Вступне слово (стр. 11 )

Приєднатися до такої щирої творчої атмосфери запрошує нового знайомого з Галичини Олена Пчілка. ″…Зібралося до 25 осіб, це було у 1900 році. Тоді моя тітка запросила туди мого чоловіка, і у Гадячі вирішилася моя судьба″ [10], -- пригадує Аріадна Драгоманова. З донькою відомого політика, чиїми творами захоплювався Іван Труш ще студентом, художник познайомився у Києві, хоча образ цієї дівчини йому припав до серця задовго до зустрічі. У спогадах про батька Аріадна Іванівна Труш пише так: ″Ще до від’їзду у Київ батько знав свою майбутню дружину в обличчя. Під час візиту до М. Павлика побачив на столі фото, яке його зацікавило. Було це фото Лесі Українки з Аріадною Драгомановою. Зараз це фото експонується в музеї Лесі Українки в Києві. Тоді І. Труш на своїй візитній карточці олівцем відмалював голову Аріадни Драгоманової. Ця візитна карточка зберігається у мене″ [19, 107]. У Київському музеї Лесі Українки крім фотографії двоюрідних сестер [13], яка була зроблена у Болгарії, під час візиту поетеси до родини свого дядька, зберігається записна книжка Аріадни Драгоманової [11], у якій за 1900 рік зроблено два записи:

1. ″Шановній п. Аріадні на спомин пробутку в Зеленому Гаю від К. Квітки 7.Х 1900.″, -- і далі занотована мелодія і записано текст одної з улюблених пісень родини Косач ″Ой лечу, лечу через Гадячу …″;

2. ″Радочці від Лесі 29.УІІІ 1900 Зелений Гай″, -- і далі -- переклад вірша ″Умерлий поцілунок″, який здійснила Леся Українка під час опрацювання поетичних збірок італійської письменниці Ади Негрі.

З 1900 р. розпочинається нетривала, але плідна співпраця української поетеси з петербурзьким часописом ″Жизнь″. Саме на відпочинку у Зеленому Гаю отримано повідомлення, що з липневого номеру цей журнал розпочинає друкувати її літературознавчі праці і початок цьому поклала стаття: ″Два направления в новейшей итальянской литературе: (Ада Негри и д'Аннунцио)″. Донька Михайла Старицького, Людмила, згадувала так цю подію: ″Пам’ятаю той момент, коли Леся прийшла до нас похвалитись своїм заробітком, -- се був перший гонорар Лесі Українки після п’ятнадцятилітньої літературної праці″ [18, 409].

У № 9 ″Жизнь″ друкує ще одну літературознавчу статтю письменниці - ″Малорусские писатели на Буковине″. Роботу по огляду творчості О. Кобилянської, Ю. Федьковича, В. Стефаника - ″буковинське “тризілля” (Kleeblatt)″ [6, 159], розпочала Леся ще зимою у Києві, про що сповіщала свою подругу, Ольгу Кобилянську. Можемо бути впевненими, ця стаття була темою обговорення Лесі з Трушом того літа. Сам художник був щирим приятелем Стефаника. Вони разом навчалися у Кракові ( В. Стефаник закінчив медичний факультет Краківського університету ), були членами українського студентського товариства ″Академічна громада″. Перша літературно-критична студія І. Труша -- ″Василь Стефаник″ -- була опублікована у львівському часопису ″Будучність″ 1899 року. Сам Стефаник характеризує свого студентського товариша так: ″Гострий полеміст, інтелігенція глибока і загальна, один з найбільш талановитих людей, яких знаю, з величезним образуванням фаховим і загальним″ [19, 114].

Молодий, гарно обізнаний з світової культури художник, викликає велику симпатію до себе. За темами, які обговорювалися в зібраному на той час товаристві, можна прослідкувати за поезіями, що пише Леся Українка у цей період:

″Сфінкс″, ″Ра-Менеїс″, ″Жертва″ (″Се було в ті часи, як Месія живий був між людьми…″), ″Легенда″ (″У легендах стародавніх…″) з присвятою ″Товаришці Л. Старицькій-Черняхівській″.

Того літа вперше єгипетська тема з’являється в її творах. Багато років пізніше з пам’ятниками історії стародавнього Єгипту і поетеса, і художник матимуть змогу ознайомитися на власні очі, коли поїдуть до цієї екзотичної країни кожен окремо, з різною метою: він – за новими враженнями, за творчими пошуками, вона – на лікування. Як результат цих відвідин, єгипетські мотиви сильніше звучать в поезії Лесі Українки, а у Труша з’являються численні пейзажні полотна, присвячені цій тематиці. Так, і в експозиції київський Музею Лесі Українки представлена картина ″Сидячий араб на фоні піраміди Хіфрена″ [12], яка написана у 1913 році.

Спогади про перебування того літа у Косачів залишила і донька композитора Миколи Лисенка, Галина: ″Після смерті мами мене забрала Ольга Петрівна на літо до себе на хутір Зелений Гай, що біля Псла в Гадячі.[…] Довелось мені бути в Гадячі, на хуторі Косачів, і раніше, і завжди було найцікавіше, коли відпочивала там Леся, бо тоді приїздили в Зелений Гай Лесині знайомі з Дерпта, Львова, Києва, і всі ці молоді люди тримались просто, розповідали багато інтересного, влаштовували прогулки в ліс або човнами на Пслі. Леся дотримувалась певного розпорядку дня в Зеленому Гаї. До обіду вона в більшості не появлялась нікуди – сиділа в себе і працювала, а вечором була серед товариства. Одного разу надвечір відбувалася прогулянка човном, були Рада Драгоманова, Іван Труш, Кривинюк, Леся і був Сергій Мержинський – дуже красивий, але вигляд мав хворобливий і сумний, до того ж був мовчазним та стриманим і, як мені пригадується, чомусь з опущеними очима. Леся була до нього уважна і, здається, дуже близько приймала його хворобливий стан. Але чудова природа брала своє, і загальний настрій був веселий та безтурботний″ [7, 285-286].

Ми можемо припустити, що ця прогулянка відбувалася за декілька днів до 18 липня. В листі до дочки Катерини від 18.07.1900 р., Микола Лисенко, який на той момент знаходився у Києві і приїхав до Гадяча пізніше, турбується про відсутність звісток з Полтавщини від доньки Галини і повідомляє, що ″…Недавно туди поїхали Рада, Зоря і Труш″ [8, 304-305]. Саме ця дата, 18 липня, є датою написання найромантичніших рядків, які вийшли з під пера поетеси того літа: ″Ви щасливі, пречистії зорі…″, ″Часто кажуть: ″ясні зорі…″, ″Свята ніч″. Останній процитуємо повністю:

″В темну ніч ми зібрались громадкою йти

Так поважно, немов у пригоді

Мали стати кому, а проте без мети,

Ми дивились на зорі, та й годі.

Тихі, тихі й спокійні в ту нічку були

Ліс і поле на цілім просторі,

І здавалось, неначе ми чути могли,

Як спадали летючії зорі.

Всі розмови, не скінчені тут на землі,

Десь кінчалися там, між зірками.

Проти вічності неба були ми милі,

Але небо схилялось над нами.

Ніч без тінів і світло без проміння хвиль…

Все було і далеко, й близенько.

І сіяли нам зорі за тисячі миль,

І між нами світили низенько.

Нам не раз крізь волосся світила зоря,

Мов горицвіт у темному листі,

Наче ми, перепливши небесні моря,

Заквітчалися в краплі сріблисті.

І немов над святими, зірки золоті

У корону сплітались огнисту.

Отже, й справді. Здається, були ми святі

В тую зоряну ніч урочисту.″ [5, 198-199].

З серпня місяця все частіше лунають сумні нотки в її поезії: ″Талого снігу платочки сивеньки…″, ″Де поділися ви, голоснії слова…″, ″Епілог″ (″Чи сумно вас, чи радісно читать, оповідання про велику драму?″), ″Завжди терновий вінець…″.

Сам щасливо закоханий, художник був свідком кохання поетеси, яке наближалося до свого трагічного завершення.

Наприкінці серпня Леся отримує листа від друга С. Мержинського, лікаря Еліасберга, з повідомленням про погіршення здоров’я Сергія. Леся Українка не вагаючись їде у Мінськ. Повертається до Києва вона ще з надією на порятунок коханого, хоче виїхати разом з ним на південь лікуватися, і, заради цієї мети, прикладає всі свої зусилля: ″Здається, мені прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясно стоїть, то й енергію знайти не трудно″ [6, 181].

Леся поринає в опрацювання матеріалу для статей, які готує у петербурзький часопис. ″Роботи для ″Жизни″ сила, бо треба страшну масу книжок перечитувать, а до того бігать за ними по бібліотеках і де тільки можна випрошувать [...], а не можна писать ″обзори″ нашармака″, -- зізнається вона в листі до М. Павлика. На цей час тему для наступного літературного огляду обирає поетеса досить сміливу: ″…Новая женщина″ во французской литературе с параллелями из других литератур ( немецкой, английской и скандинавской )″. Редактору ″Жизни″ Леся Українка пише: ″Мне кажется, что эту тему все равно надо было бы рано или поздно затронуть, так отчего же не теперь?″ [6, 191]. Вже у грудневому номері цього часопису друкується літературно-критична стаття поетеси ″Новые перспективы и старые тени. (″Новая женщина″ западноевропейской беллетристики)″.

Невизначеність особистого життя, велике навантаження літературною працею, приводять Лесю до сильної фізичної і психологічної перевтоми. Тільки у листах до сестри Ольги поетеса зізнається, що восени 1900 року більше енергії потратила, ″ніж я потратила її за все своє життя″ [6, 188],

але ″видержка мене не покидає, тільки вечорами якийсь непреоборимий смуток опановує″ [6, 183]. У листопаді написана поезія, яка увійшла до шедеврів інтимної української лірики: “Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...”, “Все, все покинуть, до тебе полинуть...”, “Хотіла б я тебе, мов плющ обняти...”, “Скажи мені любий, куди мої сльози поділись?..”.

Іван Труш, як митець, що тонко відчуває коливання людської душі, в наслідок тривалого спілкування з поетесою намагається зрозуміти і згодом передати на портреті ″в одному хвильовому виразу обличчя″ всю велич особистості і глибину її внутрішнього світу. Художник переконаний, що ″духовна індивідуальність пробивається в держанню цілої постаті, грі мускулів на лиці, в рухах рук і т. п. Річ природна, що не можна добре віддати портрета людини, незнаної фотографові або маляреві″ [22, 58]. Портрет Лесі Українки, згодом написаний Трушом, вважається одним з найкращих його творів. Ось як характеризує портрет В. Рубан: ″На тьмяно-червонястому тлі світиться немов осяяне внутрішнім світлом одухотворене обличчя. Воно одразу владно полонить увагу глядача, а блискучі, розширені, прекрасні очі натхненої людини випромінюють безліч почуттів і думок. […] Така одухотвореність, багатозначність погляду доступна не багатьом майстрам портрета. […] А разом усе – поєднання глибокого погляду, тепла усмішка, бліде і осяяне внутрішнім світлом обличчя – справляють незабутнє враження своєю одухотвореною красою, найвищим виявом людської суті; це портрет-біографія, портрет складний і багатозначний за проникненням у психологію портретованої″ [16, 11].