Вступне слово (стр. 5 )

(Будапешт). К. Квітка".

Квітки.

Авторський правопис збережено.

Документи до публікації підготувала .

Джерела, примітки та література:

1. Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. НАН України, ф.95, № 000. І. Щоденник. Зошит ІІІ. 17.ХІІ.1943 - 17.ХІІ.44 р. Автограф.

2. Кораблева Ксения. Ленинградские страницы жизни : Из писем последних лет // Труды Государственного центрального музея музыкальной культуры имени : Альманах. Выпуск 1. – Москва, 1999. -- С. 212-218.

3. Диба Алла. Про себе, про родину, про Батьківщину…: Розповідає вчений і громадсько-політичний діяч Климент Квітка (1880-1953) (частина перша)//Леся українка і родина Косачів в контексті української та світової культури. Науковий збірник. Випуск 3. Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції, с. Колодяжне, 24 -- 25 лютого 2006 року. -- Луцьк., 2006. -- С.70 -- 73.

4. Центральний державний архів громадських об'єднань України. -- Ф. 263. -- Спр. № 000.

Щиро вдячна колективу ЦДАГОУ у м. Києві і зокрема знаному вченому-архівісту Ірині Комаровій за надані для опрацювання документи.

Наталія Дроботенко

Діяльність

у справі національного відродження.

Микола Віталійович Лисенко – визначний український композитор, прихильник національного стилю в музиці, власне, і в суспільно-громадському житті стояв на позиціях українського патріотизму та активної громадянської позиції.

Музична творчість М. Лисенка є вагомим внеском до музичної скарбниці України. Крім всесвітньо відомих опер “Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, ”Наталка Полтавка”, Лисенко втілив національний стиль і в циклі Шевченкіани (а це понад 80 пісень), виконаному на замовлення галицької громади. Описуючи свою роботу над “Кобзарем”, композитор зазначав, що слухачам “музика дуже подобається, бо національна і до тексту належно припада” [1;250].

Втім, і фольклорна діяльність митця завойовує досить широке коло прихильників та стає одним з чинників національного відродження суспільства. Валерія О’Коннор-Вілінська в своїх спогадах зазначала: “Вся українська молодь Харкова, Полтави, Катеринослава, що кохалася в музиці, жила іменем Лисенка, український театр – Старицьким” [2;257]. При цьому і Лисенко, і Старицький покладали свої надії на інтелігенцію. Пісні зібрані М. Лисенком (близько 500) зразу ставали популярними, а найбільше поширення мали в семінаріях та бурсах [2; 254, 259]. Змінилися настрої і в дворянському оточенні: “…в панських вітальнях... ввійшло тепер у звичай виконувати пісні з Лисенкового збірника...” [2; 254].

Починаючи з 70-х років ХІХ століття М. В. Лисенко виступає як видатний організатор прогресивних сил національного руху, української культури. “М. Лисенко з-поміж старших українців був найвідданіший справі українського відродження і найсимпатичніший по своїй вдачі, а через те і найбільше улюблений всіма без ріжниці віку, світогляду і напрямку”[3;178].

У 1873 р. разом з членами Київської Громади, М. Лисенко входить до складу Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства, що засновує бібліотеку та етнографічно-географічний музей, допомагає в проведенні в Києві ІІІ Всеросійського археологічного з’їзду 1874 року. ″Коли йшлося про громадську справу, він забував і втому, і своє хворе серце″, – писав у своїх спогадах син композитора Остап [4;117]. Крім діяльної участі в Київській громаді, композитор віддавав багато часу роботі в Київському відділенні Російського музичного товариства, Київському літературно-артистичному товаристві, Київському філармоній-ному товаристві ″Боян″, Українському науковому товаристві у Києві, ″Просвіті″ та інших громадських об'єднаннях. В одному з листів 1891 р. він повідомив, що є членом-експертом у театральній оперній комісії, бере участь у Товаристві любителів музики, Драматичному російському товаристві [5;49].

Дбаючи про освіту та пробудження народних мас, Лисенко приділяє увагу підготовці та виданню підручників: за допомогою митця було перекладено два підручники з серії “Первоначальных учебников”, підготовано книгу “Україна. Земля і народ”. Крім того, Микола Віталійович активно допомагає збирати лексичний матеріал до словника української мови, упорядкованого Б. Грінченком [5; 53].

У 1881 році царський уряд був змушений модифікувати Емський указ. Безпосереднім приводом для перегляду указу став лист Київського генерал-губернатора М. І. Черткова до міністра внутрішніх справ, викликаний проханням композитора М. Лисенка зняти заборону київської цензури з 4-го випуску його пісень, надісланих з-за кордону [6; 260]. Чертков, обґрунтовуючи пом’якшення указу, зазначав, що Емський указ викликав роздратування не лише серед українців, а й “узагалі людей, які не співчувають принципові безпідставних утисків, особливо при забороні виконання малоруським наріччям сценічних вистав і музики”[ 1;250].

Композитор брав активну участь в організації заходів по вшануванню видатних діячів української культури – І. Котляревського, М. Старицького, І. Нечуя-Левицького та інших.

26 лютого 1883 року члени Київської громади урочисто відзначили Шевченкові роковини. На урочистостях, на яких було присутні 150 - 200 осіб, виступив хор, яким диригував Лисенко [7; 390]. За сприяння громадівців у тому ж році було видано “Кобзар” Шевченка. І надалі, Микола Віталійович віддає багато сил пропаганді творчості Т. Шевченка. Входить до складу журі, а згодом стає головою Об’єднаного комітету для спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Києві в 1906 р., очолює комітет із відзначення 50-х роковин смерті поета[ 1; 151].

Ювілей І. Котляревського став помітним явищем в справі національного відродження і мав широкий резонанс серед українського суспільства. “Заборона читати адреси українською мовою і протест українців проти цього, приїзд великого числа делегатів від різних інституцій з Галичини... їх промови українською мовою... багатьом людям розкрили очі на український рух, так що потім з’явилося багато дуже активних українських діячів, що свою національну свідомість датували від свята Котляревського” [3;239]. Є. Чикаленко вказував на ще один позитивний момент ювілейних святкувань, адже саме після ювілею Котляревського значного попиту набуває українська книжка [3; 239].

Лисенко був надзвичайно популярною людиною в Києві, а його дім гостинним. В ньому завжди вирувало життя від численних відвідувачів. Чикаленко, згадуючи з’їзд Загальної Української Організації 1904 року, який мав відбутися в помешканні М. Лисенка, оповідає про такий курйозний випадок: ”двірники, що мали доносити в поліцію про всяке зібрання в їх будинках, звикли вже, що у Антоновича, Лисенка та Старицького часто сходилися багато людей і без з’їздів, то вже й не доносили.” [3; 221]. В умовах наступу імперських сил на національну самобутність, подібна діяльність в культурній сфері в очах влади мала політичне забарвлення. Тому, звичайно, М. Лисенко та його родина попадає під

постійний поліцейський нагляд. Під час виборів до І Думи Лисенка було заарештовано на дві доби.

На гроші, подаровані Лисенку на ювілей (6 тис. карб.), Микола Віталійович заснував музичну школу, яка стає не лише вогнищем української культурної творчості через методику та українську мову викладання, а й місцем зборів Наукового товариства [2; 295].

В 1908 р. Лисенко виступив одним із засновників, а пізніше очолив Раду старшин “Українського клубу”, при якому розгорнули діяльність літературна, лекційна, артистична та інші секції. Серед її учасників бачимо також М. Коцюбинського, Лесю Українку та ін. Після ліквідації Клубу Микола Віталійович спрямовує свої сили на створення клубу “Родина”.

Творча спадщина М. Лисенка стала важливим чинником національно-культурного відродження України в кінці ХІХ - початку ХХ століття.

Література:

1.Історія української культури: у 5-ти т.: Т.4, кн.2: Українська культура ХІХ ст. -- К,2005; 2 О’Коннор-Вілінська В. Лисенки й Старицькі // Микола Лисенко у спогадах сучасників: У 2-х т. – К, 2003 – Т.1. 3. Чикаленко Є. Спогади.( 1861-1907).– К,2003. 4. : (Спогади сина).– К.,1959. 5. , і національно-визвольний рух// Український історичний журнал.-- 1992. -- № 7 -- 8. 6. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кін. ХVIII - поч. ХХ ст.) – К, 2005; 7. Кістяківський .- Т.2 (1880-1885).– К, 1995.

Ольга Кірієнко

Деякі аспекти громадсько-політичної діяльності ї-Черняхівської.

Ім’я письменниці та громадської діячки Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської більше ніж півстоліття було викреслено з історії української літератури та історії України взагалі. Після 1991 року, коли українці отримали змогу повернутися до спадщини діячів, знищених тоталітарною машиною у радянський період, її творчий доробок та громадська діяльність почали привертати все більшу увагу дослідників. З’являються статті у періодиці, опубліковано елементи епістолярної спадщини діячки. По специфіці драматургії письменниці виконано дисертаційне дослідження Черновою І. П. [28]. Роком пізніше надруковано наукову монографію [1], що стала однією з перших спроб окреслити творчий шлях письменниці, окремий розділ книги ″Шляхетні українки” присвятив її постаті Ю. Хорунжий [19]. Але в ході нових досліджень української історії, історії української культури виникає необхідність детального вивчення життєвого і творчого шляху діячки у контексті громадсько-політичних подій першої половини ХХ ст. як неодмінної фігурантки державотворчих процесів, що відбувались на теренах України у ті часи.

Дана публікація присвячена роботі Л. Старицької-Черняхівської у складі ″Товариства українських поступовців” та її членству в Українській Партії Соціалістів-Федералістів. Першим кроком у громадськый діяльності стала участь Людмили Михайлівни в об’єднанні мистецької молоді ″Плеяда”, створеному ще наприкінці 80-х років ХІХ ст. Цей гурток (Леся Українка, Михайло Обачний, Іван Стешенко, Володимир Cамійленко, Людмила Старицька) збирався при господах Косачів, Лисенків, Старицьких і опікувався розширенням горизонтів української літератури, її наближенням до європейських канонів, перекладами творів зарубіжних авторів