Вступне слово (стр. 26 )

Тема призначення поета, його обов’язок перед народом, роль поезії в суспільному житті розкривається у другій збірці поетеси «Думи і мрії» (1899). До неї увійшли поеми «Давня казка», цикли «Мелодії», «Невільничі пісні», «Відгуки». Леся Українка хотіла, щоб поетична творчість була зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення народу. Найяскравішим прикладом цього є вірш «Слово, чому ти не твердая криця». Поетеса стверджує, що поезія — зброя. Епітетами-означеннями авторка конкретизує цю зброю — вона гартована, іскриста, єдина, меч на катів. У вірші «Поет під час облоги» звучать полум’яні заклики до боротьби, які лунають з уст поета-співця, що свідомо поділяє долю обложених. А в поемі «Давня казка» саме поет одним із перших починає боротьбу за правду, коли граф Бертольдо забуває про свої обов’язки. І хоча його кидають до в’язниці, та пісні виходять на вулицю і стають могутньою зброєю. У ліричних поезіях Лесі Українки в різних планах і варіаціях, але в тій самій ідейній значимості виступає образ поета — нащадка Прометея, який успадкував від свого предка «божу іскру» любові до людей і ненависть до гнобителів.

У 1902 р. виходить третя збірка «Відгуки», до якої увійшли такі твори, як «Дим», «Напис в руїні», «Мріє, не зрадь», «Хто вам сказав, що я слабка», цикли «Пісні про волю», «З подорожньої книжки». Вірш «Дим» написаний під впливом вражень поетеси під час подорожі до Італії на лікування. У ньому широко розгортається плин думок авторки, що породжується спочатку контрастними, а потім тотожними картинами життя трудящих в Італії та в Україні. Контрастні картини життя народу і його володарів-деспотів змальовані також і в поезії «Напис в руїні». Звертає на себе увагу лексика вірша. Іронічна лексика, слова зниженого семантичного значення вживаються для характеристики єгипетських царів. Змальовується збірний образ деспота — «видатної особи», враженого манією величі, зіпсованого владою. Він бере дарунки від поневолених, карає повстанців, жене рабів на війни, посилає їх на страшну, невільницьку роботу — і все заради власної слави. Поняття «народ» для нього не існує, є тільки «раби», ціною яких він зводить собі пам’ятник. Урочиста лексика — для уславлення творчого генія народу. Вірш завершується авторським узагальненням: історія розвитку суспільства не є історією царів; творець історії — народ.

Усе своє життя Леся Українка мріяла про щастя для свого народу. У вірші «Мріє, не зрадь» поетеса підтвердила, що вона вірна своїй мрії, за прекрасне майбутнє рідного краю вона готова пожертвувати своїм життям.

Останній ліричний твір тяжко хворої Лесі Українки — вірш «Хто вам сказав, що я слабка…». Він свідчить про незламність поетеси і її віру в безсмертя поетичного слова.

Найповніше талант Лесі Українки втілився в драматичних поемах. Спочатку письменниця випробувала себе як драматург у жанрі прозової драми, створивши в 1896 році «Блакитну троянду» та «Прощання». Перша завершена п’єса у віршованій формі — драматичний етюд «Одержима» (1901). Поетеса створює новий в українській та й світовій літературі жанр драматичної поеми. Серед цих творів такі довершені п’єси, як «Осіння казка», «В катакомбах», «Камінний господар», «Лісова пісня», «У пущі», «Оргія», «Касандра», «Бояриня», «Адвокат Мартіан».

Вірою в торжество прекрасного в житті людини позначена драма-феєрія «Лісова пісня» (1911). Джерело цього твору — чарівна природа Волині, фольклор, міфологія. У драмі виступають два світи: світ природи, фантастичних істот та світ реальний із постатями звичайних людей. У творі порушуються важливі соціальні проблеми, велика увага приділяється глибокому розкриттю внутрішнього світу героїв. Гармонійно поєднуються ліричні, епічні й драматичні елементи, високі мрії й прагнення втілюються в алегоричні образи, які набувають широкого узагальнюючого характеру.

Філософська ідея «Лісової пісні» — віра в силу і здатність людини побороти духовне поневолення, віра в здійснення високої людської мрії про майбутнє, прекрасне, творче, гармонійне життя. П’єса складається із прологу і трьох дій. Кожна дія відбувається в певну пору року. Пролог — рання провесна. Перша дія — весна, тут уже започатковано конфлікт людини і природи. Лукаш будить лісову красуню Мавку грою на сопілці, народжується їхнє кохання. Та не зберіг Лукаш свого кохання, не зберіг Мавку.

Друга дія — пізнє літо, в’яне поезія в душі Лукаша, душа роздвоюється, тимчасово перемагають сили буденщини і тьми. Мавка провалюється у підземелля того, що в скелі сидить. Третя дія — пізня осінь. Мавка рятує своїм коханням перетвореного на вовкулаку Лукаша, але сама стає через закляття Килини сухою вербою. Вона спалахує ясним полум’ям, яке перекидається на хату і палить все брудне і нікчемне. Кохання перемагає смерть. Лукаш пориває із світом буденщини, він розмовляє з тінню Мавки, а його повернення до коханої — це і є перемога ідеалів Лесі Українки.

Паралелями до історії кохання є сезонні зміни в природі та музиці сопілки. Природа відображає емоційний стан героїв: її розквіт і завмирання віддзеркалюють щасливий злет почуттів і згасання любові в Лукаша, Мавчину тугу. Коловерть року є виразом філософської ідеї повторення, минущого і водночас вічного в житті. Музика — це не тільки супровід подій. Ніжна пісня дерев’яної дудочки передає Лукашеву душу, яка зачаровує лісову дівчину. Спів сопілки — це не тільки образ краси душі, це ще й узагальнений символ мистецтва.

Героїня міфів «Мавка-нявка» душі не має. Мавці, героїні «Лі­сової пісні», даровано душу. Дівчина виплекала в собі безсмертне кохання і в дарунок за нього отримала безсмертну душу. Любов породжує бажання жити і боротись.

Мавка — це уособлення світлого гуманного начала в житті людини, високої поетичної мрії і чистого кохання, щирої дружби і волелюбності. Усіх міфологічних істот поетеса наділяє індивідуальними рисами. Лісовик і Мавка — прихильні до людей. Водяник, Куць, Злидні, Пропасниця, Потерчата — ворожі людям. Добрі стосунки людини з природою показано в драмі через угоду Лісовика з дядьком Левом, живим утіленням якої є дуб, що його дядько Лев заклявся не рубати. Фантастичні образи-персонажі, побудовані на фольклорному матеріалі, відбивають важливі риси народного життя і побуту. Вони втілюють добрі і злі сили. Лісові багатства незліченні, але в лісі є і вічно голодні злидні. У п’єсі відображено постійну боротьбу між світлими й темними силами в житті людей і природи.

Леся Українка підносить образи українського фольклору до високого рівня поетичного філософського звучання. Для цього вона широко використовує різноманітні засоби художнього зображення.

У творі багато прислів’їв, приповідок, народних виразів, що індивідуалізують мову персонажів та надають п’єсі народного колориту, емоційної забарвленості. Поетеса стикає поняття високого духовного життя з безкінечно дріб’язковим, буденним, відповідно до народних уявлень про добро і зло.

Отже, у драмі-феєрії «Лісова пісня» перемагає людина — людина мудра, творча, гармонійна, яка бореться за своє щастя, прагне краси.

Геніальна драма «Лісова пісня» вражає красою мрії, самоцвітами думки, музикою мови. Вона відкриває перед нами чари Полісся у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, у гомоні весняної ночі, у буйних, «безупинного руху жагучих» силах природи. Це «пісня пісень» не лише Лесі Українки, але й усієї української драматургії, твір, який варто б назвати Лесиним словом — дивоцвіт[18].

Леся Українка досягла вершин творчої майстерності і відкрила нові обрії в українській літературі. Її поезія та драматургія мали яскраво виражений новаторський характер. Творчість поетеси є дорогоцінним вкладом у культурну спадщину людства.

Список рекомендованої літератури

1.  Гончар Олесь. Наша Леся // Письменницькі роздуми. — К.: Дніпро, 1980.

2.  Костенко А. Леся Українка: Худож.-докум. біографія. — К.: Дніпро, 1985.

3.  Співець правди і свободи. — К.: Політ­видав України, 1971.

4.  Міщенко Л. І. Леся Українка. — К.: Рад. шк., 1986.

5.  Слово про Лесю Українку // Статті про літературу. — К.: Дніпро, 1980.

6.  Ф. Леся Українка. — К.: Дніпро, 1970.

Василь СТЕФАНИК (1871—1936)

Василь Семенович Стефаник — визначний український письменник кінця XIX — початку ХХ століття, неповторний майстер соціально-психологічної новели.

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. в с. Русові Снятинського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в сім’ї заможного селянина. Початкову освіту здобув у рідному селі, а потім у Снятинській міській школі, продовжив навчання у польській гімназії в Коломиї, яку не закінчив, був виключений за політичну діяльність. У Коломийській гімназії В. Стефаник багато працював над собою, поповнював знання самоосвітою. Саме тут починають формуватись його лі­тературно-естетичні погляди. Брав активну участь у діяльності таємного товариства гімназистів, що займалось агітаційною ро­ботою серед селян Покуття.

Після завершення навчання в Дрогобицькій гімназії В. Стефаник з перервами навчався в Краківському університеті (1892—1900). Як депутат австрійського парламенту (1908—1918) В. Сте­фаник допомагав населенню свого виборчого округу. До нього зверталися зі скаргами, за порадами, і він завжди захищав інтереси народу в суді й старостві.

Початок літературної діяльності Стефаника припадає на 90-ті роки ХІХ ст. Період 1897—1901 років був розквітом його літературною таланту, напруженої письменницької праці. У 1899 році в Чернівцях вийшла перша збірка новел Стефаника «Синя книжечка». В 1900 році у Львові — друга збірка «Камінний хрест», в 1901 — третя збірка «Дорога». До четвертої книжки Стефаника «Моє слово» (1909) увійшли всі новели збірок та дві нові — «Моє слово», «Суд». Після цього у літературній діяльності Василя Семеновича настає перерва аж до 1916 р. Він пише новели антивоєнного спрямування «Марія», «Дівоча пригода». У 1926 році виходить збірка новел «Земля», куди увійшли нові твори на злободенні теми. А наступного року прогресивна громадськість Західної України відзначає 30-річчя літературної діяльності В. Стефаника.