Вступне слово (стр. 18 )

Ім’я Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861–1929) поступово повертається на сторінки української модерної історії початку ХХ століття і займає на них відповідне місце. Діяч був тісно пов’язаний з основними подіями, що становили зміст націотворчого руху, який тоді розгортався в Україні, і активним учасником якого він стає. Постать Є. Чикаленка яскраво відбилася на сторінках історії Одеської та Київської Старої Громад, перших у Наддніпрянській Україні політичних партій та Товариства українських поступовців. Він зіграв найвідповідальнішу роль у відродженні українського друкованого слова, ставши фундатором перших щоденних газет ″Громадська думка” та ″Рада”, ініціатором численних громадських задумів та їх меценатом. Після відходу Є. Чикаленка у вічність його сучасники намагалися осмислити роль і значення діяча у перипетіях їхньої доби, дати відповідь на запитання: ″Чим же велика ця постать для історії України?”, адже Є. Чикаленко не був корифеєм політики або мистецтва, оратором чи вождем, майстром пера чи пензля. В. Дорошенко формулює таку відповідь: це вроджений громадський діяч, центральна фігура в українському середовищі до Першої світової війни, небуденний ″муж совіту” і великий громадянин знедоленої нації [4].

 Матвієнко-Сікорський [16] назвав Євгена Харлампійовича ″українським батьком”, живим носієм ідеї української соборності, організатором, навколо якого гуртувалися українці різних політичних поглядів та уподобань. Подібні оцінки громадянської місії Є. Чикаленка прозвучали і в ряді статей та рецензій, пов’язаних з публікацією його мемуарів – ″Спогадів” (1925–1926) і ″Щоденника” (1931). Зокрема, у рецензії на перше видання І. Айзенштока [1], відгуках на друге

Н. Григоріїва [3], М. Корчинського [8], І. Німчука [18], М. Рудницького [20]. Останній підкреслював особливості автора ″Щоденника”: його інтелігентність та характер, здатність відрізнити талант від пересічності.

Серед джерел з характеристикою постаті Є. Чикаленка в окрему групу виділяємо спогади про нього сучасників: І. Бочковського [2], В. Короліва-Старого [7], М. Левицького [9], В. Леонтовича [10], З. Мірної [17], В. Прокоповича [19], В. Садовського [21], М. Славінського [22], О. Шульгина [26] та ін. Більшість з них були людьми з найближчого оточення Євгена Харлампійовича, вони знали його тривалий час, бо разом плідно працювали на ниві громадського життя. Зазначені автори намагалися відтворити як біографічні факти з життя діяча, його заслуги, які ще не до кінця були відомі історії, так описати і його зовнішній вигляд, звички, риси вдачі. Молодші сучасники шукали відповіді на запитання: чому Євген Харлампійович відійшов від політичного і державного життя у 1917−1918 рр., став спостерігачем історичних подій, а не їх учасником. О. Шульгин причину того знаходив у реалізмі його вдачі, яка відчувала неготовність українців як нації до державотворчого процесу. Політик називав свого героя ″людиною до 1917 р.”, ветераном українського відродження, цілком сформованою, але і не готовою до реалій, породжених революцією. ″Будителем українського народу”, уособленням епохи його національного відродження початку ХХ ст., впливовою постаттю, що проорала глибоку борозну в усіх площинах національного життя назвав Є.  Славінський.

Сучасники відзначали оригінальність Є. Чикаленка, яка полягала у його непохитному служінні українській ідеї, все иттєвій відданості їй, продемонстрованій конкретними справами і громадянською позицією. Український поміщик, чоловік заможного достатку, Є. Чикаленко підпорядковує власні матеріальні блага громадським цілям, підтримує прибутками свого господарства чимало починів і справ, зумівши полюбити українство ″до глибини власної кишені”. М. Корчинський відзначав: ″Є серед нас маєтні люди. Не чужа нам охота
збільшити майно, збагатитися. Але де ті, що на власне збагачення дивляться як на громадську функцію, у яких імпульсом до збагачення служить не пожерливість, а тільки здобуття більших можливостей до служби громаді” [8]. Саме така жертовність, здатність таким чином полюбити українську справу була однією з оригінальних рис Є. Чикаленка.

Однодумцям кидалася у вічі особиста заощадливість Євгена Харлампійовича, свідченням якої були його скромний гардероб, поїздки у вагонах третього класу, паління дешевого тютюну, старосвітський дідівській хатній інтер’єр. На зауваження приятелів, чому він, витрачаючи тисячні суми на громадські потреби, обмежував себе часто у необхідних речах, Є. Чикаленко відповідав: ″Бо ж це все – не моє, а громадське. Я тільки господарюю на ньому, й не маю права громадського розтринькувати” [7]. А коли в 1909 р. відомий письменник і кооперативний діяч О. Юркевич запропонував йому побудувати в Києві на престижній Маріїнсько-Благовіщенській вулиці фешенебельний прибутковий будинок, то видавець газети ″Рада” відповів йому так: ″Я будую дім ″нерукотворний”, [...] вкладаю гроші в ″Раду”, це будівля буде коштовніша і дасть колись стільки морального прибутку, що й не змірять його грішми” [25]. Коли ж в 1917 р. революція позбавила Є. Чикаленка маєтків, то він найбільше жалкував не за ними, а за тим, що не роздав усього нажитого добра на громадські потреби.

Є. Чикаленка ще називали дивним ″Паном” через його демократичні стосунки із селянами у Перешорах на Херсонщині, де знаходився його родинний маєток, та Кононівці, Пирятинського повіту на Полтавщині, яку він придбав 1899 р. Цей український поміщик ніколи не цурався спілкування з простими людьми, не дивився на них зверхньо, поціновував розумних і освічених селян, залучав їх до читання українських книжок, аматорського гуртка у Кононівці, який став до 1917 р. відомим на всі навколишні села. Він надавав селянам кредити та продавав їм землю на вигідних умовах, подарував ділянку землі у Перешорах для будівництва місцевої парафіяльної школи, а Мардарівській та Пирятинській міським бібліотекам –
примірники українських книжок, котрі продавала книгарня ″Київської старовини”. Євген Харлампійович піклувався і про підвищення освітнього рівня простого люду і з цією метою безкоштовно розповсюджував серед селян свої популярні ″Розмови про сільське хазяйство”, якими бажав їх призвичаїти до українського слова та дати елементарні знання з агрономії.

Є. Чикаленко ініціював і організацію у с. Кононівка кредитового товариства. За всі ті справи селяни вважали його паном, який обходився з ними ″по-людськи”, а тому й мав він спокій у революційні роки аграрних рухів. Римарчук, який багато років служив у Перешорах кучером, і підтримував з Є. Чикаленком стосунки, навіть коли той проживав на еміграції, в одному з листів писав йому: ″Не один, т. е. всі бідолашні селяни неоднократно прибігали до Вас з разного рода просьбами і ніхто від Вас не виходив неудовлетворений ні в помочи ні в добрім совіті, а потому каждий честний гражданин, хто тільки знає Вас, считає себе во многим обязаним Вам. Но особинно я Вас так здорово шаную, що Ви все время обходилися з своїми робітниками, як с своїми рідними дітьми” [24].

Є. Чикаленко був послідовним українцем від початків свого свідомого життя і коли вже його узагальнював на схилі літ, то писав В. Липинському: ″До революції я все вірив і не вірив; часто мені здавалося, що працюєш тільки по обов’язку, і що нічого з тої праці не вийде... А тепер я з спокійним сумлінням можу й вмерти, бо бачу, що з юности взяв правильний курс і йшов по йому, як міг і як умів... У мене не може бути того трагизму, як наприклад у Лесевича, який уміраючи сказав: ″я всю жизнь шёл не той дорогой, какой следовало идти и только перед смертью в этом убедился” [15].

Діяч зізнавався в тому, що ще підлітком його зворушували розповіді чабанів у степу про легендарні козацькі походи та сиву українську минувшину, зачаровувала українська пісня та вистави українською мовою, які він вперше побачив в Одесі, а потім Єлисаветграді, де навчався у реальному училищі І розряду. Саме тоді юнак познайомився з родиною Тобілевичів: Миколою та Опанасом. З останнім сидів два роки за однією партою і

приятелював з усіма братами все життя. Часто вони запрошували хлопця додому, де він із захопленням слухав артистичні й образні розповіді батька Тобілевичів, Карпа Адамовича. Не менше враження на нього справляв і спів матері Тобілевичів, яка до старості зберегла приємний, неповторний голос. У Єлисаветграді Євген вперше на сцені побачив українські вистави ″Назар Стодоля”, ″Наталка Полтавка”, ″Дай серцю волю, заведе в неволю”, ″Гаркуша” за участю майбутніх корифеїв українського театру – І. Карпенка-Карого та М. Кропивницького. Він зізнавався, що саме у єлисаветградський період життя його стихійні національні почуття сформувалися у свідомі і залягли в душу так глибоко, що вже ніхто і ніщо їх не могло вирвати протягом усього життя.

Під час студентських канікул разом з двоюрідною сестрою Настею, Євген збирав і записував українські народні пісні, приказки і місцеві діалекти. Зібрані матеріали побачили світ під назвою ″300 народних пісень” у Києві 1904 р., завдяки видавництву ″Вік”. Також хлопець у Перешорах читав сільським парубкам ″Кобзар”, твори П. Куліша, М. Вовчка.

Тоді, коли його ровесники у Московській Петровсько-Розумовській Рільничій академії, а потім і Харківському університеті жили ідеями російських революціонерів-народників, Є. Чикаленко обирає інший пріоритет: він усвідомлює актуальність питання національного визволення українців з-під того гніту, який тяжів над їхньою історією, культурою та друкованим словом. Діяч згадує у ″Спогадах”: ″Коли товариші мої мріяли безпремінно про Волгу, де агітував Рахметов, я думав тільки про працю на Україні серед свого народу” [24].

Власне ідеї національного воскресіння України і було присвячено усе життя. Ще проживаючи у 1880-і рр. у своєму родинному маєтку на Херсонщині, куди Є. Чикаленка відправили жити під гласним наглядом поліції після виключення з Харківського університету за участь у драгоманівському гуртку, він зайнявся агрономічними дослідами та популяризацією їх у формі згаданих вище книжечок для масового читача. Перша з них побачила світ в Одесі 1897 р. і започаткувала серію
з 6 брошур: ″Чорний пар та плодозмін”, ”Худоба: коні, скотина, свині та вівці”, ″Сіяні трави, кукурудза та буряки”, ″Виноград”, ″Сад”, ″Як впорядкувати хазяйство в полі”. Брошури багаторазово видавалися Благодійним товариством видання загальнокорисних і дешевих книг у Петербурзі протягом 1901–1913 рр. й отримали визнання не лише у читачів, а й на урядовому рівні. Вже перше видання ″Чорного пару та плодозміну” 1897 р. було рекомендоване вченим комітетом міністерства землеробства та державного майна Росії вченому комітету міністерства народної освіти, як корисне для навчальних закладів нижчої школи. А також було схвалено вченим комітетом першого міністерства і допущено другим у бібліотеки учительських семінарій, початкових училищ і в безкоштовні народні читальні. Харківське товариство с/г присудило Є. Чикаленку за його ″Розмови” велику срібну медаль. Такою ж медаллю усі книжечки у 1910 р. нагородила Катеринославська південна крайова сільськогосподарська, промислова, кустарна та кооперативна виставка (1 липня–25 вересня).