Вступне слово (стр. 7 )

такого закладу соратники визнали потребу його організації. Одразу розпочалась активна робота по створенню шпиталю. Розпорядження по цьому і основний напрямок роботи незабаром затвердили на засіданні в Українському клубі, приміщення якого і були віддані під український лазарет. Активну участь у справі відкриття шпиталю № 9 взяв відомий громадсько-політичний діяч, барон Федір Штейнгель. Праця по облаштуванню госпіталю об’єднала київське українство. Але для допомоги постраждалим під час бойових дій одного госпіталю виявилось замало. Після захоплення Львову царськими військами на центральну і Східну Україну почалися масові перевезення полонених галичан, серед них були як прості селяни, так і художня та наукова інтелігенція, чимало греко-католицьких священиків, багато жінок, дітей. Перевезених тримали в тюрмах та концентраційних таборах. Діти хворіли, голодували не мали змоги вчитися. В цей час Старицька-Черняхівська разом з Л. Шульгіною, Н. Дорошенко, Л. Яновською розпочали роботу по наданню допомоги галицьким засланцям, організувавши так звані ″дамські комітети”. Жінкам вдалося заснувати ″Тетяненський комітет”. При комітеті почали створювати дитячі захоронки – притулки для дітей біженців, невдовзі при них створили нелегально діючу Тетянинську гімназію з українською мовою навчання. Потік біженців дедалі збільшувався і старань жіночих комітетів стало замало [11].

Але поруч із тим, щоб уникнути багатьох арештів та знищень притулків і мати змогу провадити більш активну працю, на одному із засідань постановили відкрити ще одну, легально діючу організацію з метою допомоги жертвам війни. Таке товариство мало б змогу розповсюдити свою роботу на території всієї імперії. Л. Старицькій-Черняхівській та Д. Дорошенку вдалося побувати на прийомі у князя Брусова, та отримати дозвіл на створення подібної організації. І вже у травні 1915 р. уряд затвердив статут з назвою ″Общество помощи населению Юг России, пострадавшему от военніх действий” [5, 48].

Отже стало можливим не лише надавати допомогу виселенцям з Галичини, а – найголовніше – об’єднувати

українство на всьому просторі імперії. З цією метою були впроваджені відрядження по містам Росії, в яких брали участь тупівці, що входили до товариства допомоги жертвам війни. Поїздки уряджались з метою вивчення умов життя галичан та надання їм матеріальної допомоги, але одним з найважливіших завдань було гуртування українських поселенців та залучення їх до ТУПу. Влітку 1916 року з такою місією до Сибіру виїхала Людмила Старицька-Черняхівська. Її маршрут пролягав через Москву, Петербург, В’ятку, Урал аж до Іркутська. В кожному з міст Людмила Михайлівна збирала українців, закладала тупівські ячейки, встановлювала зв’язки з керівним центром у Києві. В Томську письменниця зустрілася з представниками української студентської громади.

Ця поїздка була позначена ще кількома цікавими подіями. Перебуваючи у Красноярську Старицька-Черняхівська зустрілася з єпископом Никоном Безсоновим, висланим за підтримку галицьких діячів. На той час він був позбавлений сану священика, став просто Миколою Безсоновим, а після революції працював на українську державу [5, 78]. Повертаючись до Києва Людмила Старицька-Черняхівська відвідала Казань, сподіваючись знайти там Михайла Грушевського. Та його вже переправили до Москви, туди після Казані направилася письменниця У Москві відбулася зустріч з , В. Винниченком, С. Петлюрою. Крім того, Людмила Михайлівна відвідала редакцію російськомовного тупівського друкованого органу – журналу ″Українская жизнь” [11]. Таким чином, мандрівка діячки мала чималі здобутки: крім налагоджених контактів з групами українців і наданням їм допомоги, Людмилі Михайлівні вдалося згуртувати розпорошених на чужині співвітчизників, залучивши їх його до Товариства українських поступовців.

Як писав у спогадах відомий український історик, громадсько-політичний діяч Дмитро Дорошенко, наприкінці 1916 – початку 1917 років відчувалось пожвавлення в національних рухах, серед населення жило передчуття докорінних змін. У лютому 1917 р.

у Петербурзі відбулась революція, в наслідок якої царський уряд був змінений тимчасовим. До Києва звістки про зречення царем престолу до Києва долинули 28 лютого. У фондах Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького зберігається два документи – два варіанти уривків спогадів ї-Черняхівської про тогочасні події [14], [15]. Перше повідомлення про події в Петрограді прийшло до Клубу ″Родина”. Людмила Старицька-Черняхівська, що тоді очолювала організацію, перебувала на засіданні ″Товариства допомоги жертвам війни”. У цих же спогадах Людмила Михайлівна оповідає про загальний настрій та підготовку перших демонстрацій. У другому варіанті письменниця акцентує увагу на розповіді про перші збори українських партій та організацій, ініційовані Товариством українських поступовців. На той час Людмила Старицька-Черняхівська входила до загальної ради ТУПу. В її складі також перебували: С. Єфремов, Д. Дорошенко, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель та ін. Дізнавшись про повалення старого ладу діячі постановили підтримувати тимчасовий уряд і вирішили скликати загальноукраїнські збори для створення державного керівного органу на Україні. Саме про ці збори і оповідає Людмила Михайлівна.

Рада Товариства прагнула очолити майбутній український уряд та вести, згідно наміченому плану, розбудову української державності. Але після означених зборів тупівцям не вдалося утримати лідерство, значну кількість місць у новоствореній Центральній Раді отримали соціал-демократи та есери. У ″Перших хвилинах” Старицька-Черняхівська робить спробу пояснити причини неуспіху поступовців. А саме описує момент появи у залі представників соціал-демократичної робітничої партії та їх вимогу надати їм кількість місць відповідно до кількісного складу партійних осередків. Опис яскраво демонструє політичні та громадські уподобання Людмили Михайлівни, що повністю відповідають тупівським та, у подальшому, соціал-федералістичним. До описаних у спогадах діячки подій,

у власних матеріалах нерідко звертаються й інші свідки – Є. Чикаленко, [30, 93], Д. Дорошенко, [5, 24] М. Жученко [7, 151]. Найбільш поширеним поясненням втрати лідерства у керівництві державою є те, що поступовці не хотіли створювати розколу серед українських сил, щоб не допустити появи двох центрів. У монографії ″Радикально-демократична партія” ілець також зупиняється на даному моменті, цитує пояснення В. Дорошенка, та говорить про незадоволення в колах петроградських українців [17, 75]. І поруч наводить уривок з листа Ф. Матушевського до Є. Чикаленка, котрим дорікає раді за те, що допустили до керівництва чужий елемент [17, 76].

В результаті поступовці отримали набагато меншу, ніж сподівались, кількість місць. У червні 1917 р. відбулись і загальні збори Товариства, на яких його переформували в Союз українських автономістів-федералістів, а потім переформованих у партію соціалістів-федералістів. Людмила Михайлівна увійшла до її лав. Штаб-квартирою партії стали стіни Київського українського клубу ″Родина” [25], як і раніше, очолюваного Старицькою-Черняхівською [11]. Отже, за часів Української Народної Республіки саме у відомстві Старицької-Черняхівської знаходилося технічне забезпечення партії. Одним з ключових питань, в якому прагнули визначились федералісти стало питання війни, а саме -- її продовження чи припинення. Виступи з цього приводу Старицької-Черняхівської продемонстрували традиційну для письменниці позиції – вона прагнула припинення військових дій, оскільки війна не виражала українських інтересів. Не зважаючи на те, що питання війни стало одним суперечливих, позиція Людмили Старицької-Черняхівської і суголосних діячів стала ключовою вже 1918 року в програмних документах УПСФ.[2, 120], [11]

Впродовж формування українського уряду Людмилу Михайлівну було обрано до Центральної Ради та до її комітету.

Після створення генерального секретаріату -Черняхівська на пропозицію генерального секретаря освіти Івана Стешенка (зятя Людмили) отримала місце у театральному відділі,

де й розпочала активну роботу, оскільки після лютневої революції відбулися суттєві зміни не лише у політичному, а й у громадському житті. Відповідного до створення нових умов життя змінилися й вектори цінностей. На маргінес відійшли справи культурницькі, вечірки та широкомасштабні заходи, якими зазвичай опікувалась, Людмила Михайлівна суттєво втратили значення. А суто політична боротьба була для діячки чужою. Можливо, цим чинником і пояснюється досить слабка позиція Старицької-Черняхівської у лавах партії УПСФ. В цей час діячку більше хвилювали звичні для неї культурницькі заходи – постановки на сцені організованого українського державного театру, визначення складу акторів, режисеру. Паралельно вона опікувалася справами Клубу, в якому продовжували відбуватися вечірки, постановки нових літературних творів [11]. Нова структура державного життя перервала ще один етап громадської діяльності Л. Старицької-Черняхівської. До 1917 року правами біженців та постраждалих від бойових дій, як вже вище писалося опікувалось товариство, до керівництва якого входила Людмила. Але з розпорядження міністра внутрішніх справ Володимира Винниченка 19 грудня 1917 р. було створено Біженецький департамент, що входив до складу МВС республіки. Новостворений орган очолив молодший брат письменниці Юрій Старицький [21, 1]. З 1918 року до департаменту було переведено значну частину організацій товариства допомоги жертвам війни [23, 23]. Таким чином, у затінок відійшла ще одна, не менш важлива сторінка діяльності Людмили Михайлівни.

Громадсько-культурницькі методи діяльності були притаманні не лише письменниці, цей напрямок був характерний більшості діячів УПСФ. Традиційно партія визначається не тільки як нечисленна і невпливова, але й суттєво відірваний від народних мас осередок інтелігенції.

Після того, як представники партії не змогли створити більшості у Центральній Ради, федералісти зайняли становище опозиції. На зборах, що відбувалися у приміщеннях ″Родини”, дебатувались питання про подолання наростаючої політичної

кризи і усунення окремих діячів та партій від влади або ж суттєвого скорочення та зменшення повноважень їхньої діяльності [25].