Вступне слово (стр. 6 )

українською мовою, поширенням та популяризацією рідного слова.

Молоді письменники випробовували перо не лише при написанні власних творів, а й опікувалися виданням українських перекладів класики світової літератури, збірників творів різних українських авторів, брали участь у виданні часописів.

Згодом, 1895 року у Києві було засновано ″Літературно-Артистическое Общество” – російську мистецьку організацію. За пропозицією одного з його членів, В. Науменка, до товариства вступили й українські митці – Микола Лисенко, Михайло Старицький, Ольга Косач (Олена Пчілка), Леся Українка, Іван Стешенко, Л. Старицька-Черняхівська. Ось як про це написала у спогадах про Людмила Михайлівна: ″У 1895 році зорганізувалось у Києві Літературно-Артистичне товариство. Спочатку до нього увійшов небіжчик , а тоді вже запросив він і нас, і, звичайно один по одному, так усі ми й отаборилися в тому Літературно-Артистичному товаристві, ще й мало того, з рештою опанували й правління. За Миколою Віталійовичем вступило багато музик київських: Сікард, Блюменфельд, Пятигорович і інші. З їх допомогою ми взяли гору на всіх зібраннях. У склад правління увійшли: , М. Старицький, Ольга Петрівна Косач, І. М. Стешенко...” [16, 238]. Невдовзі український елемент поповнився й іншими представниками молодої інтелігенції. Це стало початком бурхливої творчої праці. Організовувалися українські літературні вечори, ставилися українські вистави. Українські письменники (особливо тверду і активну позицію продемонструвала Л. Старицька-Черняхівська) домоглися участі у конкурсах та інших заходах на рівні з російськими літераторами. В одному з листів до сестрі Марії письменниця відзначила (тут і далі цитати подаються згідно правопису в оригіналі): ″Ты знаешь (кажеться, что я уже писала тебе об этом) мы в нашем Литер[атурно]—Артистич[еском] Обществе добились, что на конкурс, объявленный им, на равне с русскими произведениями должны быть допущенны и украинския. И вот мне теперь страшно хочеться, да не только хочеться, а даже необходимо

написать к 25 Январю разсказик. Не из-за премии: премия вздорная, а для того, чтобы доказать им, что украинския произведения будут лучшими. Мне даже и то все равно, кто возьмет премию, но только непременно кто-нибудь из нас!” 12]. До речі, батько Людмили Михайлівни отримав за твір ″Перед бурей” першу премію. За кілька років існування Літературно-Артистичне товариство перетворилося в національний осередок, що мав на меті поширення та популяризацію української культури. А такі особистості як Михайло Старицький, Микола Лисенко, Олена Пчілка стали його почесними членами. Не менш важливо і те, що секретарем ″Общества...” було обрано Івана Матвійовича Стешенка [27, 13].

Поруч з пожвавленням мистецького відбулося пожвавлення і політичного життя. 1897 року, стараннями Олександра Кониського та наближених до нього представників національної інтелігенції було засновано Загальноукраїнську безпартійну організацію, що мала на меті об’єднання української інтелігенції з усіх етнічних територій без урахування партійної приналежності. У спогадах про Михайла Петровича Старицького, -Черняхівська назвала її ″Товариством українських поступовців” [13]. На думку сучасних дослідників, передусім Г. Касянова [8] та В. Стрільця [17] – це не ТУП, а Загальноукраїнська безпартійна організація, яку вони розглядають як предтечу ″Товариства українських поступовців”. У спогадах Л. Старицька-Черняхівська (написані вони вже наприкінці 30-х років ХХ століття) вказує, що Товариство українських поступовців було засновано 1897 року і детально описує установчі збори, що відбувалися протягом трьох днів у господах О. Кониського, М. Лисенка, М. Старицького. Картина, змальована Людмилою Михайлівною, ідентична до описів, поданих у вищезгаданих Г. Касянова та В. Стрільця. Щодо інших матеріалів письменниці, то у неї датування ТУПу або ж так само розходиться з офіційним у сучасній українській історіографії, або ж повністю. відсутні згадки цієї назви. Проте варто зауважити, що інформація зафіксована Людмилою Михайлівною збігається
з матеріалами мемуарів Олександра Лотоцького[10, 241 -- 245] та Володимира Леонтовича [9, 183]. Олександр Лотоцький у спогадах про громадське життя кінця ХІХ століття, оповідаючи про загальноукраїнську організацію, в тексті не називає її Товариством українських поступовців, але сам розділ спогадів озаглавлює ″Т. У. П.”. Володимир Леонтович, описуючи в спогадах заснування всеукраїнської організації, вказує, що цю назву було прийнято пізніше і пишучи про громадсько-політичну роботу у колах української інтелігенції в кінці 1890-х ст. початку 1900-х років не відділяє ЗУО від ТУПу.[9, 183].

Але, розглядаючи інформацію вказану у матеріалах Людмили Михайлівни та інших діячів Товариства, варто звернути увагу і на дату, що подана у відозві ТУПу 1917 року, за часів створення Української Центральної Ради. У своїй монографії присвяченій діяльності українських ліберальних партій у 1900 – 1919 рр., , торкаючись роботи ТУП, теж вказує на дату, вказану у відозві. [3, 236-237]. Наразі наведемо цитату з самого документа, опублікованого у збірнику ″Українська соціально-політична думка в ХХ ст.”: ″Зложене з автономних громад всієї України ″Товариство Українських Поступовців”, що з 1897 р. – аж до останніх днів вело на Україні національно-культурну і політичну роботу під прапором автономії України, федералізації всіх народів Россії й парламентського устрою держави – гаряче вітає новий лад...”[18, 258 --259 ]. Втім, повернемося до роботи товариства на етапі його заснування.

Основним неофіційним осередком організації стало Літературно-Артистичне товариство, в межах якого проводилися акції і заходи, заплановані програмою діяльності. Крім урядження свят і мистецьких вечорів на зборах київського осередку вирішили продовжувати широку діяльність по поширенню українських художніх творів та публіцистики, займатися виданнями часописів. За настановами керівників було створено видавництво ″Вік”, що випускало однойменний альманах, який вміщав три томи, поділені за родами літератури – поезія, проза, драматургія.

Людмила Михайлівна взяла активну участь не лише як автор, а й працювала у видавництві.

Розпочата робота привернула увагу влади; від якої у бік українських діячів все дужче лунали звинувачення у сепаратизмі. 1905 року Літературно-Артистичне товариство ліквідували, під приводом: в його стінах процвітає несанкціонована картярська гра [26, 14]. Таким чином, українська мистецька інтелігенція була позбавлена одного з основних національних осередків. Незабаром ліквідували і видавництво ″Вік”.

Як відомо, це був період посилення реакції з боку царської влади, який суттєво вплинув на призупинення активної громадської діяльності, але вже 1908 року відбувся новий поштовх до її широкого розгортання – створення на базі ЗУО Товариства українських поступовців. За пропозицією О. Русова було вирішено відновити діяльність загальноукраїнської організації, змінивши деякі моменти її роботи.[5, 101] Одразу зі створенням Товариства до його лав увійшла і Старицька-Черняхівська. В цей час основним завданням Людмили Михайлівни стала здебільшого організаційно-культурницька робота, особливо коли постало питання про організацію осередку, що міг би замінити Літературно-Артистичне товариство. Таким став відкритий стараннями Миколи Лисенка, Людмили Старицької-Черняхівської, Леоніда Жебуньова та ін. Київський Український клуб. На початковому етапі діяльності організації Людмила Михайлівна не входила до ради старшин клубу, але брала активну участь в організації клубних заходів, організовувала відомі ″суботи”, ″середи” (літературні, танцювальні вечірки), активно працювала над дитячими ранками [11], [24, 13], [27, 74] А з 1912 року, по смерті Миколи Лисенка очолила організацію, щоправда, перейменовану на ″Родину” [25, 85], [27, 36]. Звичайно протягом всього свого існування клуб був невіддільний від основних завдань ТУПу і керувався його програмними положеннями у своїй роботі.

Але робота ТУПу потребувала посилення, на першому місці поставало питання об’єднання галичан і українців, що мешкали
на землях, що входили до складу Росії. Одночасно, зміцнились зв’язки між українською і російською демократичною спільнотами, були встановлені контакти з представниками російських автономістів. Особливо яскравою виявилась співпраця з М. П. Мілюковим та М. Обнінським, які неодноразово приїздили до нашого міста [11].

Але з початком Першої світової війни провадити зазначений напрямок роботи стало складніше, оскільки в цей час майже повністю потрапили під заборону будь які українські публічні заходи: вечори, концерти, збори. Приміром 1914 року було заборонено святкувати шевченківський ювілей, навіть проводити будь-які засідання в клубі. За дотриманням розпорядження слідкувала київська жандармерія. Тому шевченківський вечір було вирішено провести в лазареті (шпиталі № 9).

1914 року у стінах ″Родини” відбулася нарада президії Товариства українських поступовців, до якої на той час належала Старицька-Черняхівська. Також до президії входили: Ф. Матушевський, А. В’язлов, Л. Яновська, А. Ніковський, О. Волошин, Є. Чикаленко, В. Прокопович. Основним питанням стало відношення організації до війни. Після довгих дебатів постановили притримуватися нейтралітету. [5, 31], [11]. Пізніше у ході дискутувались зібрань, стали доповіді прибувших з Галичини колег, зокрема обговорювалось повідомлення про Д. Донцова та ″Союз визволення України”. Думки з цього приводу розділись, і негативна ситуація, яка виникла в середині організації викликала у письменниці бажання зректися роботи. Людмила Михайлівна вважала методи роботи ″СВУ” і завжди протестувала проти подібних заходів.

У ході засідань ТУПу обмірковувалось питання про висилку одного з найвпливовіших його членів -- та переслідування галичан з боку влади. На одному з засідань письменниця внесла пропозицію про створення українського лазарету для поранених у ході військових дій. Спочатку запропоноване Людмилою Старицькою-Черняхівською викликало незгоду, але після ґрунтового пояснення літераторкою важливості