Основи соціальної географії (стр. 5 )

Заслуговують на увагу і соціально-географічні та статистико-економічні розвідки В. Навроцького (1847-1882), який проаналізував поділ тодішнього суспільства на експлуататорів і експлуатованих, вказавши на антагонізм в їхніх стосунках.

2.2. Теоретико-методологічні здобутки закордонних учених

Розгляд теоретико-методологічних здобутків у сфері соціальної географії необхідно розпочати з визначення періоду виникнення самого терміну "соціальна географія". Єдиної думки серед дослідників з цього питання немає. Г. Дунбар в оглядовій статті, присвяченій початковому використанню цього поняття, доходить висновку, що вперше воно було застосоване представником французької школи економіста та соціолога Ле-Пле, відомим на той час ученим П. де Руз'є у записках із соціальної географії, опублікованих 1884 р. Цей термін вживали й інші представники цієї школи, зокрема Е. Демолен, який вбачав призначення соціальної географії у виявленні впливу місцевих умов, у тому числі природних, на соціальний розвиток, утворення "суспільних" типів. Приблизно тоді ж (1895 р.) термін "соціальна географія" був використаний Е. Реклю спочатку в листах, а опісля — в його капітальній праці "Загальна географія" для позначення історично мінливого впливу в просторовому аспекті природних умов на характер праці та спосіб життя людей. При цьому зазначимо: ні представники школи Ле-Пле, ні Е. Реклю не розкрили достатньою мірою точний зміст поняття і не створили наукового соціально-географічного напряму в науковій літературі.

Як стверджує А. Огурцов у статті, вміщеній у словнику "Сучасна західна соціологія", термін "соціальна географія" був уперше введений у науковий обіг 1913 p. Р. Штейнметцем. Учений запропонував виділити як особливу соціологічну дисципліну соціогеографію чи соціальну географію, що на противагу абстрактно-теоретичній соціології, повинна дати повний опис життя народу тієї чи іншої епохи.

Закордонний історик географії П. Джеймс виділяв у розвитку географії три періоди: "класичний", "новий" і "сучасний". Завершенням класичного періоду, головною особливістю якого було накопичення географічних знань, він вважав 1874 p., коли у Німеччині з'явились перші факультети географії, тобто із завоюванням географією самостійного місця в межах університетської освіти. Адже відмінною ознакою наукової дисципліни є її представництво в системі освіти, отже, і забезпечення майбутньому спеціалістові вивчення предмета.

"Новий" період тривав близько 80 років і після 1945 р. розпочався "сучасний" період. Початок нового періоду можна пов'язати з формуванням у перші десятиріччя XX ст. географічних шкіл, які активно виступали проти геополітики, соціального дарвінізму й інших реакційних політичних доктрин. До таких шкіл належала самостійна французька географічна школа "географії людини" Поля Відаля де ля Блаша (1845—1918 pp.). Цей всесвітньо відомий географ на відміну від Ратцеля, трактував географічне середовище як сукупність предметів живої та неживої природи, що на певному історичному етапі беруть участь у процесі суспільного життя і стають обов'язковою умовою існування та розвитку суспільства. В унікальній праці "Принципи географії людини" Поль Відаль де ля Блаш сформував концепцію посибілізму, суть якої полягає у тому, що природа дарує людині лише певні можливості, а від суспільства залежить, як їх використати.

Визнання ролі ініціативи людини і людської діяльності у перетворенні навколишньої дійсності не узгоджується з детерміністською позицією Ратцеля і є важливою межею у розвитку географії людини. Основним об'єктом вивчення стає регіон. Відаль де ля Блаш вбачав ціль "соціальної географії" в аналізі ландшафту, уявляючи його як "відкриту книгу", що дає змогу виявити спосіб життя тих чи інших людських колективів. Відаль де ля Блаш і його послідовники вважали завданням географії вивчення Землі як "Дому Людини".

У процесі подальшої диференціації географія людини стала поділятися на географію економічну, соціальну та політичну. Американська географія "нового" періоду була також представлена вченими таких напрямів, як географічний детермінізм і посибілізм. До найперших представників географічного детермінізму належав американський географ Уільям Морріс Девіс, який створив відому модель циклічного розвитку форм земної поверхні. У програмній праці Девіса 1906 р. стверджується, що ядро географії — це вивчення взаємовідношень між природним середовищем (аргументом) і поведінкою людей.

Перша серйозна спроба сформулювати розгорнуту наукову і дієву доктрину сучасної суспільної географії була здійснена у 50-х роках ХХ ст. нідерландським ученим-географом Геррітом Ян ван ден Бергом. Основний наголос учений робить на трьох основних методологічних аспектах:

1)  географія повинна бути географією людини;

2)  спрямування інтересів географічної дисципліни має бути пов'язаним з питаннями економічного характеру, а саме: взаємозв'язку людей із довкіллям, яке складається з трьох компонентів — природи, забудованого й штучно організованого простору і соціального (соціокультурного) компонента;

3)  вивчення конкретних територіальних спільностей людей слід здійснювати в контексті всіх елементів навколишнього середовища, в межах території поширення цих спільностей і навколо них.

Учений розробив робочу модель планувальних дій у цих чотирьох ділянках, яка узалежнює всі взаємопов'язані процеси забудови й організації общини (тієї чи іншої спільності людей) і особливостей її розвитку від інтегрованих процесів навчання та планування. В кожному окремому випадку ці процеси перебувають у віданні колективного керівництва, добровільно виділеного для цієї мети з членів общини. Така робоча модель дає змогу розглядати географічні фактори за зовнішніми виявами й оцінити їх творчу і перетворювальну силу. В такий спосіб усі члени общини розділяють відповідальність за управління своїм середовищем. Отже, на думку Герріта Ян ван ден Берга, на шляху впровадження цієї моделі дійова географія повинна відображати потреби людей і завдяки цьому стати цінним доповненням і опорою для академічної географії в університетах, за умови, що географи приймуть виклик нових потреб.

У 1953 р. була опублікована стаття американського вченого В. Шефера, він намагався визначити особливі риси географії як соціальної наукової дисципліни, наголошував, що географія повинна розумітися як наука, пов'язана з формуванням законів, що управляють просторовим розподілом певних явищ на земній поверхні. Не самі явища, а їх просторові поєднання — ось сфера, в якій географи повинні намагатися відкривати закони. Значення статті в тому, що в ній значне місце відводить розкриттю відмінностей між законами, відкритими в географії, та законами інших "зрілих" соціальних наук: перші розкривають морфологію (структуру) явищ, останні — процес.

Своєрідною відповіддю Шеферу була монографія Хартшорна "Предмет географії в перспективі", де він констатує: "Географія — це дисципліна, яка прагне до опису і пояснення змін, що відбувають від місця і до місця на поверхні Землі, як світу, в якому проживає Людина". На його думку, людські та природні фактори не можуть розглядатись ізольовано — те, що раніше це допускалось, було наслідком відданості географічному детермінізму. Отже, поділ на соціогеографію і фізичну географію — сумний факт, бо обмежує комплексний підхід до вивчення реальності.

В 60-х роках XX ст. стала широко відомою праця Аккермана "Географія як фундаментальна наукова дисципліна", присвячена організації наукового дослідження. Це був своєрідний заклик розвитку теорії до застосування кількісних методів, організації на формування законів і узагальнень тощо. В середині 60-х років зміщення акценту на статистичні та математичні методи у географії стало настільки вагомим, що очевидність необхідності гармонійного об'єднання нових кількісних методів із традиційним розгляданням предмета географічних досліджень не викликала сумніву. Це спробував зробити Пітер Хаггет у монографії "Просторовий аналіз в економічній географії". Відразу після неї була опублікована монографія за редакцією Р. Дж, Чорлі та П. Хаггета "Моделі в географії", в якій, з одного боку, простежуються положення теорій розміщення Йоганна фон Тюнена, А. Вебера, А. Льоша, В. Кристаллєра, Т. Паландера, а з іншого — регіональної науки В. Ізарда, де кількісні методи розвивалися незалежно від географії.

Але, незважаючи на успіхи в розробленні методології та позитивні наслідки "кількісної революції", географія не володіла належною теоретичною основою, яка відповідала б новим потребам і завданням. Кількісні методи не давали змоги зрозуміти суть соціальних проблем, соціальних і культурних особливостей у різних країнах. Деякі географи усвідомили, що між теорією й ідеологією існує безпосередній зв'язок. Як засвідчили конкретні дослідження, суспільство стало однією з основних сил в організації простору. Ось чому Рональд Аблер, Джон Адамс, Пітер Гоулд у праці "Просторова організація. Погляд географів на світ" (1971 р.) дотримуються думки, що соціальна географія вивчає поведінку людини, а головний об'єкт географії — територіальна організація суспільства.

На сучасному етапі англо-американська соціальна географія характеризується плюралізмом поглядів, які групуються навколо трьох філософських шкіл: 1. Позитивістської з її вірою в об'єктивність наукового опису й аналізу навколишнього світу та з метою формулювання законів цього світу на основі використання причинно-наслідкових законів. 2. Гуманістської (індивідуалістської), в основі якої - уявлення про те, що люди існують у власних суб'єктивних світах, ними створених, всередині яких вони діють як вільні агенти. 3. Структуралістської. Її представники стверджують, що пояснення досліджуваних структур може бути осягнене не аналізом цих структур як таких, а лише через конструювання теорій відносно "прихованих" процесів. При цьому такі процеси не піддаються прямому вивченню, а створюють передумови, в межах яких люди і конструюють згадані структури.

Отже, розвиток соціальної географії розпочався наприкінці ХІХ ст., але основна наукова теоретико-методологічна основа сучасного періоду була створена у другій половині ХХ ст. з урахуванням новітніх соціальних реалій.