Вступне слово (стр. 17 )

Марію Іванівну Литвиненко (1892 -- 1966) - випускницю Київського музичного училища РМТ, сам Олександр Кошиць заангажував у 1912 р. до театру , щоб замінити Олену Петляш, котра перейшла на оперну сцену. 15 вересня М. Литвиненко дебютувала в ролі Оксани у ″Запорожці за Дунаєм”, а 26 вересня співала Наталку у присутності самого Миколи Віталійовича Лисенка. Причому, за давньою традицією корифеїв, Єлизавета Хуторна передала новій актрисі деякі деталі костюму, які їй самій подарувала колись на дебют у цій ролі Марія Заньковецька. М. Лисенко розчулено вітав талановиту дебютантку. Він ще встиг послухати її у партії Дідони 20 жовтня – це був один з останніх його приходів у театр1.

З М. Литвиненко вперше зустрілася у 1924 р. у Харкові у виставі Українського драматичного театру ім. І. Франка ″Запорожець за Дунаєм”, поставленій Г. Юрою з нагоди приїзду Панаса Карповича до Харкова.

З 1926 р. Марія Іванівна працює разом з Панасом Карповичем і Г. Борисоглібською у трупі Українського Державного Народного театру. Тут вона у 1927 вперше співає Одарку у ″Запорожці за Дунаєм”. Саксаганський з того часу гратиме Карася тільки з нею.

Того ж 1927 року, під час гастролей харків'ян, ″Наталку Полтавку”, ″Запорожця за Дунаєм” та ″Катерину” за участю П. Саксаганського, М. Литвиненко, О. Петляш, І. Козловського та М. Донця побачив і київський глядач.

Іван Сергійович Паторжинський (1896 -- 1960) по закінченні у 1922 р. Катеринославської консерваторії,

у 1925 -- 1935 рр. працював у Харкові – одночасно у Харківській опері і Українському Народному театрі – поруч з П. Саксаганським. Виконуючи на оперній сцені провідні басові партії класичного і сучасного репертуару, у театрі драматичному він був неперевершеним виконавцем улюблених народом персонажів – Івана Карася, Виборного Макогоненка та ін.

Взірцем і конкурентом для нього був у багатьох ролях його старший колега Михайло Донець і, звичайно, сам Саксаганський.

Амвросій Максиміліанович Бучма (1891 -- 1957), як уже згадувалося, мав щастя розпочати творчий шлях у театрі ″Руської Бесіди” поруч із М. Заньковецькою та М. Садовським. Щоправда, серед оглядів творчого доробку митця не зафіксовано першого виходу у ″Наталці Полтавці” – грати у цьому народному шедеврі для кожного справжнього українського актора так само природно, як дихати... Серед акторів драматичного театру А. Бучма, як ніхто, міг відтворити манеру виконання ролі Виборного Саксаганським, тож його і було запрошено зіграти у першій дії вистави роль, якою прощався з глядачем Панас Карпович.

Отже, як бачимо, обсада урочистої вистави 1931 р. ″З нагоди 50-річчя нового українського театру”2 зібрана була харківським театром Українська Державна Народна драма, хоч і на одну-єдину виставу, але не з випадкових акторів, а саме з учнів і молодших колег корифея української сцени.

Щоправда, ювілей відзначали ″з випередженням графіка” – 29/Х 1931р., а вікопомна прем'єра ″Наталки Полтавки”, якою ознаменувалася поява Єлисаветградської трупи М. Кропивницького, відбулася 27/Х 1882 року.

Натомість наступна ″ювілейна вистава” ″Наталки Полтавки” дещо ″запізнилася”. Панас Карпович Саксаганський, як відомо, народився 15 травня 1859 р., на сцені вперше з'явився у 1883 році, а урочистості з нагоди його 75-річчя його народження і 50-річчя творчої діяльності відбулися лише 12 травня 1935р.3.

Оскільки 75-річному ювілярові не під силу вже було самому не те що грати виставу, але й просто ходити по сцені, виставлено
було того вечора першу і третю дії, причому було оголошено, що Саксаганський гратиме у третій дії, після чого відбудеться вшанування ювіляра.

У програмі вистави знову бачимо більшість згаданих вище імен:

″Возний – Саксаганський, Бучма,

Наталка – Литвиненко-Вольгемут, Петрусенко,

Виборний – Донець, Паторжинський,

Микола – Яковенко (артист Т-ру ім. І Франка)4,

Петро – Козловський, Ріжок (артист оперного театру)

Терпилиха – Борисоглібська, [С.]Тобілевич

Режисер – Манзій, диригент - Йориш, художник – Волненко”. [2]

Порівняно з виставою 1931 р. немає у програмці Ю. Кипоренка–Даманського, який працював на той час у Саратові. Зате у ролі Петра бачимо Івана Козловського (1900-1993). З 1915 р. – ще, за його висловом, ″безпаспортним юнаком” -- почав співак свій творчий шлях у ″Товаристві П. Саксаганського та М. Заньковецької”. Влітку 1925р. Козловський виступає поруч з П. Саксаганським та М. Литвиненко у ″Наталці Полтавці”, ″Катерині”, ″Запорожці за Дунаєм” у гастрольних виставах Харківського Народного театру. А 18 серпня 1925 р. вони разом беруть участь у ювілейній виставі ″Наталки Полтавки” у Полтаві.

У 1935 на, ювілей учителя, Іван Козловський з'явився в ореолі слави першого тенора Великого театру СРСР.

У ролі Виборного по черзі виступили Іван Паторжинський та Михайло Донець, котрий теж мав підстави називати себе учнем П. Саксаганського і мав щастя грати з ним у ″Наталці Полтавці” у 1910-1911 рр. у виставах Московського товариства ″Кобзар”.

Покоління корифеїв, представлене у програмці, як бачимо, Г. Борисоглібською та братовою ювіляра С. Тобілевич. Хоча у спогадах про виставу участь Борисоглібської не згадується...

″Найстарша українська актриса, дружина Карпенка-Карого, Софія Тобілевич виконала роль Терпилихи. В ролі Наталки виступили по черзі я і [...] одна з талановитих учениць

Саксаганського, наша незабутня Оксана Петрусенко,” – згадувала пізніше Марія Іванівна Литвиненко–Вольгемут [1], яка у той вечір, крім іншого, дебютувала як солістка Київського оперного театру.

Оксана Петрусенко -- ще одна безпосередня учениця Панаса Карповича, яку він називав ″донею” – вперше вийшла в одній виставі з ювіляром у 1920 р. Щоправда, тоді Саксаганський грав Возного.

Спізнившись на іспити у Муздрамін ім. , Петрусенко мала нагоду кілька тижнів працювати з Панасом Карповичем над образами Наталки, Оксани і Одарки (″Запорожець за Дунаєм”). іївна залишила у щоденнику спомин по згадуваний тут вечір: ″Сьогодні ювілей мого старого вчителя. Як він, бідолашний, хвилюється; як зустріла публіка Панаса Карповича, які щирі теплі оплески; я плакала за лаштунками. Вміє глядач зустрічати, кого любить.[...] Після ″Наталки” вітали його... Коли я почула: ″Слово надається артистці академічного оперного театру, вихованці Панаса Карповича тов. Петрусенко”, душа у мене затріпотіла і серце захолонуло...” [5, 215].

Про що думав старий актор, сидячи на сцені у помпезному кріслі і втомлено вислуховуючи офіційні і дружні привітання? Про те, можливо, що хотілося б з'явитися наостанок перед глядачами у ролі більш героїчній і багатоплановій, - от, хоча б, заграти Кабицю і заспівати свою улюблену ″Ой, запив козак, запив...”? Чи намагався пригадати, скільки раз виходив на кін у тій самій ″Наталці Полтавці” – від шкільних вистав 1875 року, коли грав Петра; від першого сезону у трупі , де з 1883р. грав уже Миколу і Возного, додавши незабаром до цієї галереї ще й Виборного?.. Чи уявлялися йому поруч постаті рідних братів, сестри, інших партнерів по п'єсі, яких пережив? За піввіку його виступів виросло не одне покоління акторів, зріс і змужнів український професійний театр і, навіть, українська опера! І сьогодні круг нього і за його кріслом-троном великий гурт колег, учнів, творчих нащадків…

Можливо, замість прощального слова, хотілося старому актору бодай на хвилину відчути себе при всій молодечій силі, випростатися, і, як колись, виголосити з авансцени у переповнений зал своє і братів своїх кредо: ″Сцена – мій кумир. Театр – священний храм для мене!”.

Проте, зі сцени лунали від його імені, зредаговані в дусі епохи фрази, - лунали, дякувати Богу, чужим голосом....

″...Свято, закінчилося концертом української народної пісні, -- згадувала Софія Тобілевич. -- На тому концерті Панас Карпович уже не міг бути. Надмірне хвилювання, яке він відчув того вечора, остаточно підкосило сили й без того хворого артиста...” [6, 48]

Він пішов з театру непомітно для переповненого залу, для схвильованих урочистою подією співаків, котрі на його честь співали його улюблені народні пісні. Пішов, усвідомлюючи, що вороття вже не буде, і що може піти спокійно, бо є кому залишити справу свого життя...

Лишилося від того вечора кілька фотографій, замітки у пресі, рядки в мемуарах і скромна програмка-метелик.

І зберігся, ніби й не пов'язаний з тою подією 1935 року, ескіз року 1931, що став, врешті, символом зміни епох в українському театрі.

Коментарі:

1. Інформацію подано за спогадами М. І. Литвиненко-Вольгемут, які відповідають анонсам вистав у київській пресі. У записнику немає нічого про відвідування театру, окрім 23 жовтня, коли йшла п’єса С. Черкасенка ″Жарт життя” – про цю дату є багато спогадів сучасників. Проте, у записнику зазначені лише щоденні витрати. Тому, в разі, якщо сам Лисенко не платив за дорогу і нічого не витратив у театрі, його присутність у згаданих виставах цілком вірогідна.

2. Відлік ведеться від першої вистави трупи М. Кропивницького - 27/Х 1882 року.

3. Ця неузгодженість дат призвела до численних помилок у спогадах про ювілейну виставу.

4. В. Очиннікова на той момент уже не було серед живих.

Список використаних джерел та літератури:

1. Інтервю з Марією Литвиненко-Вольгемут // ″Радянська Україна”. – 1952. -- № 10. 2. Музей Миколи Лисенка (далі – ММЛ).-- Афіші, програмки, запрошення (далі -- АПЗ), № 15 (кс/копія). 3. ММЛ. -- Графіка (далі -- Гр.) № 12. 4. Спогади про Панаса КарповичаСаксаганського // Спогади про : Збірник / Упоряд., вступ. Стаття, примітки . – К., 1984. – С. 144 – 171. 5. Нотатки оперного концертмейстера. – К., 1973. 6. Тобілевич С. Фрагменти з книжки ″Мої стежки і зустрічі”// Спогади про : Збірник / Упоряд., вступ. стаття, примітки . – К., 1984. – С. 11 – 49.

Інна Старовойтенко

Євген Чикаленко: громадсько-культурний діяч, видавець, благодійник