Вступне слово (стр. 10 )

Перша особиста зустріч поетеси і художника відбулася 1900 року, в Києві, але цілком вірогідно, що заочно вони вже були знайомі. І Леся Українка, і Іван Труш на той час молоді (їй -29 років, йому – 31), але досить відомі в інтелігентних колах особистості.

У Львові поетеса видала вже дві поетичні збірки: ″На крилах пісень″ у 1893 році та ″Думи і мрії″ у 1899, які отримали схвальні рецензії в львівських часописах; її власні поезії і переклади з російської, німецької, польської, італійської мов вже знали передплатники ″Зорі″, ″Народу″, ″Дзвінка″, ″Хлібороба″, ″Життя і Слова″, ″Літературно-наукового віснику″. І. Франко в ″ЛНВ″ за 1898 рік у 7 книжці друкує велику статтю ″Леся Українка: Літературно-критична студія″, у якій проводить ретельний аналіз творчості поетеси за минулий період і приходить до висновку: ″

Ії талант тільки що отрясся з повивачів тої несамостійності, що путає кожного поета при перших його кроках. Він тільки що уперше широко і сміло розмахнув крилами до власного лету, тільки що показав себе в повній силі і показав нам, чого ми можемо ждати в будущині від сей писательки. Кожний новий твір, який в останніх часах виходить з-під її пера, збагачує наше письменство новою перлиною″ [24, 7].

″По значнім розвою нашої літератури в остатних десятках лїт починає і наша штука розвивати ся. І той початок ще слабенький″ [21, 151], -- так визначає місце тогочасного художнього мистецтва в загальноукраїнському культурному процесі Іван Труш. Одним з перших серед художників він відчув цю прірву і намагався її ліквідувати. Першими ж своїми кроками у мистецтві художник заслуговує найвищу оцінку. Так І. Франко після відвідин першої виставки творів митця пише: ″Труш – це художник нового типу, далекий від псевдогеніальної зарозумілості, серйозний, який ненастанно працює над собою, шукає краси і правди та старається розширити обсяг свого мистецтва″ [25, 63]. Випускник Краківської академії мистецтв (1891-1897 рр.), по поверненню до Львова, активно включається в культурне і громадське життя Галичини. Молодий митець, маючи підтримку у керівництва Наукового Товариства ім. Шевченка, зокрема у М. Грушевського, І. Франка, очолює разом з Ю. Панкевичем і В. Нагірним перше професійне об’єднання художників -- ″Товариство для розвою руської штуки″, яке розпочало свою діяльність (1898 р.) з організації першої української художньої виставки. Навряд чи можна назвати ще когось з художників, сучасників Труша, хто так активно і професійно виступав в пресі з оглядовими статтями по художнім виставкам, сучасним течіям мистецтва. Численні студії по аналізу творчості художників, письменників, некрологи європейських художників його авторства друкують часописи ″Літературно-науковий вісник″, ″Молода Україна″, ″Діло″, ″Записки Наукового Товариства ім. Шевченка″, ″Будучність″ (перший західноукраїнський мистецький часопис, члени редакції якого: Е. Левицький, І. Труш, В. Охримович ).

З сказаного вище, ми бачимо, що і Леся Українка, і Іван Труш, друкуються у тих самих часописах, дуже часто в одному ж номері. У них спільні знайомі - це І. Франко, О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Павлик (постать останнього зіграє фатальну роль у конфлікті між поетесою і художником). Їх об’єднує глибока ерудиція, широка обізнаність з світовою культурою, спільні уподобання: Леся захоплюється як літературою, театром,

народним ужитковим і образотворчим мистецтвом (навчалася у Київській малювальній школі, очолюваній М. Мурашко, постійно відвідує художні виставки ); в коло зацікавлень Труша підпадає не тільки образотворче мистецтво, а й народне, його цікавить архітектура, література. І головне, у цих митців спільна мета – виводити українську культуру у сферу новітньої європейської.

Перша подорож Івана Труша на Наддніпрянську Україну відбулася з ініціативи і на кошти Наукового Товариства ім. Шевченка. На засіданні НТШ від 3 липня 1899 р. схвалено поїздку до Києва на Археологічний з’їзд ряду вчених і літераторів Львова, серед яких вказано ім’я митця, і від 21 липня 1899 р. президія НТШ ухвалює: ″…Вложити 210 з[лотих] р[енських] на малювання портретів В. Антоновича, О. Кониського і П. Житецького, за окрему винагороду М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького і доручає це здійснити І. Трушеві″ [3, 98-99]. На Археологічному з’їзді львівський художник не був присутнім, як згадує він сам в автобіографічних замітках, не вказуючи причини: ″Зимою 1900 р. опинився я в Києві, де малював портрети діячів літератури″ [23, 13].

Іван Труш безпосередньо знайомиться з мистецьким життям міста; з діячами літератури, культури, яких поки що знав лише за друкованими працями; читає лекції в Малювальній школі М. Мурашка, яка підготувала майстрів пензля, чиїм працям згодом дали найвищі оцінки не тільки на батьківщині, а й у світі (в ній періодично читав лекції вчитель Труша у Краківській академії Ян Станіславський). Школа на той час святкувала свій 25-літній ювілей, і ″…Тиждень до ювілейного дня, послугував ся Мурашко мною, як унїверзальною силою у всїх предметах подаваних у школї, і відси моя знайомість із тим незвичайним чоловіком і тодїшними ″учениками Мурашка″ [20, 27],- згадував згодом художник. Молодий митець в гурті українських інтелігентів, серед яких був М. Лисенко, їде до м. Канева, відвідує могилу Кобзаря. Враження від цієї подорожі пароплавом по Дніпру знайшли яскраве відбиття в ряді полотен, написана і

опублікована 1901 р. в ″Молодій Україні″ стаття ″Враження з могили Шевченка″.

З Лесею Українкою художник зустрічається наприкінці березня, так вона повідомляє сестрі Ользі з Києва, вибачаючись за затримку листа: ″1-го апр…Се все оте общество та всякі ″искусства″. Малює тепер з мене один галичанин портрета. А сидить він аж у новому музеї на Олександрійській вулиці, то поки туди та назад, то 1⅓ години, а там години дві пройде, дивись – і півдня пропало″ [6, 174-175]. Леся не розкриває імені ″галичанина″, мабуть тому, що воно незнайоме Ользі Косач. К. Квітка згадує цей період так: ″… треба зазначити, що тоді вираз Лесі був виключно втомлений, бо взагалі під час пробувань у Києві вона дуже томилася широким громадським життям. Під час сеансів вона спеціально томилася, тим більше, що сі сеанси на бажання п. Труша відбувалися задля гарних умов освітлення в будинку Київського городського музею – ходити туди було далеко, будинок був свіжо збудований, холодний і невисохлий (він іще не був одчинений для публіки), і діло було, як пам’ятаю, ранньої весни. Отже дарма, що то був один з ясніших щодо здоров’я періодів Лесиного життя – бо хоробливий процес незадовго перед тим був зліквідований у кістках через операцію і ще не вибух наново в легких, проте вираз очей Лесиних тоді був якийсь заволочений, і навіть в останні роки життя її, коли нова форма процесу труїла її, порушуючи обмін речовин, вираз очей її був далеко ясніший, принаймні в ті періоди, коли вона жила на полудні в обстановці нудній і відлюдній, але, очевидно, більш відповідаючій її слабим силам, ніж київська многолюдна обстанова″ [2, 224].

Зазначимо, що на той час родина Косачів винаймала оселю за адресою Маріїнсько-Благовіщенська, 97 /сьогодні Саксаганського, 97; Музей Лесі Українки/, а ходила поетеса на сеанси малювання до тогочасного Міського музею старожитностей і мистецтв, який розмістився по вулиці Олександрійській /нині вул. Грушевського; Національний Музей українського образотворчого мистецтва/

Бурхливе міське життя втомлює Лесю: ″… Дуже хочеться геть з Києва, він мене вже втомив і починає обридать. […] Хочеться виїхати ще й через те, щоб пожити на самоті. […] Відколи приїхала з Петербурга, то, крім реферату про Гейне та деяких листів, нічого не писала і навряд чи напишу багато. […] ліпше було б утекти на хутір і побути там зовсім самій, се часом так добре буває! […] мені іменно краще бути вже самій, ніж у товаристві, ніж навіть у сім’ї. Скитання по курортам привчило мене до періодичної самотини і примусове сталося потім привичним…″[ 6, 178-179], -- пише поетеса сестрі і виїздить на Полтавщину, в маєток під Гадячем, який поетично називають в родині ″Зелений Гай″. В цій мальовничій місцевості у колі гарного товариства відбувається більш тісніше знайомство Лесі Українки з художником.

З моменту побудови у 1899 році нової садиби на території маєтку родина Косачів щоліта відпочивала тут, і запрошувала на відпочинок своїх друзів. ″Місцевість тут дуже здорова, природа розкішна, будинок був хороший […] Ми дуже раділи, що умови для відпочинку чи для письменницької праці в Зеленому Гаю дійсно були ідеальні, виняткові. Коли Леся потребувала зосередження чи взагалі відокремлення, самотности, вона завжди мала його в своїй кімнаті. Ніхто тоді не заважав їй, не турбував, коли ж хотіла товариства, то ішла до гурту, що складався з членів нашої родини та дальших родичів (тіток, дядьків, кузенів і т. д.), а також із приятелів, друзів наших, які щоліта у мами гостювали″, - пише у своїх спогадах сестра поетеси, Ізидора Косач-Борисова, і далі описує атмосферу, яка царювала тут літом 1900 р., -- ″Розпорядок дня у Зеленому Гаю був такий: кожен, хто хотів, міг серйозно попрацювати і приємно відпочити або тільки відпочивав. До обіду кожен робив, що бажав, і йшов куди хотів. Напр., І. Труш ще на світанку біг малювати етюди в лісі чи над ″сагами″ (дуже мальовничі затоки на Пслі), Леся часто писала напівлежачи в гамаку в лісі біля дому, Лисенко відокремлювався коло рояля, хто йшов рибалити на Пслі або купатися і брати сонячні купелі десь на березі, хто зачитувався якоюсь новою книжкою десь на природі і т. д. Але до обіду мама вимагала, щоб
усі збиралися вчасно, без запізнень. Цій вимозі всі охоче корилися, бо кожному хотілося до гурту, до цікавого товариства, обмінятися думками, почути дотеп, жарт. […] Пообідній час і вечір мешканці Зеленого Гаю проводили вже здебільшого спільно, -- чи йшли куди на прохід, чи пливли човнами більшими чи меншими групами. Леся завжди сідала в човні за кермо, любила стернувати, а на такій лагідній річці, як Псьол, це не було фізично важко. […] Увечері часто слухали музику (Лесин чоловік К. Квітка був гарний піаніст, ще досить добре грала сестра Оксана). Співи в Зеленому Гаю і навколо нього теж часто лунали.[…] Зелений Гай був місцем, де людина могла дійсно відпочити душею і тілом. А коли туди попадав митець, то йому це оточення надавало наснаги до творчості″ [17; 182-183].