Основи соціальної географії (стр. 6 )

2.3. Становлення і розвиток соціальної географії України

Великий вплив на становлення соціальної географії мав І. Франко. У його науковій спадщині центральне місце займала людина і аналіз соціальних, соціально-економічних, соціально-географічних умов її проживання на фоні територіальної організації виробництва і рівня розвитку господарства в цілому. Саме він був ініціатором створення у Львові в 1883 р. “Етнографічно-статистичного кружка”. Значущою з даного питання видається праця І. Франка “Що таке поступ?”, де подається досить цікавий висновок: “ціла історія людського роду, то властиво і серія здруження людей, зливання одиниць з дрібних родин у громади, племена та держави”.

Не менш важливою для соціогеографів є наукова спадщина М. Туган-Барановського, визнаного в світі економіста. Так, у дослідженні “Психологічні фактори суспільного розвитку” (1904) він виділяє п’ять груп потреб людей: 1) фізіологічні – для безпосередньої підтримки життя і почуття спадковості; 2) статеві; 3) симптоматичні інстинкти і потреби; 4) альтруїстичні; 5) потреби, що ґрунтуються на практичних інтересах.

На увагу соціогеграфів заслуговують праці С. Рудницького “Антропогеографія”, В. Кубійовича “Атляс України і суміжних земель”, “Географія українських і суміжних земель”.

Першу спробу виокремлення суспільної географії, як уже згадувалось, С. Рудницький робить у формі окреслення антропогеографії як окремої сукупності географічних дисциплін у складі географії людини, географії культури, економічної географії та політичної географії. У своїй “Нинішній географії” він пише: “антропогеографія дослідує причинні зв’язки людини до всіх головних географічних явищ: твердої поверхні, вод, атмосфери, рослинного і тваринного світу, … що дуже сильно впливають на царство людини”. Далі він згадує, що людина відносно звільнилась від впливу природи і сама впливає на природу. С. Рудницький солідаризує з думкою А. Гетнера, що антропогеографія досліджує просторові відносини держав і народів і їх зв’язки з природою земної поверхні. Зауважимо, що згадану вище структуру антропогеографії практично перенесено на сьогоднішній день, щоправда замінивши термін “антропогеографія” на соціально-економічна географія”. Сьогодні дедалі частіше виокремлюють соціальну географію як блок наукових дисциплін або гуманізовану і соціологізовану економічну географію В період спроб побудови “соціалістичного суспільства”, під впливом репресій та гонінь, а також виходячи з існуючої на той час ідеології, соціально-географічні дослідження практично не проводились. І тільки в кінці 80-х рр. починає формуватися низка нових напрямів соціально-географічних досліджень: географія діяльності населення (Ю. Пітюренко, В. Загородній, А. Степаненко, М. Ковтонюк, Л. Шевчук), географія релігії (О. Шаблій, І. Ровенчак, О. Кучабський) та ін.

2.4. Сучасні проблеми утвердження і розвитку соціальної географії України

Хоча в радянській період багато наукових напрямів, у тому числі й соціологічний, довгий час вважалися шкідливими і були під забороною, розвиток у сфері соціальної географії все ж таки відбувався. У розвитку радянської соціальної географії С. Лавров, А. Анохін і Н. Агафонов виділили три етапи. Перший охопив передвоєнний час і завершився в 50-х роках. Він характеризувався тим, що в межах економіко-географічних і етнографічних досліджень розглядались окремі соціальні явища та процеси. Необхідність вивчення умов життя, культурних і побутових особливостей населення усвідомлювалась уже в перші роки становлення радянської географічної науки. Загальновідома позиція Н. Баранського про доцільність із географічних позицій пізнавати життєдіяльність людини. В колишньому Радянському Союзі соціальна географія формувалась на основі географії населення, охоплюючи досвід демографічного аналізу, методичний інструментарій і теоретичні концепції, тобто вводячи в свою структуру географію населення як самостійну підсистему. Згадані науковці наголошували, що ще одну обставину потрібно взяти до уваги. Дослідження територіальних відмінностей соціальних груп (вони вважали це одним із завдань соціальної географії) і всього населення — предмет аналізу не лише географії, а й регіональної соціології, тобто вони мають міждисциплінарний характер. Соціологічні дослідження в цьому напрямі відбувались уже в 20-х роках XX ст.

Другий етап — 50—70-ті роки, які характеризувалися швидким розвитком географії населення, передусім в її традиційному розумінні, й одночасно введенням в "орбіту" географічних праць різних соціологічних категорій, понять, термінів. На 60-ті роки припадає загальне зростання соціальної проблематики і чимраз ширше розгортання соціальної складової комплексного планування і на галузевому, і на територіальному зрізах. Упродовж короткого часу була виконана величезна кількість різноманітних емпіричних досліджень соціально-географічного характеру, з'явились і перші узагальнюючі праці. Все це привело до фактичного виокремлення соціальної географії як самостійної дисципліни.

Останній етап припадав на 80—90-ті роки. У цей період офіційно утвердилась нова назва самостійної галузі знань суспільної географії. Етап характеризується відносно малою кількістю праць, які безпосередньо стосуються до соціальної географії. У нечисленних публікаціях, що збереглися, по-різному розкриваються предмет, суть і завдання нової наукової дисципліни. Наукові визначення послідовно відображали основні етапи її становлення. У цьому сенсі соціальна географія певною мірою повторювала шлях, пройдений економічною географією, предмет вивчення якої в процесі наукового пошуку значно розширився й уточнився.

Радянський етап розвитку соціальної географії надзвичайно яскраво демонструє її складне становище, відображене суперечностями між традиціями, що склались, і величезними змінами в теоретичних і практичних завданнях, які соціальна географія повинна виконати.

Важливі здобутки у сфері соціальної географії в Україні в кінці ХХ ст. були здійснені такими вченими, як Ф. Заставний, М. Паламарчук, М. Пістун, О. Шаблій, Я. Олійник, А. Степаненко, Я. Жупанський та ін. Відбулося формування соціально-географічних шкіл: Львівської, Київської, Одеської, Харківської та Кримської.

О. Шаблій, наприклад, зосереджується на проблемному підході, вважаючи, що він найбільш важливий і всеохоплюючий при вивченні соціальної географії. Оскільки сучасний період "вирізняється передусім теоретизацією географії загалом, її гуманізацією і екологізацією зокрема. Суттєво змінюються форма і зміст наукових проблем внаслідок впровадження нових методів дослідження, особливо ГІС-технологій із використанням математичних методів і моделей, а також одержання нової інформації шляхом використання дистанційних засобів та зі світової мережі Інтернет тощо".

На думку О. Шаблія, трансформація українського суспільства "вимагає переглянути теорію його геопросторової організації в цілому, а також його складових аспектів — демографічних, соціальних, екологічних, духовних та економічних", а це пов'язане з розв'язанням комплексу надзвичайно складних і різноманітних проблем.

У суспільній географії вчений вважає найважливішим подолання таких недоліків у розвитку цієї царини знань, як описовість, індиферентність до науково-теоретичних пошуків, апологетизм (виправдання глибоких територіальних диспропорцій, будівництва гнилих морів, розміщення у давно освоєних регіонах України підприємств-гігантів, у тому числі АЕС), втрата прогностичної функції науки та ін.

Українські вчені Ф. Заставний, М. Паламарчук здійснили аналіз проблем розвитку суспільної географії в розрізі таких груп проблем: методологічні (уточнення онтологічного та гносеологічного об'єктів пізнання, глибше дослідження простору і часу, пошук істинності суспільно-географічних знань), метатеоретичні (проблеми предмета і конкретних об'єктів дослідження, проблеми змісту, компонентної структури і зв'язків з іншими сферами наукового знання), власне теоретичні (проблеми термінів, понять і категорій, понятійно-термінологічних систем, наукових ідей, гіпотез і принципів, законів і закономірностей, концепцій і теорій тощо), методичні (проблеми системи методів), конструктивні чи прикладні (використання принципів, положень, теоретичних, методичних засобів суспільної географії в різних сферах людської діяльності).

О. Шаблій наголошує на необхідності вивчення в межах суспільної географії проблем географічного українознавства, тобто проблем історії географії України й української географії, її місця у контексті розвитку світової та європейської суспільної географії, актуальні міждисциплінарні й внутрішньодиспиплінарні проблеми — українського етно - і націогенезу, вичерпності працересурсного потенціалу України, геополітичного, геоекономічного потенціалу та ролі України в контексті світових і євразійських реалій, структури національного комплексу України, його геопросторової регіоналізації та ін.

Вітчизняні вчені наголошують на необхідності використання у процесі розвитку соціальної географії таких підходів, як проблемний, історичний і генетичний, що надзвичайно тісно переплітаються між собою, оскільки обидва прагнуть відстежити витоки тих чи інших знань та особливості їх накопичення впродовж тривалого періоду.

Щодо перспектив подальшого розвитку соціально-географічної науки, необхідно вказати, що на початку XXI ст. постало питання розроблення нової парадигми науки, котра би повною мірою враховувала накопичені впродовж останніх десятиліть нові знання. На зламі тисячоліть науковці найрізноманітніших галузей знань надзвичайно гостро відчувають необхідність зміни парадигми науки. На думку вчених, нова парадигма науки XXI ст. вимагає, очевидно, переходу з характерного для "теорії відображення" двоелементного графу "реальність — наука" (згідно з концепцією Арістотеля — Ньютона — Ейнштейна) на п'ятиелементний: "ідея реальності — реальність — пізнання ідей реальності — пізнання реальності — комплексне пізнання" (за концепцією Платона — Августина — Аквіната — Менделя). Різниця між згаданими формами світосприйняття полягає в тому, що за допомогою першого графу можна розглядати примітивно організовану матерію, чи матерію на дуже високому рівні генералізації, а за допомогою другого графу — матерію, яка складається з об'єктів, що мають складну організацію, чи доступніший для пізнання рівень генералізації. Зазначимо, ступінь складності організації таких об'єктів близький до організації живих істот. Сучасні вчені частіше схиляються до думки, що неможливо уявити, яка складна з погляду організації, а отже і досконала система виникла "сама по собі", випадково, без попередньої ідеї ("породжувальної моделі"). Саме при вивченні складних соціально-географічних систем наукові дослідники стикалися з принциповими труднощами, що затримують процес пізнання довкілля.