Вступне слово (стр. 8 )

Того ж 1918 року відбулись вибори до установчих зборів, есефи після тривалих суперечок і спроб перейменувати партію на радикально-демократичну, все ж таки вийшли на арену під назвою соціалістів-федералістів. Людмила Михайлівна у партійних списках не фігурувала ані у першій п’ятірці, ані у першій десятці [23]. Проте, під час балотування до керівного органу по Києву, вона йшла шостим номером партії, поруч неї значилися прізвища таких діячів, як Єфремов, Лоський. Але, як відомо, партія не набрала достатньої кількості голосів – причина залишалася та сама, до якої тривалий час апелювали її противники 1917 року – консервативність поглядів її діячів та відокремленість від широких народних мас. На жаль есефам так і не вдалось подолати прірви між різними верствами і вони залишались партією інтелігенції поміркованого напрямку. Не відмовились вони і від федеративної платформи, хоч на цей час визначали умови федерації з невеликими сусідніми країнами, такими як Молдавія, Білорусь та ін. [23].

Отже, оглянувши основні віхи участі Людмили Михайлівни у політичному житті, варто відзначити кілька основних моментів, важливих при вивченні життя та діяльності літераторки. Перше. Її політична діяльність була лише частиною громадсько-культурної роботи. Друге. Досліджуючи матеріали ТУПу та УПСФ можна стверджувати, що після 1917 р. участь ї-Черняхівської в політичному житті не була яскравою. Вона не брала активної участі у тогочасній політичній боротьбі, не мала впливу на політику партії, не належала до передових рядів. Але, як і раніше була активна у мистецькій сфері та не менш рішуче вміла відстояти свої позафракційні переконання.

Список використаних джерел та літератури:

1. І. Людмила Старицька-Черняхівська. Тернистий шлях творчості. – Вінниця, 2003. – 90 с. 2. Галузевий архів

Служби безпеки України. --. 67 098 фп. Справа СВУ. – Т. 212. 3. Ліберальні партії України (1900 – 1919 рр.). – Дніпропетровськ, 2004. – 379 с. 4. І. Історія України 1917--1923. В 2-х т.: Документально-наукове видання./ Упоряд. . – Т. 1. -- К., 2002. – 320 с. 5. Мої спогади про давнє-минуле. -- Вінніпег-Монтітоба, 1949. – 167 с. 6. Мої спогади про недавнє-минуле. (1914 – 1920). – Мюнхен., 1969. – 543 с. 7. Українське життя у Києві на світанку волі // Літературно-Науковий вістник. – 1917. – Т. 6. – Кн. 1. – С. 151. 8. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть: соціально-політичний портрет. – К., 1993. – 176 с. 9. Зібрання творів у 4-х томах. – Т. 3. – К, 2005. – 336 с. 10. Сторінки минулого.. – Варшава, 1932. – Ч. 1 – 286 с. 11. Старицька-Черняхівська . План спогадів. // Музей Михайла Старицького (далі – ММС). – Книга надходжень (далі -- КН.)-11005. – Рукописні документи (далі РД)-613. 12. Старицька-Черняхівська до ї. // ММС КН – 6450 Листи (Л)-295. Лист від 29 січня 1897 р. 13. Старицька-Черняхівська Л. М. // ММС КН.-10997. -- РД-605. – Зошит 2. 14. Старицька-Черняхівська і хвилини. Вступ. // ММС КН-10992 РД-600. 15. Старицька-Черняхівська і хвилини. // ММС КН-10991 РД-599. 16. Старицька-Черняхівська про . С. 238. // Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2-х т – Т. 1: упоряд., передм. . -- К., 2003. – 344 с.: іл. 17. Стрілець їнська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність. (кін. ХІХ. – 1939 рік). – К., 2002. – 361 с. 18. Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. У 2-х т. – Т. 1. – Мюнхен, 1983. – 523 с. 19. Людмила Старицька-Черняхівська: Лицарка честі і праці. // Шляхетні українки: Есеї-парсуни. – К., 2003. – С. 23 – 70. 20. ЦДАВОУ. -- Ф. 1092. – Оп. 2. -- Спр. 292. 21. ЦДАВОУ. -- Ф.1092. – Оп. 2. – Спр. 282. 22. ЦДАВОУ. – Ф. 4659. – Оп. 1. -- Спр. 1. 23. ЦДАВОУ. – Ф. 4381. – Оп. 1. спр. 3.

24. Центральний державний архів громадських об’єднань (далі -- ЦДАГОУ). -- Ф. 57. -- Оп. 1. – Спр. 118. 25. ЦДАГОУ. – Ф. 44. – Оп.1. – Спр.1. 26. Центральний державний історичний архів у м. Києві (далі – ЦДІАК).— Ф. 442.— Оп. 625. – Спр. 218. 27. ЦДІАК. -- Ф. 275. -- Оп. 1. – Спр. 2700. 28. Чернова І. Еволюція проблематики і поетики драматургії Людмили Старицької-Черняхівської. – Автореф. дис.... кандидата філологічних наук. – К. – 2002. – 20 с. 29. Чикаленко, Є. Щоденник (1907-1917). У 2-х т.: Документально-художнє видання. – Т.1. – К., 2004. – 428 с. 30. Чикаленко Є. Щоденник (1907 – 1917). У 2-х т.: Документально-художнє видання – Т. 2. -- К., 2004. -- 474 с.

Ольга Кірієнко

Юрій Старицький. Кілька нових фактів до реставрації біографії

”Нехай Україна у щасті буя, У тім нагорода і втіха моя...” – ці слова протягом довгих років були життєвим кредо видатного українського драматурга, поета, прозаїка, перекладача, громадського та театрального діяча, Михайла Петровича Старицького (1840 -- 1904). Справу батька гідно продовжили його діти: доньки Марія Старицька – акторка, режисер, видатний педагог, професорка музично-драматичного інституту, Людмила (по одруженні Старицька-Черняхівська) – відома письменниця, театральний і літературний критик, громадська діячка, Оксана (за чоловіком – Стешенко) – дитяча письменниця і перекладачка. Мистецькою стежкою не пішов єдиний син драматурга, Юрій. На відміну від сестер, він не відчув творчого покликання, натомість, продемонстрував потяг до юриспруденції та адміністративної роботи (навіть деякий час очолював київське відділення ″Просвіти”).

На жаль, постать і досі не привернула дослідницької уваги. Доводиться констатувати, що протягом 16 років незалежності України не надруковано жодної наукової, чи навіть публіцистичної статті про життя та діяльность єдиного сина драматурга. Але особа Юрія, як талановитого керівника та діяча просвітницьких рухів, заслуговує на увагу науковців. Тож ця публікація стає першою спробою окреслити його життєвий шлях.

Народився Юрій 1882 року, за рік до того, як його батько очолив першу українську професійну театральну трупу. Він був наймолодшим з дітей письменника. Найбільшою радістю в наймолодші роки були листи і телеграми тата -- Михайло Петрович перебував на гастролях з театром, а Юрко з мамою та сестрами мешкав у Києві. 1893 року Михайло Петрович

повернувся до нашого міста і безпосередньо зайнявся вихованням сина, мріючи, що він продовжить його театрально-літературну справу. Але ″не судилось”.

Ще зі шкільної лави Юрія більше цікавили конспіративні зібрання та політичні осередки. В листі до Михайла Старицького старша сестра Юрія, Людмила, писала (тут і далі подаємо цитати згідно правопису в оригіналі): ″Юрка учится хорошо, зато шалун, разбойник ужасный. Набирает завтраки на три души, а домой является страшно-голодный. Оказывается, что он свой завтрак раздает товарищам, говорит что у него уже партия в 20 душ. Вообще, всегда играет роль полковоца. Но у него есть серьезные задатки таланта. Он постоянно пишет сочинения и для своего возраста чрезвычайно недурно. Все только собирается посылать в цензуру...”[5]. Хоч пізніше, у старших класах гімназії, Ю. Старицький не виявляв особливого потягу до навчання, це йому не завадило 1903 року вступити на юридичний факультет Імператорського університету ім. Св. Володимира.

На початку 1900-х рр. Юрій включився до роботи молодіжних революційних осередків. І вже 1902 року його було ув’язнено на 1 місяць у Комітетській тюрмі за активну участь у масових студентських заворушеннях в Києві 1902 року. [16] Інформація щодо цього факту зафіксована і у двох листах до доньки Мар’яни, в яких композитор пише про те, що Юрій пробув у в’язниці тиждень [2, 330]. Але вже у наступному листі зазначає, що ″Юра досидить до місяця” [2, 331].

Втім, вдалося відновити навчання і отримати вищу юридичну освіту, а згодом -- стати знаним фахівцем. Після закінчення університету Юрій Михайлович активно включився і у національно-культурницький рух. Звичайно, ще з юнацьких років маючи репутацію неблагонадійного, його особа раз у раз привертала увагу охоронних органів. У центральному державному історичному архіві у Києві зберігаються документи щодо нагляду за діячем. Наведемо один з них:

СПРАВКА

Из дел Киевкаго Губернскаго Жандармскаго Управления

Старицкий, Юрий (Георгий) Михайлович, 33 лет, помощник присяжного повереннаго, проживает в д. № 25, кв. 5 по Столыпинской улице, г. Киев.

За участие в уличных безпорядках, произходивших в г. Киеве 2 и 3 Февраля 1902 года, постановленим Киевскаго, Подольскаго и Волынскаго Генерал-Губернатора за нарушение общественнаго объязательнаго постановления от 9 Апреля 1901 года был подвергнут административному взысканию – аресту на один месяц.

24 Января 1905 года Старицкий подвергся безрезультатному обыску как застигнутый в квартире Ивана Стешенко, сотрудника газеты “Киевские Отклики”, обыск у котрого был произведен в связи с помещением в киевских газетах агитационных статей.

В 1908 и 1909 годах в бывшем Киевском охранном Отделении имелись укзания на то, что Старицкий состоял и руководителем украинской организации “Просвіта”, а также сотрудником украинской газеты “Рада”.

(Підпис)

30 Января 1916 г. [ 16]

Також у фондах цього архіву зберігаються матеріали, які дозволяють твердити, що Юрій очолював київську “Просвіту” і в 1915 – 1916 роках.

Проте, його найактивніша праця розпочалася після лютневої революції 1917 року.

З початком нового життя родина Старицьких опинилась у вирі політичних подій, не винятком став і Юрій. Спершу отримав місце у Генеральному секретаріаті освіти, яким керував його зять, Іван Стешенко (сучасники не раз дорікали Івану Матвійовичу, що він влаштовує у своєму відділі родичів). Але пропрацював під проводом чоловіка сестри не довго. В грудні 1917 року за розпорядженням Володимира Винниченка, тоді міністра внутрішніх справ, Юрія Михайловича було призначено директором Біженецького департаменту [10, 1].

Відділ, який доручили сину драматурга, входив у відомство Володимира Кириловича і мав опікуватися поселенням та перевезенням біженців. В Києві уже діяв комітет по допомозі біженцям (очолюваний рідною сестрою Юрія – Людмилою Старицькою-Черняхівською) ″Юг России”. Але з відкриттям Департаменту довелось узяти під контроль справу постраждалих від бойових дій, а також і притулки для дітей-біженців [12, 23], [14, 1-2] . Юрій особисто контролював перевезення та розселення біженців, надання їм медичної допомоги, працевлаштування, здобуття освіти. ″Призначення Біженецького Департаменту, утвореного в складі міністерства Внутрішніх справ законом Центральної Ради від 17 Грудня 1917 року, це є допомога тим нещасним людям які ще чотири роки тому були зірвані світовою стихією з рідних міст, викинуті геть далеко за Україну і тепер одинокі, забуті повертаються додому... Департаменту зараз надається виключно важлива для держави мета дбати про негайну харчову допомогу голодуючому населенню прифронтової смуги, яка складається здебільшого з повернувшихся біженців...