стефаника вміють, затамувавши в грудях пекучий біль утрати, любити, сподіватися, залишатися завжди людьми («Марія», «Сини», «Вовчиця», «Мати»).

Василь Стефаник жив болями своїх героїв, відчував їх серце. Його новели по-новому відкрили душу селянина, його думки і прагнення.

Свою творчість і своє життя письменник присвятив Україні. Не лише покутському селянству, «володарем душ» якого дійсно був, і галицькій українській інтелігенції, а всій Україні, за яку завжди боліло його синівське серце. Яскравим свідченням цього є новели письменника.

Список рекомендованої літератури

1.  Василь Стефаник. Альбом / Автор-упоряд. . — К.: Рад. шк., 1983.

2.  Василь Стефаник у критиці та спогадах. — К.: Дніпро, 1970.

3.  Василь Стефаник. Літературний портрет. — К.: Держлітвидав, 1960.

4.  М. Василь Стефаник: Нарис життя і творчості. — К.: Дніпро, 1981.

5.  Л. Правда про Василя Стефаника. — К.: Наук. думка, 1975.

6.  Василь Стефаник у слов’янських літературах. — К.: Наук. думка, 1976.

Архип ТЕСЛЕНКО (1882—1911)

Видатний український письменник А. Тесленко розвинув прогресивні традиції української прози XIX ст. У його творах постали нові типи, характери, конфлікти українського села початку XX ст.

Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня 1882 року в селі Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині в бідній селянській родині. Закінчивши Харківецьку церковно-приходську школу, Архип продовжує навчання в місцевій церковно-вчитель­ській школі, готуючи себе до педагогічної діяльності, постійно займається самоосвітою. Скоро Тесленко сам починає пробувати писати російською, а пізніше українською мовами. З 1897 року почалося трудове життя юнака; спочатку на поденщині у сільських багатіїв, а потім «писарчуком» у волосному управлінні в Лохвиці. Майже чотири роки Архип Тесленко прожив у Лохвиці, працюючи у нотаріальній конторі. Тесленко захоплюється театром, пробує свої сили в драматургії. Влітку 1903 р. навіть організовує аматорський театр у рідному селі, сам бере участь у виставах.

У 1905 р. Архип Тесленко вступив до революційної організації «Селянська спілка», влада переслідувала його, змушений був змінювати місце проживання і навіть два роки просидів у тюрмах та на засланні. Тесленко перехворів тифом у Бутирці, слабого й немічного, погнали пішки етапом до Вятської губернії, куди він прибув 25 грудня 1908 року, а на другий день того ж року закінчувався строк його заслання.

Тюрми, карцери, етапи підірвали здоров’я А. Тесленка, але не зламали його духу. Він залишився такий же мужній і незламний, як і раніше. Важкі щоденні будні забирали час і здоров’я. Залишаючись селянином-інтелігентом, Архип Юхимович роздобуває книги, брошури, живе літературним життям. Протягом осені 1909 р. та весни 1910 р. письменник публікує статті, в яких рішуче заперечує антинародні дії царизму, до кінця залишаючись вірним демократичним ідеалам.

У дописах «Оце ж декілька наших «демократів», «Грабіж», «Блюстителі порядку», «На селі», «Тюрма», «Малюнок селянського життя» автор протиставляє наступові реакції нескореність селянських демократів, викриває представників сільської влади, жорстокий тюремний режим.

Архип Тесленко, незважаючи на тяжку хворобу, постійно працює, посилає рукописи до редакцій.

28 червня 1911 року письменника не стало.

У 1904 р. розпочинається творча діяльність А. Тесленка. У перших оповіданнях рукописної збірки «Хуторяночка», «За пашпортом», «Маруся», «Мати», «Дід Омелько» автор віддає данину класичній оповідній традиції, яка йде від Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка. Соціальні конфлікти лежать в основі власних життєвих драм героїв цих оповідань. Кожен з героїв ранніх оповідань б’ється з горем сам і часто зазнає поразки. Хуторяночка Маринка і шукач кращої долі Павло Грищенко протестують проти наймитського ярма, яке хочуть скинути. У кожного своє горе, але воно має соціальне коріння, це — безземелля та бідність, з яким уже несила боротись. Та героїв не покидають мрії про кращі часи.

Оповідання «Радощі», «Школяр», «У схимника», «Любов до ближнього», «Наука» складають другий цикл творів Архипа Тесленка. У невеличкому творі «Школяр» помітне місце займають автобіографічні мотиви. Головний герой оповідання Миколка прагне вивчитися і стати схожим на вчителя, але злиденне життя батьків не дає здійснитися мрії. З надзвичайною емоційною силою змальовує автор трагедію маленької людини.

Архип Тесленко — художник трагічних, драматичних ситуацій. В оповіданні «Любов до ближнього» два основні герої — парубок і оповідач. Образ парубка уособлює в собі трагічну долю молодої людини в тогочасному суспільстві. Доля оповідача теж трагічна — ті ж поневіряння по «страннях», те ж холодне, голодне життя. Відрізняється оповідач від парубка лише тим, що він не плекає ніяких надій на церковників і іронічно оцінює світ. Художні засоби письменника в оповіданні «Любов до ближнього» прості, близькі до народнопоетичних і разом з тим надзвичайно виразні і своєрідні.