Вступне слово (стр. 13 )

Список використаних джерел і літератури:

1. Друга вистава образів Ів. Труша // Літературно-науковий вістник (далі – ЛНВ). -- 1901. -- Т. ХУ. -- Кн. 8. – С. 108 – 111. 2. Квітка К. На роковини смерті Лесі

Українки. // Спогади про Лесю Українку. -- К.: ″Дніпро”, 1971. – С. 219 – 257. 3. Іван Труш у документах львівських архівів //Збірник матеріалів наукових конференцій. – Львів.: Вид-во ЛДУ, 1972. – С. 95 – 104. 4. Леся Українка. Документи і матеріали. 1871 – 1971. -- К.: ″Наук. думка”, 1971. – 488 с. 5 Леся Українка. Твори в 12 томах. – Т. 1. -- К.: ″Наук. думка”, 1975. – 480 с.5. 6. Леся Українка. Твори в 12 томах. -- Т. 11. -- К.: ″Наук. думка”, 1978. – 480 с. 7. З давнини // Спогади про Лесю Українку. -- К.: ″Дніпро”, 1971. – С. 279 – 287. 8. Листи. -- К.: ″Музична Україна”, 2004. -- 680 с. 9. Літопис життя та творчості Лесі Українки. – К.: ″Наук. думка”, 1992. – 630 с. 10. Музей Лесі Українки (далі -- МЛУ). – Архів (далі –А) -- 752. 11. МЛУ. – А-262. 12. МЛУ. – Живопис (далі –Ж)-4. 13. МЛУ. – Фото (далі -- ФО)-102. 14. Музей Миколи Лисенка (далі – ММЛ). – Ж-7. 15. ММЛ. – Ж-33. 16. Український портретний живопис другої половини ХІХ – початку ХХ століття. – К.: ″Наук. думка”, 1986. – 370 с. 17. Лариса Петрівна Косач-Квітка. Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія. -- Нью-Йорк-Київ, 2004. – 448 с. 18. Старицька-Черняхівська Л. Хвилини життя Лесі Українки. // Спогади про Лесю Українку. -- К. Дніпро, 1971. – С. 396 – 414. 19. Мій батько – художник // Іван Труш. Збірник матеріалів наукових конференцій. – Л.: Вид-во ЛДУ, 1972. – С. 105 – 120. 20. Труш І. Вистава українських артистів // Артистичний вістник. – 1905. -- Зошит 2- 3. – С. 24 – 28. 21. Труш І. Перша руська вистава штуки // ЛНВ. – 1898. – Т. 4. -- Кн. 11. -- С.151 -- 153. 22. Труш І. Фотографія і штука малярства // Збірник статей про мистецтво і літературу. – К. -- 1958. – С. 55 – 60. 23. Труш І. Творчий шлях художника // Збірник статей про мистецтво і літературу. – Л. -- 1958. -- С. 9 – 14. 24. Франко І. Леся Українка: Літературно-критична студія // Літературно-Науковий Вісник (далі – ЛНВ). – 1898. -- Т. 3. -- Кн. 7. -- С. 6 -- 27. 25. Франко І. Малюнки Івана Труша // ЛНВ. -- 1900. -- Т. 9. -- Кн. 1. – С. 59 -- 63. 26. Хроніка і бібліографія // ЛНВ. -- 1901. – Т. ХІІІ. -- Кн. 3. – С. 224. 27. Хроніка і бібліографія // ЛНВ. – 1901. – Т. ХУ. -- Кн. 7. – С. 1 -- 120.

Надія Миронець

Проблема формування національної свідомості

у творчій спадщині Олени Теліги

2006 рік в Україні був роком Олени Теліги – талановитої української поетеси, публіцистки, відомої громадської діячки, полум’яної патріотки. Минуло сто років від дня її народження, і вперше в Україні, згідно з Указом президента Віктора Ющенка, її ювілей відзначався на державному рівні. Олена Теліга (дівоче прізвище – Шовгенова) народилася 21 липня 1906 року в Іллінському під Москвою, більшу частину життя прожила в еміграції у Чехословаччині та Польщі і загинула у Києві від рук гестапівців 21 лютого 1942 року.

В Україну ім’я поетеси повернулося лише із здобуттям незалежності. За цей час опубліковані твори Олени Теліги [10], її листи, спогади про неї [9], дослідження про її життєвий і творчий шлях[10, 467–489]. У ювілейний рік вийшло кілька статей, у яких уточнюються деякі факти біографії О. Теліги [4; 5; 6; 7], йдеться про нові знахідки її віршів та листів[2; 3], побачив світ покажчик документів про Шовгенових та Теліг, які зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України [1], відбулася наукова конференція на тему: ″Олена Теліга: на сторожі цілості, щастя і могутності більшої родини – нації″.

У даній статті звернемося до тих аспектів творчої спадщини Олени Теліги, які піднімають проблеми життя української нації, формування національної самосвідомості, до вирішення яких закликала вона у своїх творах і які, на жаль, залишилися не вирішеними і понині, хоч нібито досягнута основна ціль, до якої вона прагнула і за яку віддала життя: Українська держава є. Та чи така ця держава, про яку мріяла Олена Теліга, чи ті цінності в ній сповідуються, які вона прагнула утвердити? Коли звертаємося до творчості Олени Теліги, то відповідь на ці питання стає очевидною, і, на жаль, нерідко негативною.

Багато актуальних і нині питань піднімала в своїх поетичних і публіцистичних творах Олена Теліга. Зупинимося на найголовніших.

Українська нація і Українська держава. Незалежна Українська держава була головною метою життя Олени Теліги. Вона була переконана в тому, що вибороти власну державу може лише сильна нація, згуртована волею до перемоги, і завдання українських патріотів, у тому числі й майстрів слова, вбачала у тому, щоб готувати себе і всю націю до такої боротьби. Для неї символом справжнього глави держави і символом змагання за її суверенність був Іван Мазепа. Виступаючи у вересні 1940 року в Криниці з рефератом “Вступне слово на Академію в честь Івана Мазепи”, вона підкреслила, що І. Мазепа вже у свій час зрозумів, “що таке держава і що таке нація”, “розумів, що держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу”. “І це той, – продовжувала вона, – хто силу нації бачив не лише в озброєнні військовому, а і в духовому. Як символ змагань, Мазепа – це той незламний дух, що з залізною консеквенцією вів свій нарід з безнадійної руїни до тієї незалежности, яка і досі для нас всіх є найвищою метою” [10, 126].

Сама Олена Теліга у статті “Братерство в народі” (жовтень 1941) закликала українців завжди відчувати свою “національну спільноту, нерозривний зв’язок крові – братерство в народі”. Вона наводила приклади того, як “брати з Москви”, прикриваючись фальшивим гаслом інтернаціоналізму й дружби народів, “оббирали братів-українців до нитки”. Кілька найліпших синів України (до них О. Теліга відносить М. Хвильового, О. Влизька, Д. Фальківського, Г. Косинку) тяжким зусиллям вирвалися з липкої сітки ворожих гасел, “насмілилися виступити проти штучного братерства народів во ім’я великого незнищимого братерства в народі, братерства крові” [10, 152] і за це поплатилися життям.

О. Теліга звернула увагу на те, що в умовах Другої світової війни “червона Москва, цей ніби рівний нам братерський нарід, починає творити культ московської душі, культ колишніх царських героїв, яких ще недавно опльовувала”, “і в той же час

безоглядно вивозить і вистрілює всіх тих, хто хоче заховати свою українську душу і пам’ятає своїх українців-борців” [10, 152]. Вона приходить до висновку, що “жодного інтернаціоналізму нема й не буде. Отже, можна лише служити якійсь нації, або чужій московській, або своїй – Україні”. Закінчується стаття такими знаменними словами: “Не солодкі, нездійснювані обітниці, а суворе підпорядкування себе безсмертним і невловимим вимогам нації – дозволить їй стати перед світом у весь свій потужний зріст!” [10, 153].

Здається, що ці слова написані спеціально для тих сучасних наших політиків, які, прикриваючись гаслами про інтереси українського народу, більше служать сусідній державі, політики якої (Чубайс) відверто заявляють про свою мету – ліберальну імперію, яка, звичайно ж, має поглинути Україну, провокують прикордонні конфлікти (Тузла), посягають на українські землі (Лужков), а тодішній український президент Л. Кучма, замість того, щоб оголосити московського мера персоною нон ґрата, нагородив його державним орденом.

О. Теліга прекрасно розуміла, що запорукою міцної Української держави може бути лише консолідація усіх українців, незалежно від того, чи живуть вони на Заході, чи на Сході. Вона переймалася тим, що десятиліття завзятої московської пропаганди, спрямованої на викорінення національного світогляду, не могли залишитися безслідно для населення Східної України. У статті “Розсипаються мури” (жовтень, 1941) вона писала: “Ми всі мусимо великими, спільними зусиллями нищити ту їдку отруту, що хотіла випалити в душах українців зі східних земель кожне найдрібніше почуття, з якого складається велика національна свідомість, національна гідність, національна окремішність, а передовсім – почуття нерозривної національної спільноти” [10, 149].

Хіба не актуальні ці слова сьогодні, коли деякі недалекоглядні політики, заради досягнення своїх кланових інтересів, ділять українців на “західняків” і “східняків”, влаштовують у східних регіонах обструкцію національно-патріотичним силам, залякують одурманених більшовицькою пропагандою обивателів

жупелом “націоналізму”. Але й тим, хто покликаний на Східній Україні роздмухати вогонь національних почувань, який, на переконання О. Теліги, “жевріє без перестанку”, і “видобути нагору скарби української духовости” [10, 150], слід прислухатися до її мудрих порад і пам’ятати, що в безпосередньому контакті з українцями зі східних земель, у розмовах з ними, не сміє бути “ніякої системи, яка нагадувала б агітку”. Вона писала: “Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами, перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробленою правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатись. Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові розпалити знов всі ті почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішности” [10, 150].

Роль в історії провідників, героїв і маси. Над цією проблемою задумувалася О. Теліга, актуальна вона і в наші дні, коли нація має, нарешті, свого президента, який потребує підтримки з боку консолідованого табору демократичних сил, щоб утвердити національну Українську державу. У “Вступному слові на Академію в честь гетьмана Івана Мазепи” О. Теліга висловила своє переконання в тому, що “народня маса завжди готова до чину, тільки треба вміти її попровадити, бо народня маса завжди як чародійний музичний інструмент, на якому великий мистець дасть прекрасний, величний концерт, а в руках іншого цей інструмент буде або мовчати, або фальшувати безжалісно” [10, 122].

У роботі “Партачі життя” (До проблеми цивільної відваги)” (1940) Олена Теліга говорить про необхідність шанувати своїх героїв, творити культ героїзму. “Бо чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’яснююче світло від цього символу – тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби” [10, 132]. Однак, вважала вона, шануючи й підносячи національних героїв, необхідно їхні думки
й ідеї закріплювати в житті, готувати маси до сприйняття тих ідей, щоб могли вони зрозуміти вчинки своїх героїв і вони не здавалися їм дикими і безглуздими.