Вступне слово (стр. 1 )

“Великий человек велик не тем, что его личные особенности придают индивидуальную физиономию великим историческим событиям, а тем, что у него есть особенности, делающие его наиболее способным для служения великим общественным нуждам своего времени, возникающим под влиянием общих и особенных причин”. ( К вопросу о роли личности в истории).

Вступне слово

Твердження про те, що особистість є рушієм історії зараз не викликає заперечень. У пост комуністичний період з’явилося чимало монографій, статей, розвідок присвячених видатним постатям нашої історії та їх виключній, важливій ролі у формуванні української культури та державності, в пробудженні національної самосвідомості. Всі вони багатовекторні, чимало з них має біографічний характер. І це справді важливо, адже вивчення життєвого і творчого шляху особистості яка своєю діяльністю змінювала, або ж просто урізноманітнювала, обличчя епохи є дуже потрібним при дослідженні більш складних процесів.

У цитованій вище праці (“К вопросу о роли личности в истории”), відомий публіцист і мислитель Георгій Валентинович Плеханов (1856 – 1918) звертається до твердження Карнейля, який у своєму творі про героїв, видатних людей називає “починателями”. На думку самого Плеханова, видатна постать є саме ″починателем”, оскільки їй під силу вирішувати складні наукові задачі, вказувати оточуючим на нові суспільні потреби і водночас забезпечити задоволення таких потреб. Але, підкреслює мислитель, питання не в тому, що така особа може

змінити природній хід історії, а в тому що саме її діяльність є вираженням цього ходу. ( К вопросу о роли личности в истории. // Русская историософия. Антология. – М., 2006. – С. 234.)

Завдання, яке ми перед собою поставили, розпочавши організацію семінару “Роль визначних особистостей – митців, діячів науки та культури, у розвитку самосвідомості нації” – розглянути внесок як відомих, так і призабутих людей, що своєю діяльністю допомогли зробити потужний крок у національному самовизначенні, а отже, завдяки їм стало можливим українське національне відродження. Як і раніше, нашим прагненням залишається розгляд епохи крізь призму людської особистості. А головне, ми сподіваємося виявити вплив і взаємодію представників різних культурних сфер, різних груп у загальному процесі формування національної самосвідомості.

У цьому збірнику представлені статті, які репрезентують життєвий шлях та віхи творчості таких діячів, як Людмила Старицька-Черняхівська, Юрій Старицький, Євген Чикаленко, Леся Українка, Іван Труш, Микола Лисенко, Максим Славинський, Андрій Ніковський, Панас Саксаганський, Олена Теліга. Їх діяльність широка і різноманітна. І хоч працювали вони у досить різних умовах та напрямках (у літературному, театральному, музичному, або ж присвятили себе громадсько-політичній діяльності), їх доробок став міцним фундаментом для розбудови державності на сучасному етапі.

На кінець, хотілося б процитувати уривок з духовного заповіту Михайла Петровича Старицького, в ньому корифей звернувся як до своїх нащадків, так і до прийдешніх поколінь: “Да не згасне у серцях Ваших любов до України та її народу, яка зігрівала мене впродовж всього життя...”.

Ними впродовж довгих років керувалися діти та онуки письменника, але ці слова актуальні для кожної особистості, про яку в своїх статтях розповідають автори збірника

Ольга Кірієнко

Інна Галак

Алегорично-символічна знаковість п’єси

Л. Старицької-Черняхівської “Милость Божа”

в контексті визвольних змагань українців

на початку ХХ століття

П’єса “Милость Божа” Л. Старицької-Черняхівської з’явилася на хвилі національного піднесення у 1919 році. Яків Мамонтов зазначав, що “в цій п’єсі в найбільшій мірі виявляється театральний досвід і хист авторки: історія в історичному оздобленні, театральний пафос і гумор на театральному фоні – це надзвичайно цікавий задум і виконано його дотепно”, – писав він [3, с. 199].

Л. Старицька-Черняхівська оживляє драму невідомого автора ХVІІІ ст., надає їй нового значення, інкорпорує у фактуру власного твору. Незвичним профілем драми письменниця досягла цікавого сценічного ефекту: “п’єси в п’єсі”. По суті, це вид п’єси, сюжетом якої є представлення театральної вистави [4, с. 349].

Актуалізація старовинного тексту в драмі Л. Старицької-Черняхівської відбувається завдяки синестезійній функції реплік глядачів, які одночасно є і дійовими особами зовнішнього рівня драми. Данило Апостол разом із козацькою старшиною – гості колегіуму, на честь яких спудеї влаштували виставу. Глядачі активно реагують на події на сцені, сприймаючи їх з позиції тогочасної політичної ситуації. Така історизація тексту, підкреслюючи контраст між минулим (доба Хмельниччини) та тогочасним (царювання Петра II та гетьманства Данили Апостола), логічно пов’язує події твору з ситуацією в Україні 1917-1919 рр. – часом, коли український народ ще раз зробив спробу визволитися з-під гніту поневолювачів. Оригінальна архітектоніка драми дозволяє прослідкувати витки історичного поступу – 1648, 1728, 1917-1919 рр.

Текст драми Л. Старицької-Черняхівської “Милость Божа” являє собою систему “різнорідних семіотичних просторів, в

континуумі яких циркулює якесь вихідне повідомлення” [1, с. 151], яким у даному разі є історіософське осмислення державотворчих прагнень українського народу в умовах польського, а згодом і московського поневолення. Таким чином, взаємодія структур кількох текстів п’єси веде до виникнення нового смислового навантаження. Досліджуючи функціональну подвійність текстів у системі культури, Ю. Лотман слушно помічає, що складність і багаторівневість компонентів, які беруть участь у текстовій взаємодії, приводить до відомої непередбачуваності трансформації зовнішнього тексту. “Але, – продовжує дослідник, – трансформується не тільки він – міняється вся семіотична ситуація всередині того текстового світу, в який він вводиться” [1, с. 153].

Завдяки введенню старовинної драми у структуру твору Л. Старицької-Черняхівської міняється і його сприйняття, посилюючи контраст між бажаним і дійсним. Інтенціональна інтертекстуальність змушує шукати зв’язок між двома текстами, розширюючи горизонти прочитання.

Історичний поступ народу, взаємини народу і вождя – питання, на які шукали відповіді сучасники Л. Старицької-Черняхівської, виявляються актуальними у будь-яку вирішальну для долі народу епоху, що й засвідчила драма ХVIII ст. “Милость Божа”. Ймовірно, що і вищеназвані фактори вплинули на задум письменниці використати старовинний текст у власному творі, вказуючи тим самим на зв’язок із літературною традицією та на історичну обумовленість цього зв’язку.

Богдан Хмельницький у драмі невідомого автора ″Милость Божа″ сприймається як ідеальний герой, що всі свої сили покладає в ім’я будущини українців, спадкоємцем його справи в Л. Старицької-Черняхівської є Данило Апостол, який опікується освітою та культурним рівнем України. А. Макаров вважає, що Богдан Хмельницький ″був взірцем для багатьох освічених українців. І тому не дивно, що багато хто з авторів укладав свої моральні концепції саме в його уста″ [2, с. 25]. Це стосується і п’єси ″Милость Божа″, ″де у формі гетьманського заповіту викладається ціла система життєвих правил″ [2, с. 25].

Пункти заповіту мають виразно полемічний характер, застерігаючи людину від прагнення до достатку, грошей, розкоші, всіляких життєвих насолод. Натомість автор закликає до благородного служіння громадським інтересам, творити добро ближньому, шанувати Бога тощо. Моральні принципи і духовні прагнення героїв драми Л. Старицької-Черняхівської свідчать про те, що вони хочуть виконати заповіти свого великого гетьмана. Моральні чесноти українців особливо підкреслюються прийомом контрасту у творенні негативного образу загарбників, моральне, духовне і фізичне розтління яких розкривається гіпертро-фованими прийомами низового бароко.

Перегляд п’єси ″Милость Божа″, її коментарі та розмови героїв поміж собою про політичні та культурні проблеми країни і є історичною лінією драми. В дусі поствальтерскоттівських традицій з історичною тісно переплітається інтимно-особистісна лінія Насті, доньки полковника Граб’янки, та Романа, спудея колегіуму. На перешкоді їхньому щастю стає брутальний бригадир Хрущов, який хоче використати одруження з Настею у своїх корисливих цілях. Л. Старицька-Черняхівська піднімає проблему шлюбу з чужинцем, наголошуючи на ментальній несумісності такого подружжя. Слова полковника: ″Дочок наших за своїх висватують, а то на те, щоб і увесь рід козацький викоренити і саме ім’я його з історії стерти″ [5, с. 366] вказують на розуміння письменницею цієї проблеми не лише як особистісно-психологічної, а в першу чергу як політичної.

Елемент інтриги у драмі незначний, проте саме він допомагає успішно розв’язати любовний конфлікт: випадково каліфактори підслуховують розмову п’яного бригадира з офіцером, із якої дізнаються про справжні наміри цієї людини, і, рятуючи Настю та Романа, переповідають її гетьману. Настає щаслива розв’язка: Данило Апостол як мудрий і добрий правитель благословляє закоханих, а Романа, освіченого і здібного юнака, бере до себе на службу. Молода закохана пара у драмі стає символом майбутнього України. Розум, патріотизм Романа в поєднанні з вірністю і принциповістю Насті розцінюються як визначальні риси нового покоління. Настя робить свій вибір на користь богослова Романа,

не піддавшись насиллю і сваволі, так само має зробити свій вибір й Україна. Однак письменниця залишає це питання відкритим, сподіваючись на розважливий вибір свого народу.

Архітектоніка твору Л. Старицької-Черняхівської ускладнюється інтермедіями, які у ХVII—ХVIII ст. були обов’язковим додатком до ″серйозної″ драми і виконувалися в антрактах. У структурі ″Милості Божої″ Л. Старицької-Черняхівської вони є вставними компонентами (п’єса в п’єсі), як і сама драма невідомого автора ХVIII ст. Допомагаючи розкрити основну тему п’єси, інтермедії є ніби емоційним її відпруженням, привносячи у світ драми гумор простолюду.

Завдяки структурі алюзивного синтетичного колажу Л. Старицькій-Черняхівській вдається розширити хронотоп дії драми до кількох століть.