Вступне слово (стр. 12 )

З Києва художник везе незабутні враження від зустрічей, нових знайомств та численні етюди з натури, які після опрацювання, були представлені на суд львівської громади. Перед від’їздом він дарує свої фотопортрети: Лесі Українці з дарчим надписом ″Дорогій товаришці Ларіссі Косач – на спомин. Іван Труш″, Михайлові Кривинюку, на якому є дата - ″25 сентябр. 1900″ [8, 556].

Леся Українка в листі Ользі Кобилянській від 26 листопада робить приписку: ″Труш уже в Галичині і мав до Вас написати. Ми з ним дуже добрі товариші″ [6, 195].

Ці дружні стосунки художника з Ларисою Косач, її однодумцями спонукають до того, що у Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ, у Петербург, направляється таємне повідомлення:

″Секретно

18 марта 1901 г.

Господину директору Департамента полиции

Вследствии отношения за № 000, имею честь уведомить Ваше превосходительство, что сношения дочери умершего эмигранта Драгоманова – Лидии Шишмановой относятся безусловно верно к австрийскому подданому, уроженцу из местечка Высоцкого в Австрии, Ивану Иванову Труш, галичанину, художнику, 31 года, католику-униату, прибывшему из-за границы в г. Киев 22 февраля 1900 г. из Львова и 8 ноября 1900 г. выбывшему за границу в г. Львов. Труш жил в Києве по национальному паспорту за № 000, явленному в российском консульстве 15 февраля 1900 г. за № 000.

При этом изложу вашему превосходительству, для какой надобности названный Труш приезжал в г. Киев, чем занимался и с кем имел сношения в г. Киеве из членов киевской украинофильской партии.

Существующее в Галиции, в г. Львове, общество ″Наукового товарищества имени Шевченко″ имеет в г. Львове дом, ему принадлежащий, экспозиционные залы и другие помещения, содержащиеся с целью добытия средств этому обществу, во временных комиссиях, и в этих залах и помещениях бывают концерты, различные выставки, в том числе художественные ( в этих залах и помещениях красуються на стенах портреты галицийских, малороссийских, украинских и частью даже польських писателей и деятелей, стяжавших себе славу на пользу Украины, Галиции и Польши ). К этой коллекции портретов ″Общество Шевченко″ признало нужным присоединить и портреты киевских украинофилов, а именно: професора Киевского университета, доктора истории, действительного статского советника Владимира Бонифатьева Антоновича; малорусского писателя, бывшего учителя Киевской гимназии,

статского советника Ивана Семенова Левицкого; бывшего учителя Киевской гимназии и кадетського корпуса, отставного статского советника Павла Игнатьева Житецкого и дочь действительного статского советника, члена Киевского губернского по крестянским и чиншевым делам присутствия Ларису Петровну Косач – кои члены киевской громады, для чего и командировано в г. Киев вышеназванного художника Труш, который, сняв портреты с этих лиц в Киеве, уехал за границу, располагая устроить во Львове выставку своих картин и снятых портретов с названных лиц. Труш работал в помещении Нового киевского археологического музея.

Вышеназванные лица несут за собою следующую характеристику:

1)  Профессор Антонович[…].

2)  Статский советник Левицький[…].

3)  Статский советник […].

4)  Лариса Косач, малорусская писательница, известная у малоРоссиян и укроинофилов под именем ″Леси Украинки″ и писавшая под псевдонимом ″Елены Пчилки″. Она дочь действительного статского советника Петра Антоновича Косач, который женился на родной сестре умершего эмигранта Драгоманова Елене Петровне, которая даже обиделась, когда узнала, что портрет снимался не с нее, а с ее дочери для львовской галереи.

Труш был в Києве, входил в сношения со всеми местными киевскими украинофилами.

Генерал-майор Новицкий″ [4, 152-153].

В наступних роках художник неодноразово відвідує Київ, але все ж таки ця перша поїздка була найпліднішою з огляду на творчий доробок, і мала найбільший вплив на його подальшу творчість. Всю зиму 1900 -- 1901 року художник опрацьовує в майстерні привезені численні ескізи, переходить до створення монументальних композицій з широкими пейзажними узагальненнями, і до нової серії портретів, які згодом назвуть ″явищем етапної ваги″ [16, 110].

У протоколі засідання президії Наукового товариства імені Шевченка від 6 лютого 1901 р. читаємо: ″Присутні: М. Грушевський, С. Томашівський, В. Гнатюк, І. Франко, С. Громницький, В. Коцовський.

[…] 7. Перенято від д. Труша 7 портретів наших визначних діячів (В. Антоновича, П. Житецького, Б. Грінченка, М. Лисенка, І. Левицького, О. Кониського, Л. Українки ) по ціні 40 корон за один і виплачено йому кошти подорожі на Україну у сумі 300 корон″ [4, 151].

В березні 1901 року у ″Літературно-науковому віснику″ друкується цей протокол з деяким нюансом: ″Прийнято від д. Труша 5 портретів визначнійших наших діячів, замовлених у нього на весні, а власне: В. Антоновича, П. Житецького, Ів. Левицького, М. Лисенка, О. Кониського, а також з власної ініциятиви намальовані портрети Б. Грінченка і Лесі Українки″ [26].

Галерея Наукового товариства завдяки клопотам президії і старанню художника постійно поповнюється портретами відомих діячів культури і науки. Ця праця Івана Труша була гідно поцінована: 18 березня 1901 р. ″Івана Труша – артиста-маляра у Львові прийнято в члени Наукового товариства ім. Т. Шевченка″ [3, 99]. З цього часу митець є постійним учасником засідань, зборів товариства, бере активну участь у дискусіях. На засіданні ″виділу НТШ″ від 15 травня 1901 р. ухвалили дозвіл художнику в будинку, який належить Науковому товариству, ″…Збудувати на стриху камениці ателіє за окремим контрактом″ [27].

Остаточним узагальненням підсумків подорожі до Києва стала ІІ виставка робіт художника, яка відкрилася у Львові, в червні 1901 року. Голова Товариства імені Т. Шевченка, М. Грушевський, пише розгорнутий огляд цієї ″…Вистави образів Ів. Труша″ і помічає зміни, що відбулися у творчості талановитого художника останнім часом: ″Д. Труш підтримав вповні свою репутацію незвичайно пильного робітника й серіозного артиста, що не позволяючи собі скрутити на дорогу ″хлібного″ заробітку та зробити з себе ремісника-продуцента в тій сфері своєї творчості, яка здобула вже признання й критики й публіки, - працює неустанно над розширенням своєї творчости
та ставить собі нові проблєми штуки. І порівнюючи сю нову виставу з попередною, кожний мусить признати, що артист зробив в сім напрямі великий крок наперед. На виставу дав він тридцять і кілька образів. Є тут три великі, двометрові полотна – краєвиди, три менші, чотири портрети і двадцять вісім студий і шкіців ріжної великости. Все се – роботи сих останнїх півтора року″ [1, 108]. І далі, у цій статті Грушевський на конкретних прикладах підкреслює відмінність робіт, представлених на цій виставці, від тих, які були на попередній: ″…Зміст, вибір мету виставлених образів значно відмінні від попередньої вистави. Не кажу вже, що в них бачимо зовсїм иньший терен – на попередній виставі мали ми Галичину, на сїй – Україну, переважно Київ і Київщину, се річ більше припадкова. Важнїйше, що артист вибирає иньші теми, шукає зовсїм відмінних ефектів в порівнянню до попереднього. На попередній виставі панували огородні цьвіти[…]На сїй виставі першу ролю грають далековиди – образи з далекою перспективою – види Днїпра [...] Три найбільші образи теперішньої вистави всї мають темою далеку перспективу Днїпра – се могила Шевченка, памятник хрещення Руси в Київі й Днїпро під Київом при заходї сонця.[…] З тих трох образів тільки сей остатнїй пригадує сильні кольористичні ефекти – спеціальність майстра. В повній силї виступає вона на двох меньших образах: київська церков св. Андрія в сильнім сонячнім освітленню (pleіn aire) і калабанька, окружена кущами й деревами, з околиць Гадяча.[…] Такі більші образи – взагалї новина у д. Труша – все робота остатньої весни. Артист очевидно щойно вправляєть ся в технїцї таких більших композицій, і переважно вони випали дуже добре, хоч роблені за помочию дуже малих шкірців.[…] Портретів д. Труш виставив тільки чотири – проф.. Антоновича і Лесі Українки (власність Наук. Товариства ім. Шевченка), п. А. Драгоманівни й мій. Недокінченим і невиставленим лишив ся прегарний портрет Лисенка, що заповідав ся ( о скільки міг я судити з невикінченої, бачивши її в робітнї д. Т.) ще далеко лїпше нїж зроблений для Товариства ім.. Ш.; а також не виставив д. Т. і декотрих иньших, дуже гарних своїх портретів з музея Тов. ім.. Ш. – вибір його

з поміж них був рішучо за острий. З виставлених звертав на себе увагу дуже ефективний портрет п. Драгоманівни; незвичайно живим виразом визначаєть ся портрет проф.. Антоновича. Що до сеї живости – треба запримітити нову подробицю в манєрі д. Труша – в остатнїх часах він віддає фізіономії в руху – з усміхом, або навіть підчас розмови (як портрет проф. Антоновича); се, розумієть ся незвичайно збільшає ілюзию житя, живости, але може трохи за дешевий ефект для такого серіозного майстра як, д. Труш, тим більше що й без сього ефекта він уміє надати житє й душу портретові″ [1]. Два портрети Миколи Лисенка роботи Труша 1901 та 1931 років зайняли достойне місце в експозиції київського музею композитора [ 14], [15].

Як бачимо, під впливом подорожі до Києва, значні позитивні зміни зазнала творчість львівського художника, це було помічено сучасниками і високо оцінено.

Сьогоднішня дійсність змушує нас із особливою увагою переглядати оцінки і по новому дивитися на більшість історичних фактів. І у сфері цих новітніх поглядів потрібно зазначити, що і Леся Українка, і Іван Труш належать до митців, які ціною великих зусиль відроджували загальноукраїнське мистецьке життя, вони намагалися крок за кроком, не зважаючи на кордони двох імперій, різний світогляд, різні школи виховання, об’єднувати культурний рух Галичини і Наддніпрянщини, і об’єднавши, вивести його на загальноєвропейський шлях. На жаль, складні життєві обставини (ті ж кордони, амбіції власні і інших людей) приводять до конфлікту між цими неординарними особистостями. Але твори, написані під впливом від зустрічей, спілкування поетеси і художника належать нині до класичного надбання українського народу.