Основи соціальної географії (стр. 8 )

3.4. Типологічна модель соціального процесу.

3.5. Технологічна модель.

3.1. Соціально-географічна сутність соціального простору

Відомо, що фізичний простір – об’єктивна форма існування матерії. А соціальний простір - форма буття соціальної матерії, тобто суспільства, що являє собою продукт взаємодії людей, які створюють матеріальні і духовні цінності. Фізичний простір існує незалежно від соціальної матерії. Що стосується соціального простору, то він не існує без соціальної матерії, тому що виникає разом із суспільством. Тому аналіз соціального простору передбачає вивчення та становлення єдиної світової історії, яка існувала не завжди, оскільки вона була просторово, політично та економічно розрізнена й не являла собою єдиного цілого.

Соціальний простір – це величезне різноманіття соціальних процесів. Щоб досягти його гармонізації, підвищення результативності людської діяльності, потрібно навчитися ефективно впливати на процеси: сприяючи бажаним, обмежуючи й блокуючи небажані.

В науковій літературі зустрічаються різні визначення «процесу». У даному разі під цим поняттям розуміється насамперед відносно однорідна серія явищ. Всі вони пов'язані структурно-функціональними залежностями і повторюються щоразу.

Аналогічне спостерігається і в соціальному процесі. Водночас соціальні явища — це явища взаємодії людей, здійснювані в соціальному просторі: безпосередньо в контактній групі або опосередковано, через причетність індивідів до спільнот, через соціальні організації, інститути.

Серія соціальних явищ може бути зрозуміла як процес, якщо:

— зберігає ідентичність у часі, яка дозволяє вирізнити її з інших серій;

— явища, що передують, бодай частково зумовлюють явища, які йдуть за ними, або виключають однорідне становище речей.

Наприклад, соціалізація як засвоєння індивідом суспільного досвіду — це соціальний процес, оскільки являє собою довгу серію взаємодій між людиною і суспільним середовищем. Ця серія зберігає свою ідентичність завдяки ідентичності формованої особистості; реакція людини на подальші впливи певною мірою зумовлена явищами, які виникали раніше, і в результаті — певний стан особистості, якісь більш або менш сталі риси.

В багатьох соціальних процесах — назвемо їх цілеспрямованими — їх надзвичайно багато. До таких, наприклад, належать самовиховання, самоосвіта або професійне навчання. Проте деякі процеси здійснюються немов поза свідомістю, і ми замислюємося над ними постфактум, тобто маючи справу з їхніми небажаними наслідками.

Важливе значення має і питання про його межі. Відповідно в системі, де відбуваються соціальні процеси, можна вирізнити ось такі зони:

— внутрішньоособистісні процеси, наприклад самовиховання;

— процеси, що відбуваються безпосередньо між двома або кількома індивідами (процес спілкування та ін.);

— процеси, що відбуваються в стосунках між індивідом і групою (адаптації або дезадаптації і т. ін.);

— процеси всередині групи (наприклад, процеси організації або дезорганізації);

— процеси в стосунках між групами (зокрема, процеси національного самовизначення або інтернаціоналізації);

— процеси, що відбуваються всередині окремого суспільства (соціальної мобільності, диференціації та асиміляції і т. ін.);

— процеси, що відбуваються всередині людства або глобального суспільства (скажімо, процеси демілітаризації або міждержавної інтеграції).

Перші уявлення про концепцію соціально-географічного простору виникли завдяки працям К. Ріттера в XIX ст. й А. Гетнера на початку XX ст. В середині XX ст. Ф. Хартшорн істотно роз­винув ідеї про простір і ввів поняття «час» (1939). Наріжним каменем комплексно-інтегративного підходу до розуміння сутності географічного простору-часу є визнання тісного зв'язку просторового аспекту з часовим, що дає підстави говорити про не лише про просторову та часову, а й про просторово-часову структуру. Адже всі події відбуваються в географічному просторі-часі.

Географічний простір як складний земний планетний простір утілює в собі просторові стани всіх сфер географічної оболонки: літосфери, гідросфери, атмосфери, біосфери та соціосфери. Кожна зі сфер займає певну «нішу» в структурі географічного простору, де відбуваються активні взаємодії та взаємозбагачення, внаслідок яких утворюються комбіновані простори — літографічні, соціогеографічні, біогеографічні, гідрогеографічні, атмосферографічні. Найдинамічніший соціально-географічний простір —просторово-часове поєднання суспільних об'єкта, явищ і процесів разом із природним ото­ченням.

Соціально-географічний простір — це простір су­спільства вкупі з усіма сферами географічного середовища.

Уперше ідеї щодо соціально-географічного простору ви­клав професор Лундського університету (Швеція) Т. Хегерстранд на початку 70-х років XX ст. Основою теорії лундської школи є ідея розкриття простору й часу у формі єдиної, нерозривної просторово-часової організації. Як «елементар­ний об’єкт» при цьому виступає окрема людина, індивід. Ця теорія, на думку її творців, покликана виявити основні пере­думови людської діяльності на рівні мікропросторів. Саме на цьому просторовому рівні відбуваються контакти індивідуумів один з одним, а також із предметами та знаряддями праці.

Принцип територіальності базується на властивостях географічного простору, серед яких основними є:

- регіоналізм простору;

- взаємодій компонентів;

- континуальність і дискрет­ність;

- структурність;

- внутрішня суперечливість;

- інтегративність.

Соціально-географічний простір як планетарне форму­вання передбачає регіоналізацію, тобто спрямованість на інтегральні утворення, зі збереженням усіх властивостей і параметрів простору. Регіоналізм простору означає, з одного боку, земний простір із певними кордонами, особливий тип просторового групування ресурсів, техносфери й населення, на базі чого формується специфічний соціально-географічний простір, а з іншого — пов'язаність із певною системою географічних координат, тобто географічне положення. У межах певної просторової сфери взаємодіють і узгоджуються природні, техногенні та соціально-економічні процеси, які формують особливі просторові структури у складі географічного про­стору. Геопростір, на думку американського вченого Д. Фліднера, має два значення. По-перше, геопростір можна уявити як своєрідний «контейнер», де містяться різноманітні об'єкти (предмети) й люди; це уявлення спирається на концепцію абсолютного тривимірного простору з фізичними законами устрою. По-друге, геопростір можна тлумачити як упорядкування елементів (явищ, об'єктів, предметів) і відшень між ними. Отже, простір складається з певного числа елементів, має свої розміри, власну динаміку й кінетику.

Регіоналізм простору формується з опертям на пози­ційний принцип функціонування об'єктів у географічному просторі, що його сформулював . Згідно з цим принципом багато об'єктів у географічному просторі мають локальний оптимум, тобто таке оптимальне місце, де вони функціонують найкраще. Якщо об'єкт перебуває поза цим місцем, то на нього діє сила, яку можна назвати тиском місця, або позиційним тиском. Під дією цього тиску рухливі об'єкти легко змінюють своє положення, а менш рухомі — свої властивості або функції; окремі об'єкти фор­мують собі нове просторове положення через активний вплив на середовище. Водночас не здатні до змін об'єкти деграду­ють, а іноді взагалі зникають.

Елементи в географічному просторі не просто межують, а взаємодіють між собою, утворюючи просторові взаємозв'язки та взаємозалежності. Внаслідок такої складної взаємодії формуються вертикальні й горизонтальні зв'язки. Перші зу­мовлені переважно діяєю компонентів, другі — взаємоположенням компонентів на території. Суміщення цих зв'язків приводить до утворення особливих просторових структур і систем. Отже, географічний простір — це сукупність фізичних відношень або їхніх формальних аналогів, тобото географічних систем.

Соціально-географічному просторові властиві континуальність (неперервність) простягання й дискретність орга­нізації. Дискретизація суспільства, тобто членування його в просторі, є результатом «прикріпленості» людей до різних територіальних форм, що утворюються в процесі суспільної організації в просторі-часі. Дискретність може мати частковий або інтегральний характер. Прикладами часткової дискретності можуть слугувати такі просторові спільності, як етнічна, релігійна, політична. Що ж до інтегральної дискретності, то вона передбачає членування соціально-географіч­ного простору як цілісного утворення на цілісні ж частини — регіони різного таксономічного рангу.

Структурність геосистем зумовлюється поєднанням со­ціальних і природних чинників. У геосистемах поряд із прос­торовою є й інші часткові структури; одна з них — поелементна. У складі геосистем формуються соціальні, еко­номічні, природні структури, бо соціально-географічний про­стір становить просторово-часове поєднання суспільних об'єктів, явищ і процесів разом із природним оточенням. Складніша структуризація може бути здійснена за функціо­нальними ознаками. Формування стійких сукупностей еле­ментів у процесі виконання певних функцій у складі геосистем приводить до утворення стійких структур: абіотичної, біоло­гічної, економічної, демографічної, соціальної.

Соціально-географічний простір функціонує й розвиває­ться завдяки взаємодії двоєдиних його частин — соціальної та природної. Їхня генетична та еволюційна єдність зумовлена тим, що людина вийшла з природи, є її частиною. Воднораз між ними існує величезне протиріччя, оскільки кожна частина цілого «прагне» розвиватися за власними законами. Ця суперечливість у розвитку соціально-географічного простору най­важливіша. Її зможе розв'язати лише колективний розум із використанням усіх досягнень світової науки.

Протиріччя в розвитку соціально-географічного простору посилюється й через те, що одна його частина — соціальна — в тенденції наростає, розширюється, тоді як інша — при­родна —скорочується, руйнується. Перша тенденція спричинена зростанням матеріального виробництва, формуванням позаземних соціумів (типу космічних станцій), духовним піднесенням і просвітництвом, створенням інтелектуального середовища — штучного інтелекту, знищенням сил зла тощо. Друга тенденція — наслідок постійно прискорюваного господарського освоєння простору з нехтуванням законів його розвитку, заповненням природи чужими для неї, а подеколи й руйнівними речовинами, зі знищенням біологічних видів, забрудненням вод і т. ін. Розширюються простори, взагалі не придатні для проживання людей.